КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ
Конституція України прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня
1996 року
РОЗДІЛ I
ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ
РОЗДІЛ II
ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
РОЗДІЛ III
ВИБОРИ. РЕФЕРЕНДУМ
РОЗДІЛ IV
ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ
РОЗДІЛ V
ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ
РОЗДІЛ VI
КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ.
ІНШІ ОРГАНИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ
РОЗДІЛ VII
ПРОКУРАТУРА
РОЗДІЛ VIII
ПРАВОСУДДЯ
РОЗДІЛ IХ
ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ
РОЗДІЛ Х
АВТОНОМНА РЕСПУБЛІКА КРИМ
РОЗДІЛ ХI
МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ
РОЗДІЛ ХII
КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ
РОЗДІЛ ХIII
ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ
РОЗДІЛ XIV
ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ
РОЗДІЛ XV
ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ
КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ
Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей,
виражаючи суверенну волю народу,
спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення,
дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя,
піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України,
прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу,
усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями,
керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням,
приймає цю Конституцію — Основний Закон України.
РОЗДІЛ I
ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ
Стаття 1.
Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
Стаття 2.
Суверенітет України поширюється на всю її територію.
Україна є унітарною державою.
Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.
Стаття 3.
Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Стаття 4.
В Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.
Стаття 5.
Україна є республікою.
Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
Ніхто не може узурпувати державну владу.
Стаття 6.
Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.
Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Стаття 7.
В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.
Стаття 8.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Стаття 9.
Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.
Стаття 10.
Державною мовою в Україні є українська мова.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.
Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.
Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.
Стаття 11.
Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних менши н України.
Стаття 12.
Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.
Стаття 13.
Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону.
Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед зак оном.
Стаття 14.
Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Стаття 15.
Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.
Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова.
Цензура заборонена.
Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України.
Стаття 16.
Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи ѕ катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народ у є обов’язком держави.
Стаття 17.
Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.
Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.
Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності.
Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.
На території України не допускається розташування іноземних військових баз.
Стаття 18.
Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальнов изнаними принципами і нормами міжнародного права.
Стаття 19.
Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 20.
Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України.
Державний Прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.
Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.
Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України).
Державний Гімн України - національний гімн на музику М.Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.
Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Столицею України є місто Київ.
РОЗДІЛ II
ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
Стаття 21.
Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.
Стаття 22.
Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.
Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Стаття 23.
Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.
Стаття 24.
Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорон и праці і здоров`я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.
Стаття 25.
Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство.
Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.
Стаття 26.
Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встано вленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.
Стаття 27.
Кожна людина має невід'ємне право на життя.
Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави — захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.
Стаття 28.
Кожен має право на повагу до його гідності.
Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.
Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.
Стаття 29.
Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.
Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.
Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.
Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.
Стаття 30.
Кожному гарантується недоторканність житла.
Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.
У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, пров едення в них огляду і обшуку.
Стаття 31.
Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясув ати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.
Стаття 32.
Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.
Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіган ням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
Стаття 33.
Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюють ся законом.
Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.
Стаття 34.
Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб і на свій вибір.
Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших люде й, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Стаття 35.
Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і риту альні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа ѕ від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.
Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов 'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Стаття 36.
Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інши х інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.
Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно цією Конст итуцією і законами України.
Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об’єднують громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професі йної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюються виключно цією Конституцією і законами Україн и.
Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій. Усі об'єднання громадян рівні перед законом.
Стаття 37.
Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення сувереніт ету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняют ься.
Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань. Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інши х державних установах і організаціях.
Заборона діяльності об’єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.
Стаття 38.
Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
Стаття 39.
Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.
Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку ѕ з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і сво бод інших людей.
Стаття 40.
Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'я зані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Стаття 41.
Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове від чуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Стаття 42.
Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.
Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом.
Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.
Стаття 43.
Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до сусп ільних потреб.
Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і п ро надзвичайний стан. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється.
Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Стаття 44.
Ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів.
Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод інших людей.
Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку.
Заборона страйку можлива лише на підставі закону.
Стаття 45.
Кожен, хто працює, має право на відпочинок.
Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.
Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.
Стаття 46.
Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а тако ж у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальни х, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Стаття 47.
Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.
Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Стаття 48.
Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.
Стаття 49.
Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.
Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава спр ияє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.
Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.
Стаття 50.
Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.
Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.
Стаття 51.
Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім’ї.
Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.
Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Стаття 52.
Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.
Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом.
Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.
Стаття 53.
Кожен має право на освіту.
Повна загальна середня освіта є обов'язковою.
Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічно ї, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.
Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.
Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.
Стаття 54.
Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різни ми видами інтелектуальної діяльності.
Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.
Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством.
Культурна спадщина охороняється законом.
Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.
Стаття 55.
Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна .
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Стаття 56.
Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів міс цевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Стаття 57.
Кожному гарантується право знати свої права і обов'язки.
Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом.
Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.
Стаття 58.
Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
Стаття 59.
Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.
Стаття 60.
Ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази.
За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність.
Стаття 61.
Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Стаття 62.
Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.
Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.
Стаття 63.
Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.
Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.
Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.
Стаття 64.
Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 5 9, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Стаття 65.
Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.
Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Стаття 66.
Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.
Стаття 67.
Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.
Стаття 68.
Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.
РОЗДІЛ III
ВИБОРИ. РЕФЕРЕНДУМ
Стаття 69.
Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.
Стаття 70.
Право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років.
Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними.
Стаття 71.
Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Виборцям гарантується вільне волевиявлення.
Стаття 72.
Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених цією Конституцією.
Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.
Стаття 73.
Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.
Стаття 74.
Референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії.
РОЗДІЛ IV
ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ
Стаття 75.
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України.
Стаття 76.
Конституційний склад Верховної Ради України ѕ чотириста п’ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири р оки.
Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.
Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.
Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України.
Стаття 77.
Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України.
Позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться в період шістдесяти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України.
Порядок проведення виборів народних депутатів України встановлюється законом.
Стаття 78.
Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі.
Народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі.
Вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності встановлюються законом.
Стаття 79.
Перед вступом на посаду народні депутати України складають перед Верховною Радою України таку присягу:
“Присягаю на вірність Україні. Зобов’язуюсь усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу. Присягаю додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників”.
Присягу зачитує найстарший за віком народний депутат України перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради України, після чого депутати скріплюють присягу своїми підписами під її текстом.
Відмова скласти присягу має наслідком втрату депутатського мандата.
Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги.
Стаття 80.
Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність.
Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.
Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані.
Стаття 81.
Повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України.
Повноваження народного депутата України припиняються достроково у разі:
1) складення повноважень за його особистою заявою;
2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;
3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;
4) припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України;
5) смерті.
Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.
У разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності повноваження народного депутата України припиняються достроково на підставі закону за рішенням суду.
Стаття 82.
Верховна Рада України працює сесійно.
Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу.
Верховна Рада України збирається на першу сесію не пізніше ніж на тридцятий день після офіційного оголошення результатів виборів.
Перше засідання Верховної Ради України відкриває найстарший за віком народний депутат України.
Порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та законом про регламент Верховної Ради України.
Стаття 83.
Чергові сесії Верховної Ради України починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року.
Позачергові сесії Верховної Ради України, із зазначенням порядку денного, скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу не менш як третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України або на вимогу Президента Укр аїни.
У разі введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні Верховна Рада України збирається у дводенний строк без скликання.
У разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України під час дії воєнного чи надзвичайного стану її повноваження продовжуються до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради України, обраної після скасування воєнного чи надзвичайного стан у.
Стаття 84.
Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради України.
Рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування.
Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто.
Стаття 85.
До повноважень Верховної Ради України належить:
1) внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII цієї Конституції;
2) призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених статтею 73 цієї Конституції;
3) прийняття законів;
4) затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;
5) визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;
6) затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;
7) призначення виборів Президента України у строки, передбачені цією Конституцією;
8) заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;
9) оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України;
10) усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), встановленому статтею 111 цієї Конституції;
11) розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;
12) надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України;
13) здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до цієї Конституції;
14) затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюд жетом України, здійснення контролю за їх використанням;
15) призначення чи обрання на посади, звільнення з посад, надання згоди на призначення і звільнення з посад осіб у випадках, передбачених цією Конституцією;
16) призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати;
17) призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; заслуховування його щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні;
18) призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України;
19) призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку України;
20) призначення половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;
21) призначення на посаду та припинення повноважень членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України;
22) затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України;
23) схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України;
24) надання згоди на призначення на посади та звільнення з посад Президентом України Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України;
25) надання згоди на призначення Президентом України на посаду Генерального прокурора України; висловлення недовіри Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади;
26) призначення третини складу Конституційного Суду України;
27) обрання суддів безстроково;
28) дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або законів України; призначення позачергових виборів до Верховної Ради Автономної Рес публіки Крим;
29) утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів;
30) призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування;
31) затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвич айної екологічної ситуації;
32) надання у встановлений законом строк згоди на обов’язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України;
33) здійснення парламентського контролю у межах, визначених цією Конституцією;
34) прийняття рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриману не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ра ди України;
35) призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату Верховної Ради України; затвердження кошторису Верховної Ради України та структури її апарату;
36) затвердження переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації; визначення правових засад вилучення об’єктів права приватної власності.
Верховна Рада України здійснює інші повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до її відання.
Стаття 86.
Народний депутат України має право на сесії Верховної Ради України звернутися із запитом до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів мі сцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності.
Керівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій зобов’язані повідомити народного депутата України про результати розгляду його запиту.
Стаття 87.
Верховна Рада України за пропозицією не менш як однієї третини народних депутатів України від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюці ю недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.
итання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може розглядатися Верховною Радою України більше одного разу протягом однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України.
Стаття 88.
Верховна Рада України обирає зі свого складу Голову Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України та відкликає їх.
Голова Верховної Ради України:
1) веде засідання Верховної Ради України;
2) організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради України;
3) підписує акти, прийняті Верховною Радою України;
4) представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав;
5) організовує роботу апарату Верховної Ради України.
Голова Верховної Ради України здійснює повноваження, передбачені цією Конституцією, у порядку, встановленому законом про регламент Верховної Ради України.
Стаття 89.
Верховна Рада України затверджує перелік комітетів Верховної Ради України, обирає голів цих комітетів.
Комітети Верховної Ради України здійснюють законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають питання, віднесені до повноважень Верховної Ради України.
Верховна Рада України у межах своїх повноважень може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань.
Верховна Рада України для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, створює тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувала не менш як одна третина від конституційного складу Верховної Ради України.
Висновки і пропозиції тимчасових слідчих комісій не є вирішальними для слідства і суду.
Організація і порядок діяльності комітетів Верховної Ради України, її тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій встановлюються законом.
Стаття 90.
РОЗДІЛ I
ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ
РОЗДІЛ II
ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
РОЗДІЛ III
ВИБОРИ. РЕФЕРЕНДУМ
РОЗДІЛ IV
ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ
РОЗДІЛ V
ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ
РОЗДІЛ VI
КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ.
ІНШІ ОРГАНИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ
РОЗДІЛ VII
ПРОКУРАТУРА
РОЗДІЛ VIII
ПРАВОСУДДЯ
РОЗДІЛ IХ
ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ
РОЗДІЛ Х
АВТОНОМНА РЕСПУБЛІКА КРИМ
РОЗДІЛ ХI
МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ
РОЗДІЛ ХII
КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ
РОЗДІЛ ХIII
ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ
РОЗДІЛ XIV
ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ
РОЗДІЛ XV
ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ
КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ
Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей,
виражаючи суверенну волю народу,
спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення,
дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя,
піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України,
прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу,
усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями,
керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням,
приймає цю Конституцію — Основний Закон України.
РОЗДІЛ I
ЗАГАЛЬНІ ЗАСАДИ
Стаття 1.
Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
Стаття 2.
Суверенітет України поширюється на всю її територію.
Україна є унітарною державою.
Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.
Стаття 3.
Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Стаття 4.
В Україні існує єдине громадянство. Підстави набуття і припинення громадянства України визначаються законом.
Стаття 5.
Україна є республікою.
Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.
Ніхто не може узурпувати державну владу.
Стаття 6.
Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.
Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.
Стаття 7.
В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.
Стаття 8.
В Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Стаття 9.
Чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.
Стаття 10.
Державною мовою в Україні є українська мова.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.
В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.
Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.
Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.
Стаття 11.
Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних менши н України.
Стаття 12.
Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави.
Стаття 13.
Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.
Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону.
Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед зак оном.
Стаття 14.
Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.
Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.
Стаття 15.
Суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.
Жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова.
Цензура заборонена.
Держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України.
Стаття 16.
Забезпечення екологічної безпеки і підтримання екологічної рівноваги на території України, подолання наслідків Чорнобильської катастрофи ѕ катастрофи планетарного масштабу, збереження генофонду Українського народ у є обов’язком держави.
Стаття 17.
Захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.
Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.
Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом.
Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності.
Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.
На території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.
На території України не допускається розташування іноземних військових баз.
Стаття 18.
Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальнов изнаними принципами і нормами міжнародного права.
Стаття 19.
Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Стаття 20.
Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України.
Державний Прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.
Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.
Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України).
Державний Гімн України - національний гімн на музику М.Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.
Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Столицею України є місто Київ.
РОЗДІЛ II
ПРАВА, СВОБОДИ ТА ОБОВ’ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА
Стаття 21.
Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.
Стаття 22.
Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.
Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.
При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Стаття 23.
Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.
Стаття 24.
Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.
Рівність прав жінки і чоловіка забезпечується: наданням жінкам рівних з чоловіками можливостей у громадсько-політичній і культурній діяльності, у здобутті освіти і професійній підготовці, у праці та винагороді за неї; спеціальними заходами щодо охорон и праці і здоров`я жінок, встановленням пенсійних пільг; створенням умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством; правовим захистом, матеріальною і моральною підтримкою материнства і дитинства, включаючи надання оплачуваних відпусток та інших пільг вагітним жінкам і матерям.
Стаття 25.
Громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство.
Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.
Стаття 26.
Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встано вленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.
Стаття 27.
Кожна людина має невід'ємне право на життя.
Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави — захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань.
Стаття 28.
Кожен має право на повагу до його гідності.
Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.
Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам.
Стаття 29.
Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.
Ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом.
У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.
Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.
Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.
Стаття 30.
Кожному гарантується недоторканність житла.
Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.
У невідкладних випадках, пов'язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, пров едення в них огляду і обшуку.
Стаття 31.
Кожному гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції. Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясув ати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.
Стаття 32.
Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.
Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.
Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.
Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіган ням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.
Стаття 33.
Кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюють ся законом.
Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.
Стаття 34.
Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.
Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб і на свій вибір.
Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших люде й, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Стаття 35.
Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і риту альні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров’я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей.
Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа ѕ від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова.
Ніхто не може бути увільнений від своїх обов'язків перед державою або відмовитися від виконання законів за мотивами релігійних переконань. У разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обов 'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.
Стаття 36.
Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інши х інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей.
Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах. Членами політичних партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно цією Конст итуцією і законами України.
Громадяни мають право на участь у професійних спілках з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав та інтересів. Професійні спілки є громадськими організаціями, що об’єднують громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професі йної діяльності. Професійні спілки утворюються без попереднього дозволу на основі вільного вибору їх членів. Усі професійні спілки мають рівні права. Обмеження щодо членства у професійних спілках встановлюються виключно цією Конституцією і законами Україн и.
Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій. Усі об'єднання громадян рівні перед законом.
Стаття 37.
Утворення і діяльність політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення сувереніт ету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров'я населення, забороняют ься.
Політичні партії та громадські організації не можуть мати воєнізованих формувань. Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інши х державних установах і організаціях.
Заборона діяльності об’єднань громадян здійснюється лише в судовому порядку.
Стаття 38.
Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.
Стаття 39.
Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.
Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку ѕ з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і сво бод інших людей.
Стаття 40.
Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'я зані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.
Стаття 41.
Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.
Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом.
Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону.
Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове від чуження таких об'єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану.
Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Стаття 42.
Кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування обмежується законом.
Держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються законом.
Держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.
Стаття 43.
Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.
Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до сусп ільних потреб.
Використання примусової праці забороняється. Не вважається примусовою працею військова або альтернативна (невійськова) служба, а також робота чи служба, яка виконується особою за вироком чи іншим рішенням суду або відповідно до законів про воєнний і п ро надзвичайний стан. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.
Використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється.
Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Стаття 44.
Ті, хто працює, мають право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів.
Порядок здійснення права на страйк встановлюється законом з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки, охорони здоров’я, прав і свобод інших людей.
Ніхто не може бути примушений до участі або до неучасті у страйку.
Заборона страйку можлива лише на підставі закону.
Стаття 45.
Кожен, хто працює, має право на відпочинок.
Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.
Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.
Стаття 46.
Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а тако ж у старості та в інших випадках, передбачених законом.
Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальни х, приватних закладів для догляду за непрацездатними.
Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Стаття 47.
Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.
Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Стаття 48.
Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло.
Стаття 49.
Кожен має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.
Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава спр ияє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.
Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.
Стаття 50.
Кожен має право на безпечне для життя і здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.
Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена.
Стаття 51.
Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов'язки у шлюбі та сім’ї.
Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.
Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Стаття 52.
Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним.
Будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом.
Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, покладається на державу. Держава заохочує і підтримує благодійницьку діяльність щодо дітей.
Стаття 53.
Кожен має право на освіту.
Повна загальна середня освіта є обов'язковою.
Держава забезпечує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах; розвиток дошкільної, повної загальної середньої, позашкільної, професійно-технічно ї, вищої і післядипломної освіти, різних форм навчання; надання державних стипендій та пільг учням і студентам.
Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі.
Громадянам, які належать до національних меншин, відповідно до закону гарантується право на навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах або через національні культурні товариства.
Стаття 54.
Громадянам гарантується свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості, захист інтелектуальної власності, їхніх авторських прав, моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з різни ми видами інтелектуальної діяльності.
Кожний громадянин має право на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності; ніхто не може використовувати або поширювати їх без його згоди, за винятками, встановленими законом.
Держава сприяє розвиткові науки, встановленню наукових зв’язків України зі світовим співтовариством.
Культурна спадщина охороняється законом.
Держава забезпечує збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.
Стаття 55.
Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Кожен має право звертатися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна .
Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.
Стаття 56.
Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів міс цевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Стаття 57.
Кожному гарантується право знати свої права і обов'язки.
Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом.
Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.
Стаття 58.
Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом як правопорушення.
Стаття 59.
Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.
Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.
Стаття 60.
Ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази.
За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність.
Стаття 61.
Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.
Юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.
Стаття 62.
Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.
Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.
У разі скасування вироку суду як неправосудного держава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням.
Стаття 63.
Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом.
Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист.
Засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.
Стаття 64.
Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.
В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 5 9, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.
Стаття 65.
Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.
Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.
Стаття 66.
Кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.
Стаття 67.
Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.
Усі громадяни щорічно подають до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.
Стаття 68.
Кожен зобов’язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.
Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.
РОЗДІЛ III
ВИБОРИ. РЕФЕРЕНДУМ
Стаття 69.
Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.
Стаття 70.
Право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років.
Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними.
Стаття 71.
Вибори до органів державної влади та органів місцевого самоврядування є вільними і відбуваються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.
Виборцям гарантується вільне волевиявлення.
Стаття 72.
Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених цією Конституцією.
Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.
Стаття 73.
Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.
Стаття 74.
Референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії.
РОЗДІЛ IV
ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ
Стаття 75.
Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України.
Стаття 76.
Конституційний склад Верховної Ради України ѕ чотириста п’ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири р оки.
Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.
Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.
Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України.
Стаття 77.
Чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю березня четвертого року повноважень Верховної Ради України.
Позачергові вибори до Верховної Ради України призначаються Президентом України і проводяться в період шістдесяти днів з дня опублікування рішення про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України.
Порядок проведення виборів народних депутатів України встановлюється законом.
Стаття 78.
Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі.
Народні депутати України не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі.
Вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності встановлюються законом.
Стаття 79.
Перед вступом на посаду народні депутати України складають перед Верховною Радою України таку присягу:
“Присягаю на вірність Україні. Зобов’язуюсь усіма своїми діями боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробут Українського народу. Присягаю додержуватися Конституції України та законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників”.
Присягу зачитує найстарший за віком народний депутат України перед відкриттям першої сесії новообраної Верховної Ради України, після чого депутати скріплюють присягу своїми підписами під її текстом.
Відмова скласти присягу має наслідком втрату депутатського мандата.
Повноваження народних депутатів України починаються з моменту складення присяги.
Стаття 80.
Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканність.
Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп.
Народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані.
Стаття 81.
Повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України.
Повноваження народного депутата України припиняються достроково у разі:
1) складення повноважень за його особистою заявою;
2) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;
3) визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;
4) припинення його громадянства або виїзду на постійне проживання за межі України;
5) смерті.
Рішення про дострокове припинення повноважень народного депутата України приймається більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.
У разі невиконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності повноваження народного депутата України припиняються достроково на підставі закону за рішенням суду.
Стаття 82.
Верховна Рада України працює сесійно.
Верховна Рада України є повноважною за умови обрання не менш як двох третин від її конституційного складу.
Верховна Рада України збирається на першу сесію не пізніше ніж на тридцятий день після офіційного оголошення результатів виборів.
Перше засідання Верховної Ради України відкриває найстарший за віком народний депутат України.
Порядок роботи Верховної Ради України встановлюється Конституцією України та законом про регламент Верховної Ради України.
Стаття 83.
Чергові сесії Верховної Ради України починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року.
Позачергові сесії Верховної Ради України, із зазначенням порядку денного, скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу не менш як третини народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України або на вимогу Президента Укр аїни.
У разі введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні Верховна Рада України збирається у дводенний строк без скликання.
У разі закінчення строку повноважень Верховної Ради України під час дії воєнного чи надзвичайного стану її повноваження продовжуються до дня першого засідання першої сесії Верховної Ради України, обраної після скасування воєнного чи надзвичайного стан у.
Стаття 84.
Засідання Верховної Ради України проводяться відкрито. Закрите засідання проводиться за рішенням більшості від конституційного складу Верховної Ради України.
Рішення Верховної Ради України приймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування.
Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто.
Стаття 85.
До повноважень Верховної Ради України належить:
1) внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII цієї Конституції;
2) призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених статтею 73 цієї Конституції;
3) прийняття законів;
4) затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;
5) визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики;
6) затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;
7) призначення виборів Президента України у строки, передбачені цією Конституцією;
8) заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;
9) оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України;
10) усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), встановленому статтею 111 цієї Конституції;
11) розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;
12) надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України;
13) здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до цієї Конституції;
14) затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюд жетом України, здійснення контролю за їх використанням;
15) призначення чи обрання на посади, звільнення з посад, надання згоди на призначення і звільнення з посад осіб у випадках, передбачених цією Конституцією;
16) призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати;
17) призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; заслуховування його щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні;
18) призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України;
19) призначення та звільнення половини складу Ради Національного банку України;
20) призначення половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;
21) призначення на посаду та припинення повноважень членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України;
22) затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Збройних Сил України, Служби безпеки України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України;
23) схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України;
24) надання згоди на призначення на посади та звільнення з посад Президентом України Голови Антимонопольного комітету України, Голови Фонду державного майна України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України;
25) надання згоди на призначення Президентом України на посаду Генерального прокурора України; висловлення недовіри Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади;
26) призначення третини складу Конституційного Суду України;
27) обрання суддів безстроково;
28) дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або законів України; призначення позачергових виборів до Верховної Ради Автономної Рес публіки Крим;
29) утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів;
30) призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування;
31) затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвич айної екологічної ситуації;
32) надання у встановлений законом строк згоди на обов’язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України;
33) здійснення парламентського контролю у межах, визначених цією Конституцією;
34) прийняття рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриману не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ра ди України;
35) призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату Верховної Ради України; затвердження кошторису Верховної Ради України та структури її апарату;
36) затвердження переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації; визначення правових засад вилучення об’єктів права приватної власності.
