Варто переглянути: Суд зобов'язав внести відомості до ЄРДР по
345-1 КК України - відео
Факт викрадення журналіста «Багнет Нації» ТЦКашниками зафіксовано в ЄРДР
________Наталія Михайлівна Ведмеденко
_____________
поштова
скринька : вул. Л.
Толстого,1,(Поштова,1)
м. Ржищів, Київська область, 09230
Вих. № 00__ /01/25
[ січня
2025 року]
Слідчому судді
Богунського районного суду міста Житомира
10014, м.
Житомир, Соборний майдан, 1
E-mail inbox@bg.zt.court.gov.ua
ЗАЯВА
в порядку частини другої статті 206 Кримінального процесуального
кодексу України
Слідчий суддя Богунського районного
суду міста Житомира, усвідомлюючи і беручи на себе всю ступінь відповідальності передбаченої
статтями 383 і 384 КК України (про завідомо неправдиве повідомлення про
вчинення злочину, та завідомо неправдиві показання), даною заявою
доводжу до Вашого відома. В межах територіальної
юрисдикції Богунського районного суду міста Житомира, знаходиться 199-й навчальний центр (військова частина
АХХХХ ЄДРПОУ:ХХХХХХХХ), юридична
адреса місто Житомир вул…. Відповідно до територіальної
юрисдикції, справи, пов'язані з діяльністю цієї військової частини, підпадають
під компетенцію Богунського районного суду м. Житомира.
17.01.2025
р., близько 18:00 год., не встановленими особами у чорній формі, яка є
візуально схожою на поліцейську, не пред’явивши службового посвідчення,
назвалися ЧИГИРИН Сергієм Володимировичем та КРАВЧУК Максим Олександрович, в
супроводі ще трьох невстановлених осіб в зеленій формі без
державних символів, що візуально була схожою на працівників
невідомого збройного формування, незаконно застосувавши превентивні заходи
до журналіста-кореспондента друкованого засобу масової інформації газети «Багнет Нації» Андрія
Олексійовича Ведмеденка, посвідчення
№ 009-ДЗМІ-БН, (на далі по тексту
потерпілий), вищевказаними суб’єктами було вчинено кримінально карані
діяння, відповідальність за котрі передбачено за частиною 4 статті 345-1 КК
України (2341-14), про що було повідомлено відповідні органи та подано під протокол заяву про злочин ________________________________________________.
Наразі відомо, що потерпілий, безпідставно утримується в установі, ВІЙСЬКОВА ЧАСТИНА АХХХХ, код ЄДРПОУ: ХХХХХХХХ. Працівники
неутвореного законом збройного формування у потерпілого відібрали його
одяг, відібрали телефон. Потерпілий мав при собі посвідчення журналіста № 009 -ДЗМІ-БН та
редакційне завдання, яке звісно
показував невстановленим особам в зеленій формі, що насильно
утримують потерпілого. На момент
подання даної заяви потерпілий не виходить на зв'язок, на телефонні дзвінки
не відповідає. Останній раз з його телефону надійшло повідомлення на
телеграм 21 січня 2025 року в 13:30
годин дня, прохання на адресу нової
пошти відділення, яка знаходиться в селі Житомирської області надіслати
посилку, на ім’я Воробей Юрій Іванович номер телефону 093ХХХХХХХ. Зателефонувавши за номером телефону 093ХХХХХХХ
стало відомо, що Воробей Юрій Іванович підняв слухавку і підтвердив, що отримав
посилку. На момент написання заяви потерпілий позбавлений
свободи за відсутності судового рішення, яке набрало законної сили,
утримується в межах навчального центру в межах
територіальної юрисдикції Богунського районного суду міста Житомира.
Слід зауважити що, ми живемо в правовій державі Україні, відповідно до чинного законодавства
дії вище вказаних осіб поширюються на карні статті Кримінального кодексу
України, ст.ст. 146 (Незаконне
позбавлення волі або викрадення людини), 149 (Торгівля людьми), у
сукупності зі ст. 28 (Вчинення
кримінального правопорушення групою осіб, групою осіб за попередньою змовою,
організованою групою або злочинною організацією) КК
України. Потерпілий є журналістом-кореспондентом офіційного видання -
благодійного друкованого засобу масової інформації (газети) «Багнет Нації»
(посвідчення № 009 -ДЗМІ-БН), (Свідоцтво ДП №
2303-1041р від 29.03.2021 року, ідентифікатор медіа – R30-04367 – відповідно до
рішення Національної ради з питань телебачення і радіомовлення № 1623 від
09.05.2024 Протокол № 15), (поширюються ст.ст. 171 (Перешкоджання законній професійній
діяльності журналістів), 345-1 (Погроза
або насильство щодо журналіста), 347-1 (Умисне знищення або пошкодження майна журналіста), 348-1 (Посягання на життя журналіста), 349-1 (Захоплення журналіста як заручника), у сукупності зі ст. 28 КК України).
