ДЕРЖАВНА УСТАНОВА
«ХАРКІВСЬКИЙ СЛІДЧИЙ
ІЗОЛЯТОР» ЄДРПОУ: 08564587
Україна, 61000, м. Харків,
вул. Полтавський Шлях, 99,
тел.:: +38 (057) 372 60 58
Ніхто
не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження
чи
накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження
чи наказу
настає юридична відповідальність.
(Стаття 60. Конституції України)
ЖУРНАЛІСТСЬКИЙ ЗАПИТ
про надання публічної
інформації за Законом України
«Про доступ до
публічної інформації»
(в
рамках журналістського розслідування)
Звертаємось до Вашої установи в рамках журналістського розслідування
благодійного друкованого засобу масової інформації (газети) «Багнет Нації»
(Свідоцтво ДП № 2303-1041р від 29.03.2021 року) - офіційного видання Громадської
організації «Об’єднана правозахисна група «Багнет Нації» (зареєстрованої шляхом
повідомлення – реєстрація в РГО за № 1508568 від 01.06.2020 року) з відповідним
запитом на інформацію щодо стану здоров’я та умов тримання нашого
журналіста-кореспондента Андрія Петровича Карповича, 07 березня 1979 року
народження (журналістське посвідчення № 008-ДЗМІ-БН дійсне до 31.12.2025 року),
який, наразі є підозрюваним у вчиненні кримінального злочину, передбаченого
частиною третьою статті 114-2 Кримінального кодексу україни та за рішенням
слідчого судді Київського районного суду м. Харкова, утримується під вартою в
Харківському слідчому ізоляторі.
Відповідно до наявної у Редакції інформації із достовірних джерел, стан
здоров’я Андрія Петровича Карповича
від початку його перебування в Вашій установі, різко погіршився.
Сподіваємось на те, що нашому журналісту з боку Вашої установи згідно
частини першої статті 49 Конституції України буде надана вся необхідна,
кваліфікована медична допомога.
Переконані, що у Вашій установі чітко додержуються прямої норми частини
першої статті 62 Конституції України згідно якої особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути
піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному
порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Адже відповідно до висновків мотивувальної частини Рішення
Конституційного Суду України від 8 червня 2022 року № 3-р(ІІ)/2022
(яке є обов’язковим, остаточним та таким, що не може
бути оскаржено) згідно до Конституції України людина, її життя і
здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні
найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають
зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за
свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним
обов’язком держави (стаття 3); в
Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має
найвищу юридичну силу; закони та інші „нормативно-правові акти приймаються на
основі Конституції України і повинні відповідати їй“ (частини перша, друга статті
8).
За частинами першою, другою статті 28 Конституції України кожен має право
на повагу до його гідності; ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому,
нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.
Згідно зі статтею 55 Конституції
України права і свободи людини і громадянина захищаються судом (частина перша);
кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності
органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і
службових осіб (частина друга).
Відповідно до статті 58 Конституції
України закони та інші „нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі,
крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи“;
ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися
законом як правопорушення.
Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не
може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в
законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду; ніхто не
зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину; обвинувачення не
може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на
припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь
(частини перша, друга, третя статті 62 Конституції України).
Виключно законами України визначаються, зокрема,
діяння, які є злочинами, та відповідальність за них (пункт 22 частини першої статті 92 Конституції України).
В своєму іншому Рішенні від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020
Конституційний Суд України наголосив, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у
випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим
Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні.
Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.
В своєму Рішенні № 7-рп/2001
від 30 травня 2001 року Конституційний Суд України дійшов висновку, що: «Наголошуючи
на важливості гарантій
захисту прав і свобод людини і громадянина, Конституція України встановила,
що склад правопорушення як підстава
притягнення особи до юридичної
відповідальності та заходи державно-примусового впливу за його вчинення
визначаються ВИКЛЮЧНО ЗАКОНОМ, а не
будь-яким іншим нормативно-правовим актом, що юридична відповідальність особи має
індивідуальний характер, що ніхто не може відповідати за діяння, які на
час їх вчинення не визнавалися законом
як правопорушення, та бути
двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за
одне й те саме правопорушення (статті 58, 61, пункти 1, 22 частини першої
статті 92 Конституції України).
Системний
аналіз викладених конституційних положень дає підстави дійти висновку, що за своїм змістом пункт 22 частини першої статті 92 Конституції
України спрямований не на встановлення переліку
видів юридичної відповідальності. Ним
визначено, що ВИКЛЮЧНО
ЗАКОНАМИ України мають
врегульовуватись засади цивільно-правової відповідальності (загальні підстави,
умови, форми відповідальності тощо), підстави
кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності -
діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями
(основні ознаки правопорушень, що утворюють
їх склад), та відповідальність за них. У такий спосіб Конституція України ЗАБОРОНИЛА врегульовувати зазначені
питання підзаконними
нормативно-правовими актами та
встановила, що лише Верховна Рада
України у ВІДПОВІДНОМУ ЗАКОНІ має право визначати, яке правопорушення визнається, зокрема, адміністративним правопорушенням
чи злочином, та міру відповідальності за нього».
