Зміст права на працю полягає у можливості кожної особи заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується (стаття 43 Конституції України). Це право забезпечується обов'язком держави створювати громадянам умови для повного його здійснення, гарантувати рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовувати програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Однак це конституційне право громадянина не може пов'язуватись лише з певною формою трудового договору, який укладається громадянином відповідно до його волевиявлення.
Враховуючи викладене та виходячи зі змісту частини третьої статті 21 Кодексу законів про працю України, трудові контракти можуть укладатись у випадках, передбачених як законами, так і постановами Верховної Ради України, указами Президента України, декретами та постановами Кабінету Міністрів України, прийнятими в межах їх повноважень. Нормативні акти Президента України як глави держави (стаття 102 Конституції України) і Кабінету Міністрів України як вищого органу у системі органів виконавчої влади (стаття 113 Конституції України) обов'язкові до виконання на території держави (статті 106 і 117 Конституції України), вони встановлюють загальнообов'язкові правила, мають універсальний характер і є складовою частиною законодавства України.
Частиною національного законодавства є також, відповідно до статті 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
(абзаци третій,
четвертий та п’ятий пункту 4 мотивувальної частини)
Рішення
Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Київської
міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення частини третьої
статті 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміну
"законодавство") від 9 липня 1998 року № 12-рп/1998
Із змісту частини третьої статті 36 Конституції
України випливає, що всі професійні спілки, які утворені і діють згідно з їх
статутами на підприємствах, в установах, організаціях, мають гарантовані
Конституцією України рівні права для захисту трудових і соціально-економічних
прав та інтересів своїх членів, в тому числі й для надання згоди на розірвання
трудового договору з працівником - членом професійної спілки відповідно до
Кодексу законів про працю України.
Наведене свідчить, що згоду на розірвання
трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу надає
лише професійна спілка, що діє на підприємстві, в установі, організації, членом
якої є працівник і стосовно якого вирішується питання про звільнення, незалежно
від того, чи брала ця профспілка участь в укладанні колективного договору,
угоди.
(абзаци перший та
другий пункту 3 мотивувальної частини)
Рішення
Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Вільної
профспілки працівників метрополітенів України щодо офіційного тлумачення
поняття "професійна спілка, що діє на підприємстві, в установі,
організації", використаного в абзаці шостому частини першої статті 43-1
Кодексу законів про працю України (справа про профспілку, що діє на
підприємстві) від 29 жовтня 1998 року № 14-рп/1998
Свобода праці передбачає можливість
особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то вільно її обирати,
забезпечення кожному без дискримінації вступати у трудові відносини для
реалізації своїх здібностей. За своєю природою право на працю є невідчужуваним
і по суті означає забезпечення саме рівних можливостей кожному для його
реалізації.
Реалізація права громадянина на працю
здійснюється шляхом укладення ним трудового договору і виконання кола
обов'язків за своєю спеціальністю, кваліфікацією або посадою, яка
передбачається структурою і штатним розписом підприємства, установи чи
організації.
(абзаци другий, третій
підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини)
Отже, викладене свідчить, що вікове
обмеження для кандидата на посаду керівника вищого навчального закладу третього
або четвертого рівня акредитації не ґрунтується на спеціальних вимогах до праці
на цій посаді, і оспорювана норма є дискримінаційною щодо реалізації права на
працю, а тому суперечить положенням частин першої, другої статті 43, частин
першої, другої статті 24 Конституції України.
(абзац шостий
підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини)
Рішення
Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 56 народних
депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності)
положення абзацу другого частини першої статті 39 Закону України "Про вищу
освіту" (справа про граничний вік кандидата на посаду керівника вищого
навчального закладу) від 7 липня 2004 року № 14-рп/2004
<…> право на працю означає не
гарантування державою працевлаштування кожній особі, а забезпечення саме рівних
можливостей для реалізації цього права.
