БАГНЕТ НАЦІЇ: Виявляється, що читати відвід не потрібно, якщо ви з ним не згодні

Юридичній особі

САМАРСЬКОМУ РАЙОННОМУ СУДУ МІСТА ДНІПРОПЕТРОВСЬКА,

Код ЄДРПОУ: 05383394, Код КВЕД 84.23

49127, м. Дніпро, вул. Електрична, 1-А

Відповідача Карпенко Д.М.

Справа №206/6259/23

Заява

про відвід судді САМАРСЬКОГО РАЙОННОГО СУДУ
МІСТА ДНІПРОПЕТРОВСЬКА Плінської А.В.
згідно ст. 39 «Заяви про самовідводи та відводи» ЦПК України

В провадженні судді Плінської А.В. САМАРСЬКОГО РАЙОННОГО СУДІ МІСТА ДНІПРОПЕТРОВСЬКА знаходиться справа №206/6259/23 за позовною заявою Лівобережної окружної прокуратури міста Дніпра до мене, Карпенко Д.М., про витребування майна.

Висловлюю свою недовіру судді Плінській А.В. та всьому складу юридичної особи з назвою САМАРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ДНІПРОПЕТРОВСЬКА у зв’язку з наступними обставинами:

По-перше, відповідно до Указу Президента України від 26 червня 1996 року №467/96 «Про проведення всеукраїнського референдуму з питання прийняття нової Конституції України» було постановлено:

1. Провести 25 вересня 1996 року всеукраїнський референдум з питання прийняття нової Конституції України.

2. Винести для прийняття всеукраїнським референдумом текст проекту Конституції України, схвалений Конституційною комісією 11 березня 1996 року і прийнятий за основу Верховною Радою України 24 квітня 1996 року.

Введення нової Конституції України в дію всеукраїнським референдумом обумовлено нормами прямої дії самої нової Конституції України (документ: 254к/96-ВР від 28 червня 1996 року), та раніше, - вимогами умов Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» (документ: 1к/95-ВР від 8 червня 1995 року).

Згідно даного Договору в частині IV статті 61 Розділу VIII «ЗАКЛЮЧНІ ПОЛОЖЕННЯ» Сторони дійшли згоди, цитую: «До прийняття нової Конституції України Сторони суворо дотримуватимуться положень цього Конституційного Договору і діятимуть у повній відповідності до нього. До прийняття нової Конституції Сторони не виноситимуть на всеукраїнський референдум, консультативний референдум та опитування громадської думки інших питань, крім прийняття нової Конституції України, текст якої буде узгоджений Сторонами».

Наступного дня після зазначеного вище Указу Президента тодішній Голова Парламенту Олександр Мороз підписує Постанову Верховної Ради України від 27 червня 1996 року №253/96-ВР «Про процедуру продовження розгляду проекту Конституції України у другому читанні», де другим пунктом визначено, цитую: «Встановити, що на всеукраїнський референдум може бути винесений текст проекту Конституції України, доопрацьований Тимчасовою спеціальною комісією і прийнятий Верховною Радою України у другому читанні відповідно до вимог Регламенту з урахуванням зауважень і пропозицій Президента України, поданих в порядку узгодження зазначеного тексту проекту Конституції України згідно з частиною IV Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України (1к/95-ВР)».

Та вже наступного календарного дня (28 червня 1996 року), наступним порядковим документом після прийнятого парламентом Закону України «Про прийняття Конституції України і введення її в дію» (документ: 254/96-ВР від 28 червня 1996 року), та проекту самої нової Конституції України (документ: 254к/96-ВР від 28 червня 1996 року), була прийнята Постанова Верховної Ради України від 28 червня 1996 року №255/96-ВР «Про Указ Президента «Про проведення всеукраїнського референдуму з питання прийняття нової Конституції України» згідно якої Парламент звертався до Президента із пропозицією, цитую: «Звернутися до Президента України з пропозицією відкликати Указ Президента України «Про проведення всеукраїнського референдуму з питання прийняття нової Конституції України».