В контексті зазначеного Конституційний Суд України
вирішив, що: «Положення
пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України треба розуміти так, що
ним безпосередньо не встановлюються види юридичної відповідальності. За цим
положенням виключно законами України
визначаються засади цивільно-правової відповідальності, а також діяння, що є злочинами, адміністративними
або дисциплінарними
правопорушеннями як підстави кримінальної, адміністративної, дисциплінарної
відповідальності, та відповідальність за такі діяння. Зазначені питання не
можуть бути предметом регулювання
підзаконними нормативно-правовими
актами».
Відповідно до пункту 1 статті 7
Конвенції „нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого
кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на
час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним
законом або міжнародним правом. Також не може бути призначене суворіше
покарання ніж те, що підлягало застосуванню на час вчинення кримінального
правопорушення“. Подібні приписи містяться, зокрема, у Загальній
декларації прав людини 1948 року (пункт 2 статті
11), Міжнародному
пакті про громадянські і політичні права 1966 року (пункт 1
статті 15).
Аналізуючи пункт 1 статті 7 Конвенції,
співвідносний зі статтею 58 Конституції України, Конституційний Суд України
враховує практику тлумачення цього пункту Європейським судом з прав людини.
У рішенні у справі Scoppola v. Italy (№ 2) від 17
вересня 2009 року (заява № 10249/03) Європейський суд з прав людини зазначив,
що „гарантія, установлена статтею 7 Конвенції, що
є істотним елементом правовладдя (the rule of law), посідає визначне місце в
системі захисту [людських прав] за Конвенцією. <…> Цю статтю мають
тлумачити та застосовувати, як це випливає з її предмета й цілі, у такий
спосіб, щоб забезпечувати ефективний захист від свавільного переслідування,
засудження та покарання <…>“ (§ 92); „у пункті 1 статті 7
Конвенції міститься не лише заборона зворотної дії приписів кримінального права
на шкоду обвинуваченому. У ньому також втілено принцип, що лише закон може
визначати злочин та встановлювати покарання (nullum crimen, nulla poena sine
lege). Із цього пункту випливає не тільки заборона кваліфікувати як
правопорушення діяння, які на момент їх вчинення не були кримінально караними,
у більш загальному розумінні він так само встановлює принцип, згідно з яким
кримінальний закон не можна тлумачити широко на шкоду обвинуваченому, наприклад
за аналогією“ (§ 93); „пункт 1 статті 7 Конвенції гарантує не тільки принцип
унеможливлення зворотної дії більш суворих кримінальних законів, але, також,
імпліцитно - принцип зворотної дії більш м’якого кримінального закону. Цей
принцип втілено в правилі, відповідно до якого, якщо кримінальний закон, чинний
на момент вчинення правопорушення, і кримінальні закони, ухвалені пізніше, що набрали
чинності до постановлення остаточного вироку, мають відмінності, то суди
повинні застосовувати той закон, приписи якого найсприятливіші для підсудного“
(§ 109).
В своєму Рішенні від 8 червня 2022 року № 3-р(ІІ)/2022 Конституційний Суд України вважає, що в розумінні приписів статей 3, 8, 28, 55, 58, 62, пункту 22 частини першої статті 92
Конституції України у їх взаємозв’язку держава має позитивний обов’язок
створювати належні національні організаційно-правові механізми притягнення
особи до кримінальної відповідальності, які здатні гарантувати всебічну охорону
людської гідності, зокрема забезпечувати функціонування та завершення
кримінального провадження таким чином, щоб
було дотримано найважливіших конституційних гарантій захисту особи від
необґрунтованого кримінального переслідування, а саме базового принципу
верховенства права і пов’язаних із ним принципів, як-от: презумпція невинуватості, незворотність дії в часі (заборона
ретроактивності) кримінального закону, принцип nullum crimen, nulla poena sine lege („немає закону - немає злочину, немає закону - немає
кари“), а також права викласти свою
позицію та права на справедливий судовий розгляд.
В свою чергу Розділ I Особливої частини Кримінального кодексу
України
доповнено статтею 114-2 згідно
із Законом № 2160-IX від 24.03.2022 («Про
внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України
щодо забезпечення протидії несанкціонованому поширенню інформації про
направлення, переміщення зброї, озброєння та бойових припасів в Україну, рух,
переміщення або розміщення Збройних Сил України чи інших утворених відповідно
до законів України військових формувань, вчиненому в умовах воєнного або
надзвичайного стану»); із змінами, внесеними згідно із Законом № 2178-IX від 01.04.2022 («Про внесення змін до статті 114-2 Кримінального кодексу України щодо удосконалення
відповідальності за несанкціоноване розповсюдження інформації про засоби
протидії збройній агресії Російської Федерації»), у відсутність закону
про нормативно-правові акти із чітко визначеною ієрархією НПА України та закону
про порядок внесення змін і доповнень ЗАКОНОМ до КОДЕКСУ.
Тобто,
наразі, в базі нормативно-правових актів України відсутній закон, яким була б
визначена диспозиція і кваліфікація кримінального злочину, який інкримінують
нашому журналісту Андрію Петровичу Карповичу.
Конституційний Суд України в Рішенні від 26
лютого 2019 року № 1-р/2019 наголосив,
що „важливою гарантією дотримання прав підозрюваного та обвинуваченого у
кримінальному процесі та обов’язковою складовою справедливого судового розгляду
є презумпція невинуватості“; „елементом принципу презумпції невинуватості є
принцип in dubio pro reo,
згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на
користь її невинуватості“; „презумпція невинуватості особи передбачає, що
обов’язок доведення вини особи покладається на державу“ (перше речення абзацу
першого, абзаци другий, третій пункту 4 мотивувальної частини).
