БАГНЕТ НАЦІЇ: Скарга до ВРП на недосуддю Божко В. В. Наступною, буде заява до СБУ...

В попередньому матеріалі читачі ресурсу «Багнет Нації» мали змогу оцінити «рівень адекватності» поведінки служительки Феміди, - недосудді вже ліквідованого указом порошенка (від 29 грудня 2017 року № 449/2017 "Про ліквідацію і утворення місцевих загальних судів") Київського районного суду міста Харкова Божко Валентини Вікторівни, а також змогли побачити її відверту змову з представником фейкової митниці. Слід констатувати, що у зазначеної особи той «рівень», не перевищує інтелектуальних здібностей торговки рибою.

«Мракобєсіє», яке зафіксовано на відео під час першого судового засідання, це реакція особи в мантії на право громадян, гарантоване статтею 34. Конституції України (через запити на інформацію), досліджувати, знати і ставити під сумнів правосуб’єктність як установ (судів), так і правоздатність суддів.

Після отримання нами відповідей на наші «розширені» запити на інформацію від ГО ОПГ "Багнет Нації", ми, звертатимемось до СБУ із заявою про злочин, за кваліфікацією статті 109 Кримінального кодексу України (повалення конституційного ладу).

Публікуємо зміст скарги до ВРП.

Вих. № ЗВР/003/20 Дата: 20 липня 2020 року

ВИЩА РАДА ПРАВОСУДДЯ

вул. Студентська, 12-а, м. Київ,

Київська область, 04050

Ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження

чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження

чи наказу настає юридична відповідальність.

(Стаття 60. Конституції України)

ДИСЦИПЛІНАРНА СКАРГА

на неприпустиму поведінку судді Київського районного суду міста Харкова Божко Валентини Вікторівни

Я, Сергій Веніамінович Філіпенко, Громадянин Самостійної української держави України, представник та уповноважена особа Громадської організації «Об’єднана правозахисна група «Багнет Нації», усвідомлюючи всю ступінь своєї відповідальності, покладеної на мене обов’язком виконання статутних зобов’язань громадської діяльності, щодо додержання і чіткого виконання (повсякчас) приписів чинної Конституції України не тільки самим собою, безпосередньо, а й оточуючими мене, тим більше посадовими і службовими особами, а тим більше - під час виконання делегованих їм повноважень і обов’язків, звертаюсь до Вас від імені нашого громадського об’єднання із скаргою на неприпустиму поведінку судді, яка полягає у зловживанні владними повноваженнями (стаття 364 Кримінального кодексу України) суддею Київського районного суду міста Харкова Божко Валентиною Вікторівною.

Факт зловживання і неприпустимої, а часом агресивної поведінки судді Божко В. В. мав місце під час розгляду справи про адміністративне правопорушення (справа № 953/6008/20) 15 липня 2020 року приблизно об 11:30 в судовій залі № 14, - приміщення будівлі, в якій фактично знаходиться ліквідована указом президента від 29 грудня 2017 року № 449/2017 «Про ліквідацію і утворення загальних місцевих судів» установа з назвою «Київський районний суд міста Харкова», за адресою: місто Харків, вул.. Валентинівська, 7-Б.

Дана подія («судове засідання») була нами (представниками ГО ОПГ «Багнет Нації») зафіксована на відеокамери, а потім опублікована на ресурсі нашої Громадської організації «Обєднана правозахисна група «Багнет Нації» (https://bagnetnacii.blogspot.com) в матеріалі «Що спільного у «Авто Євро Сили», харківських «конституціоналістів» і судді ліквідованого суду Божко В. В.?».

На відео зафіксовано, як суддя Божко В. В. в порушення норм частини першої статті 59 чинної Конституції України, постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 01.11.1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя», відповідного рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 Справа N 1-23/2009 «щодо офіційного тлумачення положень статті 59 Конституції України» (обов’язкових до виконання на всій території України), а головне прав і свобод відповідача (С. М. Сипало), не залучає до провадження представників відповідача за оформленою нотаріально довіреністю. Потім, суддя Божко В. В., провокує зрив судового засідання, вимагаючи вдягнути захисні маски, а потім, - перетворює судове засідання на балаган. Це все відбувається в той час, коли Україна на виконання положень Конституції України, впевнено крокує до європейської спільноти, яка сповідує європейські цінності, серед яких пріоритетними, є захист прав людини.

