Ефективність дії даного клопотання (заяви), кожен зможе перевірити
особисто.
Наснаги!
Підтримати
діяльність ГО ОПГ «Багнет Нації» можна переказом на картрахунок ПриватБанку № 5168 7427 1422 2175 на ім’я Сергія Філіпенка
Телеграм: https://t.me/bagnetnacii
Фейсбук: https://www.facebook.com/groups/bagnetnacii
Сайт: http://bagnetnacii.blogspot.com
____________________________________
____________________________________
____________________________________
____________________________________
____________________________________
____________________________________
____________________________________
____________________________________
____________________________________
____________________________________
____________________________________
____________________________________
справа №
__________________________
Суддя:
_____________________________
Умисне невиконання службовою особою рішення
Європейського суду з прав людини, рішення
Конституційного Суду України та умисне
недодержання нею висновку Конституційного
Суду України - карається позбавленням волі на
строк
від трьох до восьми років з позбавленням
права
обіймати певні посади чи займатися певною
діяльністю на
строк до трьох років.
(частина четверта статті 382. КК України)
КЛОПОТАННЯ
про залучення захисників, на виконання
міжнародних актів та Рішення Конституційного Суду України № 23-рп/2009 від 30.09.2009 щодо забезпечення
гарантованого останнім реченням частини першої статті 59. Конституції України
права, згідно якого: «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав»
Статтею 8. Конституції (Основного закону) закріплено,
що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.
Конституція України
має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються
на основі Конституції України і повинні відповідати їй.
Норми Конституції
України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав
і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України
гарантується.
Положеннями статті 9.
Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на
обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного
законодавства України.
Укладення міжнародних
договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення
відповідних змін до Конституції України.
Процесуальним
законодавством України встановлено наступне:
КАСУ Стаття 3. Законодавство про адміністративне
судочинство
1.
Порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим
Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана
Верховною Радою України.
КПК Стаття 1. Кримінальне процесуальне
законодавство України
1.
Порядок кримінального провадження на території України визначається лише
кримінальним процесуальним законодавством України.
2.
Кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних
положень Конституції України,
міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України, цього Кодексу та інших законів України.
ЦПК Стаття 3. Законодавство про цивільне
судочинство
1.
Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього
Кодексу, Закону України "Про
міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості
розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на
обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
ГПК Стаття 3. Законодавство про
господарське судочинство
Судочинство
в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього
Кодексу, Закону України "Про
міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення
платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також
міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою
України.
КУпАП
Стаття 1. Завдання Кодексу України про
адміністративні правопорушення
Завданням
Кодексу України про адміністративні правопорушення є охорона прав і свобод
громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів
підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення
законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і
неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі і гідності
інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов'язків,
відповідальності перед суспільством.
Таким чином слід констатувати, що зазначене
вище процесуальне законодавство в своїй основі складається з норм Конституції
України, яка має найвищу юридичну силу. А також, воно (законодавство) складається з норм міжнародного права, яке є невід’ємною частиною
українського законодавства.
З огляду на фундаментальні засади Основного закону усі люди є вільні і
рівні у своїй гідності та правах. Права і
свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Права і свободи людини і громадянина, закріплені
Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть
бути скасовані. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та
є рівними перед законом.
Одним з таких невідчужуваних та непорушних прав людини і громадянина є
закріплене останнім реченням частини першої статті 59. Конституції України
право, відповідно до якого, кожному гарантується вільний вибір захисника своїх
прав. В офіційному тлумаченні положення частини першої статті 59.
Конституції України «кожен є вільним у
виборі захисника своїх прав», в Рішенні Конституційного Суду № 23-рп/2009 від 30.09.2009,
зокрема, визначено наступне:
конституційний
припис
"кожен є вільним у виборі захисника своїх прав" (частина перша статті 59 Конституції
України) за своїм
змістом є загальним
і стосується не
лише підозрюваного,
обвинуваченого чи підсудного, а
й інших фізичних
осіб, яким
гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та
законних інтересів, що виникають з цивільних,
трудових, сімейних, адміністративних та інших правовідносин".
Правова
допомога є багатоаспектною,
різною за змістом,
обсягом та формами і може
включати консультації, роз'яснення,
складення позовів і звернень,
довідок, заяв, скарг,
здійснення
представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист
від обвинувачення тощо.