Конституційний Суд України зазначає, що
конституційний принцип презумпції невинуватості є багатоаспектним, діє на всіх
стадіях кримінального провадження та навіть після його завершення, адже
сутність цього принципу полягає в тому, що презумпція стосовно непричетності
особи до вчинення кримінального правопорушення має універсальний характер, поширюється
на всі сфери суспільного життя особи та діє доти, доки її не спростовано
належним чином, тобто, за приписами статті 62 Конституції України, у законному порядку й
обвинувальним вироком суду. У розумінні зазначених конституційних приписів
метою принципу презумпції невинуватості є захист особи, стосовно якої
здійснюється/здійснювалось кримінальне провадження, від будь-яких виявлених у
зв’язку із цим форм осуду від публічної влади, унаслідок чого піддано сумніву
непричетність такої особи до вчинення кримінального правопорушення, доки її
вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком
суду. За частиною першою статті 62 Конституції України лише обвинувальний вирок
суду є тим судовим актом, у якому повинна бути встановлена винуватість особи у
вчиненні кримінального правопорушення, тому інші акти публічної влади не можуть
містити жодних позицій щодо винуватості особи, навіть у вигляді припущень
стосовно такої винуватості.
Принцип презумпції невинуватості, що
визначений у приписах статті 62 Конституції
України, визнано на міжнародному рівні, зокрема закріплено в Загальній декларації прав людини 1948 року (пункт
1 статті 11), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права
1966 року (пункт 2 статті 14), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
1950 року (далі - Конвенція) (пункт 2 статті 6).
Конституційний Суд України бере до уваги пункт 2 статті 6 Конвенції, за яким кожного, кого
обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважають невинуватим
доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку, а також розуміння
цього пункту в практиці Європейського суду з прав людини.
За § 42 рішення Європейського суду з
прав людини у справі Грабчук проти України від 21 вересня 2006 року (заява №
8599/02) „практика Суду встановлює, чи порушується презумпція невинуватості,
якщо твердження посадової особи щодо особи, яку обвинувачують у вчиненні
кримінального правопорушення, відображає думку, що особа винна, тоді як вину не
було доведено відповідно до закону. Достатньо того, навіть за відсутності
будь-якого офіційного твердження, що існує якась підстава припустити, що
посадова особа вважає цю особу винною <…> Сфера дії пункту 2 статті 6 Конвенції не
обмежується кримінальними провадженнями, що тривають, вона поширюється на
судові рішення, ухвалені після того, як [кримінальне] переслідування було
припинено <…> або після виправдання“.
Європейський суд з прав людини наголосив, що „з
метою забезпечення практичності та ефективності права, гарантованого пунктом 2 статті 6 Конвенції, презумпція невинуватості
має також ще один аспект. Загальна мета презумпції, у цьому другому аспекті
полягає в тому, щоб захистити осіб, яких виправдано або стосовно яких
кримінальні провадження припинено, від того, щоб посадові особи та органи
державної влади ставились до них так, ніби вони насправді винні у тих
правопорушеннях, у яких їх обвинувачували. <…> Без захисту, який
забезпечував би дотримання виправдувального вироку або рішення про закриття
провадження в межах будь-якого іншого розгляду, гарантіям справедливого
судового розгляду, що випливають зі змісту пункту 2 статті 6
Конвенції, загрожував би ризик стати теоретичними та ілюзорними. Окрім того, після
завершення кримінального провадження ставиться під загрозу репутація особи і
те, як цю особу сприймає суспільство“ [рішення у справі Allen v. the United
Kingdom від 12 липня 2013 року (заява № 25424/09), § 94].
Конституційний Суд України, характеризуючи
конституційний принцип презумпції невинуватості як універсальну гіпотезу
стосовно непричетності особи до вчинення кримінального правопорушення, поділяє
позиції Конституційного Суду Литовської Республіки щодо розуміння вказаного
принципу, за якими „принцип презумпції невинуватості <…> це
основоположний принцип чинення правосуддя у кримінальному судочинстві, одна з
найважливіших гарантій чинення правосуддя в демократичній державі,
підпорядкованій правовладдю, важлива гарантія прав і свобод людини <…> презумпцію
невинуватості не можна тлумачити суто лінгвістично, тобто як таку, що
стосується виключно чинення правосуддя у кримінальному провадженні; презумпція
невинуватості, визначена в контексті інших приписів Конституції, має ширший
зміст, тому її не можна пов’язувати лише з кримінально-правовими відносинами;
особливо важливо, щоб державні органи та їх посадові особи дотримувалися
презумпції невинуватості, щоб останні утримувалися від поводження з особою як
зі злочинцем доки особу не буде визнано винною у вчиненні злочину рішенням
суду, що набрало законної сили, та відповідно до процедури, встановленої
законом“ (абзаци другий, третій підпункту 2.3 пункту 2 розділу II
мотивувальної частини Постанови від 27 червня 2016 року № KT19-№
10/2016).