В момент незаконного викрадення потерпілий, як журналіст-кореспондент,
виконував редакційне завдання. Наразі потерпілий незаконно утримується не
встановленими озброєними особами у військових одностроях (фактично тримається
під вартою) позбавлений свободи за відсутності судового рішення,
яке набрало законної сили, утримується в межах навчального центру в межах територіальної юрисдикції Богунського районного суду міста Житомира.
Відповідно до положень частини другої статті 206 КПК України якщо слідчий суддя отримує з будь-яких
джерел відомості, які створюють обґрунтовану підозру, що в межах територіальної
юрисдикції суду знаходиться особа, позбавлена свободи за відсутності судового
рішення, яке набрало законної сили, або не звільнена з-під варти після внесення
застави в установленому цим Кодексом порядку, він зобов’язаний постановити ухвалу, якою має зобов’язати будь-який орган державної влади чи службову особу, під
вартою яких тримається особа, негайно доставити цю особу до слідчого судді для
з’ясування підстав позбавлення свободи.
Наполягаю на тому, що потерпілий вже певний час, проти своєї волі,
тримається під вартою озброєних людей всупереч вимогам ч. 2 ст. 28, ст. 29 і 62
Конституції України, а також низки міжнародних актів, які є частиною
національного законодавства України. Жодних документів він не підписував, від
проходження ВЛК потерпілий відмовляється на підставі ч. 3 ст. 28 Конституції
України, та працівників Голосіївського ТЦК та СП це не зупинило невстановленими
особами було підроблено військово-облікові документи , та підроблено військовий квиток . А на його вимогу щодо обов’язкової
присутності адвоката для надання безоплатної правової допомоги під час
складання процесуальних документів, так само як і про присутність законних
представників і захисників прав, - потерпілому було відмовлено, в грубій
формі.
Варто зазначити, що
закріплення в Основному Законі України принципу верховенства права,
невідчужуваності й непорушності прав і свобод людини і громадянина, гарантій їх
здійснення та захисту визначає зміст законів, інших нормативно-правових актів,
які повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй (частина друга
статті 8). Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до
яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством,
а органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи
зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що
передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України) (речення перше абзацу
третього пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у
справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності
Конституції України (конституційності) окремих положень Постанови Кабінету
Міністрів України „Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України
від 4 серпня 2000 р. № 1222“ від 28 жовтня 2009 року № 28-рп/2009).
Принцип верховенства Конституції України
поширюється на всю територію України. Конституційний Суд України наголошує, що
неухильне додержання органами державної влади та органами місцевого
самоврядування Конституції та законів України є запорукою стабільності,
підтримання громадського миру, злагоди в державі (абзац другий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної
частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним
поданням виконуючого обов’язки Президента України, Голови Верховної Ради України
щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної
Ради Автономної Республіки Крим „Про Декларацію про незалежність Автономної
Республіки Крим і міста Севастополя“ від 20 березня 2014 року № 3-рп/2014).
Пряма
дія норм Конституції України означає, що ці норми застосовуються безпосередньо.
Законами України та іншими нормативно-правовими актами можна лише розвивати
конституційні норми, а не змінювати їх зміст. Закони України та інші
нормативно-правові акти застосовуються лише у частині, що не суперечить
Конституції України (абзац другий підпункту
2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у
справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав
людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень
частини п’ятої статті 21 Закону України „Про свободу совісті та релігійні
організації“ (справа про завчасне сповіщення про проведення публічних
богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій) від 8 вересня 2016 року
№ 6-рп/2016).
Відповідно до частини другої
статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого
самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах
повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто
імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов’язок органів
державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при
здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за
принципом її поділу.
Здійснення державної влади на засадах
її функціонального поділу на законодавчу, виконавчу та судову завдяки
визначеній Основним Законом України системі стримувань і противаг забезпечує
стабільність конституційного ладу, запобігає узурпації державної влади та
узурпації виключного права народу визначати і змінювати конституційний лад в
Україні. (абзаци перший, другий пункту 5 мотивувальної частини Рішення
Конституційного Суду України (Велика палата) у справі за конституційним
поданням 62 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України
(конституційності) Указу Президента України „Про дострокове припинення
повноважень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів“ від 20
червня 2019 року № 6-р/2019).
В своєму Рішенні від 18 липня 2024 року №
8-р(II)/2024 Конституційний Суд
України зазначає, що свобода є основоположною конституційною цінністю в
Україні, яка дає змогу особі робити вільний вибір із-поміж більшості життєвих
питань без втручання держави.
Конституційний Суд України висловлював
юридичну позицію, за якою „свобода (вільність) людини а priori є визначальною та
пріоритетною для шанування державою загалом, органами державної влади, органами
місцевого самоврядування, іншими суб’єктами“; „конституційна презумпція
людської свободи обумовлює доконечність потреби обґрунтування будь-якого
істотного її обмеження з боку держави“ [абзаци четвертий, п’ятий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини
Рішення від 22 червня 2022 року № 5-р(II)/2022].