Наступним Указом Президента України від 1 липня 1996 року №489/96 «Про визнання таким, що втратив чинність, Указу Президента України від 26 червня 1996 року №467» було постановлено, цитую: «Визнати таким, що втратив чинність, Указ Президента України від 26 червня 1996 року №467 «Про проведення всеукраїнського референдуму з питання прийняття нової Конституції України».

Отже, маємо констатувати факт невиконання домовленостей Сторонами Договору, та вчинення незаконних, нічим не регламентованих юридичних дій вже після прийняття нової Конституції України особами, які після її прийняття автоматично втратили відповідні повноваження.

Також, слід констатувати невиконання Закону України «Про прийняття Конституції України і введення її в дію» (документ: 254/96-ВР від 28 червня 1996 року), в якому зокрема йдеться:

Стаття 1. Прийняти Конституцію України (254к/96-ВР).

Стаття 2. Визнати такою, що втратила чинність, Конституцію (Основний Закон) України (888-09) від 20 квітня 1978 року з наступними змінами і доповненнями.

Стаття 3. Визнати таким, що втратив чинність, Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» (1к/95-ВР) у зв'язку з прийняттям Конституції України.

В своїх рішеннях Конституційний Суд України (далі – КСУ) неодноразово та однозначно зауважував про необхідність прийняття нової Конституції України виключно на всеукраїнському референдумі. Проте додаткове визначення у рішеннях, висновках Конституційного Суду України порядку їх виконання не скасовує і не підміняє загальної обов’язковості їх виконання (з рішення КСУ від 14 грудня 2000 року №15-рп/2000). Так, зокрема в офіційному тлумаченні положень частини другої, третьої, четвертої статті 5 в Рішенні Конституційного Суду України №6-рп/2005 від 05.10.2005 зазначено:

Конституція України (254к/96-ВР), прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року від імені Українського народу, є вираженням його суверенної волі (преамбула Конституції України).

Згідно зі статтею 5 Основного Закону України (254к/96-ВР) носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (частина друга); виключно народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, яке не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами (частина третя), (поняття «народ» застосовано у значенні «Український народ - громадяни України всіх національностей» - з висновку КСУ від 13 листопада 2019 року №5-в/2019).

Положення «носієм суверенітету... є народ» закріплює принцип народного суверенітету, згідно з яким влада Українського народу є первинною, єдиною і невідчужуваною, тобто органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють владу в Україні, що походить від народу. У Рішенні Конституційного Суду України від 11липня 1997 року №3-зп (v003p710-97) (справа щодо конституційності тлумачення Верховною Радою України статті 98 Конституції України (254к/96-ВР) зазначено, що прийняття Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу (абзац перший пункту 4 мотивувальної частини).

На думку Конституційного Суду України, положення частини третьої статті 5 Конституції України (254к/96-ВР) треба розуміти так, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади може реалізувати своє право визначати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі.

«Воля народу, - наголошується в Загальній декларації прав людини (995_015), - повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні провадитись при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування» (частина третя статті 21).

Влада народу здійснюється в межах території держави у спосіб і формах, встановлених Конституцією (254к/96-ВР) та законами України. На думку Конституційного Суду України, реалізація громадянами України конституційних прав і свобод, передусім права голосу на виборах і референдумі, є складовою процесу здійснення влади народом безпосередньо. При цьому кожен громадянин зобов'язаний неухильно додержуватися вимог Конституції (254к/96-ВР) та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (частина перша статті 68 Конституції України, абзац четвертий пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 року №4-рп/2001 (v004p710-01) (справа щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання).

Основним Законом України (254к/96-ВР) гарантовано здійснення народом влади також через сформовані у встановленому Конституцією та законами України порядку органи законодавчої, виконавчої, судової влади та органи місцевого самоврядування (частина друга статті 5).

Чинна Конституція України (254к/96-ВР) прийнята Верховною Радою України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей (преамбула Конституції України). Тобто при прийнятті 28 червня 1996 року Конституції України (254к/96-ВР) суверенна воля народу була опосередкована Верховною Радою України. Із нормативно-правового змісту положень частин другої, третьої статті 5 Основного Закону України (254к/96-ВР), за якими народ є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні та народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, випливає, що народ має право приймати нову Конституцію України.