Конституційний Суд України також ураховує,
що відповідно до спеціального Дослідження Європейської Комісії „За демократію
через право“ (Венеційська Комісія) „Мірило правовладдя“ „презумпція безвинності
є доконечною в забезпеченні права на справедливе судочинство. Аби презумпцію
безвинності було ґарантовано, тягар доведення вини має бути покладено на
сторону звинувачення. Правила і практика щодо доказування, яке вимагається,
мають бути зрозумілими й справедливими. Не повинен чинитись ненавмисно чи
навмисно вплив з боку інших гілок влади на компетентний судовий орган шляхом
висловлення заздалегідь своєї оцінки фактів судового рішення. Те саме
стосується й певних приватних джерел думки, як-то медійних“ (CDL-AD(2016)007,
пункт II.E.2.104).
На підставі наведеного Конституційний Суд України
дійшов висновку, що приписи статей 1, 3, 8, 62 Конституції України у їх взаємозв’язку
вказують на позитивний обов’язок держави забезпечувати дотримання презумпції
невинуватості особи на всіх стадіях кримінального провадження та після його
завершення аж до спростування такої презумпції в законному порядку судом
виключно в обвинувальному вироку. Це, зокрема, означає, що особу, підозрювану у
вчиненні кримінального правопорушення, після закриття стосовно неї
кримінального провадження з будь-яких підстав має сприймати вся публічна влада
як таку, що не вчиняла кримінального правопорушення, поводження з нею має
відповідати такому сприйняттю та не спричиняти жодного явного осуду чи натяку
на нього, не формувати негативного сприйняття суспільством такої особи, не
підривати її репутації тощо.
Людина є скарбом
Природи, звідки й походять притаманні людині за народженням права і свободи,
тобто ті, що природні. Людська гідність як джерело всіх прав і свобод людини та
їх основа є однією із засадничих цінностей українського конституційного ладу.
Із статті 3 Конституції України випливає обов’язок держави забезпечувати охорону
та захист людської гідності. Такий обов’язок покладено на всіх суб’єктів
публічної влади. Верховна Рада України, ухвалюючи закони, має гарантувати
належний захист та реалізацію прав і свобод людини, що є однією з умов
забезпечення людської гідності як природної цінності. Своєю чергою, суди мають
тлумачити юридичні норми так, щоб під час їх застосування це не завдавало шкоди
людській гідності (абзац
другий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) від 16 вересня 2021
року №
6-р(ІІ)/2021).
В
своєму Рішенні
від 2 грудня 2019 року № 11-р/2019 Конституційний Суд України
наголосив, що «рішення
Конституційного Суду України незалежно від того, визначено в них порядок і
строки їх виконання чи ні, є обов’язковими до виконання на всій території
України; органи державної влади, органи Автономної Республіки Крим, органи
місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, посадові та
службові особи, громадяни та їх об’єднання, іноземці, особи без громадянства
повинні утримуватись від застосування чи використання правових актів або їх
положень, визнаних неконституційними; рішення Конституційного Суду України мають
пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких
органів державної влади; обов’язок виконання рішення Конституційного Суду
України є вимогою Конституції України, яка має найвищу юридичну силу щодо всіх
інших нормативно-правових актів; додаткове визначення у рішеннях, висновках
Конституційного Суду України порядку їх виконання не скасовує і не підміняє
загальної обов’язковості їх виконання (абзаци другий, третій, шостий пункту 4
мотивувальної частини Рішення від 14 грудня 2000 року № 15-рп/2000)».
Враховуючи наведене вище слід зауважити, що
нашою Громадською організацією «Об’єднана правозахисна група «Багнет Нації»
до Верховної Ради України було сформовано і направлено запит на публічну
інформацію № ЗПІ/092/21 від 2 березня 2021
року (копії - додаються), в якому ми, посилаючись на норми пункту 22
частини першої статті 92 чинної Конституції України (документ: 254к/96-ВР) і
Рішення Конституційного Суду України, просили:
1.
Надати достовірну інформацію стосовно прийняття
(або неприйняття) Верховною Радою України Закону України «Про засади цивільно-правової
відповідальності», який відповідає змісту чинної Конституції
України;
2.
Надати достовірну інформацію стосовно прийняття
(або неприйняття) Верховною Радою України Закону України «Про діяння, які є злочинами,
адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за
них», який відповідає змісту чинної Конституції України;
3.
Надати достовірну інформацію стосовно того, чи
вносився відповідний проект закону «Про засади цивільно-правової
відповідальності» до Верховної Ради України;
4.
Надати достовірну інформацію стосовно того, чи
вносився відповідний проект закону «Про діяння, які є злочинами,
адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за
них» до Верховної Ради України.
З відповіді № 18/07-437 від 5 березня 2021 року, яка надійшла з Апарату
Верховної Ради України вбачається, що зазначених законів Верховною Радою не
приймалось, а відповідних проектів законів до парламенту не вносилось.
Крім того доводимо до Вашого відома, що
відповідно до пункту 6 Правил затверджених Наказом Міністерства юстиції України від 28.08.2018 року
№ 2823/5 «Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку установ виконання
покарань» установи виконання покарань відповідно до статті 6 Закону України від 23 червня 2005
року № 2712-IV «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» є юридичними особами і мають печатку із
зображенням Державного Герба України та
своїм найменуванням.
Конституційний Суд
України в своєму Рішенні від 16 червня 2011 року № 6-рп/2011 наголосив, що «Державні
символи України нерозривно пов'язані
за своїм змістом з її
державним суверенітетом
(абзац перший підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення
Конституційного Суду України від 16
січня 2003 року N
1-рп/2003) (v001p710-03). Державні символи є підтвердженням факту
існування держави, її суверенітету та спрямовані на зміцнення її
авторитету, зокрема під час проведення урочистих заходів та офіційних церемоній. Держава встановлює порядок використання державних
символів та належну систему їх
правового захисту, за яких забезпечується повага
та гідне ставлення до державних символів.