Вибір форми та суб'єкта надання такої
допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. При
цьому
у передбачених законом випадках, зокрема для захисту прав і свобод
дітей, неповнолітніх батьків та для захисту
від обвинувачення,
відповідні державні органи, їх посадові
та службові особи під час
здійснення своїх повноважень
зобов'язані забезпечити надання
зазначеним особам необхідної правової допомоги.
Право
на правову допомогу
- це гарантована
державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та
формах, визначених нею, незалежно
від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Крім
того, гарантування кожному права на правову допомогу є не тільки
конституційно-правовим обов'язком держави, а й дотриманням взятих Україною міжнародно-правових зобов'язань відповідно до положень Загальної
декларації прав людини 1948 року (995_015), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (995_004), Міжнародного пакту про громадянські і
політичні права 1966 року (995_043) тощо.
У частині першій статті 59
Конституції України (254к/96-ВР) не міститься
обмежень стосовно кола суб'єктів надання правової допомоги та вимог щодо їх
професійної підготовки, які мають визначатися в законах України.
Враховуючи зазначене вище Конституційний Суд України вирішив, що положення частини першої статті 59 Конституції України (254к/96-ВР) "кожен має право на правову допомогу" треба
розуміти як гарантовану державою можливість будь-якій особі незалежно від характеру її правовідносин з державними органами, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, юридичними та фізичними особами вільно, без неправомірних обмежень отримувати допомогу з
юридичних питань в обсязі і формах, як
вона того потребує.
Одразу слід зауважити, що статтею 382. Кримінального кодексу
України (невиконання судового рішення), передбачено наступне:
1. Умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови
суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню - карається
штрафом від п'ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів
громадян або позбавленням волі на строк до трьох років.
2. Ті самі дії, вчинені службовою особою, - караються
штрафом від семисот п'ятдесяти до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів
доходів громадян або позбавленням волі на строк до п'яти років, з позбавленням
права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох
років.
3. Дії, передбачені частиною першою або другою цієї
статті, вчинені службовою особою, яка займає відповідальне чи особливо відповідальне
становище, або особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею, або
якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам і свободам
громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб, -
караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням
права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох
років.
4. Умисне невиконання службовою особою рішення
Європейського суду з прав людини, рішення Конституційного Суду України та
умисне недодержання нею висновку Конституційного Суду України - карається
позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права
обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
Як вже зазначалось раніше, нормами частини першої статті 9. Основного
закону визначено, що чинні міжнародні
договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є
частиною національного законодавства України.
Так відповідно до положень Міжнародного пакту про громадські і політичні
права кожна держава,
яка бере участь
у цьому Пакті, зобов'язується забезпечити всякій
особі, права і свободи якої, визнані в
цьому Пакті, порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть
коли це
порушення було вчинене
особами, що діяли
як особи
офіційні (тобто – службові і посадові).
Фундаментальними положеннями
статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
(ратифікованої ВРУ) кожен,
чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на
ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке
порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження
(тобто – службові і посадові особи).
Отже, право на правову допомогу визначене статтею 59 Конституції України (254к/96-ВР) гарантується, і не
може бути скасоване.
Крім того, відповідно
до норм положень статті 10.
Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» закріплено
право на професійну правничу допомогу при
реалізації права на справедливий суд, в наступній редакції:
1. Кожен має право на
професійну правничу допомогу. У випадках, визначених законом, держава
забезпечує надання професійної правничої допомоги безоплатно.
2. Кожен є вільним у виборі
захисника своїх прав та особи, яка надає правничу допомогу.
Водночас тією ж статтею 59, а також ст. 131-2 Конституції України
закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу для надання якої
в Україні діє адвокатура, зокрема, закріплено, що виключно
адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від
кримінального обвинувачення.
З
приводу представництва особи в суді і надання професійної правничої допомоги, ст. 2.2.1 мотивувальної частини висновку Конституційного Суду
України № 4-в/2019 від 31 жовтня
2019 року (Справа № 2-248/2019 (5580/19)
розтлумачено, що поняття "надання професійної правничої допомоги" не
тотожнє поняттю "представництво особи в суді". Надання професійної
правничої допомоги здійснюють адвокати, натомість представництво особи у суді
може бути здійснене за вибором особи адвокатом або іншим суб’єтом.
Детальний аналіз
вищевикладеного беззаперечно, юридично
обґрунтовано свідчить, що представництво Позивача/Відповідача (далі – сторона по справі) виключно адвокатом
можливе лише у випадку, якщо у сторони по справі виникне бажання
використати таке право.