Зазначене право на правову допомогу гарантується статтею 59 Конституції України (254к/96-ВР) якою закріплено, що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Крім того, жоден нормативно-правовий акт не встановлює обмежень щодо кількості представників, яких обрала особа для захисту своїх конституційних прав.

Водночас тією ж статтею 59, а також статтею 131-2 Конституції України (254к/96-ВР) закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу для надання якої в Україні діє адвокатура, зокрема, закріплено, що виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення.

З приводу представництва особи в суді і надання професійної правничої допомоги, ст. 2.2.1 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України № 4-в/2019 від 31 жовтня 2019 року (Справа № 2-248/2019 (5580/19) розтлумачено, що поняття "надання професійної правничої допомоги" не тотожне поняттю "представництво особи в суді". Надання професійної правничої допомоги здійснюють адвокати, натомість представництво особи у суді може бути здійснене за вибором особи адвокатом або іншим суб’єтом.

Детальний аналіз вищевикладеного беззаперечно, юридично обґрунтовано свідчить, що представництво Сергія Миколайовича Сипало виключно адвокатом можливе лише у випадку, якщо у Сергія Миколайовича Сипало виникне бажання використати таке право.

В разі якщо Сергій Миколайовича Сипало не має бажання скористатись правом на отримання професійної правничої допомоги, в такому випадку він має повне право на призначення представником в судовому засіданні будь-якої особи/осіб, обран(их)ої на власний вибір, без кількісних обмежень.

Обов’язково слід врахувати і правила встановлені чинними міжнародними договорами, положеннями яких закріплено невід’ємне та невідчужуване, дане від народження Сергію Миколайовича Сипало — право на призначення представника в судовому засіданні обраного на власний розсуд, тим більше визначених нотаріально завіреною довіреністю.

Законом України № 1678-VII від 16 вересня 2014 року ратифіковано Угоду про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (далі Угода з ЄС).

Положеннями статті 14 Угоди з ЄС закріплено, що в рамках співробітництва у сфері юстиції, свободи та безпеки Сторони надають особливого значення утвердженню верховенства права та укріпленню інституцій усіх рівнів у сфері управління загалом та правоохоронних і судових органів зокрема. Співробітництво буде спрямоване, зокрема, на зміцнення судової влади, підвищення її ефективності, гарантування її незалежності та неупередженості та боротьбу з корупцією. Співробітництво у сфері юстиції, свободи та безпеки буде відбуватися на основі принципу поваги до прав людини та основоположних свобод.

Положеннями пункту D,ч.2.ст.1 Угоди з ЄС закріплено, запровадження умов для посилених економічних та торговельних відносин, які вестимуть до поступової інтеграції України до внутрішнього ринку ЄС, у тому числі завдяки створенню поглибленої і всеохоплюючої зони вільної торгівлі, як це визначено у Розділі IV («Торгівля і питання, пов’язані з торгівлею») цієї Угоди, та підтримувати зусилля України стосовно завершення переходу до діючої ринкової економіки, у тому числі шляхом поступової адаптації її законодавства до acquis ЄС.

Термін acquis ЄС/acquis communautaire тлумачиться як правова система Європейського Союзу, яка включає акти законодавства Європейського Союзу (але не обмежується ними), прийняті в рамках Європейського співтовариства, Спільної зовнішньої політики та політики безпеки і Співпраці у сфері юстиції та внутрішніх справ, першоджерелами якої є Договір про Європейський Союз 1992 року, із змінами, внесеними Амстердамським договором 1997 року та Ніццьким договором 2001 року, що закріплено положеннями розділу II Закону України “Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу”.

Положеннями частини першої статті 6 Договору про Європейський Союз (Маастрихт від 1 лютого 1992 року, текст зі змінами та доповненнями від 13 грудня 2007 року, Документ 994_029, чинний, поточна редакція — Редакція від 13.12.2007) закріплено, що Європейський Союз визнає права, свободи і принципи викладені в Хартії Європейського Союзу з основних прав від 7 грудня 2000 року, адаптованій 12 грудня 2007 року, яка має таку ж юридичну силу як і цей Договір.

Положеннями абзацу 2, статті 47, глави VI, Хартії Європейського Союзу з основних прав від 7 грудня 2000 року закріплено, що кожна людина має право на справедливий, публічний та своєчасний розгляд справи незалежним і безстороннім судом, утвореним на основі закону. Кожна людина має право на допомогу адвоката, захисника та призначити свого представника.