У частині першій статті 20 Конституції України (254к/96-ВР) визначено перелік
державних символів України. Ними
є Державний Прапор України,
Державний Герб України і Державний Гімн України. Державний Прапор
України - стяг
із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і
жовтого кольорів. Великий Державний Герб
України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України
та герба Війська Запорізького законом,
що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу
Верховної Ради України. Головним
елементом великого Державного
Герба України є Знак Княжої Держави
Володимира Великого (малий
Державний Герб України).
Державний Гімн України
- національний гімн на музику
М. Вербицького із словами, затвердженими
законом, що приймається не менш
як двома третинами від конституційного
складу Верховної Ради України (частини друга,
третя, четверта, п'ята
статті 20 Конституції України) (254к/96-ВР).
Відповідно до пункту 4 частини
другої статті 92 Конституції України (254к/96-ВР) виключно законами України
встановлюється порядок використання і
захисту державних символів. Шанування державних символів
України є обов'язком усіх її громадян
(частина перша статті 65 Основного Закону України) (254к/96-ВР)».
В контексті зазначеного також слід
зауважити, що раніше, нашою Громадською організацією «Об’єднана правозахисна
група «Багнет Нації» було сформовано запит на отримання публічної інформації № ЗПІ/004/20
від 20 липня 2020 року (копія - додається) та направлено до
Верховної Ради України, з вимогою:
1.
Надати завірену належним чином фотокопію першої і
останньої сторінок закону, яким затверджено встановлені Конституцією України
державні символи - Державний Прапор
України, Державний Герб України і Державний Гімн України;
2.
Надати завірену належним чином фотокопію першої і
останньої сторінок закону, яким затверджено опис державних символів України та порядок їх
використання.
З відповіді № 18/10-1213 від 27
липня 2020 року (копія - додається),
яку ми отримали від Апарату Верховної Ради України вбачається, що
витребвуованих законів в законодавстві України не існує.
Крім того, окремий Закон України,
яким встановлено опис державних символів України та порядок їх використання,
Верховною Радою України також не приймався, а відтак надання копій запитуваних
документів не вбачається можливим.
Іншим запитом на отримання
публічної інформації № ЗПІ/099/21 від 10 березня 2021 року (копія
- додається) звертаючись до Верховної Ради України,
ми, вимагали:
1.
Надати достовірну інформацію стосовно прийняття
(або неприйняття) Верховною Радою України Закону України «Про порядок використання і захисту державних символів»,
який відповідає змісту чинної Конституції України;
2.
Надати достовірну інформацію стосовно того, чи
вносився відповідний проект закону «Про порядок використання і захисту державних символів» до
Верховної Ради України.
З наданої нам Апаратом Верховної Ради
України відповіді № 18/07-490 від 12 березня 2021 року (копія - додається)
вбачається, що запитувані законопроекти до парламенту не вносилося, а
відповідно, відповідні закони, не приймалися.
Продовжуючи констатувати зазначене в Рішенні
Конституційного Суду України від 16 червня 2011 року № 6-рп/2011
слід звернути увагу, що Конституційний Суд доходить висновку, що: «В Україні немає спеціального закону, який
би врегульовував порядок використання Державного Прапора України (так само як і
Державного Герба України – уточнення від Редакції) та був прийнятий з
дотриманням відповідної конституційної процедури, що породжує невизначеність у
використанні цього державного символу (символів) та його захисті як
конституційної цінності.
З огляду на викладене Конституційний Суд України
пропонує Верховній Раді України встановити порядок
використання державних символів України, зокрема Державного Прапора України,
згідно з вимогами частини шостої статті 20 Конституції України (254к/96-ВР)».
Відповідно до положень частини першої статті
2 Закону
України від 23 червня 2005 року № 2712-IV «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» основними
принципами діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України є:
2)
повага та дотримання прав і свобод
людини та громадянина;
6)
колегіальність при розробці важливих рішень;
7)
взаємодія з органами державної влади, органами місцевого самоврядування,
об'єднаннями громадян, благодійними і релігійними організаціями;
8)
відкритість для демократичного
цивільного контролю.
Правовою основою діяльності Державної
кримінально-виконавчої служби України є Конституція України, цей та інші закони України, акти Президента України і Кабінету Міністрів
України, чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана
Верховною Радою України, а також видані відповідно до них
нормативно-правові акти Міністерства юстиції України (стаття 3 даного закону).
Згідно положень статті 21 Закону України від 23 червня 2005 року № 2712-IV «Про Державну кримінально-виконавчу
службу України» (Правовий статус персоналу Державної
кримінально-виконавчої служби України) особам рядового
і начальницького складу кримінально-виконавчої служби видаються службові та спеціальні посвідчення, а також відповідні
знаки (жетони). Законні вимоги та
розпорядження посадових і службових осіб Державної кримінально-виконавчої
служби України є обов'язковими для виконання. Невиконання законних вимог і
розпоряджень цих осіб та втручання в їх діяльність тягне за собою
відповідальність, передбачену законом.
Персонал Державної кримінально-виконавчої служби України під
час виконання покладених на нього обов'язків керується законами та іншими
нормативно-правовими актами, діє на підставі та в межах своїх повноважень.