Водночас
Конституційний Суд України зазначає, що закріплення у статті
29 Конституції
України гарантій права на свободу та особисту недоторканність ціннісно
перебуває серед цивілізаційних здобутків, що їх визнали усі демократичні
держави, засновані на повазі до верховенства права. В англо-американській і в
європейській континентальній правових традиціях діють конституційні засоби
судового контролю тримання під вартою особи - Habeas corpus, Amparo de libertad або еквівалентні
інститути, які спрямовані на захист судом особистої свободи людини як одного з
найбільш значущих основоположних прав. У нормах англійських актів - Magna Carta 1215 року та Habeas Corpus Act 1679 року -
започатковано послідовне розуміння того, що вільна людина не може бути
позбавлена свободи без судового рішення, у якому мають бути зазначені підстави
ув’язнення. Це процедурне право стало передумовою для розвитку ідеї конституції
та ефективних гарантій захисту людської свободи.
Відповідно
до частини
першої статті 29
Конституції України кожна людина має право на свободу та особисту
недоторканність. За частиною
другою статті 29
Основного Закону України ,,ніхто не може бути заарештований або триматися під
вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в
порядку, встановлених законом“.
Конституційний
Суд України сформулював юридичні позиції щодо розуміння права на свободу,
гарантованого статтею
29 Основного Закону
України:
- ,,З огляду на викладене та зважаючи на
положення частини
другої статті 29
Конституції України, Конституційний Суд України вважає, що слід визначити такі
обов’язкові вимоги до правомірного арешту або тримання під вартою: по-перше,
арешт чи тримання під вартою має здійснюватися виключно на підставі належним
чином вмотивованого рішення суду; по-друге, підстави та порядок застосування
цих запобіжних заходів мають бути визначені в законі та повинні відповідати
конституційним гарантіям справедливої судової процедури та принципу
верховенства права.
Конституційне
право на свободу та особисту недоторканність є одним із засадничих прав,
невіддільним однаково для кожного, особливо цінним для кожної людини і
суспільства загалом, яке потребує посилених гарантій захисту для унеможливлення
свавільного позбавлення свободи людини. Тому держава зобов’язана запроваджувати
юридичне унормування, яке убезпечить людину від свавільного позбавлення свободи
та відповідатиме конституційним нормам і принципам“ [абзаци четвертий, п’ятий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини
Рішення від 19 червня 2024 року № 7-р (II)/2024].
Наведена
українська конституційна доктрина розуміння права на свободу та особисту
недоторканність (стаття
29 Конституції
України) є узгодженою із зобов’язаннями, які Україна взяла на себе за
міжнародними договорами з прав людини (pacta
sunt servanda), зокрема Міжнародним пактом про громадянські і
політичні права 1966 року (далі -
Пакт), Конвенцією
про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція).
У статті 1 Усесвітньої декларації людських прав 1948 року
(далі - Декларація) установлено: ,,Всі люди народжуються вільними і рівними у
своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю та повинні діяти
стосовно одне одного в дусі братерства“. У каталозі прав Декларації право на
свободу та особисту недоторканність викладене поряд із правом на життя (стаття 3). Особиста свобода та особиста недоторканність є
цінними самі собою, вони є значущими також і через те, що вся людська історія,
а особливо трагедії, спричинені тоталітарними режимами XX і XXI століть,
підтверджують, що порушення права на свободу та особисту недоторканність було
основним інструментом для порушення інших людських прав та вчинення злочинів
проти людяності.
У статті 9 Пакту встановлено, зокрема, таке: „Кожен, кого
заарештовано або затримано за кримінальним звинуваченням, має негайно постати
перед суддею чи іншою посадовою особою, уповноваженою приписами права
здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж розумного
строку або на звільнення. Тримання під вартою осіб, які чекають судового
розгляду, не має бути загальним правилом, але звільнення може залежати від
гарантій явки до суду на будь-якій іншій стадії судового провадження“ (пункт
3).