(абзац четвертий
підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини)
<…> встановлення законодавцем
граничного віку перебування на відповідній службі є питанням соціальної або
економічної доцільності. Особливі правила та умови, засновані на специфічних
вимогах до праці, не обмежують право на працю і гарантію рівних можливостей у
виборі професії та роду трудової діяльності.
(абзац сьомий
підпункту 3.4 пункту 3 мотивувальної частини)
Рішення
Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 47 народних
депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності)
положень статті 23 Закону України “Про державну службу”, статті 18 Закону України
“Про службу в органах місцевого самоврядування”, статті 42 Закону України “Про
дипломатичну службу” (справа про граничний вік перебування на державній службі
та на службі в органах місцевого самоврядування) від 16 жовтня 2007 року № 8-рп/2007
Наведені положення унеможливлюють
визнання законодавцем корупційними діями здійснення суто наукової чи
викладацької діяльності, якщо вона є джерелом законного та раціонально обґрунтовуваного
за розміром доходу, ніяк не пов’язана з корисливими діями (бездіяльністю) особи
при безпосередньому виконанні покладених на неї службових обов’язків.
…
З метою ефективного використання робочого часу
державними посадовими особами законодавцем можуть бути передбачені додаткові
дозвільні механізми (регулятори), які унормовують їх участь у науковій і
викладацькій діяльності не за основним місцем роботи, але не шляхом визнання
цих дій корупційними і встановлення адміністративної відповідальності лише за
сам факт здійснення її не в позаробочий час. Слід виходити з того, що будь-яке
обмеження прав людини і громадянина повинне бути не тільки юридично
обґрунтованим, а й соціально виправданим і адекватним.
(абзаци восьмий,
одинадцятий підпункту 3.2.2 підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини)
Рішення
Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного
Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень
законів України „Про засади запобігання та протидії корупції“, „Про
відповідальність юридичних осіб за вчинення корупційних правопорушень“, „Про
внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за
корупційні правопорушення“ (справа про корупційні правопорушення та введення в
дію антикорупційних законів) від 6 жовтня 2010 року № 21-рп/2010
Аналіз наведених положень свідчить про
те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від
власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже,
працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення
такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.
Таким чином, для встановлення початку перебігу
строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього
заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі
юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні
та факт проведення з ним остаточного розрахунку.
…
З огляду на наведене Конституційний Суд України
дійшов висновку, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення
трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по
день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого
розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був
дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася
затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.
(абзаци другий,
третій, шостий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини)
Рішення
Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина
Стріхаря Володимира Васильовича щодо офіційного тлумачення положень статті 233
Кодексу законів про працю України у взаємозв’язку з положеннями статей 117,
2371 цього кодексу від 22 лютого 2012 року № 4-рп/2012
Аналізуючи положення трудового
законодавства в контексті конституційного звернення‚ Конституційний Суд України
виходить з того, що поняття „заробітна плата“ і „оплата праці“, які використано
у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті
наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов’язків
щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі
невиконання цих обов’язків.
Регулювання оплати праці працівників незалежно від
форм власності підприємства, організації, установи здійснюється шляхом
установлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і
гарантій. <…>
<…> Крім обов’язку оплатити результати
праці робітника‚ існують також інші зобов’язання роботодавця матеріального
змісту. Ці зобов’язання стосуються тих витрат, які переважно спрямовані на
охорону праці чи здоров’я робітника (службовця) або на забезпечення мінімально
належного рівня його життя, у тому числі й у разі простою – зупинення роботи,
що було викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для
виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами (форс-мажор) тощо.
Такі зобов’язання відповідають мінімальним державним гарантіям, установленим
статтею 12 Закону, зокрема щодо оплати часу простою, який мав місце не з вини
працівника.
Зазначене дає підстави для висновку, що обсяг
заробітної плати найманого працівника становлять винагорода за виконану роботу,
про що йдеться у статті 94 Кодексу і статті 1 Закону, та гарантовані державою
виплати, передбачені у статті 12 Закону.