Верховна Рада України здійснює інші повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до її відання.
Стаття 86.
Народний депутат України має право на сесії Верховної Ради України звернутися із запитом до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів мі сцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності.
Керівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій зобов’язані повідомити народного депутата України про результати розгляду його запиту.
Стаття 87.
Верховна Рада України за пропозицією не менш як однієї третини народних депутатів України від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюці ю недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.
итання про відповідальність Кабінету Міністрів України не може розглядатися Верховною Радою України більше одного разу протягом однієї чергової сесії, а також протягом року після схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України.
Стаття 88.
Верховна Рада України обирає зі свого складу Голову Верховної Ради України, Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України та відкликає їх.
Голова Верховної Ради України:
1) веде засідання Верховної Ради України;
2) організовує підготовку питань до розгляду на засіданнях Верховної Ради України;
3) підписує акти, прийняті Верховною Радою України;
4) представляє Верховну Раду України у зносинах з іншими органами державної влади України та органами влади інших держав;
5) організовує роботу апарату Верховної Ради України.
Голова Верховної Ради України здійснює повноваження, передбачені цією Конституцією, у порядку, встановленому законом про регламент Верховної Ради України.
Стаття 89.
Верховна Рада України затверджує перелік комітетів Верховної Ради України, обирає голів цих комітетів.
Комітети Верховної Ради України здійснюють законопроектну роботу, готують і попередньо розглядають питання, віднесені до повноважень Верховної Ради України.
Верховна Рада України у межах своїх повноважень може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань.
Верховна Рада України для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, створює тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувала не менш як одна третина від конституційного складу Верховної Ради України.
Висновки і пропозиції тимчасових слідчих комісій не є вирішальними для слідства і суду.
Організація і порядок діяльності комітетів Верховної Ради України, її тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій встановлюються законом.
Стаття 90.
Повноваження Верховної Ради України припиняються у день відкриття першого
засідання Верховної Ради України нового скликання.
Президент України може достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.
Повноваження Верховної Ради України, що обрана на позачергових виборах, проведених після дострокового припинення Президентом України повноважень Верховної Ради України попереднього скликання, не можуть бути припинені протягом одного року з дня її обра ння.
Повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припинені в останні шість місяців строку повноважень Президента України.
Стаття 91.
Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією.
Стаття 92.
Виключно законами України визначаються:
1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина;
2) громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства;
3) права корінних народів і національних меншин;
4) порядок застосування мов;
5) засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку;
6) основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки;
7) правовий режим власності;
8) правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;
9) засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;
10) засади регулювання демографічних та міграційних процесів;
11) засади утворення і діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян, засобів масової інформації;
12) організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики;
13) територіальний устрій України;
14) судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; основи організації та діяльності адвокатури;
15) засади місцевого самоврядування;
16) статус столиці України; спеціальний статус інших міст;
17) основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку;
18) правовий режим державного кордону;
19) правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації;
20) організація і порядок проведення виборів і референдумів;
21) організація і порядок діяльності Верховної Ради України, статус народних депутатів України;
22) засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.
Виключно законами України встановлюються:
1) Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют н а території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи;
2) порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав; порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України;
3) одиниці ваги, міри і часу; порядок встановлення державних стандартів;
4) порядок використання і захисту державних символів;
5) державні нагороди;
6) військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання;
7) державні свята;
8) порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний чи міграційний режим, відмінний від загального.
Законом України оголошується амністія.
Стаття 93.
Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України.
Законопроекти, визначені Президентом України як невідкладні, розглядаються Верховною Радою України позачергово.
Стаття 94.
Закон підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові України.
Президент України протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгл яду.
У разі якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений.
Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов'язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів.
Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.
Стаття 95.
Бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.
Виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків.
Держава прагне до збалансованості бюджету України.
Регулярні звіти про доходи і видатки Державного бюджету України мають бути оприлюднені.
Стаття 96.
Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин — на інший період.
Кабінет Міністрів України не пізніше 15 вересня кожного року подає до Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет України на наступний рік. Разом із проектом закону подається доповідь про хід виконання Державного бюджету України поточног о року.
Стаття 97.
Кабінет Міністрів України відповідно до закону подає до Верховної Ради України звіт про виконання Державного бюджету України.
Поданий звіт має бути оприлюднений.
Стаття 98.
Контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата.
Стаття 99.
Грошовою одиницею України є гривня.
Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави ѕ Національного банку України.
Стаття 100.
Рада Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням.
Правовий статус Ради Національного банку України визначається законом.
Стаття 101.
Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.
РОЗДІЛ V
ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ
Стаття 102.
Президент України є главою держави і виступає від її імені.
Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Стаття 103.
Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.
Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою.
Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд.
Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядов ої ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.
Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень Президента України вибори Президента України проводяться в період дев’яноста днів з дня припи нення повноважень. Порядок проведення виборів Президента України встановлюється законом.
Стаття 104.
Новообраний Президент України вступає на пост не пізніше ніж через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради Украї ни.
Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України. Президент України складає таку присягу:
"Я, (ім’я та прізвище), волею народу обраний Президентом України, заступаючи на цей високий пост, урочисто присягаю на вірність Україні. Зобов’язуюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробу т Українського народу, обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі.”
Президент України, обраний на позачергових виборах, складає присягу у п'ятиденний строк після офіційного оголошення результатів виборів.
Стаття 105.
Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень.
За посягання на честь і гідність Президента України винні особи притягаються до відповідальності на підставі закону.
Звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки Президент України не був усунений з поста в порядку імпічменту.
Стаття 106.
Президент України:
1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;
2) звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;
3) представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;
4) приймає рішення про визнання іноземних держав;
5) призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;
6) призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 цієї Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;
7) призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені цією Конституцією;
8) припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;
9) призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем’єр-міністра України та приймає рішення про його відставку;
10) призначає за поданням Прем’єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах;
11) призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального прокурора України та звільняє його з посади;
12) призначає половину складу Ради Національного банку України;
13) призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;
14) призначає на посади та звільняє з посад за згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України;
15) утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем’єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;
16) скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;
17) є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;
18) очолює Раду національної безпеки і оборони України;
19) вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України;
20) приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України;
21) приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації ѕ з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України;
22) призначає третину складу Конституційного Суду України;
23) утворює суди у визначеному законом порядку;
24) присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини;
25) нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними;
26) приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні;
27) здійснює помилування;
28) створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби;
29) підписує закони, прийняті Верховною Радою України;
30) має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;
31) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.
Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.
Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.
Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 3, 4, 5, 8, 10, 14, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24 цієї статті, скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання.
Стаття 107.
Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України.
Рада національної безпеки і оборони України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони.
Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України.
Персональний склад Ради національної безпеки і оборони України формує Президент України.
До складу Ради національної безпеки і оборони України за посадою входять Прем’єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України.
У засіданнях Ради національної безпеки і оборони України може брати участь Голова Верховної Ради України.
Рішення Ради національної безпеки і оборони України вводяться в дію указами Президента України.
Компетенція та функції Ради національної безпеки і оборони України визначаються законом.
Стаття 108.
Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України.
Повноваження Президента України припиняються достроково у разі:
1) відставки;
2) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;
3) усунення з поста в порядку імпічменту;
4) смерті.
Стаття 109.
Відставка Президента України набуває чинності з моменту проголошення ним особисто заяви про відставку на засіданні Верховної Ради України.
Стаття 110.
Неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я має бути встановлена на засіданні Верховної Ради України і підтверджена рішенням, прийнятим більшістю від її конституційного складу на підстав і письмового подання Верховного Суду України ѕ за зверненням Верховної Ради України, і медичного висновку.
Стаття 111.
Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.
Питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.
Для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі.
Висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради України.
За наявності підстав Верховна Рада України не менш як двома третинами від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента України.
Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо доде ржання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину.
Стаття 112.
У разі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно до статей 108, 109, 110, 111 цієї Конституції виконання обов'язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президе нта України покладається на Прем'єр-міністра України. Прем'єр-міністр України в період виконання ним обов'язків Президента України не може здійснювати повноваження, передбачені пунктами 2, 6, 8, 10, 11, 12, 14, 15, 16, 22, 25, 27 статті 106 Конституції Ук раїни.
РОЗДІЛ VI
КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ.
ІНШІ ОРГАНИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ
Стаття 113.
Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у статтях 85, 87 Конституції України. Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України.
Стаття 114.
До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри.
Прем’єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України.
Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом України за поданням Прем’єр-міністра України.
Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.
Прем’єр-міністр України входить із поданням до Президента України про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів.
Стаття 115.
Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраним Президентом України.
Прем'єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити Президентові України про свою відставку.
Відставка Прем’єр-міністра України має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України.
Прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінетові Міністрів України має наслідком відставку Кабінету Міністрів України.
Кабінет Міністрів України, відставку якого прийнято Президентом України, за його дорученням продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України, але не довше ніж шістдесят днів.
Прем’єр-міністр України зобов’язаний подати Президентові України заяву про відставку Кабінету Міністрів України за рішенням Президента України чи у зв’язку з прийняттям Верховною Радою України резолюції недовіри.
Стаття 116.
Кабінет Міністрів України:
1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;
2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;
3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;
4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;
5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;
6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;
7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;
8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;
9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;
10) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України.
Стаття 117.
Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання.
Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем’єр-міністр України.
Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом.
Стаття 118.
Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.
Особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.
Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій.
Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.
Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.
Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами.
Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.
Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України, або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.
Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь.
Якщо недовіру голові районної чи обласної державної адміністрації висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації.
Стаття 119.
Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:
1) виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;
2) законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;
3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин ѕ також програм їх національно-культурного розвитку;
4) підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;
5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;
6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;
7) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.
Стаття 120.
Члени Кабінету Міністрів України, керівники центральних та місцевих органів виконавчої влади не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.
Організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України.
РОЗДІЛ VII
ПРОКУРАТУРА
Стаття 121.
Прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються:
1) підтримання державного обвинувачення в суді;
2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;
3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;
4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.
Стаття 122.
Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади.
Строк повноважень Генерального прокурора України — п'ять років.
Стаття 123.
Організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом.
РОЗДІЛ VIII
ПРАВОСУДДЯ
Стаття 124.
Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.
Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.
Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.
Cтаття 125.
Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.
Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди.
Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди.
Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.
Стаття 126.
Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.
Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.
Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом.
Судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше.
Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі:
1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено;
2) досягнення суддею шістдесяти п’яти років;
3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я;
4) порушення суддею вимог щодо несумісності;
5) порушення суддею присяги;
6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;
7) припинення його громадянства;
8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;
9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.
Повноваження судді припиняються у разі його смерті.
Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей.
Стаття 127.
Правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні.
Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацьк ої та творчої.
На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років т а володіє державною мовою.
Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів. Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня встановлюються законом.
Захист професійних інтересів суддів здійснюється в порядку, встановленому законом.
Стаття 128.
Перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом.
Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України в порядку, встановленому законом.
Стаття 129.
Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.
Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.
Основними засадами судочинства є:
1) законність;
2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;
3) забезпечення доведеності вини;
4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;
5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;
6) забезпечення обвинуваченому права на захист;
7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;
8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;
9) обов’язковість рішень суду.
Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.
За неповагу до суду і судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності.
Стаття 130.
Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів.
Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування.
Стаття 131.
В Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належить:
1) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;
2) прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;
3) здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.
Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. Верховна Рада України, Президент України, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури ѕ двох членів Вищої ради юстиції.
До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.
РОЗДІЛ IХ
ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ
Стаття 132.
Територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розв итку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.
Стаття 133.
Систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села.
До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівнен ська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.
Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України.
РОЗДІЛ Х
АВТОНОМНА РЕСПУБЛІКА КРИМ
Стаття 134.
Автономна Республіка Крим є невід’ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.
Стаття 135.
Автономна Республіка Крим має Конституцію Автономної Республіки Крим, яку приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим та затверджує Верховна Рада України не менш як половиною від конституційного складу Верх овної Ради України.
Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президен та України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.
Стаття 136.
Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим.
Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах своїх повноважень приймає рішення та постанови, які є обов'язковими до виконання в Автономній Республіці Крим.
Урядом Автономної Республіки Крим є Рада міністрів Автономної Республіки Крим. Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим призначається на посаду та звільняється з посади Верховною Радою Автономної Республіки Крим за погодженням із Президентом У країни.
Повноваження, порядок формування і діяльності Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим визначаються Конституцією України та законами України, нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань, віднесених до її компетенції.
Правосуддя в Автономній Республіці Крим здійснюється судами, що належать до єдиної системи судів України.
Стаття 137.
Автономна Республіка Крим здійснює нормативне регулювання з питань:
1) сільського господарства і лісів;
2) меліорації і кар’єрів;
3) громадських робіт, ремесел та промислів; благодійництва;
4) містобудування і житлового господарства;
5) туризму, готельної справи, ярмарків;
6) музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, історико-культурних заповідників;
7) транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів;
8) мисливства, рибальства;
9) санітарної і лікарняної служб.
З мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції України та законам України Президент України може зупинити дію цих нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з одночасн им зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності.
Стаття 138.
До відання Автономної Республіки Крим належить:
1) призначення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, затвердження складу виборчої комісії Автономної Республіки Крим;
2) організація та проведення місцевих референдумів;
3) управління майном, що належить Автономній Республіці Крим;
4) розроблення, затвердження та виконання бюджету Автономної Республіки Крим на основі єдиної податкової і бюджетної політики України;
5) розроблення, затвердження та реалізація програм Автономної Республіки Крим з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля ѕ відповідно до загальнодержавних програм;
6) визнання статусу місцевостей як курортів; встановлення зон санітарної охорони курортів;
7) участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки;
8) забезпечення функціонування і розвитку державної та національних мов і культур в Автономній Республіці Крим; охорона і використання пам’яток історії;
9) участь у розробленні та реалізації державних програм повернення депортованих народів;
10) ініціювання введення надзвичайного стану та встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації в Автономній Республіці Крим або в окремих її місцевостях;.
Законами України Автономній Республіці Крим можуть бути делеговані також інші повноваження.
Стаття 139.
В Автономній Республіці Крим діє Представництво Президента України, статус якого визначається законом України.
РОЗДІЛ ХI
МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ
Стаття 140.
Місцеве самоврядування є правом територіальної громади — жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межа х Конституції і законів України.
Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.
Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.
Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.
Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад.
Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.
Стаття 141.
До складу сільської, селищної, міської ради входять депутати, які обираються жителями села, селища, міста на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки .
Територіальні громади на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування обирають строком на чотири роки відповідно сільського, селищного та міського голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях .
Статус голів, депутатів і виконавчих органів ради та їхні повноваження, порядок утворення, реорганізації, ліквідації визначаються законом.
Голова районної та голова обласної ради обираються відповідною радою і очолюють виконавчий апарат ради.
Стаття 142.
Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, район ів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об’єднувати на договірних засадах об’єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і ус танов, створювати для цього відповідні органи і служби.
Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.
Стаття 143.
Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та ку льтурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.
Обласні та районні ради затверджують програми соціально- економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відпові дного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контролюють їх виконання; вирішують і нші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.
Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюдже ту у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної власності.
Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.
Стаття 144.
Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.
Рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.
Стаття 145.
Права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку.
Стаття 146.
Інші питання організації місцевого самоврядування, формування, діяльності та відповідальності органів місцевого самоврядування визначаються законом.
РОЗДІЛ ХII
КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ
Стаття 147.
Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні.
Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.
Стаття 148.
Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України.
Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України.
Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє держ авною мовою.
Суддя Конституційного Суду України призначається на дев’ять років без права бути призначеним на повторний строк.
Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України шляхом таємного голосування лише на один трирічний строк.
Стаття 149.
На суддів Конституційного Суду України поширюються гарантії незалежності та недоторканності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 цієї Конституції, та вимоги щодо несумісності, визначені в частині другій статті 127 цієї Конституції.
Стаття 150.
До повноважень Конституційного Суду України належить:
1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність):
законів та інших правових актів Верховної Ради України;
актів Президента України;
актів Кабінету Міністрів України;
правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.
Ці питання розглядаються за зверненнями: Президента України; не менш як сорока п’яти народних депутатів України; Верховного Суду України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України;
З питань, передбачених цією статтею, Конституційний Суд України ухвалює рішення, які є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.
Стаття 151.
Конституційний Суд України за зверненням Президента України або Кабінету Міністрів України дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, щ о вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість.
За зверненням Верховної Ради України Конституційний Суд України дає висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.
Стаття 152.
Закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена К онституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.
Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Стаття 153.
Порядок організації і діяльності Конституційного Суду України, процедура розгляду ним справ визначаються законом.
РОЗДІЛ ХIII
ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ
Стаття 154.
Законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.
Стаття 155.
Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України", попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.
Стаття 156.
Законопроект про внесення змін до розділу І “Загальні засади”, розділу ІІІ “Вибори. Референдум” і розділу ХІІІ “Внесення змін до Конституції України” подається до Верховної Ради України Президентом України або н е менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.
Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, ІІІ і ХІІІ цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.
Стаття 157.
Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної ціл існості України.
Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.
Стаття 158.
Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття ріше ння щодо цього законопроекту.
Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.
Стаття 159.
Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Конст итуції.
РОЗДІЛ XIV
ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ
Стаття 160.
Конституція України набуває чинності з дня її прийняття.
Стаття 161.
День прийняття Конституції України є державним святом — Днем Конституції України.
РОЗДІЛ XV
ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ
1. Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України.
2. Верховна Рада України після прийняття Конституції України здійснює повноваження, передбачені цією Конституцією.
Чергові вибори до Верховної Ради України проводяться у березні 1998 року.
3. Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня 1999 року.
4. Президент України протягом трьох років після набуття чинності Конституцією України має право видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем’єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України в порядку, встановленому статтею 93 цієї Конституції.
Такий указ Президента України вступає в дію, якщо протягом тридцяти календарних днів з дня подання законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада України не прийме закон або не відхилить поданий законопроект більшістю від її конституційного складу, і діє до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою України з цих питань.
5. Кабінет Міністрів України формується відповідно до цієї Конституції протягом трьох місяців після набуття нею чинності.
6. Конституційний Суд України формується відповідно до цієї Конституції протягом трьох місяців після набуття нею чинності. До створення Конституційного Суду України тлумачення законів здійснює Верховна Рада України.
7. Голови місцевих державних адміністрацій після набуття чинності цією Конституцією набувають статусу голів місцевих державних адміністрацій згідно зі статтею 118 цієї Конституції, а після обрання голів відповідних рад складають повноваження голів цих рад.
8. Сільські, селищні, міські ради та голови цих рад після набуття чинності Конституцією України здійснюють визначені нею повноваження до обрання нового складу цих рад у березні 1998 року.
Районні та обласні ради, обрані до набуття чинності цією Конституцією, здійснюють визначені нею повноваження до сформування нового складу цих рад відповідно до Конституції України.
Районні в містах ради та голови цих рад після набуття чинності цією Конституцією здійснюють свої повноваження відповідно до закону.
9. Прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства ѕ до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержання м законів, та до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування.
10. До прийняття законів, що визначають особливості здійснення виконавчої влади в містах Києві та Севастополі відповідно до статті 118 цієї Конституції, виконавчу владу в цих містах здійснюють відповідні державні адміністрації.
11. Частина перша статті 99 цієї Конституції вводиться в дію після введення національної грошової одиниці - гривні.
12. Верховний Суд України і Вищий арбітражний суд України здійснюють свої повноваження відповідно до чинного законодавства України до сформування системи судів загальної юрисдикції в Україні відповідно до статті 125 цієї Конституції, але не довше ніж п’ять років.
Судді всіх судів в Україні, обрані чи призначені до дня набуття чинності цією Конституцією, продовжують здійснювати свої повноваження згідно з чинним законодавством до закінчення строку, на який вони обрані чи призначені.
Судді, повноваження яких закінчилися в день набуття чинності цією Конституцією, продовжують здійснювати свої повноваження протягом одного року.
13. Протягом п’яти років після набуття чинності цією Конституцією зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи.
14. Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України.
28 червня 1996 року. м. Київ
ПЕРША КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ ГЕТЬМАНА ПИЛИПА ОРЛИКА 1710 рік
Герб гетьмана Пилипа Орлика та Українські прапори часів Орлика
I
Оскільки поміж трьома богословськими чеснотами чільне місце належить вірі, - у цьому першому пункті годиться повести мову про святу православну віру східного обряду, якою войовничий козацький народ уперше й понині просвітився ще за панування хозарських каганів від апостольського Константинопольського престолу і яку й нині невідступно обстоює, бо ніколи жодною чужою релігією збаламучений не був. Добре-бо відомо, що славної пам'яті гетьмана Богдана Хмельницького з Військом Запорозьким єдина причина спонукала взятися до зброї і розпочати справедливу війну проти Речі Посполитої польської (опір турботи про права і вольності): потреба вборонити свою православну віру, яку влада поляків різноманітними утисками приневолила до з'єдинення з римською церквою. Але й після того, як новоримське чужовір'я було викорінене з Вітчизни, він, саме через спільність релігії, а не з інших мотивів, удався із Військом Запорозьким і народом руським до Московської імперії за покровительством і добровільно піддався.
Тому новообраний нині найясніший гетьман, якщо Господь Бог кріпкий і нездоланний у битвах допоможе визволити нашу Вітчизну увінчаною успіхами зброєю блаженної його милості найяснішого короля шведського з ярма московської неволі, повинен того дотримуватися і, як і належить йому, особливо пильнувати і рішуче ставати на перешкоді впровадженню у нашій руській Вітчизні будь-якої чужої релігії. А якщо де-будь виявиться - чи потай, чи явно, - то повинен своєю владою її викорінювати, заборонити проповідувати і поширювати. Також не давати дозволу на проживання в Україні послідовникам чужовір'я, а особливо облудного іудаїзму. Докладаючи всіх сил, нехай недремно піклується про те, щоб лише єдина православна віра східного обряду під послухом найсвятішого апостольського Константинопольського престолу навічно була утверджена і поширювалася для примноження Божої хвали розбудовою церков і вдосконаленням синів руських у вільних мистецтвах і щоб воно буяло і квітло, мов троянда поміж терням, між чужинецькими релігіями сусідніх держав.
А для більшого впливу чільного у Малій Русі Київського митрополичого престолу і задля зручнішого управління духовними справами нехай найясніший гетьман доб'ється по звільненню нашої Вітчизни з-під московського ярма для провінції, що йому наділена, надана і довірена та для довколишніх земель від апастольського Константинопольського престолу первісної екзаршої влади. Таким чином відновляться колишні стосунки і синівський послух нашої Вітчизни отому апостольському Константинопольському престолові, що його євангельською проповіддю наша Вітчизна удостоїлася просвітитися і утвердитися у святій Вселенській вірі.
