ЗАЯВА про неможливість надати інформацію відносно вакцинації, так як це лікарська таємниця

 

Керівнику _______________________________
________________________________________
Адреса__________________________________
Від_____________________________________
________________________________________
Адреса__________________________________
________________________тел._____________

ЗАЯВА

про неможливість надати інформацію відносно вакцинації, так як це лікарська таємниця

 

На Вашу вимогу надати інформацію щодо мого статусу відносно вакцинації проти COVID-19 повідомляю, що вона захищена медичною таємницею, 

Згідно ч. 2 ст. 11 Закону України «Про інформацію» не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про стан її здоров’я.

Відповідно до ст. 39¹ Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров’я» та ст. 286 Цивільного кодексу України кожному громадянину гарантоване право на медичну таємницю про стан здоров’я. Забороняється вимагати та надавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта.

Заборона збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди передбачена ст. 32 Конституції України та ч. 6 ст. 6 Закону України «Про захист персональних даних».

Відповідно до рішення Конституційного Суду України №2-рп/2012, справа №1-9/2012 від 20.01.2012 р. «Збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя».

Втручання в особисте життя людини заборонене нормами міжнародного законодавства: ст. 12 Загальної декларації прав людини, ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та ч. 1 ст. 17 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

Ст. 182 Кримінального кодексу України (ККУ) передбачена відповідальність за незаконне збирання, зберігання, використання, знищення, поширення конфіденційної інформації про особу, а ст. 145 ККУ – за незаконне розголошення лікарської таємниці.

Згідно з Конституцією України: «Конституція має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України та повинні відповідати їй» (ст. 8); «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України» (ч. 2 ст. 19); «Ніхто не зобов’язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність» (ст. 60).

Із наведених норм вбачається, що акти і норми, які суперечать Конституції, заборонено видавати та виконувати. При чому відповідальність настає як за видання, так і за виконання незаконного розпорядження.

Право на працю належить до основоположних прав людини і громадянина, закріплених ст. 43 Конституції України, та захищене законодавством. Це значить, що за порушення законодавства про працю та безпідставну невиплату заробітної плати передбачена кримінальна відповідальність, а саме за статтями 172 і 175 ККУ.

Конституційний Суд України у своєму рішенні № 10-р/2020 від 28.08.2020 р. наголошує на неприпустимості обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина за виключенням випадків, визначених Конституцією України (згідно ст. 64). «Таке обмеження може встановлюватися виключно законом — актом, ухваленим Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні. Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України».

Постанови Кабінету Міністрів України є підзаконними актами. Вони мають відповідати закону (акту вищої сили) та Конституції України (закону вищої юридичної сили). З вищенаведеного вбачається, що пункт 41-6 Постанови Кабінету Міністрів України № 1236 від 09.12.2020 року (із змінами, внесеними Постановою КМУ від 20.10.2021 р. № 1096), який покладає на керівника (роботодавця) обов’язок забезпечити усунення особи, яка не є щепленою від COVID-19, суперечить статтям 8, 19, 43, 64 Конституції України.

Згідно з п. п. 2, 4 ст. 41 ККУ «Наказ або розпорядження є законними, якщо вони віддані відповідною особою в належному порядку та в межах її повноважень і за змістом не суперечать чинному законодавству та не пов’язані з порушенням конституційних прав та свобод людини і громадянина. Особа, що виконала явно кримінально протиправний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах».

Відповідно до ч. 1 ст. 4 Цивільного кодексу України (ЦКУ) основу цивільного законодавства України становить Конституція України, а згідно ч. 2 – основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Згідно ч. 4 ст. 4 ЦКУ актами цивільного законодавства також є постанови Кабінету Міністрів України. Якщо ухвала Кабінету Міністрів України суперечить положенням цього Кодексу або іншому закону, застосовуються відповідні положення цього Кодексу або іншого закону.

Інші органи державної влади України можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом (ч. 5 ст. 4 ЦКУ).

Отже, пункт 41-6 Постанови КМУ № 1236 від 09.12.2020 р. (із змінами, внесеними Постановою КМУ від 20.10.2021 р. № 1096) не підлягає правозастосуванню.

Ви, як керівник, згідно зі ст. ст. 8, 19 та 60 Конституції України, та п. п. 2, 4 ст. 41 ККУ, зобов’язані утриматися від виконання цього пункту Постанови КМУ.

З повагою,

_____________________________________  ПІБ   _______________ Підпис

«___» _________ 202___ р.