Праву працівника на належну заробітну плату
кореспондує обов’язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати‚ гарантовані
державою‚ і виплатити їх. При цьому право працівника не залежить від
нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було
здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник, у разі порушення
законодавства про оплату праці, має право звернутися до суду з позовом про
стягнення належної йому заробітної плати.
Таким чином, під заробітною платою, що належить
працівникові, або‚ за визначенням, використаним у частині другій статті 233
Кодексу‚ належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати,
на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і
відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які
перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи
було здійснене нарахування таких виплат.
(абзаци третій –
восьмий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини)
Рішення
Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянки
Присяжнюк Людмили Михайлівни щодо офіційного тлумачення положень частини другої
статті 233 Кодексу законів про працю України, статей 1, 12 Закону України „Про
оплату праці“ від 5 жовтня 2013 року № 8-рп/2013
В аспекті конституційного звернення
положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю України у
системному зв’язку з положеннями статей 1, 12 Закону України „Про оплату праці“
від 24 березня 1995 року № 108/95–ВР зі змінами необхідно розуміти так, що у
разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується
будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення
заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має
право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій,
встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини
працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування
таких виплат.
(пункт 1 резолютивної
частини)
Рішення
Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянки
Присяжнюк Людмили Михайлівни щодо офіційного тлумачення положень частини другої
статті 233 Кодексу законів про працю України, статей 1, 12 Закону України „Про
оплату праці“ від 5 жовтня 2013 року № 8-рп/2013
Конституційний Суд України виходить з
того, що винагорода за виконану працівником роботу є джерелом його існування та
має забезпечувати для нього достатній, гідний життєвий рівень. Це визначає обов’язок
держави створювати належні умови для реалізації громадянами права на працю,
оптимізації балансу інтересів сторін трудових відносин, зокрема, шляхом
державного регулювання оплати праці.
…
На підставі аналізу наведених положень
законодавства Конституційний Суд України дійшов висновку, що кошти, які
підлягають нарахуванню в порядку індексації заробітної плати та компенсації
працівникам частини заробітної плати у зв’язку з порушенням строків її виплати,
мають компенсаторний характер. Як складові належної працівникові заробітної
плати ці кошти спрямовані на забезпечення реальної заробітної плати з метою
підтримання достатнього життєвого рівня громадян та купівельної спроможності
заробітної плати у зв’язку з інфляційними процесами та зростанням споживчих цін
на товари та послуги.
(абзаци шостий,
одинадцятий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини)
Рішення
Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина
Дзьоби Юрія Володимировича щодо офіційного тлумачення положення частини другої
статті 233 Кодексу законів про працю України від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013
На думку Конституційного Суду України,
спір щодо стягнення не виплачених власником підприємства, установи, організації
або уповноваженим ним органом чи фізичною особою сум індексації заробітної
плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв’язку з порушенням
строків її виплати є трудовим спором, пов’язаним з недотриманням законодавства
про оплату праці.
…
Конституційний Суд України виходить з того, що
при розгляді в позовному провадженні трудового спору про стягнення належної
працівникові заробітної плати положення частини другої статті 233 Кодексу
підлягає застосуванню у випадках пред’явлення вимог про стягнення будь-яких
виплат, що входять до структури заробітної плати, і застосування цих положень
не пов’язане з фактом нарахування чи ненарахування роботодавцем спірних виплат.
Отже, на підставі системного аналізу наведених
положень чинного законодавства Конституційний Суд України дійшов висновку, що
працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації
заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв’язку з
порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати
без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми
нараховані роботодавцем. Це право працівника відповідає засадам справедливості,
добросовісності, розумності як складовим конституційного принципу верховенства
права та не порушує балансу прав і законних інтересів працівників і
роботодавців.