Заснований
відповідно до Пакту Комітет з прав людини Організації Об’єднаних
Націй на сесії 7-31 жовтня 2014 року ухвалив Загальний коментар № 35 щодо статті 9 Пакту, у якому, зокрема, зазначив:
- арешт або тримання під вартою без будь-якої
юридичної підстави також є свавільним; несанкціоноване тримання під вартою
ув’язнених понад строк їхнього покарання, а також продовження інших видів
тримання під вартою є свавільними й незаконними; тривале тримання під вартою
усупереч постанові суду про їх звільнення є свавільним і незаконним (пункт 11);
- після того як особа постала перед суддею, суддя
повинен вирішити, чи слід звільнити особу або ж залишити її під вартою задля
додаткового розслідування або очікування розгляду справи судом; за відсутності
законних підстав для продовження тримання під вартою суддя повинен ухвалити
рішення про звільнення; якщо додаткове розслідування або судовий розгляд є
слушним, суддя повинен вирішити, чи слід звільнити особу з-під варти (з
покладенням обов’язків або без них) для очікування подальшого провадження у
справі, оскільки тримання під вартою є непотрібним; запобіжний захід у вигляді
тримання під вартою має обумовлювати повернення особи для тримання під вартою не
у відділ поліції, а навпаки - в окрему установу, підпорядковану іншому органові
влади, у якому ризики стосовно прав затриманої особи можуть бути зменшені
(пункт 36);
- затримана особа має право на судовий розгляд
протягом розумного строку або на звільнення; ця вимога особливо стосується
періодів досудового тримання під вартою, тобто тримання під вартою з моменту
арешту до ухвалення вироку судом першої інстанції; занадто тривале досудове
тримання під вартою може також поставити під загрозу принцип презумпції
невинуватості (пункт 37);
- тримання під вартою до суду має ґрунтуватися на
індивідуальному визначенні того, що воно є виправданим і потрібним з
урахуванням усіх обставин задля запобігання втечі, втручанню в докази або ж
рецидиву злочину; відповідні фактори мають бути визначені приписами права та не
мають містити нечітких і широких стандартів, таких як „суспільна безпека“;
після того як було ухвалено первинне рішення щодо потреби досудового тримання
під вартою, слід періодично перевіряти, чи є воно виправданим і потрібним з
урахуванням можливих альтернативних видів (пункт 38) [General comment No. 35 on Article 9, Liberty and security of person.
Adopted by the Committee at its 112th session (7-31 October 2014) CCPR/C/GC/35].
Конвенція містить гарантії права на свободу та особисту
недоторканність, зокрема її стаття 5 визначає, що кожен має право на свободу та
особисту недоторканність; нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких
випадків і відповідно до процедури, встановленої приписами права: законний
арешт або затримання особи, здійснене для доставлення її до компетентного
судового органу, за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею
правопорушення або якщо обґрунтовано вважають за потрібне запобігти вчиненню
такою особою правопорушення чи її втечі після його вчинення (підпункт „c“ пункту 1); кожен, кого заарештовано або
затримано згідно з приписами підпункту „c“ пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед
суддею чи іншою посадовою особою, якій приписами права надано можливість
здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом
упродовж розумного строку або звільнення під час провадження; таке звільнення
може бути обумовлене гарантіями присутності на судовому засіданні.
Європейський
суд з прав людини неодноразово висловлював позиції стосовно розуміння підпункту „c“ пункту 1 та пункту 3 статті 5 Конвенції. Так, у рішенні у
справі Witold Litwa v. Poland від
4 квітня 2000 року (заява № 26629/95) Європейський cуд з прав людини зазначив,
що „затримання особи є настільки серйозним заходом, що воно є виправданим лише
тоді, коли інші, менш суворі заходи були розглянуті та визнані недостатніми
задля обставин захисту індивідуальних або суспільних інтересів, які можуть вимагати
затримання відповідної особи. Це означає, що недостатньо, щоб позбавлення волі
було виконано відповідно до національних приписів права, але й воно також має
бути потрібним за цих обставин“ (§ 78).
У рішенні у
справі S., V. and A. v. Denmark від
22 жовтня 2018 року (заяви №№ 35553/12, 36678/12, 36711/12) Європейський cуд з
прав людини зауважив, що у прецедентній практиці поняття „свавілля“ в
контексті статті
5 Конвенції певною мірою є різним
залежно від виду затримання, а також те, що „будь-який строк тримання під
вартою, попри те наскільки він є нетривалим, має бути переконливо доведений
органами влади. Вирішуючи питання про звільнення чи затримання особи, органи
влади зобов’язані розглянути альтернативні види забезпечення її явки до суду“
(§ 75, § 77).
У своїй
практиці Європейський суд з прав людини особливе значення приділяв питанню
судового контролю за втручанням до права на особисту свободу. Так, у рішенні у
справі Brogan and Others v. the
United Kingdom від 29 листопада 1988 року (заяви №№ 11209/84,
11234/84, 11266/84, 11386/85) Європейський cуд з прав людини зазначив: «Судовий
контроль за втручанням виконавчої влади в право особи на свободу є істотною
ознакою гарантії, визначеної пунктом 3 статті 5 Конвенції, який має на меті
мінімізувати ризик свавілля. Судовий контроль випливає з правовладдя - „одного
з засадничих принципів демократичного суспільства <...> який прямо
згадується в преамбулі Конвенції“» (§ 58).
Водночас
Конституційний Суд України бере до уваги, що частина
друга статті 29
Основного Закону України акцентує на винятковому характері заходів утручання у
право на свободу та особисту недоторканність: „Ніхто не може бути заарештований
або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на
підставах та в порядку, встановлених законом“.