II
Кожна держава постає й існує завдяки непорушності кордонів. Так і територія нашої Вітчизни, Малої Русі, нехай на постраждає ані від нападу, ані внаслідок неправомірного рішення у своїх кордонах, що закріплені договорами з Річчю Посполитою, з найяснішою Портою Оттоманською та з Московською імперією. А передовсім (щоб не порушувався кордон) по річці Случ (який визначає територію), що прилучена під проводом Богдана Хмельницького від Речі Посполитої у власність Гетьманщини і Війська Запорозького, навічно повернена і усталена на основі угод.
За тим зобов'язаний ясновельможний гетьман пильно прослідкувати під час переговорів найяснішої королівської величності Швеції та, якщо справа потребуватиме, рішуче обстоювати цей пункт, наскільки стане хисту і змоги. Передовсім же повинен звернутися з уклінним проханням до його найяснішої королівської милості, ласкавого пана нашого оборонця, захисника і покровителя, і закликати, щоб його найясніша величність нікому не вибачав не лише зневаги прав і вольностей, але й порушення кордонів і привласнення вітчизняних земель. Понад те належить найяснішому гетьманові, нехай лиш війна щасливо завершиться, домогтися від найяснішої королівської величності Швеції такої згоди і гарантій, щоб найясніша королівська величність і його наступники - найясніші королі Швеції - довічно вдовольнялись титулом покровителів України і в дійсності стали б у майбутньому захистом для нашої Вітчизни і зберегли б незмінними її права, привілеї і кордони. Рівно ж належить ясновельможному гетьманові благати найяснішу королівську величність, щоб у договорах його величності з Московською імперією долучити умову повернення вільними по закінченні війни наших полонених, які перебувають у Московській імперії, а також повного відшкодування всіх втрат, яких завдано Україні воєнними діями.
Окремо ясновельможний гетьман повинен звернутися до найяснішої королівської величності з ласкавим проханням і допильнувати, аби наші полонені, які перебувають у королівстві його величності, вільними без перешкод повернулись у свою Вітчизну.
III
Оскільки народ, колись званий хозарським, а потім - козацьким, починає і веде свій родовід від войовничих і непереможних гетів, а, крім того, закони близького сусідства нерозривно в'яжуть і тісно поєднують долю козацького народу з Кримською державою, то Військо Запорозьке неодноразово вступало з нею у збройну спілку і приймало її союзницьку підмогу для оборони своєї Вітчизни і своїх вольностей.
Тому, наскільки у майбутньому буде можливим, ясновельможний гетьман повинен домогтися у найяснішого хана через послів відновлення колишніх побратимських стосунків із Кримською державою, оружної підтримки від неї і підтвердження вічної приязні, з огляду на які сусідні держави у майбутньому не зазіхали б на Україну і не наважувались би чинити їй будь-якого насильства.
А по завершенні війни, коли Господь Бог своєю допомогою благословить новообраного гетьмана посісти резиденцію під час жаданого і співзвучного нашим задумам миру, - тоді він буде зобов'язаний, докладаючи з передбачливою пильністю всіх зусиль відповідно до свого високого уряду, дбати про те, щоб не було ані нейменших порушень тривкого договору з Кримською державою. Щоби побратимські стосунки з нею не зневажалися і не порушувалися самовільно зухвалими порушниками з нашого боку, які, за звичкою розбійного люду, не соромляться ламати і переступати не лише звичаї дружби і сусідства, але й мирні договори.
IV
Військо Запорозьке Низове заслужило собі невмирущу славу незліченними лицарськими подвигами на морі і на суходолі, за що було нагороджене багатими даровизнами для спільного вжитку і користі. Проте Московська імперія з метою пригноблення і грабунку Війська Запорозького воздвигла, орудуючи в найрізноманітніший спосіб, на його грунтах і угіддях самарські городи, розмістила по Дніпру фортеці, щоб таким чином заподіяти Війську Запорозькому незаконних перешкод у риболовних і ловецьких промислах, принизити і завдати несправедливих втрат. А наостанок підступно спустошила і військове гніздо запорожців - Січ-заступницю.
Отже, по завершенні війни - дай-то, Боже, щоб із щасливим наслідком (якщо Військо Запорозьке не звільнить уже тепер отих своїх посідлостей і Дніпра від напасливої займанщини московитів), - повинен буде ясновельможний гетьман при переговорах найяснішого короля його милості шведського з Московською імперією про благодатний мир припильнувати, аби Дніпро і посідлості Війська Запорозького були очищені від укріплень і фортець московитів і повернуті у колишню власність Війська Запорозького. У майбутньому не допускати там ані спорудження фортець, ані заснування городів, ані слобід з обумовленим терміном.
Крім того, ясновельможний гетьман не має права не лише потурати спустошенню посідлостей Війська Запорозького в будь-який час, будь-яким чином і з будь-якого приводу, але повинен надавати всіляку допомогу Війську Запорозькому для їхнього захисту.
V
Місто Терехтемирів споконвічно по праву належало Війську Запорозькому Низовому і виконувало роль власного шпиталю. Так і тепер, по визволенні - дайто, Боже, - нашої Вітчизни від московської неволі, нехай ясновельможний гетьман поверне Війську Запорозькому Низовому оте місто Терехтемирів з усіма угіддями і перевозом через Дніпро, який міститься там-таки. Нехай буде поновлено за військовий кошт у Терехтемирові шпиталь для козаків, виснажених глибокою старістю, чи ранами, чи то крайньою вбогістю, а також передбачено для них харч і одяг. Рівно ж весь Дніпро - згори, від міста Переволочної, аж до самого гирла, а також Переволочанський перевіз і саме місто Переволочну з городом Керебердою і рікою Ворсклою з млинами, що містяться на території Полтавського полку, та Кодацьку фортецю з усіма угіддями - повинен ясновельможний гетьман, а по ньому наступники його уряду, - згідно з давніми правами і привілеями, - зберегти у законному володінні Війська Запорозького і нікому з визначніших людей духовного чи світського стану не дозволяти у Дніпрі від Переволочної аж до самого гирла риболовити без обмежень. Зокрема річками, потоками і всіма визначеними угіддями у Дикім полі аж по Очаків не має права володіти і користуватись ніхто, крім самого Війська Запорозького.
VI
Якщо в самодержавних країнах шанується такого, як в мирний час, так і в час війни, слушного і корисного державному устрою і порядку, що звичайно задля загального блага вершаться приватні і громадські ради, і навіть самі самодержці, особисто присутні на них і головуючі, не противляться піддати свої рішення розсуду і схваленню своїх міністрів і радників, то чому ж би тоді й серед вільної нації не дотримуватися такого-от благотворного ладу? Таж у Війську Запорозькому здавен-давна дотримувалися і нині дотримуються саме такого порядку при гетьманській владі, згідно зі старовинним законом вольностей. Однак дехто з гетьманів Війська Запорозького захоплювали собі необмежену владу, геть потоптавши рівність і звичаї, і свавільно встановлювали отой закон: "Так хочу-так повеліваю". Через те непритаманне гетьманському уряду самоуправство у Вітчизні і Війську Запорозькому запроваджувався розлад, викривлення прав і вольностей, утиски посполитих та насильний, невиважений розподіл військових посад, а відтак росла зневага до генеральної старшини, полковників і значного товариства. Тому ми - генеральна старшина кошовий отаман і все Військо Запорозьке склали угоду і затвердили з найяснішим гетьманом у ході виборів його ясновельможності закон, який повинен мати вічну силу у Війську Запорозькому:
чільними радниками у нашій Вітчизні мають бути генеральні старшини з огляду на важливість їхніх посад, а також через те, що вони постійно перебувають при боці гетьмана;
після них у звиклому порядку ті ж права народних радників нехай мають городові полковники;
крім того, з кожного полку необхідно вибрати зі згоди гетьмана до Генеральної ради як генеральних радників по одному визначному вислуженцю із людей розважливих і заслужених.
З тими генеральними старшинами, полковниками і генеральними радниками повинен теперішній ясновельможний гетьман, а також його наступники радитися про безпеку Вітчизни, про спільне благо і про всі громадські справи і немає права нічого вирішувати, розпочинати і здійснювати своєю волею без попереднього розгляду і схвалення ними.
Тому-то тепер, на виборах гетьмана, призначаються одностайною ухвалою три сесії Генеральної ради, які повинні кожного року проводитися у гетьманській резиденції: перша - на Різдво Хрістове, друга - на Великдень і третя - на празник Покрови Пресвятої Богородиці. На ті сесії повинні прибути не лише полковники зі своєю старшиною і сотниками, не лише генеральні радники з усіх полків, але також посли від Війська Запорозького Низового для участі і дораджування; по одержанні універсалу від гетьмана вони зобов'язані бути присутніми і прибути точно у визначений час. І коли ясновельможний гетьман запропонує якісь питання для спільного розгляду, то всі вони повинні чесно й щиро, не дбаючи про жодний зиск - свій власний чи інших осіб, - відкинувши лихі заздрощі і мстиві намисли, давати слушні поради в такий спосіб, щоб не заподіяти тим ані урази честі гетьмана, ані шкоди справам Вітчизни, - нехай обминуть її лихо і згуба!
Якщо ж поза тими згаданими сесіями Генеральної ради, що для них визначено спеціальні терміни, траплятимуться якісь справи, котрі треба невідкладно розглянути, вирішити і залагодити, то ясновельможний гетьман може вжити всієї повноти влади і впливу для владнання і попровадження таких справ з відома генеральної старшини. Також якщо прибудуть якісь листи з чужоземних держав чи сторін, призначені ясновельможному гетьманові, то їхній зміст належить його ясновельможності обговорити з генеральною старшиною і повідомити свої відповіді на них, щоб не лишалось у тайні листування, в першу чергу - з чужинецькими країнами і таке, що могло б завдати шкоди безпеці Вітчизни і громадському благу.
А щоб постало щире обопільне довір'я поміж гетьманом і генеральною старшиною, полковниками і генеральними радниками, необхідне для проведення таємних і публічних нарад, то кожен з них повинен, перш ніж приступити до виконання обов'язків своєї посади, особисто присягнути на вірність Вітчизні, на щиру відданість гетьманові, а також на сумлінне виконання обов'язків своєї посади схваленою публічно присягою відповідної форми.
Якщо ж у діях ясновельможного гетьмана буде спостережено щось незгідного справедливості, хибного щодо військових прав і вольностей чи зловорожого Вітчизні, то генеральні старшини, полковники і генеральні радники владні використати свободу голосу, щоб особисто або ж - якщо того вимагатиме крайня і невідклична потреба - публічно на нараді висловити докір його ясновельможності і рішуче стримати від зневаги отчистих прав і вольностей, не завдаючи при тому ані найменшої образи високій гетьманській честі. На ті докори ясновельможний гетьман не повинен ані ображатися, ані не має права за них мстити, - навпаки, повинен постаратися виправити переступи.
Крім того, кожен генеральний радник у своєму полку, де буде обраний публічним голосуванням до Генеральної ради, владен разом з городовим полковником достерігати справедливого ладу, брати участь в управлінні, кермуючи з допомогою загальних порад, а також повинен приглядатися і рішуче виступати проти кривд і утисків посполитому люду.
І подібно до того, як генеральна старшина, полковники і генеральні радники повинні дотримуватись добрих звичаїв, належно шанувати високу гідність найяснішого гетьмана, виявляти йому відповідні його високому становищу почесті і вірний послух, - так і ясновельможному гетьманові зі свого боку пристало також мати їх за побратимів, а не за слуг, не вважати їх своїми власними підручними та не примушувати зумисне для приниження їхньої гідності ганебно і негоже вистоювати у своїй присутності, за винятком тих випадків, коли вимагатимуть обставини.
VII
Якщо б провинився хто з генеральних старшин, полковників, генеральних радників, значних товаришів чи інших урядовців, а понадто з рядових козаків, - чи то образивши проти звичаю гетьманську честь якимось зухвальством, чи виявившись винним у якомусь інакшому переступі, - то ясновельможний гетьман не повинен карати того винуватця за такі провини засобами своєї влади чи особисто призначати йому кару.
Така справа - кримінальна чи якась інша - має бути передана на розгляд Генерального суду. І хоч би яке неприхильне, а проте безстороннє рішення він ухвалив, - такому повинен кожен правопорушник підкоритися.
VIII
Що стосується усіх військових справ, то їх мають доносити ясновельможному гетьманові саме вищезгадані генеральні старшини, які постійно перебувають при боці гетьмана - котрі справи до чиїх обов'язків та уряду належатимуть, - а також особисто отримувати від нього рішення. В жодному разі не використовувати для цього дворових слуг гетьманових, котрі не повинні втручатися до жодних військових справ, нарад і доповідей, ані залучатися до пересилання військової кореспонденції, навіть незначної.
IX
Як відомо, у Війську Запорозькому споконвік постійно були генеральні підскарбії, котрі завідували військовою скарбницею, млинами, усіма військовими доходами і повітовими виплатами та давали у усьму лад з волі й схвалення гетьмана. Отож і тепер встановлюємо за загальним схваленням такий порядок і затверджуємо як непорушний закон, щоб у нашій Вітчизні, дай-то, Боже, визволеній з московського ярма, за рішенням гетьмановим і згодою загалу був обраний генеральний підскарбій - чоловік значний і заслужений, маєтний і порядний, який би сумлінно опікувався з відома гетьманового військовою скарбницею, пильнував млинів і доходів та обертав їх на громадські потреби, а не на власний зиск. Сам же ясновельможний гетьман не повинен мати жодного права і не зазіхати ані не військовий скарб, ані на надходження до військової скарбниці; не обертати їх на власну користь, а вдовольнятися власними чиншами і доходами, передбаченими для гетьманської особи й булави. Це - індукти з Шептаківської сотні, з Гадяцького полку, з маєтків Почепівських і Оболонських та інші доходи, які здавен-давна ухвалено виділити для гетьманської посади. Понадто ясновельможний гетьман не має права ані самовладно привласнювати собі громадських маєтностей і угідь Війська Запорозького, ані розподіляти їх під яким не було б претекстом іншим людям, менш заслуженим перед Вітчизною, а найпаче ченцям, священикам, бездітним вдовам, дрібним посполитим і військовим урядовцям, особистим слугам дворакам та приватним особам.
Очевидно, що генеральний підскарбій повинен обиратися як підручний гетьмана і бути там присутнім, де постійно перебуватиме гетьманська резиденція. Крім того, у кожному полку необхідно обрати загальною ухвалою полковника і старшини обох станів - козаків і посполитих - по два підскарбії, теж заприсяжених, з визначніших маєтних людей. Вони повинні відати полковими і цивільними прибутками і посполитими податками, заопікуватися ними і видатками та щороку звітуватись про свою діяльність.
До обов'язків отих полкових підскарбіїв, підлеглих безпосередньо генеральному підскарбієві, входить нагляд у їхніх полках за належними до військової скарбниці прибутками, збір їх і передання до рук генерального підскарбія. Панам полковникам рівно ж не пристало бути причетними до полкових коштів, а мусять удовольнятися доходами і пільгами своїх посад.
X
Через те що ясновельможний гетьман повинен з обов'язку свого уряду провадити і достерігати ладу у Вітчизні та Війську Запорозькому, то передовсім він має недремно пильнувати і докладати особливого старання, щоб простим козакам і посполитим не чинилось надмірних утисків, спустошливих поборів і здирств. Ті надужиття спонукають люд покидати обжиті місця і пускатися у чужі краї, аби пошукати собі поза межами вітцівської землі життя без тих прикрощів - догіднішого, відраднішого і спокійнішого.
Тому постановляємо, щоб панове полковники, сотники, отамани та інші військові і посполиті урядовці більше не наважувалися виконувати панщизн та інших приватних робіт силами козаків і посполитих, а надто якщо ті люди не є їхніми безпосередніми підлеглими ані слугами: не посилати на сінокіс ані на жнива, не силувати гатити греблі, не чинити над ними насильства захопленням грунтів чи примусом до невигідного їх продажу і не конфісковувати за леда-яку провину усе майно - рухоме і нерухоме. Також не залучати ремісників без оплати до виконання панам урядовцям домашніх робіт, а козаків не увільняти від служби заради приватних доручень. Ясновельможний гетьман повинен усією повнотою влади викорінювати надужиття і сам того остерігатися і не чинити, щоб не давати прикладу для наслідування іншим.
Усе те лихо - утиски і грабунок бідного посполитого люду - корениться у честолюбстві захланних хабародавців. Не маючи на те прав ані заслуг, а лише ненатлі бувши жадобою власного зиску, вони заходяться купувати військові і посполиті посади, здобуваючи гетьманську прихильність принадами хабарів, і таким робом допинаються поза вільними виборами проти права і слушності до найвищих гідностей - полковничої булави й інших посад. Тому суворо постановляємо, щоб ясновельможний гетьман не лакомився на жодні подарунки чи обіцянки і нікому не доручав полковничої булави чи інших військових і посполитих посадах з огляду на особисті стосунки та щоб силоміць на ті посади нікого не нав'язував.
Військові і посполиті урядовці, а надто полковники, неодмінно мають обиратися на виборах свобідним голосуванням і волевиявленням, а по виборах затверджуватися владою гетьмана, проте вибори таких урядовців повинні проводитися виключно зі згоди гетьмана. Такого ж порядку належить дотримуватися і полковникам: не обирати сотників чи інших урядовців за хабарі чи на основі особистої прихильності, нехтуючи вільним голосуванням усієї сотні, а також не усувати їх з посад внаслідок особистих незгод.
XI
Вдови - козачі дружини - і їхні осиротілі діти, козачі господарства і жінки у відсутності їхніх чоловіків, - коли ті будуть зайнятими у воєнних походах або на якихось інших військових службах, - щоб не притягалися до виконання жодних повинностей ані до громадських робіт, які входять в обов'язки посполитих, та щоб не обкладалися повітовими податками, - погоджено і затверджено.
XII
Не меншими утисками обтяжені й українські міста, бо села, які раніше підлягали їм безпосередньо і надавали допомогу у виконанні повинностей посполитих, були передані у власність духовних і світських державців, а людність, що замешкувала ті міста, порідшала, проте зобов'язана без жодних пільг справляти ті самі повинності, які виконувалися раніше з допомогою отих відторгнутих і переданих іншим власникам поселень.
Тому, коли у визволеній від московської неволі Вітчизні нашій нарешті запанує мир, має бути призначений і проведений спеціально визначеними для того комісарами генеральний перепис усіх громадських маєтностей, що ними наділені державці. Наслідки цього перепису подати у присутності гетьмана на розсуд високої Генеральної ради, ухвала якої твердо визначить, хто має право, а хто не повинен користуватися угіддями і маєтностями Війська, а також - які податки зобов'язані сплачувати та який послух мають виявляти піддані посесорам.
Нещасному підупалому посполитому людові множаться утиски і через те, що козаки нерідко захищають заможніших селян від міських і сільських повинностей, приймаючи їх у підсусідки, а маєтніші купці, чванячись і гетьманськими універсалами і покровительною прихильністю полковників, уникають громадських повинностей, до яких зобов'язані, й відмовляються підсобити нужденному поспільству.
Тому ясновельможний гетьман хай не забуде своїми універсалами навернути і селян, які користуються заступництвом козаків, і купців до виконання громадських повинностей, а також заборонити надалі надавати їм заступництва.
XIII
Стольне місто Русі - Київ - та інші міста України нехай непорушно і недоторкано зберігають всі свої права і привілеї, слушно їм надані. Гідністю цих виборчих зборів постановлено і доручено ствердити у свій час гетьманською владою.
XIV
З-поміж інших видів утисків, що ними пригнічені посполиті й рядові козаки в Україні - нашій Вітчизні, - ніщо не може більш пригнобити і виснажити народ, аніж наїзди подорожніх, які кудись прямують чи повертаються, а також узвичаєні протиправні повинності надавати підводи, супровід і вшановувати дарами. Нужденні посполиті й прості козаки доведені тими повинностями до відчаю, тому що сила-силенна чужинців і місцевого люду усіх станів і посад пускаються у довгу подорож роксоланськими містами і селами обох берегів Дніпра чи то у військових, чи у своїх приватних справах, а не раз їдуть, виконуючи перше-ліпше доручення, й особисті слуги не лише гетьмана, але й генеральних старшин, полковників, сотників і значних товаришів, а понадто й вищого духовенства.
А дехто, вирядившись у подорож з власної потреби чи бажання, примушують городових і сільських отаманів справляти собі невластиві почесті: підносити дари й забезпечувати харч, напої, транспорт, супровід і варту. Ще інші, головно слуги, чинять безсовісні здирства, вимагаючи без конечної потреби незліченну кількість підвід з кіньми. Якщо ж городові чи сільські отамани не в змозі задовольнити ті забаганки, то вимагачі таки правлять свого, вдаючись до брутальної лайки і нагайки, щоб змусити урядовців для залагодження справи власкавити їх грошовими дарами. Декотрі забирають із собою в'ючних коней, а потім їх або привласнюють, або продають. А поміж генеральними старшинами, полковниками й іншими зверхниками, світськими і духовного стану, повелося змушувати городових отаманів лагодити за громадський кошт свої карети, а також справляти для слуг різноманітний одяг. Понадто не встидаються турбувати міські ради, домагаючись через спеціально вишколених слуг розваг і задоволення потреб своєї кухні.
Між тим і самі отамани, жадаючи собі похвали й намагаючись заручитися милістю і прихильністю сановних подорожніх, - насамперед у своїх приватних, а не у громадських справах - всіляко догоджають зверхникам і їхнім слугам. А не раз оті городові й сільські отамани і самі чигають на можливість полакомитися під приводом гостинності: раденько запрошують подорожніх, котрим достатньо і пригорщі харчу й питва, на пишну гостину. Там доволі напиваються різноманітних напоїв, а харчі розподіляють поміж собою, долучаючи усе це в облікові книги поміж видатки, і таким чином не лише обтяжують посполитим повинності і збільшують їм чинш, а допроваджують таки до крайнього зубожіння.
Тому по визволенні нашої Вітчизни з московського ярма, коли у ній нарешті запанує мир по нинішнім лихолітті, найясніший гетьман повинен у всіх підвладних йому містах запровадити такий лад, щоб народ не пригнічувався недоречними повинностями в міру поліпшення стану держави. Для того у громаді кожного міста треба обрати і привести до присяги підскарбія, підлеглого полковому підскарбію, який би мав під своєю орудою і опікою усі військові прибутки і видатки і правдиво вносив їх у облікові книги. Якщо по щорічному обрахунку тих видатків буде поміченим у боргах і незаконних розтратах, - то їх слід відшкодувати з власних коштів того підскарбія, щоб повернути місту. Тому повинен вносити в облікові книги лише ті випадки, що пов'язані з поїздками у конкретній справі: хто з чиєю подорожною відбував подорож та якими вигодами користувався.
А насамперед нехай найясніший гетьман виявить спасенну турботу, аби скасувати у нашій Вітчизні повинності поштову і надання супроводу та випадки насильного вимагання підвід і подарунків, налагодивши справу так, як у сусідніх країнах, - там ніде нема такого проклятущого і обтяжливого для посполитих звичаю. А для перевезення листів нехай найясніший гетьман введе за прикладом і зразком чужоземних держав пошту за військовий кошт у відповідних полках підвладної йому території, попередньо докладно і всебічно обговоривши, вирішивши і затвердивши цю справу на Генеральній раді.
XV
Орендна плата, призначена на щорічну платню компанійським і сердюцьким полкам та на інші військові видатки, вважається всією людністю роксоланською - козаками і посполитими - надто обтяжливою, а постій компанійців і сердюків - нестерпною завадою.