Указом Президії Верховної Ради УРСР № 2077-XI “Про приєднання Української Радянської Соціалістичної Республіки до Віденської конвенції про право міжнародних договорів” постановлено:

- Приєднатися від імені Української Радянської Соціалістичної

Республіки до Віденської конвенції про право міжнародних договорів.

Положеннями частини першої статті 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів закріплено, що для цілей цієї Конвенції:

- а) "договір" означає міжнародну угоду, укладену між державами

в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від

того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох

зв'язаних між собою документах, а також незалежно від її

конкретного найменування;

- b) "ратифікація", "прийняття", "затвердження" і "приєднання"

означають, залежно від випадку, міжнародний акт, який має таке

найменування і за допомогою якого держава виражає в міжнародному плані свою згоду на обов'язковість для неї договору.

Положеннями статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів закріплено, що учасник не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору.

Одними із актів внутрішнього законодавства України якими закріплено пріоритет вищевказаних міжнародних договорів, є положення ст.ст. 8, 9 Конституції України (254к/96-ВР) та положення прийнятого у відповідності та на виконання Конституції України (254к/96-ВР) — Закону України “Про міжнародні договори в Україні” положеннями статті 19 якого закріплено:

- ч.1 - Чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

- ч.2 - Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Окрім вищевикладеного, обов’язково слід врахувати і положення статті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 року якою закріплено, що виходячи з положення статті 9 Конституції України про те, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, суд не може застосувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір.

Положеннями ч.ч. 5, 6, статті 13 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” закріплено неухильний обов’язок Київського районного суду міста Харкова застосовувати норми права викладені у висновках Верховного Суду.

Детальний аналіз вищевикладеного беззаперечно, юридично обґрунтовано свідчить, що в будь-якому випадку Україна (правонаступник УРСР) в особі Київського районного суду міста Харкова не має права посилатись на норми будь-якого внутрішнього акта законодавства, як на виправдання невиконання норм закріплених положеннями Міжнародних договорів. Крім того, суддя, який діє від імені суду і ухвалює рішення іменем України, має діяти виключно в межах і у спосіб визначених законом.

Обов’язково слід врахувати положення постанови Верховної Ради України № 757-XIV “Про Засади державної політики України в галузі прав людини” від 17 червня 1999 року, положеннями абзацу 6, розділу 1 якої закріплено визнання презумпції особистої свободи людини відповідно до принципу, згідно з яким дозволено все, крім того, що прямо забороняється законом.

Так як жодним законом в Україні не введено пряму заборону щодо призначення представником особи яка не здійснює професійну адвокатську діяльність, то відповідно суд (в особі судді Божко В. В.) не має жодного права відмовляти Сергію Микодайовичу Сипало у призначенні представником особи яка не здійснює професійну адвокатську діяльність, вибраної на власний розсуд, без кількісного обмеження.

Положеннями статті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 року закріплено, що судам необхідно виходити з того, що нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу (акти Президента України, постанови Верховної Ради України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти органів місцевого самоврядування, накази та інструкції міністерств і відомств, накази керівників підприємств, установ та організацій тощо) підлягають оцінці на відповідність як Конституції, так і закону.

Так як Верховна Рада України приймала постанову № 757-XIV “Про Засади державної політики України в галузі прав людини” від 17 червня 1999 року керуючись Конституцією України (254к/96-ВР), Загальною декларацією прав людини (1948 року), та прагнучи ефективної імплементації прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав та основних свобод людини (1950 року), протоколами до неї, ратифікованими Україною, то відповідно суд через призму статті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 року — не має жодного права ігнорувати абзац 6, розділу 1 постанови Верховної Ради України № 757-XIV “Про Засади державної політики України в галузі прав людини” від 17 червня 1999 року.

Положеннями частини першої статті 6 Конвенції з прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Положеннями статті 13 Конвенції з прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Критерії безсторонності суду засновані на двох вимогах:

1. Суд повинен бути суб’єктивно вільний від упередження чи зацікавленості в результаті справи;

2. Суд також має бути безсторонній з об’єктивної точки зору, тобто має запропонувати досить гарантій для виключення будь-якого обґрунтованого сумніву стосовно його безсторонності (справа Фіндлей, ор. Сіt).

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Газета «Україна-центр» проти України» від 15.10.2010, для забезпечення існування неупередженості суду для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини необхідно виключити будь-які обґрунтовані сумніви щодо безсторонності суду.