Ніхто, крім випадків, прямо передбачених законом,
не має права втручатися в службову діяльність персоналу. Особи рядового і начальницького складу та працівники
кримінально-виконавчої служби, а також члени їхніх сімей знаходяться під
захистом держави, їх безпека, честь і гідність охороняються законом. Особи
рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби мають право на
носіння форменого одягу із знаками розрізнення, зразки якого розробляються
відповідно до законодавства. Використання
спеціальних звань, відзнак, форменого одягу, службових чи спеціальних
посвідчень, знаків (жетонів) особою, яка не належить до осіб рядового і
начальницького складу кримінально-виконавчої служби, тягне за собою
відповідальність, передбачену законом.
В контексті зазначеного вище нашою
Громадською організацією «Об’єднана
правозахисна група «Багнет Нації» до Верховної Ради України також було
сформовано і направлено запит на публічну інформацію № ЗПІ/103/21 від 12 березня 2021 року
(копія додається), в якому ми, посилаючись на норми Конституції України
(документ: 254к/96-ВР), просили:
1. Надати
достовірну інформацію стосовно прийняття (або неприйняття) Верховною Радою
України Закону України «Про військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні
звання», який відповідає змісту чинної Конституції України;
2. Надати
достовірну інформацію стосовно того, чи вносився відповідний проект закону «Про військові звання, дипломатичні ранги
та інші спеціальні звання» до Верховної Ради України;
3. Надати
достовірну інформацію стосовно прийняття (або неприйняття) Верховною Радою
України Закону України «Про військову службу», який відповідає змісту
чинної Конституції України;
4. Надати
достовірну інформацію стосовно того, чи вносився відповідний проект закону «Про військову службу» до
Верховної Ради України.
З відповіді № 18/07-493 від 12 березня 2021 року,
яка надійшла з Апарату Верховної Ради України вбачається, що зазначених законів
Верховною Радою України не приймалось, а відповідних проектів законів до
парламенту не вносилось.
Суверенною ВОЛЕЮ Українського народу на Всеукраїнському референдумі 1
грудня 1991 року були визначені і затверджені засадничі принципи
конституційного ладу Самостійної Української Держави України, які не можуть бути
змінені чи скасовані без проведення Всеукраїнського референдуму.
Конституційний лад Самостійної Української Держави України (згідно АКТу
проголошення незалежності України), закріплено положеннями чинної Конституції
України від 28 червня 1996 року (254к/96-ВР).
Відповідно
до положень Конституції (254к/96-ВР) в Україні визнається і діє принцип
верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та
інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і
повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії.
Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина
безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких
ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи
зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що
передбачені Конституцією та законами України (стаття 8. Конституції
України).
Чинні міжнародні договори, згода на
обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного
законодавства України (частина перша статті 9.
Конституції України).
Частинами першою і другою статті 15 Закону України
від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні
договори України» закріплено, що чинні
міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно
до норм міжнародного права. Згідно з принципом сумлінного дотримання міжнародних
договорів Україна виступає за те, щоб й інші сторони міжнародних договорів
України неухильно виконували свої зобов'язання за цими договорами.
Відповідно до положень частини першої статті 17 Закону України
від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування
практики Європейського суду з прав людини», для зменшення числа
заяв до Європейського суду з прав людини проти
України,
суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і
основоположних свобод (далі – Конвенція) та
практику Європейського
суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно основних принципів Європейських
пенітенціарних (в’язничних) правил (Рекомендація № R (2006)2 Комітету Міністрів держав-учасниць) документ: 994_032 (далі –
Правила), основою яких є ратифіковані Верховною Радою України Статут Ради
Європи та Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод
(Європейська конвенція з прав людини), при поводженні з
усіма особами, позбавленими волі, необхідно дотримуватись їхніх прав людини. Особи, позбавлені
волі, зберігають усі права, яких вони не були законно позбавлені за рішенням
суду, відповідно до якого вони засуджені до позбавлення волі чи взяті під варту.
Обмеження, накладені на осіб, позбавлених волі, повинні бути мінімально
необхідними та відповідати тій обґрунтованій меті, з якої вони накладалися. Утримання ув'язнених
в умовах, які порушують їхні права людини, не може бути виправдано нестачею
ресурсів. Життя в місцях позбавлення волі повинно бути,
наскільки це можливо, наближене до позитивних аспектів життя у суспільстві. Утримання під вартою
має здійснюватися таким чином, щоб сприяти поверненню до суспільства осіб,
позбавлених волі. Варто заохочувати співробітництво із зовнішніми
соціальними службами та, наскільки можливо, залучення громадянського
суспільства до участі у питаннях в'язничного життя.
Персонал пенітенціарних установ виконує важливу суспільну функцію, і тому
порядок їх набору, професійної підготовки та умови роботи повинні забезпечувати
їм можливість підтримувати високі стандарти поводження з ув'язненими. Всі пенітенціарні
установи повинні регулярно інспектуватися державними органами та піддаватися
незалежному моніторингу.
Згідно пункту 14 зазначених Правил ніхто не може бути ув'язнений
без належним чином оформленого рішення, відповідно до вимог національного
законодавства.