Конституція України (254к/96-ВР) забороняє узурпацію належного виключно народові права визначати і змінювати конституційний лад в Україні державою, її органами або посадовими особами. Узурпація означає, зокрема, привласнення переліченими суб'єктами права, яке передусім належить народові, вносити зміни до Конституції України (254к/96-ВР) у спосіб, який порушує порядок, визначений розділом XIII чинного Основного Закону України, в тому числі усунення народу від реалізації його права визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Тому будь-які дії держави, її органів або посадових осіб, що призводять до узурпації права визначати і змінювати конституційний лад в Україні, яке належить виключно народові, є неконституційними і незаконними.

Розглядаючи положення частини четвертої статті 5 Конституції України (254к/96-ВР) «ніхто не може узурпувати державну владу» у системному зв'язку з положеннями частин другої, третьої цієї статті, іншими положеннями Основного Закону України, Конституційний Суд України дійшов висновку, що узурпація державної влади означає неконституційне або незаконне її захоплення органами державної влади чи органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами чи їх об'єднаннями тощо.

Гарантією недопущення узурпації державної влади є, зокрема, закріплені Конституцією України (254к/96-ВР) принципи здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (частина перша статті 6) та положення, згідно з яким органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19). Про це йдеться і в Рішенні Конституційного Суду України у справі про фінансування судів від 24 червня 1999 року №6-рп/99 (v006p710-99) (абзац перший пункту 2 мотивувальної частини).

Враховуючи викладене Конституційний Суд України вирішив:

1. Положення частини другої статті 5 Конституції України (254к/96-ВР) «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ» треба розуміти так, що в Україні вся влада належить народові. Влада народу є первинною, єдиною і невідчужуваною та здійснюється народом шляхом вільного волевиявлення через вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії у порядку, визначеному Конституцією (254к/96-ВР) та законами України, через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, сформовані відповідно до Конституції та законів України.

Результати народного волевиявлення у визначених Конституцією (254к/96-ВР) та законами України формах безпосередньої демократії є обов'язковими.

2. Положення частини третьої статті 5 Конституції України (254к/96-ВР) «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами» треба розуміти так, що тільки народ має право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму визначати конституційний лад в Україні, який закріплюється Конституцією України, а також змінювати конституційний лад внесенням змін до Основного Закону України в порядку, встановленому його розділом XIII.

Належне виключно народові право визначати і змінювати конституційний лад в Україні не може бути привласнене у будь-який спосіб державою, її органами або посадовими особами.

3. Положення частини четвертої статті 5 Конституції України (254к/96-ВР) «ніхто не може узурпувати державну владу» треба розуміти як заборону захоплення державної влади шляхом насилля або в інший неконституційний чи незаконний спосіб органами державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами чи їх об'єднаннями.

4. Припинити конституційне провадження у справі за конституційним поданням народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 103 Конституції України (254к/96-ВР) в контексті положень її статей 5, 156 на підставі статті 45, частини першої статті 93 Закону України «Про Конституційний Суд України» (422/96-ВР).

5. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

З огляду на наведене вище слід констатувати про наявне порушення порядку прийняття нової Конституції України, а також про відсутність офіційного підтвердження відповідною постановою Центральної виборчої комісії (далі – ЦВК), історичного факту, що має юридичне значення - введення нової Конституції України (документ: 254к/96-ВР) в дію всеукраїнським референдумом.

Наслідком незатвердження нової Конституції України на всеукраїнському референдумі є, крім іншого, хаотичне, всупереч встановленим нормам і правилам внесення антиконституційних змін і доповнень до Конституції України, зокрема до розділів (на приклад: Розділ VIII «ПРАВОСУДДЯ»), окремі статті яких вже були розтлумачені низкою рішень КСУ, а відповідно – є нормами прямої дії, не можуть змінюватись та є обов’язковими до виконання на всій території України.