Однією з гарантій безсторонності суду, є гарантія судом на ефективний юридичний захист - шляхом призначення Сергієм Миколайовичу Сипало представника/представників в даному судовому засіданні обраного на власний розсуд, буз кількісного обмеження (як цього вимагала суддя Божко В. В.).

Відповідно до положень статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суд зобов’язаний застосувати при розгляді даної справи Конвенцію (995_004) та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

Вкотре слід наголосити, що згідно положень статті 1. Конституції України (Основного закону – закону прямої дії) Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ч.ч. 1 і 2 ст. 2 КУ).

В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ч.ч. 1-3 ст. 8 КУ).

Розділом VIII «ПРАВОСУДДЯ» Конституції України визначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються (ст. 124 КУ). Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя (ст. 125 КУ). Правосуддя здійснюють судді (ст. 127 КУ). Призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя в порядку, встановленому законом (ст. 128 КУ). Суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; розумні строки розгляду справи судом (ст. 129 КУ). Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов’язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд (ст. 129^-¹).

Засадничими принципами статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифікованої Верховною Радою України Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції») є довіра до суду встановленого законом.

Відповідно до частини 1 статті 7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» «кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом».

Нормою частини першої статті 1 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» також чітко визначено, що «судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади, здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними законом».

Зважаючи на міжнародні норми права хотілося б зауважити, що відповідно до Загальної декларації прав людини (яка була Прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року) всі люди є рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації (ст. 7). Крім того, кожна людина має гарантоване Конституцією і законом право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (ст. 8).

Відповідно до положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод «кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом…».

Згідно до положень визначених підпунктом (b) пункту 3 статті 2 Міжнародного пакту про громадські і політичні права «кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується забезпечити, щоб право на правовий захист для будь-якої особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими властями або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту».

Відповідно до положень частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як джерело права.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) в п. 66 рішення у справі «Бочан проти України» від 03.05.2007 р. (заява № 7577/02) зазначив, що «безсторонність, в сенсі п. 1 статті 6, має визначатися відповідно до суб'єктивного критерію, на підставі особистих переконань та поведінки конкретного судді у конкретній справі - тобто, жоден з членів суду не має проявляти будь-якої особистої прихильності або упередження, та об'єктивного критерію - тобто, чи були у судді достатні гарантії для того, щоб виключити будь-які легітимні сумніви з цього приводу. Відповідно до об'єктивного критерію має бути визначено, чи наявні факти, що можуть бути перевірені, які породжують сумніви щодо відсутності безсторонності судів. У цьому зв'язку навіть зовнішні ознаки мають певне значення. Ключовим питанням є питання довіри, яку суди в демократичному суспільстві мають вселяти суспільству і, перш за все, сторонам у процесі».

Аналогічна правова позиція закріплена також в п.п. 49, 52 рішення ЄСПЛ у справі «Білуха проти України» від 09.11.2006 р. (заява № 33949/02), п. 28 рішення ЄСПЛ у справі «Газета «Україна-центр» проти України» від 15.07.2010 р. (заява № 16695/04).

На додачу, в п. 105 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» від 09.01.2013 р. (заява № 21722/11) суд дійшов висновку про те, що: «між суб’єктивною та об'єктивною безсторонністю не існує беззаперечного розмежування, оскільки поведінка судді не тільки може викликати об’єктивні побоювання щодо його безсторонності з точки зору стороннього спостерігача (об’єктивний критерій), а й може бути пов’язана з питанням його або її особистих переконань (суб'єктивний критерій). Отже, у деяких випадках, коли докази для спростування презумпції суб’єктивної безсторонності судді отримати складно, додаткову гарантію надасть вимога об’єктивної безсторонності».

Крім того, варто зазначити, що під «судом» у практиці ЄСПЛ розуміється будь-який юрисдикційний орган, що вирішує питання, віднесені до його компетенції на підставі норм права, відповідно до встановленої процедури. Цей орган має бути встановлений законом, а саме: суд утворений безпосередньо на підставі закону; суд діє в межах своєї предметної, функціональної та територіальної юрисдикції; суд діє в законному складі.

Текст статті 6 Конвенції може скласти враження, що її вимоги є виконаними, коли справа заявника була розглянута будь-яким національним судом, який створено на підставі закону. Однак ЄСПЛ у кількох рішеннях наголосив, що поняття «суд, встановлений законом», стосується не тільки юридичного підґрунтя самого по собі існування «суду», але також і дотримання судом спеціальних норм, які регулюють його юрисдикцію, підсудність, повноваження судді (належний склад суду).