У зазначеному
приписі Конституції
України наголошено на
тому, що особиста свобода є природним станом людини, тоді як арешт чи тримання
під вартою означає виняткове становище, яке конституційно допускають тимчасово
і за наявності в кожному випадку юридичних та фактичних підстав, які мають бути
встановлені (перевірені) судом.
Отже,
Конституційний Суд України зазначає, що згідно з приписами статті
29 Основного Закону
України гарантії права на свободу та особисту недоторканність expressis verbis
полягають насамперед у судовому контролі (і за його наслідками - умотивованому
рішенні суду), який конституційно уможливлює тримання особи під вартою, а також
у тому, що тримання під вартою може бути застосоване лише на підставах і в
порядку, установлених законом.
Конституційний Суд України, зокрема, зазначав, що „у разі відсутності
вмотивованого рішення суду, яким дозволено позбавлення особи свободи на період,
визначений цим судовим рішенням, така особа має бути негайно звільнена“ (друге
речення абзацу дванадцятого пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 23
листопада 2017 року № 1-р/2017).
В своєму Рішенні від 14 лютого 2024 року № 1-р(II)/2024
Конституційний Суд України сформулював низку юридичних позицій, що є значущими
і для цієї справи:
- „правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за
умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне
поновлення в правах“ (перше речення абзацу десятого пункту 9
мотивувальної частини Рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003);
-
„конституційне право на судовий захист належить до невідчужуваних та непорушних.
Кожен під час розгляду будь-якої справи має право на правосуддя, яке
відповідало б вимогам справедливості“ (абзац перший пункту 5 мотивувальної
частини Рішення від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004);
-
„додержання принципу остаточності судового рішення (res judicata) є надважливим
для забезпечення поваги до суду, його рішень та дієвості всієї системи
правосуддя в державі, керованій правовладдям“ [абзац перший підпункту 7.7
пункту 7 мотивувальної частини Рішення від 22 листопада 2023 року №
10-р(II)/2023].
У Рішенні від 6 квітня 2022 року № 2-р(II)/2022 Конституційний
Суд України зазначив: „Приписи статті 8, частини першої статті 55 Конституції України зобов’язують
державу гарантувати на законодавчому рівні кожному можливість реалізації його
права на судовий захист. Законодавець має встановити такий обсяг права осіб на
судовий захист, який забезпечував би його дієву реалізацію, а відмова судів у
реалізації такої можливості може призвести до порушення гарантованого Конституцією України права на судовий захист“ (перше, друге
речення абзацу шостого пункту 2
мотивувальної частини); „право на судовий захист гарантовано частиною першою статті 55 Конституції України та охоплює не лише
право на звернення до суду, а й можливість реалізації цього права без обмежень
чи перепон“ (абзац перший підпункту 2.2
пункту 2 мотивувальної частини); „зміст права на судовий захист,
установленого частиною першою статті 55 Конституції України, слід визначати,
серед іншого, з урахуванням змісту права на справедливий суд,
гарантованого статтею 6 Конвенції та
витлумаченого Європейським судом із прав людини“ (абзац другий підпункту 2.2.1
підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини).
Конституційний Суд України наголосив, що «з
принципу „верховенства права“ (правовладдя) та вимоги утвердження і
забезпечення права особи на судовий захист, що його як загальне право визначено
в частині першій статті 55 Конституції України <…> випливає
обов’язок держави в особі органу законодавчої влади запровадити юридичний
механізм реалізації права особи на судовий захист, зокрема в ділянці судового
захисту прав і свобод особи у сфері відносин за публічним правом. Такий
юридичний механізм має забезпечувати дієвість права особи на судовий захист, що
виявляється в запровадженні законом процесуальних можливостей для реального
захисту та поновлення порушених прав і свобод особи, особливо в ситуації, коли
це порушення спричинено рішеннями, діями або бездіяльністю органів публічної
влади, їх посадових і службових осіб» [абзац третій підпункту 4.2
пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 1 березня 2023 року № 2-р(II)/2023].
Конвенцію ратифіковано
Законом України „Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та
11 до Конвенції“ від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР.
Конвенцію було укладено для додержання
державами - членами Ради Європи основоположних прав і свобод людини.
За статтею 46 Конвенції
держави-учасниці зобов’язані виконувати остаточні рішення Європейського суду з
прав людини в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.
В Україні порядок виконання рішень
Європейського суду з прав людини внормовано Законом України „Про виконання
рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини“ від 23 лютого
2006 року № 3477-IV зі змінами (далі - Закон № 3477).
Згідно з
приписами Основного Закону України, юридичними позиціями Конституційного Суду України,
що є співвідносними з приписами Конвенції, та практикою
Європейського суду з прав людини реалізація права на судовий захист можлива з
додержанням конституційних принципів, зокрема принципу остаточності судових
рішень (res judicata).
За
сталою практикою Європейського суду з прав людини додержання принципу
остаточності судових рішень (res
judicata) означає, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду
остаточного й обов’язкового судового рішення лише задля проведення повторного
слухання і нового розв’язання справи.