В разі якщо сторона по справі не має бажання скористатись правом на
отримання професійної правничої допомоги, в такому випадку вона має повне право на призначення представником в
судовому засіданні будь-якої особи, обраної на власний вибір.
Обов’язково слід врахувати і правила встановлені чинними міжнародними
договорами, положеннями яких закріплено невід’ємне та невідчужуване, дане
від народження будь-якій стороні по справі право на призначення
представника в судовому засіданні обраного на власний розсуд.
Законом України № 1678-VII від 16 вересня 2014 року ратифіковано Угоду про асоціацію між Україною, з однієї
сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії
і їхніми державами-членами, з іншої сторони (далі Угода з ЄС).
Положеннями статті 14 Угоди з ЄС закріплено, що в рамках співробітництва
у сфері юстиції, свободи та безпеки Сторони надають особливого значення
утвердженню верховенства права та укріпленню інституцій усіх рівнів у сфері
управління загалом та правоохоронних і судових органів зокрема. Співробітництво
буде спрямоване, зокрема, на зміцнення судової влади, підвищення її
ефективності, гарантування її незалежності та неупередженості та
боротьбу з корупцією. Співробітництво у сфері юстиції, свободи та безпеки буде
відбуватися на основі принципу поваги до прав людини та основоположних
свобод.
Положеннями пункту D, ч.2. ст.1 Угоди з ЄС
закріплено, запровадження умов для
посилених економічних та торговельних відносин, які вестимуть до поступової
інтеграції України до внутрішнього ринку ЄС, у тому числі завдяки створенню
поглибленої і всеохоплюючої зони вільної торгівлі, як це визначено у Розділі IV («Торгівля і питання, пов’язані з торгівлею»)
цієї Угоди, та підтримувати зусилля України стосовно завершення переходу до
діючої ринкової економіки, у тому числі шляхом поступової адаптації її
законодавства до acquis ЄС.
Термін
acquis ЄС/acquis communautaire тлумачиться як
правова система Європейського Союзу, яка включає акти законодавства
Європейського Союзу (але не обмежується ними), прийняті в рамках Європейського
співтовариства, Спільної зовнішньої політики та політики безпеки і Співпраці у
сфері юстиції та внутрішніх справ, першоджерелами якої є Договір про Європейський Союз 1992 року, із змінами, внесеними
Амстердамським договором 1997 року та Ніццьким договором 2001 року, що закріплено положеннями
розділу II Закону України “Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства
України до законодавства Європейського Союзу”.
Положеннями частини 1, статті 6 Договору про Європейський Союз
(Маастрихт від 1 лютого 1992 року, текст зі змінами та доповненнями від 13
грудня 2007 року, Документ
994_029, чинний, поточна
редакція — Редакція від 13.12.2007) закріплено, що Європейський Союз визнає права, свободи і принципи викладені в Хартії
Європейського Союзу з основних прав від 7 грудня 2000 року, адаптованій 12
грудня 2007 року, яка має таку ж юридичну силу як і цей Договір.
Положеннями абзацу 2, статті 47, глави
VI, Хартії Європейського Союзу з
основних прав від 7 грудня 2000 року закріплено, що кожна людина має право на справедливий, публічний та своєчасний
розгляд справи незалежним і безстороннім
судом, утвореним на основі закону.
Кожна людина має право на
допомогу адвоката, захисника та призначити
свого представника.
Указом Президії
Верховної Ради УРСР № 2077-XI “Про приєднання Української Радянської Соціалістичної Республіки до Віденської
конвенції про право міжнародних договорів”
постановлено:
- Приєднатися
від імені Української Радянської Соціалістичної Республіки до Віденської конвенції про право
міжнародних договорів.
Положеннями частини 1, статті 2 Віденської
конвенції про право міжнародних договорів закріплено, що для цілей цієї
Конвенції:
- а) "договір" означає міжнародну
угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану міжнародним
правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі,
двох чи кількох зв'язаних між
собою документах, а
також незалежно від
її конкретного
найменування;
- b) "ратифікація",
"прийняття", "затвердження" і "приєднання" означають, залежно від
випадку,міжнародний акт, який має
таке найменування
і за допомогою якого держава виражає в міжнародному плані свою згоду на
обов'язковість для неї договору.
Положеннями ст. 27 Віденської конвенції про
право міжнародних договорів закріплено, що учасник
не може
посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для
невиконання ним договору.