Першою справою, в якій ЄСПЛ розглянув питання компетенції суду у світлі вимоги «суду, встановленого законом», є справа «Coeme та інші проти Бельгії» (№ 3249296 та ін., рішення від 22 червня 2000 року). У цій справі касаційний суд Бельгії (верховний судовий орган країни) виніс вирок у першій інстанції щодо міністра уряду та 4 інших осіб, які ніколи не обіймали міністерських постів, хоча відповідно до національного законодавства цей суд був повноважним виносити рішення у першій інстанції тільки щодо міністрів.

У справі «Gurov проти Молдови» (№ 3645502, рішення від 11 липня 2006 року) ЄСПЛ визнав порушенням частини першої статті 6 Конвенції розгляд цивільної справи суддею, строк повноважень якого на момент розгляду справи закінчився, але він продовжував виконувати судові повноваження за відсутності будь-яких правових підстав.

Подібно до цієї справи, у справі «Олександр Волков проти України» (№ 21722/11, рішення від 9 січня 2013 року) заявник на національному рівні оскаржив до Вищого адміністративного суду України (ВАСУ) своє звільнення з посади судді. Для цього 19 жовтня 2010 року Головою ВАСУ була спеціально створена палата, яка згодом частково задовольнила позов заявника. Заявник стверджував, що на час розгляду справи строк повноважень Голови ВАСУ сплив, чинне на той час законодавство не передбачало процедури обрання суддів на адміністративні посади, а здійснення ним повноважень відбувалось на підставі рішень Президії ВАСУ та Зборів суддів адміністративних судів України. Відповідно, створена Головою ВАСУ палата не була повноважною розглядати його справу. ЄСПЛ погодився із твердженнями заявника, визнавши, що ані створення палати ВАСУ, яка розглядала справу заявника, ані визначення її складу не були легітимними, оскільки здійснювались Головою ВАСУ, строк повноважень якого сплив, а отже, це не був «суд, встановлений законом».

Важливим прикладом застосування правила «суд, встановлений законом», який має неабияке значення для української практики, є наведений в рішенні у справі «DMD Group A.S. проти Словаччини» (№ 1933403, рішення від 5 жовтня 2010 року). У цій справі голова місцевого суду своїм наказом призначив себе суддею у справі заявника замість іншого судді та того ж дня припинив провадження у справі. Суд звернув увагу, зокрема, на такі обставини:

а) питання передачі справ від одного судді до іншого не було достатньо чітко врегульовано національним законодавством, яке не передбачало жодних гарантій проти зловживань;

б) мало місце поєднання однією особою адміністративних функцій і здійснення нею правосуддя як суддею;

в) єдиним документом, що регулював розподіл справ, був розклад роботи, який безконтрольно змінювався головою суду. Зваживши на ці обставини, Суд визнав порушення права на суд, «встановлений законом».

Відтак ЄСПЛ дійшов висновку, що касаційний суд не мав ознак «суду, встановленого законом».

У справі «Сокуренко і Стригун проти України» (№№ 29458/04 та 29465/04, рішення від 20 липня 2007 року) ЄСПЛ зазначив, що згідно зі статтею 111-18 Господарського процесуального кодексу (ГПК) Верховний суд, скасувавши постанову Вищого господарського суду, міг або повернути справу на новий розгляд до нижчого суду, або ж припинити провадження у справі. Натомість він залишив у силі постанову апеляційного суду, і такі дії не були передбачені ГПК. ЄСПЛ також зазначив, що не було жодної іншої правової норми, яка б надавала повноваження Верховному суду ухвалювати подібне рішення у справі. Проте у даній справі Верховний суд не надавав жодних аргументів щодо прийняття такої постанови, виходячи за межі своїх повноважень шляхом свідомого порушення ГПК і ухвалення такого ряду рішень, що, як вказувалося урядом, стало звичайною практикою Верховного суду. На думку ЄСПЛ, перевищивши свої повноваження, які були чітко викладені у ГПК, Верховний Суд не міг вважатися «судом, встановленим законом» у визначенні пункту 1 статті 6 Конвенції відносно оскаржуваного провадження.

Отже, з урахуванням зазначеного вище слід вважати, що «суд, встановлений законом» означає наступне:

– дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності;

– дотримання правил автоматичного розподілу справ;

– наявність повноважень у судді;

– належний склад суду;

– наявність достатніх повноважень для розгляду певної категорії справ.