Пунктом 23.1 даних Правил встановлено, що всі
ув'язнені мають право на отримання правової допомоги, і адміністрація
пенітенціарної установи зобов'язана надати розумні можливості для отримання
доступу до такої допомоги. Ув'язнені можуть радитися з будь-яких правових
питань з юристом за своїм вибором та за свій рахунок. У тих випадках, коли
існує визнана система безкоштовної правової допомоги, адміністрація зобов'язана
проінформувати про це всіх ув'язнених. Консультації та будь-яке
спілкування між ув'язненими і їхніми юристами, включаючи листування з правових
питань, повинні бути конфіденційними. За виняткових обставин судовий орган може
встановити обмеження щодо такої конфіденційності з метою запобігання тяжких
злочинів або серйозної загрози безпеці в пенітенціарній установі. Ув'язнені повинні
мати доступ до документів, які стосуються процесуальних дій щодо них, або мати
можливість тримати такі документи в себе.
Відповідно до положень пункту 24.1 зазначених Правил ув'язненим необхідно
дозволяти максимально часто спілкуватися поштою, по телефону або в інші способи
спілкування зі своїми родинами, іншими особами та представниками зовнішніх
організацій; необхідно дозволяти також відвідування ув'язнених зазначеними
особами. У національному законодавстві потрібно визначити
національні та міжнародні органи та посадові особи, контакти ув'язнених з якими
не обмежуються. Адміністрація пенітенціарних установ мусить сприяти ув'язненим
підтримувати адекватні контакти із зовнішнім світом та надавати їм із цією
метою відповідну матеріальну підтримку. Ув'язнені мусять мати можливість регулярно
одержувати інформацію про суспільні події, отримуючи за передплатою або читаючи
газети, періодичні видання та інші публікації, а також по радіо або
телебаченню, за винятком, коли в окремих випадках судовий орган визначає
конкретну заборону на певний період. Ув'язнені мусять мати
можливість спілкуватися з засобами масової інформації, якщо немає переконливих
причин для заборони цього з розумінь забезпечення безпеки, чи в громадських
інтересах, чи для захисту жертв злочинів, інших ув'язнених або персоналу.
Економічна і Соціальна Рада схвалила Мінімальні стандартні правила поводження з
в'язнями документ: 995_212 [резолюція
663 CI (XXIV) (995_992) від 31 липня 1957 року] (далі – Стандарти),
затверджені першим Конгресом. Правила
відображають загальний принцип
і практику поводження з в'язнями. Це є мінімальні умови, що
розглядаються Організацією Об'єднаних Націй як прийнятні, і як такі, що
покликані також забезпечувати захист в'язнів від поганого поводження, особливо
в тому, що стосується підтримування
дисципліни і застосування заходів щодо наведення порядку в пенітенціарних установах.
Згідно пункту 35 зазначених Стандартів у момент прийняття до в'язниці кожному в'язневі слід надати письмову інформацію про
правила поводження з в'язнями його
категорії, дисциплінарні вимоги установи, а також дозволені способи
одержання інформації подання
скарг, як і про всі інші
питання, що дає йому змогу усвідомити
його права й обов'язки та пристосуватися до умов життя в установі.
Кожен в'язень повинен
мати можливість звертатися в будні до директора чи уповноваженого ним
співробітника з заявами чи скаргами (пункт 36 Стандартів).
Кожен в'язень повинен мати можливість звертатися до органів центрального
тюремного управління, судової влади чи інших компетентних органів із заявами чи
скаргами, зміст яких не повинен цензуруватися,
але які повинні бути викладені у відповідній формі і передані
передбачуваними каналами. Такі заяви повинні
розглядатися терміново і відповідати на них слід без затримки, за винятком
заяв чи скарг, які мають поверховий або безпредметний характер (підпункт 3 і 4 пункту 36 Стандартів).
Конституційний Суд України в своєму Рішенні від 16
вересня 2021 року № 6-р(ІІ)/2021 наголосив, що: «наслідком
приєднання України до європейського правопорядку в питанні людських прав шляхом
ратифікації Конвенції є те, що запровадження і
застосування кримінальних покарань у національному правопорядкові не може
здійснюватися лише відповідно до національних критеріїв кримінального
правосуддя. У цьому питанні обов’язок держави - керуватися також міжнародними
стандартами в ділянці людських прав, зокрема тими, що стосуються людської
гідності осіб, щодо яких застосовується покарання. Одним із таких стандартів є
принцип, у якому втілено ідею: «Усі особи володіють людською гідністю, котру
має бути захищено. Це стосується осіб, які зазнають кари, навіть тих, що скоїли
найжахливіші злочини. Хоч кара неминуче обмежує людські права тих, хто її
зазнав, вона не може відійняти в них їхньої засадничої гідності. Існує тісний
зв’язок між захистом людської гідності всіх людей і забороною певних видів
покарання, визначуваних по-різному як „жорстокі та виняткові“ або „нелюдські та
такі, що принижують гідність“. Верховний суд США 2011 року визнав таке: „В’язні
зберігають за собою саму сутність людської гідності, що є притаманною всім
людям. Поважання цієї гідності оживляє заборону Восьмої Поправки стосовно
жорстокого й надзвичайного покарання“ [рішення у справі Brown v. Plata, 563 US 493, 510 (2011)]» [Dirk van Zyl Smith and Catherine Appleton. Life Imprisonment: A Global Human Rights
Analysis. Cambridge (Massachusetts): Harvard University Press, 2019. P.
15-16].