Одними
із актів внутрішнього законодавства України якими закріплено пріоритет
вищевказаних міжнародних договорів, є положення ст. ст. 8, 9 Конституції України
(254к/96-ВР) та положення прийнятого у відповідності та на виконання
Конституції України (254к/96-ВР) — Закону України “Про міжнародні договори в
Україні” положеннями ст. 19 якого закріплено:
- ч.1 - Чинні міжнародні договори
України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є
частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому
для норм національного законодавства.
- ч.2 - Якщо міжнародним
договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено
інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України,
то застосовуються правила міжнародного договору.
Окрім
вищевикладеного, обов’язково слід врахувати і положення статті 4 постанови
Пленуму Верховного Суду України № 9 “Про застосування Конституції України при
здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 року якою закріплено, що виходячи з
положення статті 9 Конституції України про те, що чинні міжнародні договори,
згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною
національного законодавства України, суд не може застосувати закон, який
регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір.
Положеннями ч.ч. 5, 6, статті 13 Закону України “Про
судоустрій і статус суддів” закріплено неухильний обов’язок суду застосовувати
норми права викладені у висновках Верховного Суду.
Детальний
аналіз вищевикладеного беззаперечно, юридично обґрунтовано
свідчить, що в будь-якому випадку Україна (правонаступник УРСР) в особі даного суду не має права посилатись
на норми будь-якого внутрішнього акта законодавства, як на виправдання
невиконання норм закріплених положеннями Міжнародних договорів.
Обов’язково слід врахувати положення постанови Верховної Ради України
N 757-XIV “Про
Засади державної політики України в
галузі прав людини” від 17 червня 1999
року, положеннями абзацу 6, розділу 1 якої
закріплено визнання презумпції особистої свободи людини
відповідно до принципу, згідно з яким дозволено все, крім того, що прямо забороняється
законом.
Так як жодним законом в
Україні не введено пряму заборону
щодо призначення представником особи яка не здійснює професійну адвокатську
діяльність, то відповідно суд не має
жодного права відмовляти стороні по справі у призначенні представником особи яка не здійснює
професійну адвокатську діяльність, вибраної на власний розсуд.
Положеннями ст. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 “Про застосування Конституції України
при здійсненні правосуддя” від 1
листопада 1996 року закріплено, що судам необхідно виходити з того, що нормативно-правові акти будь-якого
державного чи іншого органу (акти Президента України, постанови Верховної Ради
України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України,
нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи рішення
Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти органів місцевого
самоврядування, накази та інструкції міністерств і відомств, накази керівників
підприємств, установ та організацій тощо) підлягають оцінці на відповідність як
Конституції, так і закону.
Так як Верховна
Рада України приймала постанову N
757-XIV “Про Засади державної політики України в галузі прав людини” від 17 червня 1999 року
керуючись Конституцією
України (254к/96-ВР),
Загальною декларацією прав людини, 1948 року, та
прагнучи ефективної імплементації прав і свобод, гарантованих Конвенцією про
захист прав та основних свобод людини, 1950
року, протоколами до неї, ратифікованими Україною, то відповідно суд
через призму статті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України №
9
“Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 року — не має жодного
права ігнорувати абзац 6, розділу 1 постанови Верховної Ради України N 757-XIV “Про
Засади державної політики України в галузі прав людини” від 17 червня 1999 року.
Вкотре слід наголосити, що ч.1, ст.6 Конвенції з прав людини
і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на справедливий і
публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і
безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та
обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого
висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Положеннями ст.13 Конвенції з прав людини і основоположних свобод закріплено,
що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має
право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть
якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні
повноваження.
Критерії
безсторонності суду засновані на двох вимогах:
1. Суд
повинен бути суб’єктивно вільний від упередження чи зацікавленості в результаті
справи;
2. Суд
також має бути безсторонній з об’єктивної точки зору, тобто має запропонувати
досить гарантій для виключення будь-якого обґрунтованого сумніву стосовно його
безсторонності (справа Фіндлей, ор. Сіt).
Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Газета
«Україна-центр» проти України» від 15.10.2010, для забезпечення існування
неупередженості суду для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав і
основних свобод людини необхідно виключити будь-які обґрунтовані сумніви щодо
безсторонності суду.
Однією
з гарантій безсторонності суду, є гарантія судом на ефективний юридичний захист
- шляхом призначення стороні по справі представника в даному
судовому засіданні обраного на власний розсуд.
Відповідно до положень статті 17 Закону України “Про
виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суд
зобов’язаний застосувати при розгляді даної справи Конвенцію (995_004) та практику ЄСПЛ, як джерело права.