Доповнюючи європейську практику та розширюючи зміст профільних міжнародних договорів, доречно також зауважити, що преамбулою Кодексу суддівської етики, затвердженого рішенням ХІ чергового з’їзду суддів України від 22.02.2013 року, визначено, що здійснення права кожного на судовий захист на основі принципу верховенства права, здійснення правосуддя від імені держави Україна виключно на підставі Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, висувають високі вимоги до моральних якостей кожного судді.

«Усвідомлюючи значимість своєї місії, з метою зміцнення та підтримки довіри суспільства до судової влади судді України вважають, що зобов'язані демонструвати і пропагувати високі стандарти поведінки, у зв'язку з чим добровільно беруть на себе більш істотні обмеження, пов'язані з дотриманням етичних норм як у поведінці під час здійснення правосуддя, так і в позасудовій поведінці».

Відповідно до положень статей даного Кодексу: «суддя повинен бути прикладом неухильного додержання вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, а також дотримання високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду.

Суддя має докладати всіх зусиль до того, щоб на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини його поведінка була бездоганною.

Суддя повинен старанно й неупереджено виконувати покладені на нього обов'язки та вживати заходів для поглиблення своїх знань та вдосконалення практичних навичок.

Суддя повинен здійснювати судочинство в межах та порядку, визначених процесуальним законом, і виявляти при цьому тактовність, ввічливість, витримку й повагу до учасників судового процесу та інших осіб.

Суддя повинен виконувати обов'язки судді безсторонньо і неупереджено та утримуватися від поведінки, будь-яких дій або висловлювань, що можуть призвести до виникнення сумнівів у рівності професійних суддів, народних засідателів та присяжних при здійсненні правосуддя».

Як вже зазначалось раніше, частиною першою статті 9. Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Беручи до уваги дане положення Конституції треба зазначити, що відповідно до Бангалорських принципів поведінки суддів, які було схвалено Резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН 27.07.2006 № 2006/23 і які ґрунтуються на засадах незалежності, об’єктивності, чесності та неупередженості, а також дотримання етичних норм, рівності, компетентності та старанності, - визначено наступне:

Беручи до уваги Загальну декларацію з прав людини, в якій визнається як основоположний принцип надання в рівній мірі кожній особі права на розгляд її справи, що пов'язана зі встановленням її прав та обов'язків, незалежним судом, на засадах справедливості та безсторонності, на відкритому судовому засіданні у встановленому законом порядку,

беручи до уваги Міжнародний пакт про громадянські і політичні
права, що гарантує рівність всіх громадян перед судом, а також право кожної особи на своєчасний розгляд її справи, що пов'язана зі встановленням її прав та обов'язків, компетентним та незалежним судом на засадах справедливості та безсторонності, на відкритому судовому засіданні у встановленому законом порядку,

зазначені вище принципи мають на меті встановлення стандартів етичної поведінки суддів. Вони адресовані суддям для використання як інструкції, а також судовим органам для використання як базових принципів регламентації поведінки суддів. Крім того, вони покликані сприяти кращому розумінню та підтримці здійснення правосуддя з боку представників виконавчої та законодавчої влади, адвокатів та суспільства в цілому. Ці принципи передбачають, що судді у своїй поведінці підзвітні відповідним органам, що створені для підтримки суддівських стандартів, які діють об'єктивно та незалежно і мають на меті збільшення, а не зменшення значущості існуючих правових норм та правил поведінки, якими зв'язані судді.

Саме тому Конституція України, Закон України «Про судоустрій і статус суддів», Кодекс суддівської етики та Бангалорські принципи поведінки судді (в контексті, як чітка інструкція до виконання), мають забезпечити високі стандарти поведінки суддів всіх судових установ, з метою укріплення суспільної довіри до судових органів, що має першочергове значення для підтримки незалежності судових органів. Об'єктивність судді є необхідною умовою для належного виконання ним своїх обов'язків. Вона (об’єктивність), проявляється не тільки у змісті винесеного рішення, а й в усіх процесуальних діях, що супроводжують його прийняття. Суддя демонструє поведінку, бездоганну навіть з точки зору стороннього спостерігача. Спосіб дій та поведінка судді мають підтримувати впевненість суспільства в чесності та непідкупності судових органів. Недостатньо просто чинити правосуддя, потрібно робити це відкрито для суспільства. Суддя дотримується етичних норм, не допускаючи прояву некоректної поведінки при здійсненні будь-якої діяльності, що пов'язана з його посадою. Постійна увага з боку суспільства покладає на суддю обов'язок прийняти ряд обмежень, і, незважаючи на те, що пересічному громадянину ці обов'язки могли б здатися обтяжливими, суддя приймає їх добровільно та охоче. Поведінка судді має відповідати високому статусу його посади. Суддя виконує всі свої обов'язки, включаючи винесення відкладених рішень, розумно, справедливо та з достатньою швидкістю.