Отже, і від тої оренди і від згаданого постою треба відмовитися і зовсім їх скасувати.
Розглянути і вирішити на Генеральній раді, з яких джерел поповнити і відновити для видатків занепалу військову скарбницю, вичерпану на проведення воєнних дій, а також - яку кількість кінного і пішного війська доцільно залишити по завершенні війни при боці найяснішого гетьмана для військової служби.
XVI
Не раз нужденний люд нарікає, благаючи спасу, і висловлює свої образи й обурення тим, що орендарі, а також ярмаркові комісари щокрок переслідують силою-силенною незвиклих і непомірних здирств. Через ті утиски убогому чоловікові незмога й приступити до ярмарку, аби продати яку дрібницю для порятунку від нужди чи що для домашньої потреби пристарати без ярмаркового мита. А як трапиться попастися на якійсь дрібній провині, то вже оберуть оті ярмаркові комісари до нитки.
Отже, орендарі і їхні підлеглі нехай стягають мито до військової скарбниці з ввозу і вивозу лише певних товарів і лише в точно визначеному універсалами розмірі, не вимагаючи від купців нічого зайвого і не чинячи ані нейменшого здирства вірним убогим людям.
Рівно ж і ярмаркові комісари нехай стягають мито лише з тих осіб, які зобов'язані його сплачувати, а не з убогих людей, котрі приїжджають на ярмарок, аби щось дешево продати чи прикупити для власних потреб.
Також нехай утримаються заводити будь-які судові справи - не лише кримінальні, а й інші поточні - та не завдають непомірних утисків і здирств посполитим і містам.
За всім тим нехай ясновельможний гетьман проникливо слідкує, використовуючи з належним старанням свою владу.
Його доброї волі уряду і проводу довірено усі права і вольності у Вітчизні для непорушного дотримання і охорони та для успішного виконання оцих угод і конституцій, котрі його ясновельможність владна ствердити власноручним підписом, військовою печаткою і відповідною присягою.
У двадцять восьмому числі «Літературної України» (за 1990 р. – Б.Г.) було надруковано два визначних документи: Угоду й Конституцію Пилипа Орлика. В передньому слові до них згадувалося ще про один документ гетьмана Орлика, який і нині має велике історичне та суспільно–політичне значення, а саме: «Вивід прав України». В передньому слові до Угоди й Конституції зокрема було сказано: «Сподіваємося, що і цей політичний документ («Вивід прав України –– ред.) з історії України буде видрукуваний». У цьому числі «Слова» це сподівання ми справджуємо.Оригінал «Вивід прав України» був написаний французькою мовою. Його знайшов 1922 року професор Ілля Борщак в архівах замку Дантевіль, що належав колись дружині Григора Орлика, графині Олені Орлик. У перекладі на українську цей документ проф. Борщак надрукував у львівському історичному журналі «Стара Україна» 1925 року.Текст документа подаємо за другим виданням книги «Вивід прав України» (Нью-Йорк, «Пролог», 1964 р.). Правопис перекладу збережено.
Заступник редактора Олександр Сопронюкгазета "Слово" Товариства української мови ім. Тараса Шевченкавересень 1990 р.
Вивід прав України – Гетьман Пилип Орлик
По довгій й кривавій війні вічної пам'яті найхоробріший гетьман Хмельницький визволив з-під польської кормиги пригнічену козацьку націю. Він то утворив з України незалежне князівство і вдоволився титулом гетьмана війська Запорозького і син його переняв це по нім у спадку й Стани названого князівства по смерті його обирали далі своіх князів і ніяка держава не присвоювала собі права противитися цьому. Україна залежала тільки під деяким оглядом від царів московських.Не розводитимуся далі про історію України: моя ціль лише показати, що вона є вільним князівством і що Стани її вільно обирали гетьманів по своїй уподобі. Цей факт установлений і правда загально відома, що козацька нація і Україна були вільними. Яко така Україна увійшла з своїм гетьманом у договір вічного миру, заключеного коло Пруту в Молдавії, де вона називається союзницею султана; яко така увійшла вона в договір з ханом татарським і в договір, який заключив гетьман Хмельницький зі шведським королем Карлом Х і який можна бачити в архівах Корони Шведської.Але найсильнішим і найнепереможнішим аргументом і доказом суверенности України є урочистий союзний договір, заключений між царем Олексієм Михайловичем з одного боку та гетьманом Хмельницьким і Станами України з другого. Трактат цей уложений в 1654 р. і підписаний уповноваженими представниками. Цей, такий урочистий і докладний трактат, названий вічним, повинен був, здавалося, на завжди установити спокій, вольності й лад на Україні. Це дійсно так і було б, якби цар так само сумлінно виконав би його, як у це вірили козаки. Вони передали московському війську свої твердині і злучили свої війська з царськими задля успіху загальної справи, але царські генерали, скориставши з довір'я названої нації, хитрощами захопили велику кількість інших укріплень і потім почали командувати, мов би господарі, в цілій країні.Одначе козаки залишили тінь суверенности і навіть по смерті гетьмана Хмельницького цар дав в 1658 р. грамоту Станам України.Гетьман Брюховецький, удавшися в подорож до Москви під покривкою добра для України, вчинив так, що признано царя за протектора козаків. Це була основа всіх нещасть України. Україну примушено зректися прав козацького суверенітету. Громадянство досі не знає, чи Брюховецького примушено до цього негідного кроку погрозами чи чемнішими способами. Але річ відома, що це зречення не касує ні в чому прав України, бо гетьман не міг дарувати того, що належало Станам. Дарма скаржилися козаки у неволі і давали їм відчувати увесь тягар деспотичного панування.Те, що я оце щойно сказав, показує кожній неупередженій людині безперечне право Станів України й вопіючу несправедливість, учинену їй, поневолюючи козаків, позбавляючи їх власних прав та вольностей під покришкою святого союзу і урочистого договору, котрий забезпечив їм уживання цих прав і вольностей. Але які б великі не були московські насильства, вони не дають ніякого законного права москалям щодо України. Навпаки, козаки мають за собою право людське й природне, один із головних принципів котрого є: Народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час.Такий слушний час настав для України, бо шведський король прийшов на поміч пригніченій Україні; козаки набрали відваги й думали тільки про те, якби використати цю нагоду, щоб визволитися з неволі. Князь Мазепа і Стани України ужили своєї влади в 1708 р., щоби знову заволодіти тим, що їм належало. Аби краще забезпечити собі свої вольності, вони злучилися з королем шведським і умовилися з ним не трактувати ні з ким окремо. Ось деякі точки договору, що відносяться до мого предмету:1. Й. К. В. (Його Королівська Величність – Б.Г.) зобов'язується обороняти Україну і прилучені помічні війська, коли вимагатиме того потреба і коли помочі цієї проситимуть князь і Стани. Війська ці, вступаючи в країну, будуть під командою шведських генералів, але під час операцій на Україні Й. В. довірить керування ними князеві та його наступникам і це триватиме доти, доки Україна потребуватиме того війська, котрому Й. К. В. видаватиме платню, а козаки постачатимуть хліб і харчі.2. Все, що завоюється з бувшої території Московщини, належатиме на підставі воєнного права тому, хто цим заволодіє, але все те, – що – як виявиться, належало колись народові українському, передається й задержиться при українськім князівстві.3. Князь і Стани України, згідно з правом, яким досі користувалися, будуть заховані і вдержані на всім просторі князівства і частин прилучених до нього.4. Іван Мазепа, законний князь України, жодним способом не може бути нарушений у володінні цим князівством до його смерти, яка – треба сподіватися – не наступить ще довго, а Стани України заховають всі вольності згідно з своїми правами та стародавніми законами.5. Нічого не зміниться в тому, що досі зазначено щодо герба й титулу князя України. Й. К. В. не могтиме ніколи присвоїти цей титул і герб.6. Для більшого забезпечення як цього договору, так і самої України, князь і Стани передадуть И. К. В. на весь час, поки тягтиметься ця війна, а з нею й небезпека, деякі з своїх городів, а саме Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч.Уповноважені Його Величества царя зазначають:1. Що Україна ніколи не була незалежною, що з–під ярма невірних визволила її побідна зброя Його царського Величества.2. Що коли б змінить щось, то цим би порушилися умови Карловицького договору (1).Що до першого пункту, то що з того, що Україна була колись польською провінцією, коли зважимо, що від 1649 р. до наших днів її визнала як князівство ціла Европа і навіть сам Цісар. В ім'я якого принципу релігії і побожности Московський Двір, визволивши козаків з–під так мовити польської опіки, накинув їм – як показав це досвід – ярмо безконечно жорстокіше ніж те, яке невірні накидають завойованим народам?Вкінці, коли, як то дехто твердить – хоч таке твердження зовсім фальшиве, – що його Царське Величество придбав від поляків якесь право на Україну, то це право не може бути нічим іншим, як правом опіки, бо поляки ніколи не мали іншого, тож і не могли передати більших прав, ніж самі мали, і – більше навіть – на які ніколи не претендували. Ось чому Й. Ц. В. не має жадної підстави відбирати Україні її вольності та привілеї.Отже з цього зовсім законно й природно виходить, що Карловицького трактату ні в чому не порушиться, коли оголоситься Україну вільною, якою вона була колись, з тими границями й межами, які мала вона перед тим, як була підступом поневолена. Я питаю, на що цар включив Україну в інструкції що до миру, котрий мається заключити за посередництвом Англії та Генеральних Штатів (Голляндії), коли він не хотів, щоб Україна брала участь у переговорах?Отже з повною рацією можна вивести з усього цього, що Московський Двір належить уважати за узурпатора України і що є причина покладатися на зрозуміння права природного й людського тими, що читатимуть це писання, що вони переконаються в безперечнім праві Станів України обрати п. Пилипа Орлика за свого гетьмана і що цей гетьман може допоминатися посідання цеї країни і сподіватися привернення цього посідання від справедливости европейських держав, які є в силі наказати, щоб її йому звернено назад.Це ж бо інтерес усіх европейських держав так зробити, щоб Україну звернено гетьманові Opликові, котрого вільно обрали й проголосили Стани України. Їх бо власний інтерес – кажу я – обов'язує їх не санкціонувати і не давати спричиняти небезпечних для себе ж самих наслідків від узурпації, що її якась сильніша держава могла би вчинити над слабшою під єдиною прикривкою вигоди. Міжнародне право вимагає допомагати в крайніх випадках пригніченим громадянам; тим слушніше, справедливіше і в більшій згоді зобов'язком християнства й навіть гуманности причинитися до відбудування держав, пригнічених тому лише, що повірили в союз (3).Стародавня історія завела б мене занадто далеко, якби я хотів наводити з неї приклади на доказ, що держави в тих часах | завжди брали сторону пригнічених князів чи республік. Не брак нам і новітніх прикладів і за останнє століття можна було бачити, як у цiлiм Цісарстві Італії, Льотрінгії, Померанії, Швеції і в багатьох інших місцях визнали мирові трактати повну суверенність князівств, на які держави виставляли свої права з різних титулів, а часом просто по причині завоювання (4). Україна знаходиться майже в такому самому становищі. Вона має ті самі права; невже ж не зробиться на її користь того, що було в звичаю робити для інших протягом стількох століть? А що Цісар запропонував гетьманові Хмельницькому свою гарантію й король шведський теж яко союзник, то гетьман і Стани. України мають причини бути переконаними, що гарантії трактатів в Оліві (5) (козаки включені в Олівський мировий договір як союзники шведського короля) спричиняться до того, що не можна буде рабувати Україні її вольності. А тому, що всі европейські держави мають намір утримати цей трактат, що є основою европейського миру, то їм не тяжко буде знайти в ньому мотиви й способи поставити знову гетьмана Орлика на Україні і включити його в цей новий трактат.Кажу бо, що цей загальний мир не буде тривалим доти, поки не задоволиться справедливих жадань гетьмана Орлика що до України, поки Московський Двір не задоволить справедливі скарги конфедерації, на чолі якої стоїть гетьман. Не треба лякатися, що в разі відновлення цього князівства (України) через ослаблення Московщини нарушиться европейська рівновага. Навпаки – як свідчить про це приклад Генеральних Штатів, котрі ніколи стільки не прислужилися спільній справі, як саме від часу, коли утворили могутню республіку (6). Та, що можна думати, що цей останній доказ не досить переконуючий і що цар після цього миру зможе вжити всіх сил, щоб остаточно підбити й поневолити Україну, я не клопотатимуся виказувати труднощі, невигоди і крайності, до яких такий намір (царя) зможе довести цей народ (український), а саме кинутися стрімголов під турецьке панування. А тим більше не покликуватимуся на мотиви справедливости і слави, котрими повинні керуватися европейські держави, щоб звернути Україну її гетьманові. Все це було виказано й доведено. Скажу тільки, що коли всіх наведених мотивів не досить, то інтереси, котрих я де в чому вже торкався, зобов'язують европейські держави веліти звернути Україну і тим самим обмежити державу (московську), яка незабаром може змагати до повалення европейської свободи.Ті, що дбають про інтерес цілої Европи і кожної її держави зокрема, легко зрозуміють небезпеку для свободи Европи від такої агресивної держави. Вони можуть судити про це краще за мене не тільки з прикладів історії, але також завдяки глибокому досвідові й досконалій Мудрості, котру мають про все, що відноситься до добра їх держав та інтересів Европи.Треба сподіватися, що вони переконаються, що все сказане тут, основане на доказах і досвіді минулого і що забезпечення та тривалість миру залежить у деякій мірі від реституції України.
1. Карловицький договір (26.01.1699) закінчив війну між Туреччиною з одного боку, Польщею, Цісарем, Московщиною і Венецією з другого. Польща дістала знову Поділля й Правобережжя, яке втратила давніше. В 1712 р. на Правобережжі, над котрим зверхність належала нібито Польщі, стояли московські війська, союзники Августа. Орлик на підставі свого договору з Туреччиною жадав для себе Правобережжя і тому Москва вказувала европейським дипломатам, що Орликові домагання нарушують Карловицький трактат і, значить, зачіпають також інтереси Цісаря і Венеції, словом, загрожують рівновазі Европи. Проти цього аргументу й виступає «Вивід прав».2. Зборівський договір. (Зборівський договір Криму з Польщею 1649 – договір, укладений між кримським ханом Іслам-Гіреєм III і польським королем Яном II Казимиром Ваза після Зборівської битви)3. В 17 і 18 віках міжнародне право допускало «інтервенції» і тільки після Віденського конгресу (1815) «право невтручання» стає постулатом міжнародного права.4. Орлик має мабуть на увазі Вестфальський трактат (1648), який перекроїв Европу.5. 30.05.1660 р. трактат в Оліві закінчив першу північну війну між Швецією, Польщею, Цісарем і Бранденбургом. В прелiмiнарних переговорах козаки дійсно брали участь і шведська дипломатія вимагала від Польщі допущення на конгрес і України. Руїна, яка почалася на Україні, не дала змоги Швеції відстояти свої вимоги і в остаточній редакції трактату України нема. Неясно, чи свідомо пише Орлик про гарантію для України в Оліві, чи це спосіб пропаганди. Олівський трактат поруч із Вестфальським був підвалиною публічного права Европи аж до Великої Французької Революції.6. Орлик має на увазі Нідерлянди. Покликування на Голляндію характеристичне для Орлика, як у своїм часі було характеристичне для Хмельницького й Виговського. Голляндія була першою в Европі державою, яка утворилася на національному принципі, повставши збройно проти чужої вірою й походженням Еспанії, і в цьому дійсно була її аналогія з Україною під час Хмельниччини.
Президент України може достроково припинити повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.
Повноваження Верховної Ради України, що обрана на позачергових виборах, проведених після дострокового припинення Президентом України повноважень Верховної Ради України попереднього скликання, не можуть бути припинені протягом одного року з дня її обра ння.
Повноваження Верховної Ради України не можуть бути достроково припинені в останні шість місяців строку повноважень Президента України.
Стаття 91.
Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією.
Стаття 92.
Виключно законами України визначаються:
1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина;
2) громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства;
3) права корінних народів і національних меншин;
4) порядок застосування мов;
5) засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку;
6) основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки;
7) правовий режим власності;
8) правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;
9) засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;
10) засади регулювання демографічних та міграційних процесів;
11) засади утворення і діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян, засобів масової інформації;
12) організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики;
13) територіальний устрій України;
14) судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, нотаріату, органів і установ виконання покарань; основи організації та діяльності адвокатури;
15) засади місцевого самоврядування;
16) статус столиці України; спеціальний статус інших міст;
17) основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку;
18) правовий режим державного кордону;
19) правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації;
20) організація і порядок проведення виборів і референдумів;
21) організація і порядок діяльності Верховної Ради України, статус народних депутатів України;
22) засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.
Виключно законами України встановлюються:
1) Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют н а території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи;
2) порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав; порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України;
3) одиниці ваги, міри і часу; порядок встановлення державних стандартів;
4) порядок використання і захисту державних символів;
5) державні нагороди;
6) військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання;
7) державні свята;
8) порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний чи міграційний режим, відмінний від загального.
Законом України оголошується амністія.
Стаття 93.
Право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президентові України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і Національному банку України.
Законопроекти, визначені Президентом України як невідкладні, розглядаються Верховною Радою України позачергово.
Стаття 94.
Закон підписує Голова Верховної Ради України і невідкладно направляє його Президентові України.
Президент України протягом п'ятнадцяти днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгл яду.
У разі якщо Президент України протягом встановленого строку не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим Президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений.
Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як двома третинами від її конституційного складу, Президент України зобов'язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів.
Закон набирає чинності через десять днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.
Стаття 95.
Бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами.
Виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків.
Держава прагне до збалансованості бюджету України.
Регулярні звіти про доходи і видатки Державного бюджету України мають бути оприлюднені.
Стаття 96.
Державний бюджет України затверджується щорічно Верховною Радою України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особливих обставин — на інший період.
Кабінет Міністрів України не пізніше 15 вересня кожного року подає до Верховної Ради України проект закону про Державний бюджет України на наступний рік. Разом із проектом закону подається доповідь про хід виконання Державного бюджету України поточног о року.
Стаття 97.
Кабінет Міністрів України відповідно до закону подає до Верховної Ради України звіт про виконання Державного бюджету України.
Поданий звіт має бути оприлюднений.
Стаття 98.
Контроль за використанням коштів Державного бюджету України від імені Верховної Ради України здійснює Рахункова палата.
Стаття 99.
Грошовою одиницею України є гривня.
Забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави ѕ Національного банку України.
Стаття 100.
Рада Національного банку України розробляє основні засади грошово-кредитної політики та здійснює контроль за її проведенням.
Правовий статус Ради Національного банку України визначається законом.
Стаття 101.
Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.
РОЗДІЛ V
ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ
Стаття 102.
Президент України є главою держави і виступає від її імені.
Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.
Стаття 103.
Президент України обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.
Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п’яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою.
Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд.
Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об'єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядов ої ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.
Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень Президента України. У разі дострокового припинення повноважень Президента України вибори Президента України проводяться в період дев’яноста днів з дня припи нення повноважень. Порядок проведення виборів Президента України встановлюється законом.
Стаття 104.
Новообраний Президент України вступає на пост не пізніше ніж через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради Украї ни.
Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України. Президент України складає таку присягу:
"Я, (ім’я та прізвище), волею народу обраний Президентом України, заступаючи на цей високий пост, урочисто присягаю на вірність Україні. Зобов’язуюсь усіма своїми справами боронити суверенітет і незалежність України, дбати про благо Вітчизни і добробу т Українського народу, обстоювати права і свободи громадян, додержуватися Конституції України і законів України, виконувати свої обов’язки в інтересах усіх співвітчизників, підносити авторитет України у світі.”
Президент України, обраний на позачергових виборах, складає присягу у п'ятиденний строк після офіційного оголошення результатів виборів.
Стаття 105.
Президент України користується правом недоторканності на час виконання повноважень.
За посягання на честь і гідність Президента України винні особи притягаються до відповідальності на підставі закону.
Звання Президента України охороняється законом і зберігається за ним довічно, якщо тільки Президент України не був усунений з поста в порядку імпічменту.
Стаття 106.
Президент України:
1) забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави;
2) звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє і зовнішнє становище України;
3) представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;
4) приймає рішення про визнання іноземних держав;
5) призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях; приймає вірчі і відкличні грамоти дипломатичних представників іноземних держав;
6) призначає всеукраїнський референдум щодо змін Конституції України відповідно до статті 156 цієї Конституції, проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою;
7) призначає позачергові вибори до Верховної Ради України у строки, встановлені цією Конституцією;
8) припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися;
9) призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє повноваження Прем’єр-міністра України та приймає рішення про його відставку;
10) призначає за поданням Прем’єр-міністра України членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припиняє їхні повноваження на цих посадах;
11) призначає за згодою Верховної Ради України на посаду Генерального прокурора України та звільняє його з посади;
12) призначає половину складу Ради Національного банку України;
13) призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;
14) призначає на посади та звільняє з посад за згодою Верховної Ради України Голову Антимонопольного комітету України, Голову Фонду державного майна України, Голову Державного комітету телебачення і радіомовлення України;
15) утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем’єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;
16) скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів Автономної Республіки Крим;
17) є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави;
18) очолює Раду національної безпеки і оборони України;
19) вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України;
20) приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України;
21) приймає у разі необхідності рішення про введення в Україні або в окремих її місцевостях надзвичайного стану, а також оголошує у разі необхідності окремі місцевості України зонами надзвичайної екологічної ситуації ѕ з наступним затвердженням цих рішень Верховною Радою України;
22) призначає третину складу Конституційного Суду України;
23) утворює суди у визначеному законом порядку;
24) присвоює вищі військові звання, вищі дипломатичні ранги та інші вищі спеціальні звання і класні чини;
25) нагороджує державними нагородами; встановлює президентські відзнаки та нагороджує ними;
26) приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України, про надання притулку в Україні;
27) здійснює помилування;
28) створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і служби;
29) підписує закони, прийняті Верховною Радою України;
30) має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України;
31) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією України.
Президент України не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.
Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України.
Акти Президента України, видані в межах повноважень, передбачених пунктами 3, 4, 5, 8, 10, 14, 15, 17, 18, 21, 22, 23, 24 цієї статті, скріплюються підписами Прем'єр-міністра України і міністра, відповідального за акт та його виконання.
Стаття 107.
Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України.
Рада національної безпеки і оборони України координує і контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони.
Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України.
Персональний склад Ради національної безпеки і оборони України формує Президент України.
До складу Ради національної безпеки і оборони України за посадою входять Прем’єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України.
У засіданнях Ради національної безпеки і оборони України може брати участь Голова Верховної Ради України.
Рішення Ради національної безпеки і оборони України вводяться в дію указами Президента України.
Компетенція та функції Ради національної безпеки і оборони України визначаються законом.
Стаття 108.
Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України.
Повноваження Президента України припиняються достроково у разі:
1) відставки;
2) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;
3) усунення з поста в порядку імпічменту;
4) смерті.
Стаття 109.
Відставка Президента України набуває чинності з моменту проголошення ним особисто заяви про відставку на засіданні Верховної Ради України.
Стаття 110.
Неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров'я має бути встановлена на засіданні Верховної Ради України і підтверджена рішенням, прийнятим більшістю від її конституційного складу на підстав і письмового подання Верховного Суду України ѕ за зверненням Верховної Ради України, і медичного висновку.
Стаття 111.
Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину.
Питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.
Для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі.
Висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради України.
За наявності підстав Верховна Рада України не менш як двома третинами від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента України.
Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як трьома четвертими від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо доде ржання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду України про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину.
Стаття 112.
У разі дострокового припинення повноважень Президента України відповідно до статей 108, 109, 110, 111 цієї Конституції виконання обов'язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президе нта України покладається на Прем'єр-міністра України. Прем'єр-міністр України в період виконання ним обов'язків Президента України не може здійснювати повноваження, передбачені пунктами 2, 6, 8, 10, 11, 12, 14, 15, 16, 22, 25, 27 статті 106 Конституції Ук раїни.
РОЗДІЛ VI
КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ.
ІНШІ ОРГАНИ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ
Стаття 113.
Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених у статтях 85, 87 Конституції України. Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією і законами України, актами Президента України.
Стаття 114.
До складу Кабінету Міністрів України входять Прем'єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем'єр-міністри, міністри.
Прем’єр-міністр України призначається Президентом України за згодою більше ніж половини від конституційного складу Верховної Ради України.
Персональний склад Кабінету Міністрів України призначається Президентом України за поданням Прем’єр-міністра України.
Прем'єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України.
Прем’єр-міністр України входить із поданням до Президента України про утворення, реорганізацію та ліквідацію міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, в межах коштів, передбачених Державним бюджетом України на утримання цих органів.
Стаття 115.
Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраним Президентом України.
Прем'єр-міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити Президентові України про свою відставку.
Відставка Прем’єр-міністра України має наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України.
Прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінетові Міністрів України має наслідком відставку Кабінету Міністрів України.
Кабінет Міністрів України, відставку якого прийнято Президентом України, за його дорученням продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України, але не довше ніж шістдесят днів.
Прем’єр-міністр України зобов’язаний подати Президентові України заяву про відставку Кабінету Міністрів України за рішенням Президента України чи у зв’язку з прийняттям Верховною Радою України резолюції недовіри.
Стаття 116.
Кабінет Міністрів України:
1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;
2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;
3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;
4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;
5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону;
6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;
7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;
8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;
9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;
10) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України, актами Президента України.
Стаття 117.
Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання.
Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем’єр-міністр України.
Нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади підлягають реєстрації в порядку, встановленому законом.
Стаття 118.
Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.
Особливості здійснення виконавчої влади у містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.
Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій.
Голови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.
Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.
Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні радам у частині повноважень, делегованих їм відповідними районними чи обласними радами.
Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.
Рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути відповідно до закону скасовані Президентом України, або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.
Обласна чи районна рада може висловити недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації, на підставі чого Президент України приймає рішення і дає обґрунтовану відповідь.
Якщо недовіру голові районної чи обласної державної адміністрації висловили дві третини депутатів від складу відповідної ради, Президент України приймає рішення про відставку голови місцевої державної адміністрації.
Стаття 119.
Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:
1) виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;
2) законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;
3) виконання державних і регіональних програм соціально-економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин ѕ також програм їх національно-культурного розвитку;
4) підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;
5) звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;
6) взаємодію з органами місцевого самоврядування;
7) реалізацію інших наданих державою, а також делегованих відповідними радами повноважень.
Стаття 120.
Члени Кабінету Міністрів України, керівники центральних та місцевих органів виконавчої влади не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.
Організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України.
РОЗДІЛ VII
ПРОКУРАТУРА
Стаття 121.
Прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються:
1) підтримання державного обвинувачення в суді;
2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;
3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;
4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов’язаних з обмеженням особистої свободи громадян.
Стаття 122.
Прокуратуру України очолює Генеральний прокурор України, який призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади.
Строк повноважень Генерального прокурора України — п'ять років.
Стаття 123.
Організація і порядок діяльності органів прокуратури України визначаються законом.
РОЗДІЛ VIII
ПРАВОСУДДЯ
Стаття 124.
Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.
Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.
Судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов’язковими до виконання на всій території України.
Cтаття 125.
Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації.
Найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України. Вищими судовими органами спеціалізованих судів є відповідні вищі суди.
Відповідно до закону діють апеляційні та місцеві суди.
Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.
Стаття 126.
Незалежність і недоторканність суддів гарантуються Конституцією і законами України.
Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється.
Суддя не може бути без згоди Верховної Ради України затриманий чи заарештований до винесення обвинувального вироку судом.
Судді обіймають посади безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше.
Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі:
1) закінчення строку, на який його обрано чи призначено;
2) досягнення суддею шістдесяти п’яти років;
3) неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я;
4) порушення суддею вимог щодо несумісності;
5) порушення суддею присяги;
6) набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;
7) припинення його громадянства;
8) визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим;
9) подання суддею заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.
Повноваження судді припиняються у разі його смерті.
Держава забезпечує особисту безпеку суддів та їхніх сімей.
Стаття 127.
Правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні.
Професійні судді не можуть належати до політичних партій та профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацьк ої та творчої.
На посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи у галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років т а володіє державною мовою.
Суддями спеціалізованих судів можуть бути особи, які мають фахову підготовку з питань юрисдикції цих судів. Ці судді відправляють правосуддя лише у складі колегій суддів. Додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня встановлюються законом.
Захист професійних інтересів суддів здійснюється в порядку, встановленому законом.
Стаття 128.
Перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України. Всі інші судді, крім суддів Конституційного Суду України, обираються Верховною Радою України безстроково, в порядку, встановленому законом.
Голова Верховного Суду України обирається на посаду та звільняється з посади шляхом таємного голосування Пленумом Верховного Суду України в порядку, встановленому законом.
Стаття 129.
Судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону.
Судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних.
Основними засадами судочинства є:
1) законність;
2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;
3) забезпечення доведеності вини;
4) змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;
5) підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;
6) забезпечення обвинуваченому права на захист;
7) гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;
8) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом;
9) обов’язковість рішень суду.
Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.
За неповагу до суду і судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності.
Стаття 130.
Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів.
Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування.
Стаття 131.
В Україні діє Вища рада юстиції, до відання якої належить:
1) внесення подання про призначення суддів на посади або про звільнення їх з посад;
2) прийняття рішення стосовно порушення суддями і прокурорами вимог щодо несумісності;
3) здійснення дисциплінарного провадження стосовно суддів Верховного Суду України і суддів вищих спеціалізованих судів та розгляд скарг на рішення про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів апеляційних та місцевих судів, а також прокурорів.
Вища рада юстиції складається з двадцяти членів. Верховна Рада України, Президент України, з’їзд суддів України, з’їзд адвокатів України, з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ призначають до Вищої ради юстиції по три члени, а всеукраїнська конференція працівників прокуратури ѕ двох членів Вищої ради юстиції.
До складу Вищої ради юстиції входять за посадою Голова Верховного Суду України, Міністр юстиції України, Генеральний прокурор України.
РОЗДІЛ IХ
ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ УКРАЇНИ
Стаття 132.
Територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості соціально-економічного розв итку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.
Стаття 133.
Систему адміністративно-територіального устрою України складають: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в містах, селища і села.
До складу України входять: Автономна Республіка Крим, Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівнен ська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська області, міста Київ та Севастополь.
Міста Київ та Севастополь мають спеціальний статус, який визначається законами України.
РОЗДІЛ Х
АВТОНОМНА РЕСПУБЛІКА КРИМ
Стаття 134.
Автономна Республіка Крим є невід’ємною складовою частиною України і в межах повноважень, визначених Конституцією України, вирішує питання, віднесені до її відання.
Стаття 135.
Автономна Республіка Крим має Конституцію Автономної Республіки Крим, яку приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим та затверджує Верховна Рада України не менш як половиною від конституційного складу Верх овної Ради України.
Нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим не можуть суперечити Конституції і законам України та приймаються відповідно до Конституції України, законів України, актів Президен та України і Кабінету Міністрів України та на їх виконання.
Стаття 136.
Представницьким органом Автономної Республіки Крим є Верховна Рада Автономної Республіки Крим.
Верховна Рада Автономної Республіки Крим у межах своїх повноважень приймає рішення та постанови, які є обов'язковими до виконання в Автономній Республіці Крим.
Урядом Автономної Республіки Крим є Рада міністрів Автономної Республіки Крим. Голова Ради міністрів Автономної Республіки Крим призначається на посаду та звільняється з посади Верховною Радою Автономної Республіки Крим за погодженням із Президентом У країни.
Повноваження, порядок формування і діяльності Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим визначаються Конституцією України та законами України, нормативно-правовими актами Верховної Ради Автономної Республіки Крим з питань, віднесених до її компетенції.
Правосуддя в Автономній Республіці Крим здійснюється судами, що належать до єдиної системи судів України.
Стаття 137.
Автономна Республіка Крим здійснює нормативне регулювання з питань:
1) сільського господарства і лісів;
2) меліорації і кар’єрів;
3) громадських робіт, ремесел та промислів; благодійництва;
4) містобудування і житлового господарства;
5) туризму, готельної справи, ярмарків;
6) музеїв, бібліотек, театрів, інших закладів культури, історико-культурних заповідників;
7) транспорту загального користування, автошляхів, водопроводів;
8) мисливства, рибальства;
9) санітарної і лікарняної служб.
З мотивів невідповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції України та законам України Президент України може зупинити дію цих нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим з одночасн им зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності.
Стаття 138.
До відання Автономної Республіки Крим належить:
1) призначення виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, затвердження складу виборчої комісії Автономної Республіки Крим;
2) організація та проведення місцевих референдумів;
3) управління майном, що належить Автономній Республіці Крим;
4) розроблення, затвердження та виконання бюджету Автономної Республіки Крим на основі єдиної податкової і бюджетної політики України;
5) розроблення, затвердження та реалізація програм Автономної Республіки Крим з питань соціально-економічного та культурного розвитку, раціонального природокористування, охорони довкілля ѕ відповідно до загальнодержавних програм;
6) визнання статусу місцевостей як курортів; встановлення зон санітарної охорони курортів;
7) участь у забезпеченні прав і свобод громадян, національної злагоди, сприяння охороні правопорядку та громадської безпеки;
8) забезпечення функціонування і розвитку державної та національних мов і культур в Автономній Республіці Крим; охорона і використання пам’яток історії;
9) участь у розробленні та реалізації державних програм повернення депортованих народів;
10) ініціювання введення надзвичайного стану та встановлення зон надзвичайної екологічної ситуації в Автономній Республіці Крим або в окремих її місцевостях;.
Законами України Автономній Республіці Крим можуть бути делеговані також інші повноваження.
Стаття 139.
В Автономній Республіці Крим діє Представництво Президента України, статус якого визначається законом України.
РОЗДІЛ ХI
МІСЦЕВЕ САМОВРЯДУВАННЯ
Стаття 140.
Місцеве самоврядування є правом територіальної громади — жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межа х Конституції і законів України.
Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.
Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.
Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.
Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад.
Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.
Стаття 141.
До складу сільської, селищної, міської ради входять депутати, які обираються жителями села, селища, міста на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки .
Територіальні громади на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування обирають строком на чотири роки відповідно сільського, селищного та міського голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях .
Статус голів, депутатів і виконавчих органів ради та їхні повноваження, порядок утворення, реорганізації, ліквідації визначаються законом.
Голова районної та голова обласної ради обираються відповідною радою і очолюють виконавчий апарат ради.
Стаття 142.
Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, район ів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.
Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об’єднувати на договірних засадах об’єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і ус танов, створювати для цього відповідні органи і служби.
Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.
Стаття 143.
Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та ку льтурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.
Обласні та районні ради затверджують програми соціально- економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відпові дного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контролюють їх виконання; вирішують і нші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.
Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюдже ту у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної власності.
Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.
Стаття 144.
Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території.
Рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.
Стаття 145.
Права місцевого самоврядування захищаються в судовому порядку.
Стаття 146.
Інші питання організації місцевого самоврядування, формування, діяльності та відповідальності органів місцевого самоврядування визначаються законом.
РОЗДІЛ ХII
КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ
Стаття 147.
Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні.
Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлумачення Конституції України та законів України.
Стаття 148.
Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України.
Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України.
Суддею Конституційного Суду України може бути громадянин України, який на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менш як десять років, проживає в Україні протягом останніх двадцяти років та володіє держ авною мовою.
Суддя Конституційного Суду України призначається на дев’ять років без права бути призначеним на повторний строк.
Голова Конституційного Суду України обирається на спеціальному пленарному засіданні Конституційного Суду України зі складу суддів Конституційного Суду України шляхом таємного голосування лише на один трирічний строк.
Стаття 149.
На суддів Конституційного Суду України поширюються гарантії незалежності та недоторканності, підстави щодо звільнення з посади, передбачені статтею 126 цієї Конституції, та вимоги щодо несумісності, визначені в частині другій статті 127 цієї Конституції.
Стаття 150.
До повноважень Конституційного Суду України належить:
1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність):
законів та інших правових актів Верховної Ради України;
актів Президента України;
актів Кабінету Міністрів України;
правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.
Ці питання розглядаються за зверненнями: Президента України; не менш як сорока п’яти народних депутатів України; Верховного Суду України; Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України;
З питань, передбачених цією статтею, Конституційний Суд України ухвалює рішення, які є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.
Стаття 151.
Конституційний Суд України за зверненням Президента України або Кабінету Міністрів України дає висновки про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, щ о вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість.
За зверненням Верховної Ради України Конституційний Суд України дає висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту.
Стаття 152.
Закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена К онституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності.
Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність. Матеріальна чи моральна шкода, завдана фізичним або юридичним особам актами і діями, що визнані неконституційними, відшкодовується державою у встановленому законом порядку.
Стаття 153.
Порядок організації і діяльності Конституційного Суду України, процедура розгляду ним справ визначаються законом.
РОЗДІЛ ХIII
ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ
Стаття 154.
Законопроект про внесення змін до Конституції України може бути поданий до Верховної Ради України Президентом України або не менш як третиною народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України.
Стаття 155.
Законопроект про внесення змін до Конституції України, крім розділу I "Загальні засади", розділу III "Вибори. Референдум" і розділу XIII "Внесення змін до Конституції України", попередньо схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради України, вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради України за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України.
Стаття 156.
Законопроект про внесення змін до розділу І “Загальні засади”, розділу ІІІ “Вибори. Референдум” і розділу ХІІІ “Внесення змін до Конституції України” подається до Верховної Ради України Президентом України або н е менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і, за умови його прийняття не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.
Повторне подання законопроекту про внесення змін до розділів І, ІІІ і ХІІІ цієї Конституції з одного й того самого питання можливе лише до Верховної Ради України наступного скликання.
Стаття 157.
Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної ціл існості України.
Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.
Стаття 158.
Законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше ніж через рік з дня прийняття ріше ння щодо цього законопроекту.
Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.
Стаття 159.
Законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Конст итуції.
РОЗДІЛ XIV
ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ
Стаття 160.
Конституція України набуває чинності з дня її прийняття.
Стаття 161.
День прийняття Конституції України є державним святом — Днем Конституції України.
РОЗДІЛ XV
ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ
1. Закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності цією Конституцією, є чинними у частині, що не суперечить Конституції України.
2. Верховна Рада України після прийняття Конституції України здійснює повноваження, передбачені цією Конституцією.
Чергові вибори до Верховної Ради України проводяться у березні 1998 року.
3. Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю жовтня 1999 року.
4. Президент України протягом трьох років після набуття чинності Конституцією України має право видавати схвалені Кабінетом Міністрів України і скріплені підписом Прем’єр-міністра України укази з економічних питань, не врегульованих законами, з одночасним поданням відповідного законопроекту до Верховної Ради України в порядку, встановленому статтею 93 цієї Конституції.
Такий указ Президента України вступає в дію, якщо протягом тридцяти календарних днів з дня подання законопроекту (за винятком днів міжсесійного періоду) Верховна Рада України не прийме закон або не відхилить поданий законопроект більшістю від її конституційного складу, і діє до набрання чинності законом, прийнятим Верховною Радою України з цих питань.
5. Кабінет Міністрів України формується відповідно до цієї Конституції протягом трьох місяців після набуття нею чинності.
6. Конституційний Суд України формується відповідно до цієї Конституції протягом трьох місяців після набуття нею чинності. До створення Конституційного Суду України тлумачення законів здійснює Верховна Рада України.
7. Голови місцевих державних адміністрацій після набуття чинності цією Конституцією набувають статусу голів місцевих державних адміністрацій згідно зі статтею 118 цієї Конституції, а після обрання голів відповідних рад складають повноваження голів цих рад.
8. Сільські, селищні, міські ради та голови цих рад після набуття чинності Конституцією України здійснюють визначені нею повноваження до обрання нового складу цих рад у березні 1998 року.
Районні та обласні ради, обрані до набуття чинності цією Конституцією, здійснюють визначені нею повноваження до сформування нового складу цих рад відповідно до Конституції України.
Районні в містах ради та голови цих рад після набуття чинності цією Конституцією здійснюють свої повноваження відповідно до закону.
9. Прокуратура продовжує виконувати відповідно до чинних законів функцію нагляду за додержанням і застосуванням законів та функцію попереднього слідства ѕ до введення в дію законів, що регулюють діяльність державних органів щодо контролю за додержання м законів, та до сформування системи досудового слідства і введення в дію законів, що регулюють її функціонування.
10. До прийняття законів, що визначають особливості здійснення виконавчої влади в містах Києві та Севастополі відповідно до статті 118 цієї Конституції, виконавчу владу в цих містах здійснюють відповідні державні адміністрації.
11. Частина перша статті 99 цієї Конституції вводиться в дію після введення національної грошової одиниці - гривні.
12. Верховний Суд України і Вищий арбітражний суд України здійснюють свої повноваження відповідно до чинного законодавства України до сформування системи судів загальної юрисдикції в Україні відповідно до статті 125 цієї Конституції, але не довше ніж п’ять років.
Судді всіх судів в Україні, обрані чи призначені до дня набуття чинності цією Конституцією, продовжують здійснювати свої повноваження згідно з чинним законодавством до закінчення строку, на який вони обрані чи призначені.
Судді, повноваження яких закінчилися в день набуття чинності цією Конституцією, продовжують здійснювати свої повноваження протягом одного року.
13. Протягом п’яти років після набуття чинності цією Конституцією зберігається існуючий порядок арешту, тримання під вартою і затримання осіб, підозрюваних у вчиненні злочину, а також порядок проведення огляду та обшуку житла або іншого володіння особи.
14. Використання існуючих військових баз на території України для тимчасового перебування іноземних військових формувань можливе на умовах оренди в порядку, визначеному міжнародними договорами України, ратифікованими Верховною Радою України.
28 червня 1996 року. м. Київ
ПЕРША КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ ГЕТЬМАНА ПИЛИПА ОРЛИКА 1710 рік
Герб гетьмана Пилипа Орлика та Українські прапори часів Орлика
I
Оскільки поміж трьома богословськими чеснотами чільне місце належить вірі, - у цьому першому пункті годиться повести мову про святу православну віру східного обряду, якою войовничий козацький народ уперше й понині просвітився ще за панування хозарських каганів від апостольського Константинопольського престолу і яку й нині невідступно обстоює, бо ніколи жодною чужою релігією збаламучений не був. Добре-бо відомо, що славної пам'яті гетьмана Богдана Хмельницького з Військом Запорозьким єдина причина спонукала взятися до зброї і розпочати справедливу війну проти Речі Посполитої польської (опір турботи про права і вольності): потреба вборонити свою православну віру, яку влада поляків різноманітними утисками приневолила до з'єдинення з римською церквою. Але й після того, як новоримське чужовір'я було викорінене з Вітчизни, він, саме через спільність релігії, а не з інших мотивів, удався із Військом Запорозьким і народом руським до Московської імперії за покровительством і добровільно піддався.
Тому новообраний нині найясніший гетьман, якщо Господь Бог кріпкий і нездоланний у битвах допоможе визволити нашу Вітчизну увінчаною успіхами зброєю блаженної його милості найяснішого короля шведського з ярма московської неволі, повинен того дотримуватися і, як і належить йому, особливо пильнувати і рішуче ставати на перешкоді впровадженню у нашій руській Вітчизні будь-якої чужої релігії. А якщо де-будь виявиться - чи потай, чи явно, - то повинен своєю владою її викорінювати, заборонити проповідувати і поширювати. Також не давати дозволу на проживання в Україні послідовникам чужовір'я, а особливо облудного іудаїзму. Докладаючи всіх сил, нехай недремно піклується про те, щоб лише єдина православна віра східного обряду під послухом найсвятішого апостольського Константинопольського престолу навічно була утверджена і поширювалася для примноження Божої хвали розбудовою церков і вдосконаленням синів руських у вільних мистецтвах і щоб воно буяло і квітло, мов троянда поміж терням, між чужинецькими релігіями сусідніх держав.
А для більшого впливу чільного у Малій Русі Київського митрополичого престолу і задля зручнішого управління духовними справами нехай найясніший гетьман доб'ється по звільненню нашої Вітчизни з-під московського ярма для провінції, що йому наділена, надана і довірена та для довколишніх земель від апастольського Константинопольського престолу первісної екзаршої влади. Таким чином відновляться колишні стосунки і синівський послух нашої Вітчизни отому апостольському Константинопольському престолові, що його євангельською проповіддю наша Вітчизна удостоїлася просвітитися і утвердитися у святій Вселенській вірі.
II
Кожна держава постає й існує завдяки непорушності кордонів. Так і територія нашої Вітчизни, Малої Русі, нехай на постраждає ані від нападу, ані внаслідок неправомірного рішення у своїх кордонах, що закріплені договорами з Річчю Посполитою, з найяснішою Портою Оттоманською та з Московською імперією. А передовсім (щоб не порушувався кордон) по річці Случ (який визначає територію), що прилучена під проводом Богдана Хмельницького від Речі Посполитої у власність Гетьманщини і Війська Запорозького, навічно повернена і усталена на основі угод.
За тим зобов'язаний ясновельможний гетьман пильно прослідкувати під час переговорів найяснішої королівської величності Швеції та, якщо справа потребуватиме, рішуче обстоювати цей пункт, наскільки стане хисту і змоги. Передовсім же повинен звернутися з уклінним проханням до його найяснішої королівської милості, ласкавого пана нашого оборонця, захисника і покровителя, і закликати, щоб його найясніша величність нікому не вибачав не лише зневаги прав і вольностей, але й порушення кордонів і привласнення вітчизняних земель. Понад те належить найяснішому гетьманові, нехай лиш війна щасливо завершиться, домогтися від найяснішої королівської величності Швеції такої згоди і гарантій, щоб найясніша королівська величність і його наступники - найясніші королі Швеції - довічно вдовольнялись титулом покровителів України і в дійсності стали б у майбутньому захистом для нашої Вітчизни і зберегли б незмінними її права, привілеї і кордони. Рівно ж належить ясновельможному гетьманові благати найяснішу королівську величність, щоб у договорах його величності з Московською імперією долучити умову повернення вільними по закінченні війни наших полонених, які перебувають у Московській імперії, а також повного відшкодування всіх втрат, яких завдано Україні воєнними діями.
Окремо ясновельможний гетьман повинен звернутися до найяснішої королівської величності з ласкавим проханням і допильнувати, аби наші полонені, які перебувають у королівстві його величності, вільними без перешкод повернулись у свою Вітчизну.