Україна як держава - учасниця Конвенції
зобов’язана забезпечувати виконання остаточних рішень Європейського суду з прав
людини, у яких установлено порушення Україною Конвенції.
В своєму Рішенні від 2
грудня 2019 року № 11-р/2019 Конституційний Суд України наголосив, що «рішення Конституційного Суду
України незалежно від того, визначено в них порядок і строки їх виконання чи
ні, є обов’язковими до виконання на всій території України; органи державної
влади, органи Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування,
підприємства, установи, організації, посадові та службові особи, громадяни та
їх об’єднання, іноземці, особи без громадянства повинні утримуватись від
застосування чи використання правових актів або їх положень, визнаних
неконституційними; рішення Конституційного Суду України мають пряму дію і для
набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної
влади; обов’язок виконання рішення Конституційного Суду України є вимогою
Конституції України, яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших
нормативно-правових актів; додаткове визначення у рішеннях, висновках
Конституційного Суду України порядку їх виконання не скасовує і не підміняє
загальної обов’язковості їх виконання (абзаци другий, третій, шостий пункту 4
мотивувальної частини Рішення від 14 грудня 2000 року № 15-рп/2000)».
В даному
контексті слід зауважити, що відповідно до диспозиції і кваліфікації частини
четвертої статті 382 Кримінального кодексу України умисне невиконання службовою
особою рішення Європейського суду з прав людини, рішення Конституційного Суду
України та умисне недодержання нею висновку Конституційного Суду України -
карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням
права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох
років.
Також, під час розгляду даної заяви слід взяти до
уваги суду положення Міжнародної
конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень, ратифікованої
Законом України від 17 червня 2015 року № 525-VIII «Про приєднання України до
Міжнародної конвенції про захист усіх осіб від насильницьких зникнень»,
відповідно до якої Держави - учасниці цієї Конвенції,
беручи до уваги, що, відповідно до Статуту
Організації Об’єднаних Націй, держави зобов’язані сприяти загальній
повазі до прав людини та основоположних свобод й дотриманню їх;
керуючись Загальною декларацією прав
людини; посилаючись на Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права та
інші відповідні міжнародні договори у сферах прав людини, гуманітарного права
та міжнародного кримінального права; посилаючись також на Декларацію про захист усіх осіб від насильницьких зникнень,
прийняту Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй в її резолюції
47/133 від 18 грудня 1992 року; усвідомлюючи надзвичайну
серйозність насильницьких зникнень, які є злочином, а за певних обставин,
визначених у міжнародному праві, - злочином проти людства;
будучи сповненими рішучості не допускати насильницьких зникнень і боротися з
безкарністю під час вчинення злочину насильницького зникнення;
усвідомлюючи право кожної людини не піддаватися насильницькому зникненню й
право жертв на правосуддя та на відшкодування збитків;
підтверджуючи право будь-якої жертви знати правду про обставини насильницького
зникнення та про долю зниклої особи, а також право безперешкодно збирати,
отримувати й поширювати інформацію з цією метою, домовилися про
таке: Ніхто не може піддаватися насильницькому зникненню; Жодні виключні
обставини, якими б вони не були, чи то стан війни або загроза війни, внутрішня
політична нестабільність чи інший надзвичайний стан, не можуть слугувати
виправданням насильницького зникнення; Для цілей цієї Конвенції насильницьким
зникненням уважається арешт, затримання, викрадення чи позбавлення волі в
будь-якій іншій формі представниками держави чи особами або групами осіб, які
діють з дозволу, за підтримки чи за згодою держави, при подальшій відмові
визнати факт позбавлення волі або приховування даних про долю чи
місцезнаходження зниклої особи, унаслідок чого цю особу залишено без захисту
закону; Кожна держава-учасниця вживає відповідних заходів для розслідування
дій, визначених у статті 2, що скоюються особами чи групами осіб, які
діють без дозволу, підтримки чи згоди держави, і для віддання правосуддю
відповідальних за це осіб; Кожна держава-учасниця вживає необхідних заходів для
того, щоб насильницьке зникнення кваліфікувалося як правопорушення в її
кримінальному праві; Широко поширена чи систематична практика насильницьких
зникнень є злочином проти людства, як його визначено в застосовному
міжнародному праві, і тягне за собою наслідки, що передбачені таким застосовним
міжнародним правом; Кожна держава-учасниця вживає необхідних заходів для
притягнення до кримінальної відповідальності принаймні:
а) будь-якої особи, яка вчиняє
акт насильницького зникнення, наказує, підбурює чи спонукає вчинити його,
учиняє замах на його вчинення, є його пособником чи бере участь у ньому;
і) знав,
що підлеглі, які знаходяться під його реальною владою та контролем, скоювали
або мали намір учинити злочин насильницького зникнення, або свідомо
проігнорував очевидну інформацію, що свідчить про це;
іі) ніс реальну
відповідальність та здійснював реальний контроль стосовно діяльності, з якою
був пов’язаний злочин насильницького зникнення, а також який
ііі) не вжив усіх необхідних
і розумних заходів у рамках його повноважень з метою недопущення або припинення
вчинення акту насильницького зникнення або для передачі цього питання до
компетентних органів для розслідування та кримінального переслідування;
с) викладений вище підпункт
«b» застосовується без шкоди для відповідних суворіших норм про
відповідальність, застосовних у міжнародному праві до військового командира чи
особи, яка фактично здійснює функції військового командира.