(абзаци другий,
п’ятий, шостий підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини)
Рішення
Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина
Дзьоби Юрія Володимировича щодо офіційного тлумачення положення частини другої
статті 233 Кодексу законів про працю України від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013
Отже, суддя, який після виходу у
відставку використовує конституційне право на працю, встановлене статтею 43
Основного Закону України, не може бути позбавлений гарантій незалежності судді,
зокрема належного матеріального забезпечення судді у відставці (щомісячного
довічного грошового утримання).
(абзац сьомий пункту 5
мотивувальної частини)
Рішення
Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Верховного
Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень
частини третьої, абзаців першого, другого, четвертого, шостого частини п’ятої
статті 141 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та
положень пункту 5 розділу III "Прикінцеві положення" Закону України
"Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного
забезпечення" (справа про щомісячне довічне грошове утримання суддів у
відставці) від 8 червня 2016 року № 4-рп/2016
Таким чином, оспорюваною нормою Закону №
1556 у взаємозв’язку із пунктом 2 розділу ІІ „Прикінцеві положення“ Закону №
415 передбачено автоматичне звільнення особи, яка „голосувала за диктаторські
закони 16 січня 2014 року“. Вказане звільнення відбувається без згоди
працівника, спрямоване на позбавлення працівника права на працю на певній
посаді, здійснюється керівником органу (органом), до повноважень якого належить
таке звільнення та/або його ініціювання, в обов’язковому порядку на підставі
Закону № 415.
(абзац другий пункту 3.2 мотивувальної
частини)
Рішення
Великої палати Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням
49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності)
пункту 7 частини другої статті 42 Закону України "Про вищу освіту"
від 20 грудня 2017 року № 2-р/2017
Свобода праці передбачає можливість
особи займатися чи не займатися працею, а якщо займатися, то вільно її обирати,
забезпечення кожному без дискримінації вступати у трудові правовідносини для
реалізації своїх здібностей; реалізація права громадянина на працю здійснюється
шляхом укладення ним трудового договору і виконання кола обов’язків за своєю
спеціальністю, кваліфікацією або посадою, яка передбачається структурою і
штатним розписом підприємства, установи чи організації.
(абзац п’ятий пункту 2 мотивувальної
частини)
Рішення
Конституційного Суду України (Перший сенат) у справі за конституційними
скаргами Байшева Павла Вікторовича, Бурлакової Ольги Олександрівни, Даць Ірини
Вільямівни, Дєдковського Вячеслава Вікторовича, Желізняка Михайла Васильовича,
Кожухарової Людмили Анатоліївни щодо відповідності Конституції України
(конституційності) пунктів 2, 3 розділу ІІ "Прикінцеві положення"
Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України
щодо запровадження контрактної форми роботи у сфері культури та конкурсної
процедури призначення керівників державних та комунальних закладів
культури" від 28 січня 2016 року № 955-VIII зі змінами від 12 липня 2019
року № 5-р(I)/2019
Враховуючи викладене, Конституційний Суд
України констатує, що всі трудові відносини повинні ґрунтуватися на принципах
соціального захисту та рівності для всіх підприємств, установ, організацій
незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також
осіб, які працюють за трудовим договором, що, зокрема, має відображатись у
встановленні вичерпного переліку умов та підстав припинення таких відносин.
(абзац п’ятий підпункту 2.1 пункту 2
мотивувальної частини)
Рішення
Конституційного Суду України (Другий сенат) у справі за конституційною скаргою
Жабо Тетяни Максимівни щодо відповідності Конституції України
(конституційності) положень частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю
України від 4 вересня 2019 року № 6-р(II)/2019
Зміст права на працю, закріпленого
положеннями частин першої і другої статті 43 Конституції України, крім вільного
вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права. Вільний
вибір передбачає різноманітність умов праці, проте сталими (обов’язковими) є
гарантії захисту працівника від незаконного звільнення за будь-яких умов праці.
…
У статті 46 Конституції України передбачено, що
громадяни мають право на соціальний захист, зокрема у разі повної, часткової
або тимчасової втрати працездатності, тому для забезпечення конституційного
права кожного на працю, встановленого статтею 43 Основного Закону України,
повинні бути закріплені певні гарантії, а саме заборона на звільнення працівника
з ініціативи власника в період тимчасової непрацездатності такого працівника.