III
Оскільки народ, колись званий хозарським, а потім - козацьким, починає і веде свій родовід від войовничих і непереможних гетів, а, крім того, закони близького сусідства нерозривно в'яжуть і тісно поєднують долю козацького народу з Кримською державою, то Військо Запорозьке неодноразово вступало з нею у збройну спілку і приймало її союзницьку підмогу для оборони своєї Вітчизни і своїх вольностей.
Тому, наскільки у майбутньому буде можливим, ясновельможний гетьман повинен домогтися у найяснішого хана через послів відновлення колишніх побратимських стосунків із Кримською державою, оружної підтримки від неї і підтвердження вічної приязні, з огляду на які сусідні держави у майбутньому не зазіхали б на Україну і не наважувались би чинити їй будь-якого насильства.
А по завершенні війни, коли Господь Бог своєю допомогою благословить новообраного гетьмана посісти резиденцію під час жаданого і співзвучного нашим задумам миру, - тоді він буде зобов'язаний, докладаючи з передбачливою пильністю всіх зусиль відповідно до свого високого уряду, дбати про те, щоб не було ані нейменших порушень тривкого договору з Кримською державою. Щоби побратимські стосунки з нею не зневажалися і не порушувалися самовільно зухвалими порушниками з нашого боку, які, за звичкою розбійного люду, не соромляться ламати і переступати не лише звичаї дружби і сусідства, але й мирні договори.
IV
Військо Запорозьке Низове заслужило собі невмирущу славу незліченними лицарськими подвигами на морі і на суходолі, за що було нагороджене багатими даровизнами для спільного вжитку і користі. Проте Московська імперія з метою пригноблення і грабунку Війська Запорозького воздвигла, орудуючи в найрізноманітніший спосіб, на його грунтах і угіддях самарські городи, розмістила по Дніпру фортеці, щоб таким чином заподіяти Війську Запорозькому незаконних перешкод у риболовних і ловецьких промислах, принизити і завдати несправедливих втрат. А наостанок підступно спустошила і військове гніздо запорожців - Січ-заступницю.
Отже, по завершенні війни - дай-то, Боже, щоб із щасливим наслідком (якщо Військо Запорозьке не звільнить уже тепер отих своїх посідлостей і Дніпра від напасливої займанщини московитів), - повинен буде ясновельможний гетьман при переговорах найяснішого короля його милості шведського з Московською імперією про благодатний мир припильнувати, аби Дніпро і посідлості Війська Запорозького були очищені від укріплень і фортець московитів і повернуті у колишню власність Війська Запорозького. У майбутньому не допускати там ані спорудження фортець, ані заснування городів, ані слобід з обумовленим терміном.
Крім того, ясновельможний гетьман не має права не лише потурати спустошенню посідлостей Війська Запорозького в будь-який час, будь-яким чином і з будь-якого приводу, але повинен надавати всіляку допомогу Війську Запорозькому для їхнього захисту.
V
Місто Терехтемирів споконвічно по праву належало Війську Запорозькому Низовому і виконувало роль власного шпиталю. Так і тепер, по визволенні - дайто, Боже, - нашої Вітчизни від московської неволі, нехай ясновельможний гетьман поверне Війську Запорозькому Низовому оте місто Терехтемирів з усіма угіддями і перевозом через Дніпро, який міститься там-таки. Нехай буде поновлено за військовий кошт у Терехтемирові шпиталь для козаків, виснажених глибокою старістю, чи ранами, чи то крайньою вбогістю, а також передбачено для них харч і одяг. Рівно ж весь Дніпро - згори, від міста Переволочної, аж до самого гирла, а також Переволочанський перевіз і саме місто Переволочну з городом Керебердою і рікою Ворсклою з млинами, що містяться на території Полтавського полку, та Кодацьку фортецю з усіма угіддями - повинен ясновельможний гетьман, а по ньому наступники його уряду, - згідно з давніми правами і привілеями, - зберегти у законному володінні Війська Запорозького і нікому з визначніших людей духовного чи світського стану не дозволяти у Дніпрі від Переволочної аж до самого гирла риболовити без обмежень. Зокрема річками, потоками і всіма визначеними угіддями у Дикім полі аж по Очаків не має права володіти і користуватись ніхто, крім самого Війська Запорозького.
VI
Якщо в самодержавних країнах шанується такого, як в мирний час, так і в час війни, слушного і корисного державному устрою і порядку, що звичайно задля загального блага вершаться приватні і громадські ради, і навіть самі самодержці, особисто присутні на них і головуючі, не противляться піддати свої рішення розсуду і схваленню своїх міністрів і радників, то чому ж би тоді й серед вільної нації не дотримуватися такого-от благотворного ладу? Таж у Війську Запорозькому здавен-давна дотримувалися і нині дотримуються саме такого порядку при гетьманській владі, згідно зі старовинним законом вольностей. Однак дехто з гетьманів Війська Запорозького захоплювали собі необмежену владу, геть потоптавши рівність і звичаї, і свавільно встановлювали отой закон: "Так хочу-так повеліваю". Через те непритаманне гетьманському уряду самоуправство у Вітчизні і Війську Запорозькому запроваджувався розлад, викривлення прав і вольностей, утиски посполитих та насильний, невиважений розподіл військових посад, а відтак росла зневага до генеральної старшини, полковників і значного товариства. Тому ми - генеральна старшина кошовий отаман і все Військо Запорозьке склали угоду і затвердили з найяснішим гетьманом у ході виборів його ясновельможності закон, який повинен мати вічну силу у Війську Запорозькому:
чільними радниками у нашій Вітчизні мають бути генеральні старшини з огляду на важливість їхніх посад, а також через те, що вони постійно перебувають при боці гетьмана;
після них у звиклому порядку ті ж права народних радників нехай мають городові полковники;
крім того, з кожного полку необхідно вибрати зі згоди гетьмана до Генеральної ради як генеральних радників по одному визначному вислуженцю із людей розважливих і заслужених.
З тими генеральними старшинами, полковниками і генеральними радниками повинен теперішній ясновельможний гетьман, а також його наступники радитися про безпеку Вітчизни, про спільне благо і про всі громадські справи і немає права нічого вирішувати, розпочинати і здійснювати своєю волею без попереднього розгляду і схвалення ними.
Тому-то тепер, на виборах гетьмана, призначаються одностайною ухвалою три сесії Генеральної ради, які повинні кожного року проводитися у гетьманській резиденції: перша - на Різдво Хрістове, друга - на Великдень і третя - на празник Покрови Пресвятої Богородиці. На ті сесії повинні прибути не лише полковники зі своєю старшиною і сотниками, не лише генеральні радники з усіх полків, але також посли від Війська Запорозького Низового для участі і дораджування; по одержанні універсалу від гетьмана вони зобов'язані бути присутніми і прибути точно у визначений час. І коли ясновельможний гетьман запропонує якісь питання для спільного розгляду, то всі вони повинні чесно й щиро, не дбаючи про жодний зиск - свій власний чи інших осіб, - відкинувши лихі заздрощі і мстиві намисли, давати слушні поради в такий спосіб, щоб не заподіяти тим ані урази честі гетьмана, ані шкоди справам Вітчизни, - нехай обминуть її лихо і згуба!
Якщо ж поза тими згаданими сесіями Генеральної ради, що для них визначено спеціальні терміни, траплятимуться якісь справи, котрі треба невідкладно розглянути, вирішити і залагодити, то ясновельможний гетьман може вжити всієї повноти влади і впливу для владнання і попровадження таких справ з відома генеральної старшини. Також якщо прибудуть якісь листи з чужоземних держав чи сторін, призначені ясновельможному гетьманові, то їхній зміст належить його ясновельможності обговорити з генеральною старшиною і повідомити свої відповіді на них, щоб не лишалось у тайні листування, в першу чергу - з чужинецькими країнами і таке, що могло б завдати шкоди безпеці Вітчизни і громадському благу.
А щоб постало щире обопільне довір'я поміж гетьманом і генеральною старшиною, полковниками і генеральними радниками, необхідне для проведення таємних і публічних нарад, то кожен з них повинен, перш ніж приступити до виконання обов'язків своєї посади, особисто присягнути на вірність Вітчизні, на щиру відданість гетьманові, а також на сумлінне виконання обов'язків своєї посади схваленою публічно присягою відповідної форми.
Якщо ж у діях ясновельможного гетьмана буде спостережено щось незгідного справедливості, хибного щодо військових прав і вольностей чи зловорожого Вітчизні, то генеральні старшини, полковники і генеральні радники владні використати свободу голосу, щоб особисто або ж - якщо того вимагатиме крайня і невідклична потреба - публічно на нараді висловити докір його ясновельможності і рішуче стримати від зневаги отчистих прав і вольностей, не завдаючи при тому ані найменшої образи високій гетьманській честі. На ті докори ясновельможний гетьман не повинен ані ображатися, ані не має права за них мстити, - навпаки, повинен постаратися виправити переступи.
Крім того, кожен генеральний радник у своєму полку, де буде обраний публічним голосуванням до Генеральної ради, владен разом з городовим полковником достерігати справедливого ладу, брати участь в управлінні, кермуючи з допомогою загальних порад, а також повинен приглядатися і рішуче виступати проти кривд і утисків посполитому люду.
І подібно до того, як генеральна старшина, полковники і генеральні радники повинні дотримуватись добрих звичаїв, належно шанувати високу гідність найяснішого гетьмана, виявляти йому відповідні його високому становищу почесті і вірний послух, - так і ясновельможному гетьманові зі свого боку пристало також мати їх за побратимів, а не за слуг, не вважати їх своїми власними підручними та не примушувати зумисне для приниження їхньої гідності ганебно і негоже вистоювати у своїй присутності, за винятком тих випадків, коли вимагатимуть обставини.
VII
Якщо б провинився хто з генеральних старшин, полковників, генеральних радників, значних товаришів чи інших урядовців, а понадто з рядових козаків, - чи то образивши проти звичаю гетьманську честь якимось зухвальством, чи виявившись винним у якомусь інакшому переступі, - то ясновельможний гетьман не повинен карати того винуватця за такі провини засобами своєї влади чи особисто призначати йому кару.
Така справа - кримінальна чи якась інша - має бути передана на розгляд Генерального суду. І хоч би яке неприхильне, а проте безстороннє рішення він ухвалив, - такому повинен кожен правопорушник підкоритися.
VIII
Що стосується усіх військових справ, то їх мають доносити ясновельможному гетьманові саме вищезгадані генеральні старшини, які постійно перебувають при боці гетьмана - котрі справи до чиїх обов'язків та уряду належатимуть, - а також особисто отримувати від нього рішення. В жодному разі не використовувати для цього дворових слуг гетьманових, котрі не повинні втручатися до жодних військових справ, нарад і доповідей, ані залучатися до пересилання військової кореспонденції, навіть незначної.
IX
Як відомо, у Війську Запорозькому споконвік постійно були генеральні підскарбії, котрі завідували військовою скарбницею, млинами, усіма військовими доходами і повітовими виплатами та давали у усьму лад з волі й схвалення гетьмана. Отож і тепер встановлюємо за загальним схваленням такий порядок і затверджуємо як непорушний закон, щоб у нашій Вітчизні, дай-то, Боже, визволеній з московського ярма, за рішенням гетьмановим і згодою загалу був обраний генеральний підскарбій - чоловік значний і заслужений, маєтний і порядний, який би сумлінно опікувався з відома гетьманового військовою скарбницею, пильнував млинів і доходів та обертав їх на громадські потреби, а не на власний зиск. Сам же ясновельможний гетьман не повинен мати жодного права і не зазіхати ані не військовий скарб, ані на надходження до військової скарбниці; не обертати їх на власну користь, а вдовольнятися власними чиншами і доходами, передбаченими для гетьманської особи й булави. Це - індукти з Шептаківської сотні, з Гадяцького полку, з маєтків Почепівських і Оболонських та інші доходи, які здавен-давна ухвалено виділити для гетьманської посади. Понадто ясновельможний гетьман не має права ані самовладно привласнювати собі громадських маєтностей і угідь Війська Запорозького, ані розподіляти їх під яким не було б претекстом іншим людям, менш заслуженим перед Вітчизною, а найпаче ченцям, священикам, бездітним вдовам, дрібним посполитим і військовим урядовцям, особистим слугам дворакам та приватним особам.
Очевидно, що генеральний підскарбій повинен обиратися як підручний гетьмана і бути там присутнім, де постійно перебуватиме гетьманська резиденція. Крім того, у кожному полку необхідно обрати загальною ухвалою полковника і старшини обох станів - козаків і посполитих - по два підскарбії, теж заприсяжених, з визначніших маєтних людей. Вони повинні відати полковими і цивільними прибутками і посполитими податками, заопікуватися ними і видатками та щороку звітуватись про свою діяльність.
До обов'язків отих полкових підскарбіїв, підлеглих безпосередньо генеральному підскарбієві, входить нагляд у їхніх полках за належними до військової скарбниці прибутками, збір їх і передання до рук генерального підскарбія. Панам полковникам рівно ж не пристало бути причетними до полкових коштів, а мусять удовольнятися доходами і пільгами своїх посад.
X
Через те що ясновельможний гетьман повинен з обов'язку свого уряду провадити і достерігати ладу у Вітчизні та Війську Запорозькому, то передовсім він має недремно пильнувати і докладати особливого старання, щоб простим козакам і посполитим не чинилось надмірних утисків, спустошливих поборів і здирств. Ті надужиття спонукають люд покидати обжиті місця і пускатися у чужі краї, аби пошукати собі поза межами вітцівської землі життя без тих прикрощів - догіднішого, відраднішого і спокійнішого.
Тому постановляємо, щоб панове полковники, сотники, отамани та інші військові і посполиті урядовці більше не наважувалися виконувати панщизн та інших приватних робіт силами козаків і посполитих, а надто якщо ті люди не є їхніми безпосередніми підлеглими ані слугами: не посилати на сінокіс ані на жнива, не силувати гатити греблі, не чинити над ними насильства захопленням грунтів чи примусом до невигідного їх продажу і не конфісковувати за леда-яку провину усе майно - рухоме і нерухоме. Також не залучати ремісників без оплати до виконання панам урядовцям домашніх робіт, а козаків не увільняти від служби заради приватних доручень. Ясновельможний гетьман повинен усією повнотою влади викорінювати надужиття і сам того остерігатися і не чинити, щоб не давати прикладу для наслідування іншим.
Усе те лихо - утиски і грабунок бідного посполитого люду - корениться у честолюбстві захланних хабародавців. Не маючи на те прав ані заслуг, а лише ненатлі бувши жадобою власного зиску, вони заходяться купувати військові і посполиті посади, здобуваючи гетьманську прихильність принадами хабарів, і таким робом допинаються поза вільними виборами проти права і слушності до найвищих гідностей - полковничої булави й інших посад. Тому суворо постановляємо, щоб ясновельможний гетьман не лакомився на жодні подарунки чи обіцянки і нікому не доручав полковничої булави чи інших військових і посполитих посадах з огляду на особисті стосунки та щоб силоміць на ті посади нікого не нав'язував.
Військові і посполиті урядовці, а надто полковники, неодмінно мають обиратися на виборах свобідним голосуванням і волевиявленням, а по виборах затверджуватися владою гетьмана, проте вибори таких урядовців повинні проводитися виключно зі згоди гетьмана. Такого ж порядку належить дотримуватися і полковникам: не обирати сотників чи інших урядовців за хабарі чи на основі особистої прихильності, нехтуючи вільним голосуванням усієї сотні, а також не усувати їх з посад внаслідок особистих незгод.
XI
Вдови - козачі дружини - і їхні осиротілі діти, козачі господарства і жінки у відсутності їхніх чоловіків, - коли ті будуть зайнятими у воєнних походах або на якихось інших військових службах, - щоб не притягалися до виконання жодних повинностей ані до громадських робіт, які входять в обов'язки посполитих, та щоб не обкладалися повітовими податками, - погоджено і затверджено.
XII
Не меншими утисками обтяжені й українські міста, бо села, які раніше підлягали їм безпосередньо і надавали допомогу у виконанні повинностей посполитих, були передані у власність духовних і світських державців, а людність, що замешкувала ті міста, порідшала, проте зобов'язана без жодних пільг справляти ті самі повинності, які виконувалися раніше з допомогою отих відторгнутих і переданих іншим власникам поселень.
Тому, коли у визволеній від московської неволі Вітчизні нашій нарешті запанує мир, має бути призначений і проведений спеціально визначеними для того комісарами генеральний перепис усіх громадських маєтностей, що ними наділені державці. Наслідки цього перепису подати у присутності гетьмана на розсуд високої Генеральної ради, ухвала якої твердо визначить, хто має право, а хто не повинен користуватися угіддями і маєтностями Війська, а також - які податки зобов'язані сплачувати та який послух мають виявляти піддані посесорам.
Нещасному підупалому посполитому людові множаться утиски і через те, що козаки нерідко захищають заможніших селян від міських і сільських повинностей, приймаючи їх у підсусідки, а маєтніші купці, чванячись і гетьманськими універсалами і покровительною прихильністю полковників, уникають громадських повинностей, до яких зобов'язані, й відмовляються підсобити нужденному поспільству.
Тому ясновельможний гетьман хай не забуде своїми універсалами навернути і селян, які користуються заступництвом козаків, і купців до виконання громадських повинностей, а також заборонити надалі надавати їм заступництва.
XIII
Стольне місто Русі - Київ - та інші міста України нехай непорушно і недоторкано зберігають всі свої права і привілеї, слушно їм надані. Гідністю цих виборчих зборів постановлено і доручено ствердити у свій час гетьманською владою.
XIV
З-поміж інших видів утисків, що ними пригнічені посполиті й рядові козаки в Україні - нашій Вітчизні, - ніщо не може більш пригнобити і виснажити народ, аніж наїзди подорожніх, які кудись прямують чи повертаються, а також узвичаєні протиправні повинності надавати підводи, супровід і вшановувати дарами. Нужденні посполиті й прості козаки доведені тими повинностями до відчаю, тому що сила-силенна чужинців і місцевого люду усіх станів і посад пускаються у довгу подорож роксоланськими містами і селами обох берегів Дніпра чи то у військових, чи у своїх приватних справах, а не раз їдуть, виконуючи перше-ліпше доручення, й особисті слуги не лише гетьмана, але й генеральних старшин, полковників, сотників і значних товаришів, а понадто й вищого духовенства.
А дехто, вирядившись у подорож з власної потреби чи бажання, примушують городових і сільських отаманів справляти собі невластиві почесті: підносити дари й забезпечувати харч, напої, транспорт, супровід і варту. Ще інші, головно слуги, чинять безсовісні здирства, вимагаючи без конечної потреби незліченну кількість підвід з кіньми. Якщо ж городові чи сільські отамани не в змозі задовольнити ті забаганки, то вимагачі таки правлять свого, вдаючись до брутальної лайки і нагайки, щоб змусити урядовців для залагодження справи власкавити їх грошовими дарами. Декотрі забирають із собою в'ючних коней, а потім їх або привласнюють, або продають. А поміж генеральними старшинами, полковниками й іншими зверхниками, світськими і духовного стану, повелося змушувати городових отаманів лагодити за громадський кошт свої карети, а також справляти для слуг різноманітний одяг. Понадто не встидаються турбувати міські ради, домагаючись через спеціально вишколених слуг розваг і задоволення потреб своєї кухні.
Між тим і самі отамани, жадаючи собі похвали й намагаючись заручитися милістю і прихильністю сановних подорожніх, - насамперед у своїх приватних, а не у громадських справах - всіляко догоджають зверхникам і їхнім слугам. А не раз оті городові й сільські отамани і самі чигають на можливість полакомитися під приводом гостинності: раденько запрошують подорожніх, котрим достатньо і пригорщі харчу й питва, на пишну гостину. Там доволі напиваються різноманітних напоїв, а харчі розподіляють поміж собою, долучаючи усе це в облікові книги поміж видатки, і таким чином не лише обтяжують посполитим повинності і збільшують їм чинш, а допроваджують таки до крайнього зубожіння.
Тому по визволенні нашої Вітчизни з московського ярма, коли у ній нарешті запанує мир по нинішнім лихолітті, найясніший гетьман повинен у всіх підвладних йому містах запровадити такий лад, щоб народ не пригнічувався недоречними повинностями в міру поліпшення стану держави. Для того у громаді кожного міста треба обрати і привести до присяги підскарбія, підлеглого полковому підскарбію, який би мав під своєю орудою і опікою усі військові прибутки і видатки і правдиво вносив їх у облікові книги. Якщо по щорічному обрахунку тих видатків буде поміченим у боргах і незаконних розтратах, - то їх слід відшкодувати з власних коштів того підскарбія, щоб повернути місту. Тому повинен вносити в облікові книги лише ті випадки, що пов'язані з поїздками у конкретній справі: хто з чиєю подорожною відбував подорож та якими вигодами користувався.
А насамперед нехай найясніший гетьман виявить спасенну турботу, аби скасувати у нашій Вітчизні повинності поштову і надання супроводу та випадки насильного вимагання підвід і подарунків, налагодивши справу так, як у сусідніх країнах, - там ніде нема такого проклятущого і обтяжливого для посполитих звичаю. А для перевезення листів нехай найясніший гетьман введе за прикладом і зразком чужоземних держав пошту за військовий кошт у відповідних полках підвладної йому території, попередньо докладно і всебічно обговоривши, вирішивши і затвердивши цю справу на Генеральній раді.
XV
Орендна плата, призначена на щорічну платню компанійським і сердюцьким полкам та на інші військові видатки, вважається всією людністю роксоланською - козаками і посполитими - надто обтяжливою, а постій компанійців і сердюків - нестерпною завадою.
Отже, і від тої оренди і від згаданого постою треба відмовитися і зовсім їх скасувати.
Розглянути і вирішити на Генеральній раді, з яких джерел поповнити і відновити для видатків занепалу військову скарбницю, вичерпану на проведення воєнних дій, а також - яку кількість кінного і пішного війська доцільно залишити по завершенні війни при боці найяснішого гетьмана для військової служби.
XVI
Не раз нужденний люд нарікає, благаючи спасу, і висловлює свої образи й обурення тим, що орендарі, а також ярмаркові комісари щокрок переслідують силою-силенною незвиклих і непомірних здирств. Через ті утиски убогому чоловікові незмога й приступити до ярмарку, аби продати яку дрібницю для порятунку від нужди чи що для домашньої потреби пристарати без ярмаркового мита. А як трапиться попастися на якійсь дрібній провині, то вже оберуть оті ярмаркові комісари до нитки.
Отже, орендарі і їхні підлеглі нехай стягають мито до військової скарбниці з ввозу і вивозу лише певних товарів і лише в точно визначеному універсалами розмірі, не вимагаючи від купців нічого зайвого і не чинячи ані нейменшого здирства вірним убогим людям.
Рівно ж і ярмаркові комісари нехай стягають мито лише з тих осіб, які зобов'язані його сплачувати, а не з убогих людей, котрі приїжджають на ярмарок, аби щось дешево продати чи прикупити для власних потреб.
Також нехай утримаються заводити будь-які судові справи - не лише кримінальні, а й інші поточні - та не завдають непомірних утисків і здирств посполитим і містам.
За всім тим нехай ясновельможний гетьман проникливо слідкує, використовуючи з належним старанням свою владу.