Відсутність встановленої самою Конституцією системи судоустрою, визначеної нормами статті 125 Конституції України (документ: 254к/96-ВР – без змін і доповнень) в безпосередньому правовому зв’язку з нормами статті 124 Конституції України, відповідно до яких правосуддя в Україні (читай через Преамбулу – в Самостійній українській державі України) здійснюється виключно судами. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Народ (читай – Український народ) безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

З цього приводу слід зазначити, що самою новою Конституцією України (документ: 254к/96-ВР – без змін і доповнень) згідно абзацу першого пункту 12 Розділу «ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ», визначено конституційний строк (п’ять років) на формування системи судів загальної юрисдикції в Україні (читай через Преамбулу – в Самостійній українській державі України), де відповідно до частини другої статті 125 Конституції найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

Отже, остаточною, крайньою датою формування системи судоустрою в Україні (читай через Преамбулу – в Самостійній українській державі України) та утворення системи відповідних судів загальної юрисдикції, самою новою Конституцією України (документ: 254к/96-ВР – без змін і доповнень) встановлено 28 червня 2001 року.

Слід констатувати, що на зазначену, встановлену самою Конституцією України (документ: 254к/96-ВР – без змін і доповнень) дату, конституційної системи судоустрою не сформовано, відсутня вона (система судоустрою) і на даний час.

Існуюча наразі система судоустрою є такою, що суперечить вимогам встановленим самою Конституцією України (документ: 254к/96-ВР – без змін і доповнень). Сьогодні, за мовчазної згоди цілої армії українських юристів та фахівців в області гуманітарних наук і права різного рівня, відповідно до пункту п’ятого розділу ХІІ «ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ» Закону України від 2 червня 2016 року №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції, який здійснює правосуддя, вважається утворений в неконституційний спосіб Верховний Суд (без слова «України»).

Так, після неконституційного внесення змін і доповнень до Конституції України (документ: 254к/96-ВР), в її Преамбули, та до розділу «ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ» низкою манкуртів-апатридів (фізичних осіб без національності, конституційного громадянства Самостійної української держави України) без відповідних повноважень, частина друга статті 125 Конституції в редакції Закону України від 2 червня 2016 року №1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (згідно відомостей ВРУ – набрання чинності 30.09.2016) виглядає наступним чином, а саме, цитую: «Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя».

В даному контексті також слід зауважити, що до незаконного виключення з тексту Конституції України пункту 23 частини першої статті 106 на підставі іще одного антиконституційного Закону №1401-VIII від 02.06.2016 Президент України: «утворював суди у визначеному ЗАКОНОМ порядку».

Антиконституційним підпунктом 6 пункту 16-1 Розділу XV «ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ», спотвореної внесеними в неконституційний спосіб змінами і доповненнями до нової Конституції України (документ: 254к/96-ВР) визначено, що з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» до впровадження нового адміністративно-територіального устрою України відповідно до змін до Конституції України щодо децентралізації влади, але не довше ніж до 31 грудня 2017 року, утворення, реорганізацію та ліквідацію судів здійснює Президент України на підставі та у порядку, що визначені ЗАКОНОМ.

По-друге, частиною першою статті 16 Закону України від 2 червня 2016 року №1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» унормовано, що символами судової влади є державні символи України – Державний Герб України і Державний Прапор України.

Конституційний Суд України в своєму Рішенні від 16 червня 2011 року №6-рп/2011 наголосив, що «Державні символи України нерозривно пов'язані за своїм змістом з її державним суверенітетом (абзац перший підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 16 січня 2003 року №1-рп/2003) (v001p710-03). Державні символи є підтвердженням факту існування держави, її суверенітету та спрямовані на зміцнення її авторитету, зокрема під час проведення урочистих заходів та офіційних церемоній. Держава встановлює порядок використання державних символів та належну систему їх правового захисту, за яких забезпечується повага та гідне ставлення до державних символів.

У частині першій статті 20 Конституції України (254к/96-ВР) визначено перелік державних символів України. Ними є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України.