Жодні наказ або розпорядження, що походять з
державного, цивільного, військового чи іншого органу, не можуть слугувати
виправданням злочину насильницького зникнення.
Конституційний
Суд України у своєму Рішенні від 30 червня 2009 року № 16-рп/2009 дійшов
висновку, що суди здійснюють правосуддя з метою забезпечення
захисту прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних
осіб, інтересів суспільства і держави.
Винесення судом законного, обґрунтованого і справедливого рішення неможливе без
проведення ним всебічного, повного, об'єктивного дослідження усіх обставин
справи. При цьому судове рішення повинно базуватись на принципах верховенства
права, неупередженості, незалежності,
змагальності сторін та рівності усіх учасників судового процесу.
З огляду на наведене
вище слід зазначити, що відповідно до положень частини третьої статті 206 КПК
України слідчий
суддя зобов’язаний звільнити позбавлену свободи особу, якщо орган
державної влади чи службова особа, під вартою яких тримається ця особа, не надають
судове рішення, яке набрало законної сили, або не доведе наявність інших
правових підстав для позбавлення особи свободи.
Згідно частини шостої статті 206 КПК України якщо під
час будь-якого судового засідання особа заявляє про застосування до неї
насильства під час затримання або тримання в уповноваженому органі державної
влади, державній установі (орган державної влади, державна установа, яким
законом надано право здійснювати тримання під вартою осіб), слідчий суддя
зобов’язаний зафіксувати таку заяву або прийняти від особи письмову заяву та:
1)
забезпечити невідкладне проведення судово-медичного обстеження особи;
2) доручити
відповідному органу досудового розслідування провести дослідження фактів,
викладених в заяві особи;
3) вжити
необхідних заходів для забезпечення безпеки особи згідно із законодавством.
Відповідно до частини сьомої статті 206 КПК України слідчий суддя зобов’язаний діяти в
порядку, передбаченому частиною шостою цієї статті, незалежно від наявності заяви
особи, якщо її зовнішній вигляд, стан чи інші відомі слідчому судді обставини
дають підстави для обґрунтованої підозри порушення вимог законодавства під час
затримання або тримання в уповноваженому органі державної влади, державній
установі.
Частинами п’ятою і
шостою статті 13 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій
і статус суддів» визначено, що висновки
щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є
обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй
діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки
щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду,
враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Так, в своїй Постанові від 27 травня
2019 року Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду у справа № 766/22242/17 (провадження
№ 51-7276 кмо 18) дійшла висновку, що: «…ч. 2 ст. 309 КПК України
визначає, окрім іншого, яке явно не стосується цього випадку, що під час
досудового розслідування в апеляційному порядку можуть бути оскаржені ухвали
слідчого судді про відмову у відкритті провадження за скаргою на рішення, дії
чи бездіяльність слідчого, прокурора. При цьому перелік рішень, дій чи
бездіяльність слідчого або прокурора, які можуть бути оскаржені під час
досудового розслідування до слідчого судді, визначено в ст. 303 КПК України.
Проте,
на відміну від порядку оскарження рішень, дій чи бездіяльність слідчого або
прокурора, передбаченого статтями 303-308 КПК України, ст. 206 КПК України
встановлює загальні обов`язки судді щодо захисту прав людини, які в частині
перевірки підстав позбавлення особи свободи реалізуються виключно у
передбачений цією статтею спосіб.
Так,
відповідно до частин 2-5 ст. 206 КПК України, якщо слідчий суддя отримує з
будь-яких джерел відомості, які створюють обґрунтовану підозру, що в межах
територіальної юрисдикції суду знаходиться особа, позбавлена свободи за
відсутності судового рішення, яке набрало законної сили, або не
звільнена з-під варти після внесення застави в установленому цим Кодексом порядку, він
зобов`язаний постановити ухвалу, якою має зобов`язати будь-який орган
державної влади чи службову особу, під вартою яких тримається особа, негайно
доставити цю особу до слідчого судді для з`ясування підстав позбавлення
свободи. При цьому слідчий суддя зобов`язаний звільнити
позбавлену свободи особу, якщо орган державної влади чи
службова особа, під вартою яких тримається ця особа, не надають судове
рішення, яке набрало законної сили, або не доведуть наявність інших правових
підстав для позбавлення особи свободи. Водночас якщо до доставлення такої
особи до слідчого судді прокурор, слідчий звернеться з клопотанням про
застосування запобіжного заходу, слідчий суддя зобов`язаний забезпечити
проведення у найкоротший строк розгляду цього клопотання. Незалежно від наявності
клопотання слідчого, прокурора, слідчий суддя зобов`язаний звільнити
особу, якщо орган державної влади чи службова особа, під вартою яких
трималася ця особа, не доведе: 1) існування передбачених законом підстав для
затримання особи без ухвали слідчого судді, суду; 2) не перевищення граничного
строку тримання під вартою; 3)відсутність зволікання у доставленні особи до
суду».