Його доброї волі уряду і проводу довірено усі права і вольності у Вітчизні для непорушного дотримання і охорони та для успішного виконання оцих угод і конституцій, котрі його ясновельможність владна ствердити власноручним підписом, військовою печаткою і відповідною присягою.
КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНЬОЇ
РЕСПУБЛІКИ
СТАТУТ ПРО ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ, ПРАВА І ВІЛЬНОСТИ УНР
I.Загальні постанови
1.Відновивши своє державне право, яко Українська Народня Республіка, Україна для кращої оборони свого краю, для певнішого забезпечення права і охорони вільностей, культури і добробуту своїх громадян, проголосила себе і нині єсть державою суверенною, самостійною і ні від кого не залежною.
2.Суверенне право в Українській Народній Республіці належить народові України, себто громадянам Української Народньої Республіки всім разом.
3.Се своє суверенне право народ здійснює через Всенародні Збори України.
4. Територія Української Народньої Республіки неподільна, і без згоди Всенародніх Зборів 2/3 голосів присутніх членів не може відбутись ніяка зміна в границях Республіки або в правнодержавних відносинах якоїсь території до Республіки.
5. Не порушуючи єдиної своєї власти. Українська Народня Республіка надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи прінціпу децентралізації.
6. Націям України Українська Народня Республіка дає право на впорядкування своїх культурних прав в національних союзах.
II. Права Громадян України.
7. Громадянином Української Народньої Республіки вважається кожна особа, яка на се право набула порядком, приписаним законами Української Народньої Республіки.
8.Громадянин Української Народньої Республіки не може бути разом з тим громадянином иншої держави.
9.Громадянин Української Народньої Республіки може зложити з себе громадські права заявою до Уряду Української Народньої Республіки з захованням приписаного законом порядку.
10. Позбавити громадянських прав громадянина Української Народньої Республіки може тільки постанова суду Республіки.
11. Актова, громадянська і політична правомочність громадянина Української Народньої Республіки починається з 20 літ. Ніякої ріжниці в правах і обов'язках між чоловіком і жінкою право Української Народної Республіки не знає.
12. Громадяне в Українській Народній Республіці рівні в своїх громадських і політичних правах. Уродження, віра, національність, освіта, майно, оподаткування не дають ніяких привілеїв в них. Ніякі титули в актах і діловодстві Української Народньої Республіки вживатися не можуть.
13. Громадянин Української Народньої Республіки і ніхто инший не може бути затриманий на території її без судового наказу, інакше, як на гарячім вчинку. Але і в такім разі він має бути випущений не пізніш, як за 24 години, коли суд не установить якогось способу його затримання.
14. Громадянин Української Народньої Республіки і ніхто инший на території її не може бути покараний смертю, ані відданий яким небудь карам по тілу, або иншим актам, які понижують людську гідність, ані підпасти конфіскації майна, як карі.
15. Домашнє огнище призначається недоторканим. Ніяка ревізія не може одбутися без судового наказу. В наглих випадках можуть органи правної охорони нарушити недоторканість і без судового наказу;
одначе і в тім випадку має бути на жадання громадянина доставлений судовий наказ не далі, як на протязі сорока восьми годин по довершеню ревізії.
16. Установляється листовна тайна. Органам державної влади не вільно відкривати листів без судового наказу инакше як у випадках, законом означених.
17. Громадянин Української Народної Республіки ні хто иншій на теріторії не може бути обмежений в правах слова, друку, сумління, організації, страйку, поскільки він не переступає при тім постанов карного права.
18. Кождий громадянин Республіки і всі инші на її теріторії мають повну свободу переміни місця пробування.
19. Постанови §§ 14,16,17,18 і 19 не торкаються нормовання спеціальними законами виїмкового стану, який можна встановляти лише кожен раз окремим законам згідно §§ 71-76,
20. Лише громадяни Української Народної Республіки користаються з усієї повноти громадянських і політичних прав, беруть участь в орудуванні державним і місцевим життям через активну й пасивну участь у виборах до законодатних установ і органів місцевого самоврядування.
21. Активне й пасивне право участи у виборах як до законодатних органів Республіки, так і до всіх виборчих органів місцевого і громадського самоврядування мають всі громадяни Республіки, коли їм до дня виконання виборчого акту вийде двадцять літ. Виїмок творять признані законом за безумних або божевільних, котрі находяться під опікою. Які карні переступ-ства тягнуть позбавлення виборчого права, про те рішають Всенародні Збори звичайним зако-нодатнім порядком. Ніяких инших обмежень виборчого права не може бути. Окремі постанови про права громадянства нормує спеціяльний закон.
III. Органи власти Української Народньої Республіки
22. Всяка вдасть в Українській Народній Республіці походить від народу, а здійснюється в порядку, установленім сім статутом.
23. Верховним органом власти Української Народньої Республіки являються Всенародні Збори, які безпосередньо здійснюють вищу законодавчу власть в Українській Народній Республіці і формують вищі органи виконавчої й судової власти Української Народньої Республіки.
24. Вища власть виконавча в Українській Народній Республіці належить Раді Народніх Міністрів.
25. Вищим органом судовим єсть генеральний Суд Української Народньої Республіки.
26. Всякого рода справи місцеві порядкують виборні рада і управи громад, волостей і земель. їм належить єдина безпосередня місцева власть. Міністри Української Народньої Республіки тільки контролюють і координують їх діяльність (§ 46),безпосередньо і через визначених ними урядовців не втручаючись до справ, тим радам і управам призначених, а всякі спори в сіх справах рішає Суд Української Народньої Республіки ( § 59 і 62).
V. Всенародні збори Української Народньої Республіки.
27. Всенародні Збори вибираються загальним, рівним, безпосереднім, тайним і пропорці-ональним голосуванням всіх, хто користується громадським правом на Україні і в них судове не обмежений.
28. Вибори мають бути упорядковані так, щоб один депутат припадав приблизно на 100 тисяч людности, і щоб при виборах ніхто не мав другого голосу. У всім иншім правила виборів Всенародні Збори установлюють законом.
29. Депутатом може бути вибраний кожний не обмежений в своїх правах громадянин Української Народньої Республіки, котрому минуло 20 років. Він не може бути потягнеий до одповідальности за свою політичну діяльність. Під час виконування своїх депутатських обовязків він дістає платню в висоті і в порядку, установлених Всенародніми Зборами.
30. Повірка виборів належить Судові Української Народньої Республіки. Свої рішення в сих справах він передає Всенароднім Зборам. Признання мандатів неправними і скасовання виборів та визначення на місце їх нових виборів належить Всенароднім Зборам.
31. Депутати до Всенародніх Зборів вибираються на три роки. По трьох роках з дня виборів вони тратять свою силу, коли Збори не були розпущені й заступлені новими дочасно.
32. Дочасно Всенародні Збори розпускаються їх же постановою, а також волею народу, виявленою не менш, як трьома міліонами виборців-писаними заявами, переданими через громади Судові, що по провірці правосильности, повідомляє про се домагання Всенародні Збори.
33. Нові вибори по постанові Всенародніх Зборів розписує виконавча власть. Всенародні Збори тратять свою повновласть з днем передачи її новообраним Всенароднім Зборам. Між постановою про розписання виборів і скликанням нових Всенародніх Зборів не може минути більш, як три місяці.
34. Скликає Всенародні Збори і провадить ними Голова їх, вибраний Всенародніми Зборами. Нові Всенародні Збори скликає і відкриває їх голова, вибраний попередніми Всенародніми Зборами. Уряд голови триває ввесь час, поки не будуть скликані нові Збори і ними вибраний новий Голова. Заміняє його заступник, вибраний Зборами на випадок смерти або тяжкої хвороби, до вибору нового Голови.
35. Голова Всенародніх Зборів як їх представник іменем Республіки сповняє всі чинности, зв'язані з представництвом Республіки.
36. В поміч Голові, в справах, вичислених в §§ 32-33, Всенародніми Зборами вибірається йому товаришів, в числі, яке установлять Всенародні Збори. Один з них вибірається заступником Голови.
37. Всенародні Збори збіраються на сесію не менч, як два рази щороку. Перерва між сесіями не може бути більша 3-х місяців.
На пропозицію, внесену 1/5 депутатів. Всенародні Збори повинні бути скликані не пізніш місяця від її одержання Головою.
38. Для правосильности рішень Всенародніх Зборів треба присутности більш, як половини депутатів. Всі справи рішаються звичайно більшістю присутніх. Тільки відділення теріторії, зміни конституції, проголошення війни і відданя під слідство й суд міністрів рішаються спеціальною більшістю.
39. Законодатні проекти вносяться на розгляд Всенародніх Зборів:
а) презід'єю в порозумінню з Радою Старшин Зборів;
б) поодинокими фракціями, зареєстрованими Всенародніми Зборами;
в) окремими депутатами, числом не менш ЗО;
г) Радою Народніх Міністрів Української Народньої Республіки;
д) органами самоурядування, які об'єднують не менш 100 тисяч виборців;
е) безпосередньо виборцями - громадянами республіки, в числі не менш 100.000 писаними
заявами, потвердженими через громади і поданими Судові, що, по провірці їх'правосильности,
передає сю пропозіцію Голові Всенародніх Зборів.
40. Законодатні проекти, внесені вказаним в § 39 порядком, передаються презідією Всенародніх Зборів до Комісії і, після докладу Комісії, приймаються остаточно Всенародніми Зборами. Законодатні проекти, внесені не з ініціативи Ради Народніх міністрів, разом з внесенням до Презідії Всенародніх Зборів подаються до відома Ради народніх міністрів.
41. Законодатні проекти, внесені, а не ухвалені в одній сесії, можуть прийти під ухвалу нової сесії, але не можуть переходити під ухвалу Всенародніх Зборів нового складу (після нових виборів).
42. Внесення про зміну конституції вносяться і проходять тим же порядком, вказаним в §§ 39-41, але для ухвали їх потрібно /б присутніх депутатів, а ухвала стає правосильною тільки тоді, коли ся ухвала буде поновлена звичайною більшістю Всенародніми Зборами в новім складі, після найблизших нових виборів. У всім иншім на вказанім конституцією лад і діяльність Всенародніх Зборів нормується наказом,який Всенародні Збори ухвалють і зміняють в звичайнім порядку.
43. Закони й постанови Всенародніх Зборів розпубликовуються ними як виїмки з протоколів їх засідань, за підписом Голови (або його Товариша) і одного з Секретарів Всенародніх Зборів. Обовязують вони від дня одержання їх в місцевих установах, оскільки не постановлено инакше в самім законі.
44. Без ухвали Всенародніх Зборів не можуть побиратись ніякі податки.
45. Без постанови Всенародніх Зборів не можуть бути зроблені на рахунок Української Народньої Республіки ніякі позики, ані взагалі якісь обложення державного майна.
46. Громадяне України не можуть бути покликані до обовязкової військової або міліційної служби инакше,як постановою Всенародніх Зборів України.
Війна не може бути проголошена, ні згода не може бути заключена від імени Української Народньої Республіки без постанови Всенородніх Зборів.Для проголошення війни треба ухвали двох третин присутніх членів Всенародніх Зборів.
Всенародні Збори затверджують трактати політичні і економичні, що укладаються іменем Української Народньої Республіки.
Всенародні Збори установляють одиниці міри ваги і монети Української Республіки.
VI. Про Раду Народніх Міністрів Української Народної Республіки
46. Яко вища виконавча власть Української Народньої Республіки (§ 22) Рада Народніх Міністрів її порядкує всіма справами, які зістаються поза межами діяльности установ місцевої самоуправи (§ 24) або дотикають цілої Української Народньої Республіки, координує і контролює діяльність сих установ, не порушуючи законом установлених компетенцій їх, та приходить їм в поміч, коли вони до його звертаються.
47. Рада Народних Міністрів дістає свою повновласть від Всенародніх Зборів і тільки перед ними відповідає.
48. Формує Раду народніх Міністрів Голова Всенародніх Зборів, за порозумінням з Радою Старшин Зборів, і потім Рада Народніх Міністрів подається на затвердження Всенароднім Зборам.
49. Тим самим способом робиться частинне доповнення Ради Народніх Міністрів.
50. Число членів кабінету і спеціалізацію їх портфелів установлюють Всенародні Збори.
51. Кожен депутат Всенародніх Зборів має право ставити запитання Кабінетові в цілому чи поодиноким його членам, заголошуючи запитання через Презідію Всенародніх Зборів.
52. Фракції Всенародніх Зборів і депутати, в числі не менш 15-ти можуть ставити Раді Народніх Міністрів чи поодиноким її членам жадання вияснень, порядком § 57... Коли Всенародні Збори більшістю голосів підтримають таке жадання, міністри не пізніш семи день мають на сі жадання дати поясненя у Всенародніх Зборах Української Народньої Республіки-самі чи через своїх представників.
53. Член Ради Народніх Міністрів, котрому більшість Всенародніх Зборів Української Народньої Республіки висловить недовір'я, складає свою повновласть і через 24 години після сього Всенародні Збори можуть приступити до заміщення його способом, вказаним в § 40. Те саме розумієтья про про цілу Раду Народніх Міністрів, коли їй буде висловлено недовір'я в цілости.
54. Постановою 2/.3 Всенародніх Зборів члени Ради Народніх Міністрів можуть бути віддані під слідство й суд за свою діяльність.
55. Члени Кабинету мають право брати участь в дебатах Всенародніх Зборів з голосом дорадчим. Члени Всенародніх Зборів під час свого пробування в складі Ради Народніх Міністрів теж мають тільки дорадчій голос.
VII. Суд Української Народньої Республіки.
56. Суд в Українській Народній Республіці одбувається іменем її.
57. Поступовання в суді має бути прилюдне і устне.
58. Судова вдасть в рамках цівільного, карного й адміністраційного законодавства здійсняється виключно судовими Установами.
59. Судових вирішень не можуть змінити ні законодатні, ні адміністраційні органи власти.
60. В яких випадках адміністраційні органи можуть накладати й екзекувати кари, про те рішає виключно закон.
61. Суд для всіх громадян Республіки один і цей самий, не виключаючи й членів Всенародніх Зборів та членів Ради Народніх Міністрів з захованням при сьому постанов §§ сього закона.
62. Найвищим Судом республіки являється "Генеральний Суд Української Народньої Республіки", зложений з колегії, вибраних Всенародніми Зборами на протягу п'яти літ.
63. Генеральний Суд являється найвищою касаційною інстанцією для всіх судів Республіки і не може бути судом першої та другої інстанції та мати функції адміністративної власти.
64. В усім иншім організація і компетенція судів та особи - і річевої приналежности судової установляється законом.
VIII. Національні союзи
[Цей розділ онімає зщакон про національно-персональну автономію, затверджений У.Ц.Р.]
IX. Про часове припинення громадських свобід.
71. У випадку державної конечности (під час війни або внутрішніх неспокоїв) можуть громадянські свободи бути частю обмежені, частю припинені.
72. Котрі громадянські свободи і в якій мірі мають бути тоді припинені, має означити спеціяльний закон, виданий звичайним порядком.
73. Заведене часового припинення громадянських свобід чи їх обмеження у випадках та межах, предвиджених згаданими в § ... законом, ухвалюють Всенародні Збори.
74. Коли Всенародні Збори не зібрані, може припинити часово громадянські свободи Рада Народніх Міністрів на власну одвічальність, з обовязком предложити цей свій розпорядок на перше засідання найблищої сесії Всенародніх Зборів.
75. Припинення громадянських свобід не може трівати довше як три місяці і продовження тоді повинно ухвалити Всенародні Збори.
УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА. Київ: 1918 р. 29 квітня.
СТАТУТ ПРО ДЕРЖАВНИЙ УСТРІЙ, ПРАВА І ВІЛЬНОСТИ УНР
I.Загальні постанови
1.Відновивши своє державне право, яко Українська Народня Республіка, Україна для кращої оборони свого краю, для певнішого забезпечення права і охорони вільностей, культури і добробуту своїх громадян, проголосила себе і нині єсть державою суверенною, самостійною і ні від кого не залежною.
2.Суверенне право в Українській Народній Республіці належить народові України, себто громадянам Української Народньої Республіки всім разом.
3.Се своє суверенне право народ здійснює через Всенародні Збори України.
4. Територія Української Народньої Республіки неподільна, і без згоди Всенародніх Зборів 2/3 голосів присутніх членів не може відбутись ніяка зміна в границях Республіки або в правнодержавних відносинах якоїсь території до Республіки.
5. Не порушуючи єдиної своєї власти. Українська Народня Республіка надає своїм землям, волостям і громадам права широкого самоврядування, додержуючи прінціпу децентралізації.
6. Націям України Українська Народня Республіка дає право на впорядкування своїх культурних прав в національних союзах.
II. Права Громадян України.
7. Громадянином Української Народньої Республіки вважається кожна особа, яка на се право набула порядком, приписаним законами Української Народньої Республіки.
8.Громадянин Української Народньої Республіки не може бути разом з тим громадянином иншої держави.
9.Громадянин Української Народньої Республіки може зложити з себе громадські права заявою до Уряду Української Народньої Республіки з захованням приписаного законом порядку.
10. Позбавити громадянських прав громадянина Української Народньої Республіки може тільки постанова суду Республіки.
11. Актова, громадянська і політична правомочність громадянина Української Народньої Республіки починається з 20 літ. Ніякої ріжниці в правах і обов'язках між чоловіком і жінкою право Української Народної Республіки не знає.
12. Громадяне в Українській Народній Республіці рівні в своїх громадських і політичних правах. Уродження, віра, національність, освіта, майно, оподаткування не дають ніяких привілеїв в них. Ніякі титули в актах і діловодстві Української Народньої Республіки вживатися не можуть.
13. Громадянин Української Народньої Республіки і ніхто инший не може бути затриманий на території її без судового наказу, інакше, як на гарячім вчинку. Але і в такім разі він має бути випущений не пізніш, як за 24 години, коли суд не установить якогось способу його затримання.
14. Громадянин Української Народньої Республіки і ніхто инший на території її не може бути покараний смертю, ані відданий яким небудь карам по тілу, або иншим актам, які понижують людську гідність, ані підпасти конфіскації майна, як карі.
15. Домашнє огнище призначається недоторканим. Ніяка ревізія не може одбутися без судового наказу. В наглих випадках можуть органи правної охорони нарушити недоторканість і без судового наказу;
одначе і в тім випадку має бути на жадання громадянина доставлений судовий наказ не далі, як на протязі сорока восьми годин по довершеню ревізії.
16. Установляється листовна тайна. Органам державної влади не вільно відкривати листів без судового наказу инакше як у випадках, законом означених.
17. Громадянин Української Народної Республіки ні хто иншій на теріторії не може бути обмежений в правах слова, друку, сумління, організації, страйку, поскільки він не переступає при тім постанов карного права.
18. Кождий громадянин Республіки і всі инші на її теріторії мають повну свободу переміни місця пробування.
19. Постанови §§ 14,16,17,18 і 19 не торкаються нормовання спеціальними законами виїмкового стану, який можна встановляти лише кожен раз окремим законам згідно §§ 71-76,
20. Лише громадяни Української Народної Республіки користаються з усієї повноти громадянських і політичних прав, беруть участь в орудуванні державним і місцевим життям через активну й пасивну участь у виборах до законодатних установ і органів місцевого самоврядування.
21. Активне й пасивне право участи у виборах як до законодатних органів Республіки, так і до всіх виборчих органів місцевого і громадського самоврядування мають всі громадяни Республіки, коли їм до дня виконання виборчого акту вийде двадцять літ. Виїмок творять признані законом за безумних або божевільних, котрі находяться під опікою. Які карні переступ-ства тягнуть позбавлення виборчого права, про те рішають Всенародні Збори звичайним зако-нодатнім порядком. Ніяких инших обмежень виборчого права не може бути. Окремі постанови про права громадянства нормує спеціяльний закон.
III. Органи власти Української Народньої Республіки
22. Всяка вдасть в Українській Народній Республіці походить від народу, а здійснюється в порядку, установленім сім статутом.
23. Верховним органом власти Української Народньої Республіки являються Всенародні Збори, які безпосередньо здійснюють вищу законодавчу власть в Українській Народній Республіці і формують вищі органи виконавчої й судової власти Української Народньої Республіки.
24. Вища власть виконавча в Українській Народній Республіці належить Раді Народніх Міністрів.
25. Вищим органом судовим єсть генеральний Суд Української Народньої Республіки.
26. Всякого рода справи місцеві порядкують виборні рада і управи громад, волостей і земель. їм належить єдина безпосередня місцева власть. Міністри Української Народньої Республіки тільки контролюють і координують їх діяльність (§ 46),безпосередньо і через визначених ними урядовців не втручаючись до справ, тим радам і управам призначених, а всякі спори в сіх справах рішає Суд Української Народньої Республіки ( § 59 і 62).
V. Всенародні збори Української Народньої Республіки.
27. Всенародні Збори вибираються загальним, рівним, безпосереднім, тайним і пропорці-ональним голосуванням всіх, хто користується громадським правом на Україні і в них судове не обмежений.
28. Вибори мають бути упорядковані так, щоб один депутат припадав приблизно на 100 тисяч людности, і щоб при виборах ніхто не мав другого голосу. У всім иншім правила виборів Всенародні Збори установлюють законом.
29. Депутатом може бути вибраний кожний не обмежений в своїх правах громадянин Української Народньої Республіки, котрому минуло 20 років. Він не може бути потягнеий до одповідальности за свою політичну діяльність. Під час виконування своїх депутатських обовязків він дістає платню в висоті і в порядку, установлених Всенародніми Зборами.
30. Повірка виборів належить Судові Української Народньої Республіки. Свої рішення в сих справах він передає Всенароднім Зборам. Признання мандатів неправними і скасовання виборів та визначення на місце їх нових виборів належить Всенароднім Зборам.
31. Депутати до Всенародніх Зборів вибираються на три роки. По трьох роках з дня виборів вони тратять свою силу, коли Збори не були розпущені й заступлені новими дочасно.
32. Дочасно Всенародні Збори розпускаються їх же постановою, а також волею народу, виявленою не менш, як трьома міліонами виборців-писаними заявами, переданими через громади Судові, що по провірці правосильности, повідомляє про се домагання Всенародні Збори.
33. Нові вибори по постанові Всенародніх Зборів розписує виконавча власть. Всенародні Збори тратять свою повновласть з днем передачи її новообраним Всенароднім Зборам. Між постановою про розписання виборів і скликанням нових Всенародніх Зборів не може минути більш, як три місяці.
34. Скликає Всенародні Збори і провадить ними Голова їх, вибраний Всенародніми Зборами. Нові Всенародні Збори скликає і відкриває їх голова, вибраний попередніми Всенародніми Зборами. Уряд голови триває ввесь час, поки не будуть скликані нові Збори і ними вибраний новий Голова. Заміняє його заступник, вибраний Зборами на випадок смерти або тяжкої хвороби, до вибору нового Голови.
35. Голова Всенародніх Зборів як їх представник іменем Республіки сповняє всі чинности, зв'язані з представництвом Республіки.
36. В поміч Голові, в справах, вичислених в §§ 32-33, Всенародніми Зборами вибірається йому товаришів, в числі, яке установлять Всенародні Збори. Один з них вибірається заступником Голови.
37. Всенародні Збори збіраються на сесію не менч, як два рази щороку. Перерва між сесіями не може бути більша 3-х місяців.
На пропозицію, внесену 1/5 депутатів. Всенародні Збори повинні бути скликані не пізніш місяця від її одержання Головою.