Державний Прапор України – стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів. Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України). Державний Гімн України – національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України (частини друга, третя, четверта, п'ята статті 20 Конституції України) (254к/96-ВР).

Відповідно до пункту 4 частини другої статті 92 Конституції України (254к/96-ВР) виключно законами України встановлюється порядок використання і захисту державних символів. Шанування державних символів України є обов'язком усіх її громадян (частина перша статті 65 Основного Закону України) (254к/96-ВР)».

В своєму Рішенні від 2 грудня 2019 року №11-р/2019 Конституційний Суд України наголошує, що «рішення Конституційного Суду України незалежно від того, визначено в них порядок і строки їх виконання чи ні, є обов’язковими до виконання на всій території України; органи державної влади, органи Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, посадові та службові особи, громадяни та їх об’єднання, іноземці, особи без громадянства повинні утримуватись від застосування чи використання правових актів або їх положень, визнаних неконституційними; рішення Конституційного Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади; обов’язок виконання рішення Конституційного Суду України є вимогою Конституції України, яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів; додаткове визначення у рішеннях, висновках Конституційного Суду України порядку їх виконання не скасовує і не підміняє загальної обов’язковості їх виконання (абзаци другий, третій, шостий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 14 грудня 2000 року №15-рп/2000)».

В даному контексті слід зауважити, що умисне невиконання службов(ими)ою особ(ами)ою рішення Європейського суду з прав людини, рішення Конституційного Суду України та умисне недодержання нею/ними висновку Конституційного Суду України - карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років відповідно до частини 4 статті 382 Кримінального кодексу України.

Положеннями частини другої статті 19 Конституції України (документ 254к/96-ВР) закріплено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Тож не викликає довіру правосуддя, що здійснюється суддею Плінською А.В., яка здійснює судочинство іменем України та ухвалює рішення іменем України, використовуючи непередбачені статтею 20 Конституції України та законом державні символи, фактично узурпувавши судову гілку влади у САМАРСЬКОМУ РАЙОННОМУ СУДІ МІСТА ДНІПРОПЕТРОВСЬКА.

По-третє, частиною четвертою статті 87 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року №435-IV (далі – ЦКУ), яким (згідно першого речення частини третьої статті 81 встановлюється порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права) чітко визначено, що: «юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації».

Частиною 1 статті 80 ЦКУ закріплено, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку.

А частина 4 статті 87 ЦКУ вказує, що юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

Пунктом 1 частини 2 статті 55 Господарського кодексу України від 16 січня 2003 року № 436-IV встановлено, що суб’єктами господарювання є господарські організації – юридичні особи, створені відповідно до ЦКУ, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку.

Частиною 1 статті 58 ЦКУ вказано, що суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації як юридична особа чи фізична особа-підприємець у порядку, визначеному законом.

Наведені положення підкреслюють обов’язковість державної реєстрації юридичної особи суб’єкта господарювання САМАРСЬКОГО РАЙОННОГО СУДУ МІСТА ДНІПРОПЕТРОВСЬКА.

Відносини, що виникають у сфері державної реєстрації юридичних осіб, їхньої символіки (у випадках, передбачених законом), громадських формувань, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб – підприємців, визначаються Законом України від 15.05.2003 року №755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань» (далі – Законом).

Частиною 1 статті 10 означено, що якщо документи та відомості, що підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, внесені до нього, такі документи та відомості вважаються достовірними і можуть бути використані у спорі з третьою особою.

Отже порядок державної реєстрації та внесення до Єдиного державного реєстру відомостей про суд визначається Законом України від 15.05.2003 року №755-IV «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань» згідно частини відповідно до частини 3 статті 9.