Отже,
ст. 206 КПК України надає слідчому судді специфічні повноваження щодо перевірки
наявності підстав позбавлення особи свободи (зокрема наявності судового рішення
та ін.) та звільнення такої особи, якщо за результатами такої перевірки
відповідних підстав не буде встановлено, або забезпечення проведення у
найкоротший строк розгляду клопотання прокурора, слідчого про застосування
запобіжного заходу.
Таким
чином, наведені вище положення ст. 206 КПК мають на меті забезпечення
процесуального механізму звільнення слідчим суддею будь-якої особи, яка
позбавлена свободи за відсутності судового рішення, та застосовуються саме в
таких випадках. При цьому вказаний механізм не включає процедур оскарження
рішень, дій чи бездіяльності працівників правоохоронних органів, пов`язаних із
затриманням особи в порядку, передбаченому ст.208 КПК України, post
factum, оскільки відповідні заперечення особа може висловити під час
вирішення питання про застосування запобіжного заходу та/або під час
підготовчого судового засідання й судового розгляду кримінального провадження
по суті».
В контексті викладеного вище, враховуючи
наведені доводи з посиланням на низку норм прямої дії Конституції України,
рішень Конституційного Суду України, рішень Європейського суду з прав людини та
норм міжнародних нормативно-правових актів, які є частиною національного
законодавства України, керуючись
положеннями ч.ч. 2 і 3 ст.206 КПК України, звертаюсь до слідчого
судді Богунського районного суду м. Житомира,
ПРОШУ:
1.
Зобов'язати
уповноважену особу Житомирської
спеціалізованої прокуратури у сфері оборони, що є структурним підрозділом
Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Центрального регіону, (код
ЄДРПОУ 38347014), виключно в порядку ст. 206 КПК України, негайно доставити
потерпілого в кримінальному
провадженні № до слідчого судді, для
з'ясування обставин позбавлення волі;
2.
Зобов'язати
уповноважену особу Житомирського
зонального відділу Військової служби правопорядку (ВСП), що є підрозділом ВСП Збройних Сил України,
відповідальним за забезпечення правопорядку та дисципліни серед
військовослужбовців у Житомирській області., (код ЄДРПОУ 09573178), виключно в порядку 206 КПК України, негайно
доставити потерпілого в кримінальному провадженні № до слідчого судді, для з'ясування обставин позбавлення волі;
3.
Зобов'язати
уповноважену особу Територіального управління Державного бюро
розслідувань (ДБР), (код ЄДРПОУ 42335958), виключно в порядку 206 КПК України, негайно доставити потерпілого
в кримінальному провадженні № до слідчого
судді, для з'ясування обставин позбавлення волі;
4.
За результатами розгляду обставин незаконного тримання
потерпілого під вартою, звільнити протиправно позбавленого
свободи журналіста- кореспондента друкованого засобу
масової інформації газети «Багнет Нації» Андрія
Олексійовича Ведмеденка, посвідчення № 009 -ДЗМІ-БН, якщо орган
державної влади чи службова особа, під вартою яких тримається потерпілий, не
надають судове рішення, яке набрало законної сили, або не доведуть наявність
інших правових підстав для позбавлення потерпілого в кримінальному провадженні
№;
5.
НЕГАЙНО повідомити
відповідні правоохоронні органи про виявлений факт кримінального
злочину/правопорушення, який підпадає під диспозицію і кваліфікацію статті 146
КК України (незаконне позбавлення
волі або викрадення людини), а також під інші, супутні, диспозиції і
кваліфікації статей Кримінального кодексу України.
Наталія Михайлівна Ведмеденко
Д
О Д А Т К И:
1. копія посвідчення Журналіста-
кореспондента друкованого засобу масової
інформації газети «Багнет Нації»
Андрія Олексійовича Ведмеденка,посвідчення № 009 -ДЗМІ-БН,– на 1 (одному) аркуші;
2. копія з оригіналу Свідоцтва ДП №
2303-1041р від 29.03.2021 року, про державну реєстрацію друкованого
засобу масової інформації газети «Багнет
Нації» – на 1 (одному) аркуші;
3. копія з оригіналу редакційного завдання. – на ();
4. копія витягу в
кримінальне провадженні №______________________________.– на 1 (одному) аркуші.
Немає коментарів:
Дописати коментар