Загальновідомо, що відповідно до положень Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність. А, незнання законів - не звільняє від юридичної відповідальності.

Варто наголосити також, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст.. 19. КУ).

Але, з огляду на події, які відбулися під час згаданого вище судового засідання, складається стійка уява, що суддя Київського районного суду міста Харкова Божко В. В. чи то не знає зазначених вище норм, чи то відверто, свідомо їх ігнорує.

В своєму Рішенні № 45 від 13 серпня 2018 «Щодо заходів для забезпечення дотримання принципу рівності перед судом і законом» Рада суддів України зауважує: «звернути увагу суддів на необхідності неухильного дотримання Кодексу суддівської етики та вимог процесуальних законів та норм матеріального права, рішень ЄСПЛ під час здійснення правосуддя.

Судова діяльність та поведінка судді має бути взірцем чесного, добросовісного, толерантного, кваліфікованого і справедливого служіння народу України».

Утвердження правової держави, відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України (254к/96-ВР), полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту. Конституційний Суд України у своїх рішеннях послідовно підкреслював значущість положень статті 55 Конституції України (254к/96-ВР) щодо захисту кожним у судовому порядку своїх прав і свобод від будь-яких рішень, дій чи бездіяльності органів влади, посадових і службових осіб, а також стосовно неможливості відмови у правосудді (пункт 1 резолютивної частини Рішення від 25 листопада 1997 року № 6-зп (v006p710-97), пункт 1 резолютивної частини Рішення від 25 грудня 1997 року № 9-зп) (v009p710-97).

Конституційним Судом України в Рішенні від 25 листопада 1997 року № 6-зп (v006p710-97) сформульовано правову позицію, за якою удосконалення законодавства в контексті статті 55 Конституції України (254к/96-ВР) має бути поступовою тенденцією, спрямованою на розширення судового захисту прав і свобод людини, зокрема судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень (пункт 2 мотивувальної частини) (v006p710-97). Ця правова позиція кореспондується з положеннями статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (995_004) (далі - Конвенція) щодо ефективного засобу юридичного за порушень, вчинених особами, які здійснюють свої офіційні повноваження. Реалізація права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності вказаних суб'єктів має відповідати також вимозі стосовно доступності правосуддя, про що зазначено у міжнародних правових документах - Загальній декларації прав людини (995_015) (стаття 8), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (995_043) (стаття 14), Конвенції (995_004) (стаття 6), Декларації основних принципів правосуддя для жертв злочинів та зловживання владою, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 29 листопада 1985 року (995_114) (пункт 4).

Комітет Міністрів Ради Європи у Рекомендаціях від 28 червня 1985 року R (85) 11 стосовно положення потерпілого в рамках кримінального права і кримінального процессу (994_127) приписує державам-членам приділяти більше уваги потребам потерпілого на всіх етапах кримінального процесу, а в Рекомендаціях від 12 травня 2004 року Rec (2004) 6 щодо вдосконалення національних засобів правового захисту (994_718) зазначає, що права та свободи, гарантовані Конвенцією (995_004), мають захищатися передусім на національному рівні.

Конституційний Суд України у Рішенні від 23 травня 2001 року № 6-рп/2001 (v006p710-01) зазначив, що право на судовий захист належить до основних, невідчужуваних прав і свобод людини і громадянина та відповідно до частини другої статті 64 Конституції України (254к/96-ВР) не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (абзац четвертий пункту 3 мотивувальної частини) (v006p710-01), а недосконалість інституту судового контролю за досудовим слідством не може бути перепоною для оскарження актів, дій чи бездіяльності посадових осіб органів державної влади (абзац шостий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини) (v006p710-01). Системний аналіз положень КПК України (1001-05, 1002-05, 1003-05), зокрема тих, які визначають його
завдання та унормовують порядок оскарження рішень чи дій суб'єктів владних кримінально-процесуальних повноважень, дає підстави для висновку про можливість оскарження до суду не тільки рішень і дій
прокурора, слідчого, органу дізнання, але й їхньої бездіяльності.