Частиною 3 статті 9 Закону передбачено, що в Єдиному державному реєстрі містяться такі відомості щодо державних органів і органів місцевого самоврядування як юридичних осіб: 1) найменування юридичної особи, у тому числі скорочене (за наявності); 2) ідентифікаційний код; 3) організаційно-правова форма; 4) місцезнаходження юридичної особи; 5) види діяльності; 6) дані про розпорядчий акт, на підставі якого створено юридичну особу (крім місцевих рад та їхніх виконавчих комітетів); 7) відомості про керівника юридичної особи: прізвище, ім’я, по батькові, посада, дата призначення або набуття повноважень, реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які мають відмітку в паспорті про право здійснювати платежі за серією та номером паспорта), дані про наявність обмежень щодо представництва юридичної особи; 8) відомості про осіб, які можуть вчиняти дії від імені юридичної особи, у тому числі підписувати договори, подавати документи для державної реєстрації тощо: прізвище, ім’я, по батькові, дата народження, реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які мають відмітку в паспорті про право здійснювати платежі за серією та номером паспорта), дані про наявність обмежень щодо представництва юридичної особи; 9) інформація для здійснення зв’язку з юридичною особою: телефон та/або адреса електронної пошти; 10) дата та номер запису в Єдиному державному реєстрі; 11) дані про відокремлені підрозділи юридичної особи: ідентифікаційний код відокремленого підрозділу; найменування відокремленого підрозділу; місцезнаходження відокремленого підрозділу; види діяльності відокремленого підрозділу; відомості про керівника відокремленого підрозділу: прізвище, ім’я, по батькові, посада, дата призначення та реєстраційний номер облікової картки платника податків або серія та номер паспорта (для фізичних осіб, які мають відмітку в паспорті про право здійснювати платежі за серією та номером паспорта), наявність обмежень щодо представництва юридичної особи; інформація для здійснення зв’язку з відокремленим підрозділом: телефон та адреса електронної пошти; 12) дані про перебування юридичної особи у процесі припинення, у тому числі дані про рішення щодо припинення юридичної особи, відомості про комісію з припинення (ліквідатора, ліквідаційну комісію тощо) та про строк, визначений органом, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, для заявлення кредиторами своїх вимог; 13) дані про скасування рішення органу, що прийняв рішення про припинення юридичної особи; 14) дані про юридичних осіб, правонаступником яких є зареєстрована юридична особа; 15) дані про юридичних осіб - правонаступників; 16) дата прийняття, дата набрання законної сили та номер судового рішення, на підставі якого проведено реєстраційну дію; 17) підстави для зупинення розгляду документів; 18) інформація про направлення повідомлення правоохоронним органам у разі виникнення сумнівів щодо справжності поданих документів; 19) підстави для відмови у державній реєстрації; 20) відомості про скасування реєстраційних дій; 21) відомості про суб’єкта державної реєстрації та державного реєстратора; 22) дані про оприлюднення результатів розгляду документів, поданих для державної реєстрації; 23) місце зберігання реєстраційної справи в паперовій формі; 24) дані про надання відомостей з Єдиного державного реєстру; 25) відомості, отримані в порядку інформаційної взаємодії між Єдиним державним реєстром та інформаційними системами державних органів; 26) інформація про виправлення помилок, допущених у відомостях Єдиного державного реєстру.

Витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань про юридичну особу САМАРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ДНІПРОПЕТРОВСЬКА код ЄДРПОУ 05383394 містить у собі:

- пункт «Назви органів управління юридичної особи орган управління», у якому містить запис «ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ»;

- пункт «Перелік засновників (учасників) юридичної особи», у якому містить запис «Указ президента.»;

- пункт «Види економічної діяльності» містить запис «84.23 Діяльність у сфері юстиції та правосуддя (основний)»;

- пункт «Вид установчого документа» містить запис «Відомості відсутні» та інше.

Частина 3 статті 9 Закону імперативно вказує що у разі, якщо юридична особа зареєстрована як державний орган, то Законом не передбачено внесення до Єдиного державного реєстру вищезазначених відомостей, тому такі відомості не вносяться. Тобто у разі, якщо до Єдиного державного реєстру включено вищезазначені відомості, то така юридична особа не є державним органом і не має здійснювати правосуддя іменем республіки (держави) України, а є або фізичною особою-підприємцем, або громадським формуванням, що не має статусу юридичної особи або ж юридичною особою (не державною).