Обов’язково слід врахувати те, що обрані
представники стороною по справі має досвід представництва у цивільних, кримінальних та
адміністративних справах.
В разі якщо даний суд відмовить стороні по
справі (якою заявлено дане клопотання) у призначенні представником в даному
судовому засіданні особи/осіб обраної/обраних на власний розсуд, така відмова
беззаперечно свідчить про те, що суд ігнорує принцип безсторонності та є нічим
іншим ніж упередженим по відношенню до сторони по справі і в такому випадку суд
з огляду на зміст Бангалорських принципів поведінки суддів — підлягає самовідводу/відводу.
Відверте ігнорування судом норм закріплених
положеннями:
1. Частини першої статті 6 Договору про Європейський
Союз (Маастрихт від 1 лютого 1992 року, текст зі змінами та доповненнями від 13
грудня 2007 року;
2. Абзацу 2, статті 47, глави VI Хартії
Європейського Союзу з основних прав від 7 грудня 2000 року;
3. Статті 27 Віденської конвенції про
право міжнародних договорів;
4. Частини першої
статті 6 Конвенції з прав людини і основоположних свобод;
5. Статті 13
Конвенції з прав людини і основоположних свобод;
6. Статтей 8, 9
Конституції України (254к/96-ВР);
7. Частини першої і
другої статті 19 Закону України “Про міжнародні договори України”;
8. Статті 17 Закону
України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з
прав людини”;
9. Постанови
Пленуму Верховного Суду України № 9 “Про застосування Конституції України при
здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 року ;
10. Частини п’ятої
і шостої статті 13 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”;
11. Статті 2.2.1
мотивувальної частини висновку Конституційного Суду України № 4-в/2019 від 31 жовтня 2019 року (Справа № 2-248/2019 (5580/19);
12.
Рішення Конституційного Суду № 23-рп/2009
від 30.09.2009;
- є нічим іншим ніж
тим, що суд:
1. Виходить за межі
дискреційних повноважень;
2. Здійснює незаконний вплив та тиск на волю
сторони по справі (якою заявлено дане клопотання) з метою безпідставного позбавлення права на
представництво;
3. Можливо, отримав якусь неправомірну
вигоду від іншої сторони по справі;
4. Особисто зацікавлений в незаконному
позбавленні сторони по справі (якою заявлено дане клопотання) права на
представництво в суді шляхом призначення представника обраного на власний
розсуд;
- і в такому випадку суд підлягає відводу.
В контексті зазначеного вище слід нагадати іще раз про кримінальну відповідальність яка може кваліфікуватись відповідно до положень статті 375 (постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови) та положень статті 382 (умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню) та може бути застосована до суду з боку сторони по справі (якою заявлено дане клопотання).
На
підставі вищевикладеного, керуючись положеннями ч.1, ст.6 Договору про
Європейський Союз (Маастрихт від 1 лютого 1992 року, текст зі змінами та
доповненнями від 13 грудня 2007 року, абзацу 2, ст.47,глави VI Хартії
Європейського Союзу з основних прав від 7 грудня 2000 року, ст.27 Віденської
конвенції про право міжнародних договорів, ч.1, ст.6 Конвенції з прав людини і
основоположних свобод, ст.13 Конвенції з прав людини і основоположних свобод,
ст.ст. 8, 9, 19 Конституції України (254к/96-ВР), ч.ч. 1.2 ст.19 Закону України
“Про міжнародні договори України”, ст. 17 Закону України “Про виконання рішень
та застосування практики Європейського суду з прав людини”, постановою Пленуму
Верховного Суду України № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні
правосуддя” від 1 листопада 1996 року, ч.ч. 5, 6, ст.13 Закону України “Про
судоустрій і статус суддів”, ст. 2.2.1 мотивувальної частини висновку
Конституційного Суду України № 4-в/2019
від 31 жовтня 2019 року (Справа №
2-248/2019(5580/19), Рішення Конституційного Суду № 23-рп/2009
від 30.09.2009 (яке є обов'язковим до виконання на території
України, остаточним і не може бути оскаржене), КАСУ, КПК,
ЦПК, ГПК, КУпАП — оскільки не володію достатніми знаннями у галузі
юриспруденції і законодавства, для реалізації свого конституційного права на
вільний вибір захисника своїх прав - ВИМАГАЮ:
1. Залучити до участі в даній справі в якості захисника/захисників
моїх прав наступн(ого)их громадян(ина):
____________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________
«____»
________________ 202___ року
З повагою, _______________________________ (____________________)
Немає коментарів:
Дописати коментар