38. Для правосильности рішень Всенародніх Зборів треба присутности більш, як половини депутатів. Всі справи рішаються звичайно більшістю присутніх. Тільки відділення теріторії, зміни конституції, проголошення війни і відданя під слідство й суд міністрів рішаються спеціальною більшістю.
39. Законодатні проекти вносяться на розгляд Всенародніх Зборів:
а) презід'єю в порозумінню з Радою Старшин Зборів;
б) поодинокими фракціями, зареєстрованими Всенародніми Зборами;
в) окремими депутатами, числом не менш ЗО;
г) Радою Народніх Міністрів Української Народньої Республіки;
д) органами самоурядування, які об'єднують не менш 100 тисяч виборців;
е) безпосередньо виборцями - громадянами республіки, в числі не менш 100.000 писаними
заявами, потвердженими через громади і поданими Судові, що, по провірці їх'правосильности,
передає сю пропозіцію Голові Всенародніх Зборів.
40. Законодатні проекти, внесені вказаним в § 39 порядком, передаються презідією Всенародніх Зборів до Комісії і, після докладу Комісії, приймаються остаточно Всенародніми Зборами. Законодатні проекти, внесені не з ініціативи Ради Народніх міністрів, разом з внесенням до Презідії Всенародніх Зборів подаються до відома Ради народніх міністрів.
41. Законодатні проекти, внесені, а не ухвалені в одній сесії, можуть прийти під ухвалу нової сесії, але не можуть переходити під ухвалу Всенародніх Зборів нового складу (після нових виборів).
42. Внесення про зміну конституції вносяться і проходять тим же порядком, вказаним в §§ 39-41, але для ухвали їх потрібно /б присутніх депутатів, а ухвала стає правосильною тільки тоді, коли ся ухвала буде поновлена звичайною більшістю Всенародніми Зборами в новім складі, після найблизших нових виборів. У всім иншім на вказанім конституцією лад і діяльність Всенародніх Зборів нормується наказом,який Всенародні Збори ухвалють і зміняють в звичайнім порядку.
43. Закони й постанови Всенародніх Зборів розпубликовуються ними як виїмки з протоколів їх засідань, за підписом Голови (або його Товариша) і одного з Секретарів Всенародніх Зборів. Обовязують вони від дня одержання їх в місцевих установах, оскільки не постановлено инакше в самім законі.
44. Без ухвали Всенародніх Зборів не можуть побиратись ніякі податки.
45. Без постанови Всенародніх Зборів не можуть бути зроблені на рахунок Української Народньої Республіки ніякі позики, ані взагалі якісь обложення державного майна.
46. Громадяне України не можуть бути покликані до обовязкової військової або міліційної служби инакше,як постановою Всенародніх Зборів України.
Війна не може бути проголошена, ні згода не може бути заключена від імени Української Народньої Республіки без постанови Всенородніх Зборів.Для проголошення війни треба ухвали двох третин присутніх членів Всенародніх Зборів.
Всенародні Збори затверджують трактати політичні і економичні, що укладаються іменем Української Народньої Республіки.
Всенародні Збори установляють одиниці міри ваги і монети Української Республіки.
VI. Про Раду Народніх Міністрів Української Народної Республіки
46. Яко вища виконавча власть Української Народньої Республіки (§ 22) Рада Народніх Міністрів її порядкує всіма справами, які зістаються поза межами діяльности установ місцевої самоуправи (§ 24) або дотикають цілої Української Народньої Республіки, координує і контролює діяльність сих установ, не порушуючи законом установлених компетенцій їх, та приходить їм в поміч, коли вони до його звертаються.
47. Рада Народних Міністрів дістає свою повновласть від Всенародніх Зборів і тільки перед ними відповідає.
48. Формує Раду народніх Міністрів Голова Всенародніх Зборів, за порозумінням з Радою Старшин Зборів, і потім Рада Народніх Міністрів подається на затвердження Всенароднім Зборам.
49. Тим самим способом робиться частинне доповнення Ради Народніх Міністрів.
50. Число членів кабінету і спеціалізацію їх портфелів установлюють Всенародні Збори.
51. Кожен депутат Всенародніх Зборів має право ставити запитання Кабінетові в цілому чи поодиноким його членам, заголошуючи запитання через Презідію Всенародніх Зборів.
52. Фракції Всенародніх Зборів і депутати, в числі не менш 15-ти можуть ставити Раді Народніх Міністрів чи поодиноким її членам жадання вияснень, порядком § 57... Коли Всенародні Збори більшістю голосів підтримають таке жадання, міністри не пізніш семи день мають на сі жадання дати поясненя у Всенародніх Зборах Української Народньої Республіки-самі чи через своїх представників.
53. Член Ради Народніх Міністрів, котрому більшість Всенародніх Зборів Української Народньої Республіки висловить недовір'я, складає свою повновласть і через 24 години після сього Всенародні Збори можуть приступити до заміщення його способом, вказаним в § 40. Те саме розумієтья про про цілу Раду Народніх Міністрів, коли їй буде висловлено недовір'я в цілости.
54. Постановою 2/.3 Всенародніх Зборів члени Ради Народніх Міністрів можуть бути віддані під слідство й суд за свою діяльність.
55. Члени Кабинету мають право брати участь в дебатах Всенародніх Зборів з голосом дорадчим. Члени Всенародніх Зборів під час свого пробування в складі Ради Народніх Міністрів теж мають тільки дорадчій голос.
VII. Суд Української Народньої Республіки.
56. Суд в Українській Народній Республіці одбувається іменем її.
57. Поступовання в суді має бути прилюдне і устне.
58. Судова вдасть в рамках цівільного, карного й адміністраційного законодавства здійсняється виключно судовими Установами.
59. Судових вирішень не можуть змінити ні законодатні, ні адміністраційні органи власти.
60. В яких випадках адміністраційні органи можуть накладати й екзекувати кари, про те рішає виключно закон.
61. Суд для всіх громадян Республіки один і цей самий, не виключаючи й членів Всенародніх Зборів та членів Ради Народніх Міністрів з захованням при сьому постанов §§ сього закона.
62. Найвищим Судом республіки являється "Генеральний Суд Української Народньої Республіки", зложений з колегії, вибраних Всенародніми Зборами на протягу п'яти літ.
63. Генеральний Суд являється найвищою касаційною інстанцією для всіх судів Республіки і не може бути судом першої та другої інстанції та мати функції адміністративної власти.
64. В усім иншім організація і компетенція судів та особи - і річевої приналежности судової установляється законом.
VIII. Національні союзи
[Цей розділ онімає зщакон про національно-персональну автономію, затверджений У.Ц.Р.]
IX. Про часове припинення громадських свобід.
71. У випадку державної конечности (під час війни або внутрішніх неспокоїв) можуть громадянські свободи бути частю обмежені, частю припинені.
72. Котрі громадянські свободи і в якій мірі мають бути тоді припинені, має означити спеціяльний закон, виданий звичайним порядком.
73. Заведене часового припинення громадянських свобід чи їх обмеження у випадках та межах, предвиджених згаданими в § ... законом, ухвалюють Всенародні Збори.
74. Коли Всенародні Збори не зібрані, може припинити часово громадянські свободи Рада Народніх Міністрів на власну одвічальність, з обовязком предложити цей свій розпорядок на перше засідання найблищої сесії Всенародніх Зборів.
75. Припинення громадянських свобід не може трівати довше як три місяці і продовження тоді повинно ухвалити Всенародні Збори.
УКРАЇНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА РАДА. Київ: 1918 р. 29 квітня.
Звертаючись до першоджерел
У двадцять восьмому числі «Літературної України» (за 1990 р. – Б.Г.) було надруковано два визначних документи: Угоду й Конституцію Пилипа Орлика. В передньому слові до них згадувалося ще про один документ гетьмана Орлика, який і нині має велике історичне та суспільно–політичне значення, а саме: «Вивід прав України». В передньому слові до Угоди й Конституції зокрема було сказано: «Сподіваємося, що і цей політичний документ («Вивід прав України –– ред.) з історії України буде видрукуваний». У цьому числі «Слова» це сподівання ми справджуємо.Оригінал «Вивід прав України» був написаний французькою мовою. Його знайшов 1922 року професор Ілля Борщак в архівах замку Дантевіль, що належав колись дружині Григора Орлика, графині Олені Орлик. У перекладі на українську цей документ проф. Борщак надрукував у львівському історичному журналі «Стара Україна» 1925 року.Текст документа подаємо за другим виданням книги «Вивід прав України» (Нью-Йорк, «Пролог», 1964 р.). Правопис перекладу збережено.
Заступник редактора Олександр Сопронюкгазета "Слово" Товариства української мови ім. Тараса Шевченкавересень 1990 р.
Вивід прав України – Гетьман Пилип Орлик
По довгій й кривавій війні вічної пам'яті найхоробріший гетьман Хмельницький визволив з-під польської кормиги пригнічену козацьку націю. Він то утворив з України незалежне князівство і вдоволився титулом гетьмана війська Запорозького і син його переняв це по нім у спадку й Стани названого князівства по смерті його обирали далі своіх князів і ніяка держава не присвоювала собі права противитися цьому. Україна залежала тільки під деяким оглядом від царів московських.Не розводитимуся далі про історію України: моя ціль лише показати, що вона є вільним князівством і що Стани її вільно обирали гетьманів по своїй уподобі. Цей факт установлений і правда загально відома, що козацька нація і Україна були вільними. Яко така Україна увійшла з своїм гетьманом у договір вічного миру, заключеного коло Пруту в Молдавії, де вона називається союзницею султана; яко така увійшла вона в договір з ханом татарським і в договір, який заключив гетьман Хмельницький зі шведським королем Карлом Х і який можна бачити в архівах Корони Шведської.Але найсильнішим і найнепереможнішим аргументом і доказом суверенности України є урочистий союзний договір, заключений між царем Олексієм Михайловичем з одного боку та гетьманом Хмельницьким і Станами України з другого. Трактат цей уложений в 1654 р. і підписаний уповноваженими представниками. Цей, такий урочистий і докладний трактат, названий вічним, повинен був, здавалося, на завжди установити спокій, вольності й лад на Україні. Це дійсно так і було б, якби цар так само сумлінно виконав би його, як у це вірили козаки. Вони передали московському війську свої твердині і злучили свої війська з царськими задля успіху загальної справи, але царські генерали, скориставши з довір'я названої нації, хитрощами захопили велику кількість інших укріплень і потім почали командувати, мов би господарі, в цілій країні.Одначе козаки залишили тінь суверенности і навіть по смерті гетьмана Хмельницького цар дав в 1658 р. грамоту Станам України.Гетьман Брюховецький, удавшися в подорож до Москви під покривкою добра для України, вчинив так, що признано царя за протектора козаків. Це була основа всіх нещасть України. Україну примушено зректися прав козацького суверенітету. Громадянство досі не знає, чи Брюховецького примушено до цього негідного кроку погрозами чи чемнішими способами. Але річ відома, що це зречення не касує ні в чому прав України, бо гетьман не міг дарувати того, що належало Станам. Дарма скаржилися козаки у неволі і давали їм відчувати увесь тягар деспотичного панування.Те, що я оце щойно сказав, показує кожній неупередженій людині безперечне право Станів України й вопіючу несправедливість, учинену їй, поневолюючи козаків, позбавляючи їх власних прав та вольностей під покришкою святого союзу і урочистого договору, котрий забезпечив їм уживання цих прав і вольностей. Але які б великі не були московські насильства, вони не дають ніякого законного права москалям щодо України. Навпаки, козаки мають за собою право людське й природне, один із головних принципів котрого є: Народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути уживання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час.Такий слушний час настав для України, бо шведський король прийшов на поміч пригніченій Україні; козаки набрали відваги й думали тільки про те, якби використати цю нагоду, щоб визволитися з неволі. Князь Мазепа і Стани України ужили своєї влади в 1708 р., щоби знову заволодіти тим, що їм належало. Аби краще забезпечити собі свої вольності, вони злучилися з королем шведським і умовилися з ним не трактувати ні з ким окремо. Ось деякі точки договору, що відносяться до мого предмету:1. Й. К. В. (Його Королівська Величність – Б.Г.) зобов'язується обороняти Україну і прилучені помічні війська, коли вимагатиме того потреба і коли помочі цієї проситимуть князь і Стани. Війська ці, вступаючи в країну, будуть під командою шведських генералів, але під час операцій на Україні Й. В. довірить керування ними князеві та його наступникам і це триватиме доти, доки Україна потребуватиме того війська, котрому Й. К. В. видаватиме платню, а козаки постачатимуть хліб і харчі.2. Все, що завоюється з бувшої території Московщини, належатиме на підставі воєнного права тому, хто цим заволодіє, але все те, – що – як виявиться, належало колись народові українському, передається й задержиться при українськім князівстві.3. Князь і Стани України, згідно з правом, яким досі користувалися, будуть заховані і вдержані на всім просторі князівства і частин прилучених до нього.4. Іван Мазепа, законний князь України, жодним способом не може бути нарушений у володінні цим князівством до його смерти, яка – треба сподіватися – не наступить ще довго, а Стани України заховають всі вольності згідно з своїми правами та стародавніми законами.5. Нічого не зміниться в тому, що досі зазначено щодо герба й титулу князя України. Й. К. В. не могтиме ніколи присвоїти цей титул і герб.6. Для більшого забезпечення як цього договору, так і самої України, князь і Стани передадуть И. К. В. на весь час, поки тягтиметься ця війна, а з нею й небезпека, деякі з своїх городів, а саме Стародуб, Мглин, Батурин, Полтаву, Гадяч.Уповноважені Його Величества царя зазначають:1. Що Україна ніколи не була незалежною, що з–під ярма невірних визволила її побідна зброя Його царського Величества.2. Що коли б змінить щось, то цим би порушилися умови Карловицького договору (1).Що до першого пункту, то що з того, що Україна була колись польською провінцією, коли зважимо, що від 1649 р. до наших днів її визнала як князівство ціла Европа і навіть сам Цісар. В ім'я якого принципу релігії і побожности Московський Двір, визволивши козаків з–під так мовити польської опіки, накинув їм – як показав це досвід – ярмо безконечно жорстокіше ніж те, яке невірні накидають завойованим народам?Вкінці, коли, як то дехто твердить – хоч таке твердження зовсім фальшиве, – що його Царське Величество придбав від поляків якесь право на Україну, то це право не може бути нічим іншим, як правом опіки, бо поляки ніколи не мали іншого, тож і не могли передати більших прав, ніж самі мали, і – більше навіть – на які ніколи не претендували. Ось чому Й. Ц. В. не має жадної підстави відбирати Україні її вольності та привілеї.Отже з цього зовсім законно й природно виходить, що Карловицького трактату ні в чому не порушиться, коли оголоситься Україну вільною, якою вона була колись, з тими границями й межами, які мала вона перед тим, як була підступом поневолена. Я питаю, на що цар включив Україну в інструкції що до миру, котрий мається заключити за посередництвом Англії та Генеральних Штатів (Голляндії), коли він не хотів, щоб Україна брала участь у переговорах?Отже з повною рацією можна вивести з усього цього, що Московський Двір належить уважати за узурпатора України і що є причина покладатися на зрозуміння права природного й людського тими, що читатимуть це писання, що вони переконаються в безперечнім праві Станів України обрати п. Пилипа Орлика за свого гетьмана і що цей гетьман може допоминатися посідання цеї країни і сподіватися привернення цього посідання від справедливости европейських держав, які є в силі наказати, щоб її йому звернено назад.Це ж бо інтерес усіх европейських держав так зробити, щоб Україну звернено гетьманові Opликові, котрого вільно обрали й проголосили Стани України. Їх бо власний інтерес – кажу я – обов'язує їх не санкціонувати і не давати спричиняти небезпечних для себе ж самих наслідків від узурпації, що її якась сильніша держава могла би вчинити над слабшою під єдиною прикривкою вигоди. Міжнародне право вимагає допомагати в крайніх випадках пригніченим громадянам; тим слушніше, справедливіше і в більшій згоді зобов'язком християнства й навіть гуманности причинитися до відбудування держав, пригнічених тому лише, що повірили в союз (3).Стародавня історія завела б мене занадто далеко, якби я хотів наводити з неї приклади на доказ, що держави в тих часах | завжди брали сторону пригнічених князів чи республік. Не брак нам і новітніх прикладів і за останнє століття можна було бачити, як у цiлiм Цісарстві Італії, Льотрінгії, Померанії, Швеції і в багатьох інших місцях визнали мирові трактати повну суверенність князівств, на які держави виставляли свої права з різних титулів, а часом просто по причині завоювання (4). Україна знаходиться майже в такому самому становищі. Вона має ті самі права; невже ж не зробиться на її користь того, що було в звичаю робити для інших протягом стількох століть? А що Цісар запропонував гетьманові Хмельницькому свою гарантію й король шведський теж яко союзник, то гетьман і Стани. України мають причини бути переконаними, що гарантії трактатів в Оліві (5) (козаки включені в Олівський мировий договір як союзники шведського короля) спричиняться до того, що не можна буде рабувати Україні її вольності. А тому, що всі европейські держави мають намір утримати цей трактат, що є основою европейського миру, то їм не тяжко буде знайти в ньому мотиви й способи поставити знову гетьмана Орлика на Україні і включити його в цей новий трактат.Кажу бо, що цей загальний мир не буде тривалим доти, поки не задоволиться справедливих жадань гетьмана Орлика що до України, поки Московський Двір не задоволить справедливі скарги конфедерації, на чолі якої стоїть гетьман. Не треба лякатися, що в разі відновлення цього князівства (України) через ослаблення Московщини нарушиться европейська рівновага. Навпаки – як свідчить про це приклад Генеральних Штатів, котрі ніколи стільки не прислужилися спільній справі, як саме від часу, коли утворили могутню республіку (6). Та, що можна думати, що цей останній доказ не досить переконуючий і що цар після цього миру зможе вжити всіх сил, щоб остаточно підбити й поневолити Україну, я не клопотатимуся виказувати труднощі, невигоди і крайності, до яких такий намір (царя) зможе довести цей народ (український), а саме кинутися стрімголов під турецьке панування. А тим більше не покликуватимуся на мотиви справедливости і слави, котрими повинні керуватися европейські держави, щоб звернути Україну її гетьманові. Все це було виказано й доведено. Скажу тільки, що коли всіх наведених мотивів не досить, то інтереси, котрих я де в чому вже торкався, зобов'язують европейські держави веліти звернути Україну і тим самим обмежити державу (московську), яка незабаром може змагати до повалення европейської свободи.Ті, що дбають про інтерес цілої Европи і кожної її держави зокрема, легко зрозуміють небезпеку для свободи Европи від такої агресивної держави. Вони можуть судити про це краще за мене не тільки з прикладів історії, але також завдяки глибокому досвідові й досконалій Мудрості, котру мають про все, що відноситься до добра їх держав та інтересів Европи.Треба сподіватися, що вони переконаються, що все сказане тут, основане на доказах і досвіді минулого і що забезпечення та тривалість миру залежить у деякій мірі від реституції України.
1. Карловицький договір (26.01.1699) закінчив війну між Туреччиною з одного боку, Польщею, Цісарем, Московщиною і Венецією з другого. Польща дістала знову Поділля й Правобережжя, яке втратила давніше. В 1712 р. на Правобережжі, над котрим зверхність належала нібито Польщі, стояли московські війська, союзники Августа. Орлик на підставі свого договору з Туреччиною жадав для себе Правобережжя і тому Москва вказувала европейським дипломатам, що Орликові домагання нарушують Карловицький трактат і, значить, зачіпають також інтереси Цісаря і Венеції, словом, загрожують рівновазі Европи. Проти цього аргументу й виступає «Вивід прав».2. Зборівський договір. (Зборівський договір Криму з Польщею 1649 – договір, укладений між кримським ханом Іслам-Гіреєм III і польським королем Яном II Казимиром Ваза після Зборівської битви)3. В 17 і 18 віках міжнародне право допускало «інтервенції» і тільки після Віденського конгресу (1815) «право невтручання» стає постулатом міжнародного права.4. Орлик має мабуть на увазі Вестфальський трактат (1648), який перекроїв Европу.5. 30.05.1660 р. трактат в Оліві закінчив першу північну війну між Швецією, Польщею, Цісарем і Бранденбургом. В прелiмiнарних переговорах козаки дійсно брали участь і шведська дипломатія вимагала від Польщі допущення на конгрес і України. Руїна, яка почалася на Україні, не дала змоги Швеції відстояти свої вимоги і в остаточній редакції трактату України нема. Неясно, чи свідомо пише Орлик про гарантію для України в Оліві, чи це спосіб пропаганди. Олівський трактат поруч із Вестфальським був підвалиною публічного права Европи аж до Великої Французької Революції.6. Орлик має на увазі Нідерлянди. Покликування на Голляндію характеристичне для Орлика, як у своїм часі було характеристичне для Хмельницького й Виговського. Голляндія була першою в Европі державою, яка утворилася на національному принципі, повставши збройно проти чужої вірою й походженням Еспанії, і в цьому дійсно була її аналогія з Україною під час Хмельниччини.
Сканування і
вичитка Богдана Гордасевича 6 вересня 2018 р. (7526)
14:57 06.09.2018
14:57 06.09.2018
і ніде не має статті про володіння, зберігання, а саме головне ВИКОРИСТАННЯ громадянами України зброї як першо джерела їх прав і свобод. того так і живемо - кругом пани та гетьмани. без царя в голові.
ВідповістиВидалитиВи хочете купити нирку або хочете продати свою нирку? Якщо ви шукаєте можливість продати свою нирку за гроші через фінансовий зрив, і ви не знаєте, що робити, то зв’яжіться з нами сьогодні, і ми запропонуємо вам гарну суму 500 000 доларів США для вашої нирки. Мене звуть доктор МАКСВЕЛЬ, я невролог в БІЛЬСЬКОМУ БОЛЬНИЦІ. Наша лікарня спеціалізується на хірургії нирок, і ми також займаємось купівлею та трансплантацією нирок з живим відповідним донором. Ми знаходимося в Індії, США, Малайзії, Сінгапурі. Японія
ВідповістиВидалитиЯкщо ви зацікавлені у продажу чи купівлі нирок, не соромтеся
щоб зв’язатися з нами на електронну пошту та електронною поштою.
Електронна пошта: birothhospital@gmail.com
Що додатка номер: +33751490980
З повагою
МЕДИЧНИЙ ДИРЕКТОР
DR MAXWELL
Перш за все кожен має зрозуміти: ХТО ВІН Є в державі. Які у нього право і обов"язки. Адже саме від цього залежать стосунки з з усіма органами влади. Статті 3 і 5 КУ наголошують, що безпосереднє народовладдя здійснюється ЛЮДИНОЮ. Громадяни є підлеглими органів влади та їх посадових осіб відповідно до порядку прийняття громадянства ЛЮДИНОЮ - заява про отримання паспорта громадянина. Далі думайте самі. Перший підпис - це Ваше власноручне обмеження свого права. Другий підпис - у списку виборців позбавляє вас дієздатності, тобто вашого права власноруч керувати своїм життям та своею часткою спільної сумісної власності. . Ви самі робите себе рабами. Рабами посадовців, за якими ховаються їх керівники - світові рабовласники - олігархи. Тільки самоорганізація за місцем проживання здатна позбавити вас рабства.
ВідповістиВидалити