Змістовний аналіз наведених норм права абсолютно беззаперечно, абсолютно неспростовно, абсолютно юридично доказано свідчить, що юридична особа САМАРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ДНІПРОПЕТРОВСЬКА код ЄДРПОУ 05383394 не є в розумінні закону державним органом, отже не має права здійснювати судову (державну) владу від імені республіки (держави) України.

Зауважую, що відповідно до частини 3 статті 40 ЦПК України, якщо суд доходить висновку про необґрунтованість заявленого відводу і заява про такий відвід надійшла до суду за три робочі дні (або раніше) до наступного засідання, вирішення питання про відвід здійснюється суддею, який не входить до складу суду, що розглядає справу, і визначається у порядку, встановленому частиною першою статті 33 цього Кодексу. Такому судді не може бути заявлений відвід.

Якщо заява про відвід судді надійшла до суду пізніше ніж за три робочі дні до наступного засідання, така заява не підлягає передачі на розгляд іншому судді, а питання про відвід судді вирішується судом, що розглядає справу.

Частина 1 статті 33 ЦПК України містить такі положення: визначення судді для розгляду конкретної справи здійснюється Єдиною судовою інформаційно-комунікаційною системою під час реєстрації документів, а також в інших випадках визначення складу суду на будь-якій стадії судового процесу, з урахуванням спеціалізації та рівномірного навантаження для кожного судді, за принципом випадковості та в хронологічному порядку надходження справ.

Знову ж таки у частина 7 статті 40 ЦПК України вказує, що питання про відвід вирішується невідкладно. Вирішення питання про відвід суддею, який не входить до складу суду, здійснюється протягом двох робочих днів, але не пізніше призначеного засідання по справі. У разі розгляду заяви про відвід суддею іншого суду - не пізніше десяти днів з дня надходження заяви про відвід. Відвід, який надійшов поза межами судового засідання, розглядається судом у порядку письмового провадження.

Частиною 8 статті 40 ЦПК України визначено, що суд вирішує питання про відвід судді без повідомлення учасників справи. За ініціативою суду питання про відвід судді може вирішуватися у судовому засіданні з повідомленням учасників справи. Неявка учасників справи у судове засідання, в якому вирішується питання про відвід судді, не перешкоджає розгляду судом питання про відвід судді.

Представлена суддя Плінська А.В. та інші судді юридичної особи з назвою САМАРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ДНІПРОПЕТРОВСЬКА є фаховими юристами та по роду своєї діяльності в області права, повинні володіти наведеною вище інформацією, а також в обов’язковому порядку мають виконувати наведені рішення КСУ та законодавство України. Натомість, зазначені особи грубо порушують викладені вище норми, продовжуючи перебувати на незаконній посаді судді, в незаконно утвореній юридичній особі. Вищенаведені факти є тими обставинами, що викликають сумнів в неупередженості та об’єктивності всього САМАРСЬКОГО РАЙОННОГО СУДУ МІСТА ДНІПРОПЕТРОВСЬКА як такого, тому, виходячи з вищенаведених обставин, вимагаю:

- Відвести суддю Плінську А.В. від розгляду справи №206/6259/23;

- Передати справу на розгляд до іншого не приватного суду утвореного Законом України згідно Конституції України.

Додатки:

1. Указ Президента України від 26 червня 1996 року №467/96;

2. Конституційний Договір між Верховною Радою України та Президентом України 1к/95-ВР від 8 червня 1995 року;

3. Постанова Верховної Ради України від 27 червня 1996 року №253/96-ВР;

4. Закон України 254/96-ВР від 28 червня 1996 року;

5. Постанова Верховної Ради України від 28 червня 1996 року №255/96-ВР;

6. Указ Президента України від 1 липня 1996 року №489/96;

7. Рішення Конституційного Суду України №6-рп/2005 від 05.10.2005;

8. Закон України від 2 червня 2016 року №1401-VIII;

9. Рішення Конституційного Суду України від 16 червня 2011 року №6-рп/2011;