Таким чином, Конституційний Суд України вважає, що з метою реалізації положень статті 55 Конституції України (254к/96-ВР) та недопущення обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина у разі оскарження до суду рішень, дій чи бездіяльності прокурора, слідчого, органу дізнання стосовно заяв і повідомлень про вчинені або підготовлювані злочини такі скарги суди повинні розглядати аналогічно до порядку оскарження до суду рішень і дій прокурора, слідчого, органу дізнання, встановленого КПК України (1001-05, 1002-05, 1003-05).

Отже, враховуючи наведене вище та керуючись статтями 147, 150, 153
Конституції України (254к/96-ВР), статтями 51, 62, 63, 66, 67, 69, 70, 95 Закону України "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР), Конституційний Суд України вирішив, що в аспекті конституційного звернення положення частини другої статті 55 Конституції України (254к/96-ВР) необхідно розуміти так, що конституційне право на оскарження в суді будь-яких рішень, дій чи бездіяльності всіх органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб гарантовано кожному. Реалізація цього права забезпечується у відповідному виді судочинства і в порядку, визначеному процесуальним законом.

   В своїй Постанові № 9 від 01.11.1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» Пленум Верховного Суду України наголошує, що «Відповідно до статті 8 Конституції в Україні визнається і діє
принцип верховенства права. Конституційні права та свободи людини
і громадянина є безпосередньо діючими. Вони визначають цілі і
зміст законів та інших нормативно-правових актів,   зміст   і
спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади,
органів місцевого самоврядування   і   забезпечуються   захистом
правосуддя.

Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Конституцією
судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність
має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких
посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду
конкретних справ. При цьому слід мати на увазі, що згідно зі статтею 22
Конституції закріплені в ній права і свободи людини й громадянина
не є вичерпними.

Але, вкотре, зазначені норми чинного українського законодавства ігноруються суддею Київського районного суду міста Харкова Божко В. В. на самому початку судового засідання, в той час коли вона безапеляційно заявляє про провину Сергія Миколайовича Сипало, а потім пропонує йому надати пояснення з цього приводу.

Враховуючи всі обставини порушення прав відповідача Сергія Миколайовича Сипало, ним, того ж дня, письмово, було заявлено про відвід судді Київського районного суду міста Харкова Божко В. В.

На підставі вищевикладеного, керуючись положеннями ч. 1 ст.6 Договору про Європейський Союз (Маастрихт від 1 лютого 1992 року, текст зі змінами та доповненнями від 13 грудня 2007 року, абзацу 2 ст. 47 глави VI Хартії Європейського Союзу з основних прав від 7 грудня 2000 року, ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, ч.1 ст.6 Конвенції з прав людини і основоположних свобод, ст.13 Конвенції з прав людини і основоположних свобод, ст.ст. 8,9 Конституції України (254к/96-ВР), ч.ч. 1.2 ст.19 Закону України «Про міжнародні договори України», ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», постановою Пленуму Верховного Суду України № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 року, ч.ч. 5,6 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», ст. 2.2.1 мотивувальної частини висновку Конституційного Суду України № 4-в/2019 від 31 жовтня 2019 року (Справа № 2-248/2019(5580/19) та іншими нормативно-правовими актами зазначеними вище,

П Р О Ш У:

1. Прийняти, розглянути, відреагувати відповідно до компетенції і визначених повноважень, та надати відповідь на мою скаргу у встановлений законом строк;

2. Застосувати до судді Київського районного суду міста Харкова Божко В. В. дисциплінарне стягнення у вигляді попередження;

3. Відповідь за фактом розгляду, перевірки і вжитих заходів надати у повному обсязі, у хронологічній послідовності відповідно до вищевикладених пунктів прохальної частини даної дисциплінарної скарги, та надіслати у письмовому (паперовому) вигляді на мою домашню адресу: 49055, місто Дніпро, і в електронному вигляді на вищезазначену електронну адресу: svf2011@ukr.net.

Зміст заяви та відповіді, публікуватиметься на сайті «БАГНЕТ НАЦІЇ»: http://bagnetnacii.blogspot.com

Уповноважений представник

ГО ОПГ «Багнет Нації»: Сергій Філіпенко

Оригінал фото: https://www.newsroom.kh.ua/news/disciplinarnaya-palata-otkryla-delo-protiv-harkovskoy-sudi

Читайте також: Інформаційна бомба або початок кінця: Увага!!! Всі міські, сільські, районні і обласні ради зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності – унікальні документи на сайті "Багнет Нації"