Закріплення в Основному Законі України права
громадян на соціальний захист сприяє виконанню обов’язку держави зі створення
умов для реалізації громадянами права на працю, що корелюється з вимогами
приписів Основного Закону України (частина друга статті 43) та Міжнародного
пакту про економічні, соціальні і культурні права 1966 року (статті 16, 17), а
заборона звільнення працівника з ініціативи власника у період перебування
такого працівника у відпустці є такою, що забезпечує реалізацію його
конституційного права на відпочинок, закріпленого статтею 45 Конституції
України.
(абзаци перший, третій, четвертий
підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини)
Рішення
Конституційного Суду України (Другий сенат) у справі за конституційною скаргою
Жабо Тетяни Максимівни щодо відповідності Конституції України
(конституційності) положень частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю
України від 4 вересня 2019 року № 6-р(II)/2019
З приписів Конституції України випливає,
що незалежно від підстав виникнення трудових правовідносин держава зобов’язана
створювати ефективні організаційно-правові механізми для реалізації трудових
правовідносин на рівні закону, а відсутність таких механізмів нівелює сутність
конституційних прав і свобод працівника.
(абзац п’ятий підпункту 2.2 пункту 2
мотивувальної частини)
Рішення
Конституційного Суду України (Другий сенат) у справі за конституційною скаргою
Жабо Тетяни Максимівни щодо відповідності Конституції України
(конституційності) положень частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю
України від 4 вересня 2019 року № 6-р(II)/2019
З огляду на це Конституційний Суд
України зазначає, що не може бути дискримінації у реалізації працівниками
трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є
недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об’єктивне та розумне
обґрунтування і здійснюватись з урахуванням та дотриманням приписів Конституції
України та міжнародних правових актів.
Положеннями частини третьої статті 40 Кодексу
закріплені гарантії захисту працівника від незаконного звільнення, що є
спеціальними вимогами законодавства, які мають бути реалізовані роботодавцем
для дотримання трудового законодавства. Однією з таких гарантій є, зокрема,
сформульована у законодавстві заборона роботодавцю звільняти працівника, який
працює за трудовим договором і на момент звільнення є тимчасово непрацездатним
або перебуває у відпустці. Отже, нерозповсюдження такої вимоги на трудові
правовідносини за контрактом є порушенням гарантій захисту працівників від
незаконного звільнення та ставить їх у нерівні умови порівняно з працівниками
інших категорій.
…
Таким чином, Конституційний Суд України дійшов
висновку, що положення частини третьої статті 40 Кодексу є такими, що
поширюються на усі трудові правовідносини та не суперечать Конституції України.
(абзаци дванадцятий,
тринадцятий, п’ятнадцятий пункту 3 мотивувальної частини)
Рішення
Конституційного Суду України (Другий сенат) у справі за конституційною скаргою
Жабо Тетяни Максимівни щодо відповідності Конституції України
(конституційності) положень частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю
України від 4 вересня 2019 року № 6-р(II)/2019
https://ccu.gov.ua/storinka-knygy/443-pravo-na-pracyu
НКРЕКП – неконституційне утворення
– рішення КСУ
Про «єдине джерело» у відповіді
КСУ - документ
Кожен є вільним у виборі захисника
своїх прав – Рішення КСУ
КСУ надав Висновок у справі щодо
скасування адвокатської монополії - документ
Про чинну Конституцію в Рішенні
КСУ 3-зп від 11 липня 1997 року
Про чинну Конституцію в Рішенні
КСУ 4-зп від 3 жовтня 1997 року
З Рішень КСУ про державну допомогу
З Рішень КСУ про доступ до суду
З Рішень КСУ про запобігання
корупції
З Рішень КСУ про право на працю
Немає коментарів:
Дописати коментар