Людську гідність проголошено
засадничою цінністю в документах міжнародного права, зокрема в Статуті Організації Об’єднаних Націй 1945 року та Всесвітній
декларації людських прав („Загальна
декларація прав людини“) 1948 року. У преамбулі Міжнародного
пакту про громадянські й політичні права 1966
року (далі - Пакт) констатовано, що внормовані ним права походять від гідності,
властивої людині. Так само в преамбулі Міжнародного пакту про економічні,
соціальні й культурні права 1966 року зазначено, що людська гідність властива
всім членам людської родини, їхні права як рівні та невідокремні випливають із
властивої людині гідності. Комітет Організації Об’єднаних Націй з прав людини в
Загальному коментарі № 21 до статті 10 Пакту виснував, що „людяне ставлення до
всіх осіб, кого позбавлено волі, та з повагою до їхньої гідності - є засадничим
та всесвітньо застосовним правилом“ (пункт 4) [Загальний коментар № 21 до
Міжнародного пакту про громадянські й політичні права: стаття 10 (людяне
ставлення до осіб, позбавлених волі), 10 квітня 1992 року]. В основі
всесвітнього руху в напрямі ширшого визнання прав ув’язнених лежить „засадниче
визнання того, що в’язні не є рабами держави, а радше вони - це ті, кого
управнено на визнання того, що їм належать ті самі права, що й будь-кому іншому
з громадян, понад те - що й будь-якій іншій людині“ [Dirk
van Zyl Smith and Catherine Appleton. Life Imprisonment: A Global Human Rights Analysis. Cambridge
(Massachusetts): Harvard University Press, 2019. P. 19].
У рішеннях Європейського суду з прав людини
та інших конвенційних органів поняття „людська гідність“ постає як вагомий
чинник тлумачення Конвенції: на підставі цього поняття визначають абсолютну
межу можливого втручання держави в людські права. Ключовою в
цьому питанні є стаття
3 Конвенції,
відповідно до якої встановлено заборону катування або нелюдського чи такого, що
принижує гідність, поводження або покарання. Стаття 3 Конвенції як імперативна
норма „охороняє одну із засадничих цінностей демократичного суспільства та
встановлює безумовну заборону катування або нелюдського чи такого, що принижує
гідність, поводження або покарання“ [рішення в справі Kafkaris v. Cyprus від 12
лютого 2008 року (заява № 21906/04), § 95]. Європейський суд із прав людини на
підставі концепції людської гідності шляхом тлумачення статті 3 Конвенції
зазначив, що застосування покарання особи в такий спосіб, що до людини
„ставляться як до об’єкта влади властей“, навіть не спричиняючи для неї
серйозних або довготривалих фізіологічних наслідків, „становило насильство над
власне тим, що є однією з головних цілей статті 3 - захищати саме гідність
особи і фізичну недоторканність“ [рішення в справі Tyrer
v. the United Kingdom від 25 квітня 1978 року (заява №
5856/72), § 33].
Поняття „людська гідність“ - ключовий
елемент у практиці Суду Справедливості Європейського Союзу. Так, зокрема, в
одній зі справ наголошено, що засадниче право на людську гідність і
недоторканність слід розглядати як невіддільну частину європейського
правопорядку (рішення в справі C-337/98 Kingdom of the Netherlands v. European Parliament and Council of the European Union від 9 жовтня 2001 року)».
В своєму Рішенні у справі «Лучанінова проти України» (Luchaninova v. Ukraine) від 9 червня 2011 року, заява № 16347/02, що стосується
скарги заявниці про те, що розгляд її справи не був публічним, Європейський суд
з прав людини (ЄСПЛ) наголосив, що проведення публічних судових засідань є
основоположним принципом, закріпленим у пункті 1 статті 6 Конвенції (див.
рішення у справі «Ріпан проти Австрії» (Riepan v. Austria), заява № 35115/97, п. 27, ECHR 2000-XII).
В даному контексті слід зауважити, що умисне невиконання
службовою особою рішення Європейського суду з прав людини, рішення
Конституційного Суду України та умисне недодержання нею висновку
Конституційного Суду України - карається позбавленням волі на строк від трьох
до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною
діяльністю на строк до трьох років.
{Стаття 382 Кримінального кодексу України в редакції
Закону № 2453-VI від 07.07.2010; із змінами, внесеними
згідно із Законом № 721-VII від 16.01.2014 - втратив чинність на підставі Закону № 732-VII від 28.01.2014; із змінами, внесеними
згідно із Законами № 767-VII від 23.02.2014, № 2136-VIII від 13.07.2017}
Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 26
січня 1994 року № 31 «Про Програму приведення умов тримання засуджених, які
відбувають покарання у місцях позбавлення волі, а також осіб, що тримаються у слідчих
ізоляторах і лікувально-трудових профілакторіях, у відповідність з міжнародними
стандартами» на виконання Постанови Верховної Ради України від 25
червня 1993 р. "Про Державну програму боротьби із злочинністю"
(3325-12) та з метою
удосконалення
кримінально-виконавчої системи і створення належних
умов відбування покарань було
затверджено Програму приведення умов тримання засуджених, які відбувають
покарання у місцях позбавлення волі, а також
осіб, що тримаються у слідчих ізоляторах і лікувально-трудових
профілакторіях, у відповідність з міжнародними
стандартами.
Відповідно до зазначеної Програми керуючись Декларацією про державний суверенітет України (55-12), враховуючи прийняті ООН Мінімальні стандартні правила поводження з засудженими та інші
міжнародні акти про права людини, а також виходячи з рішень Верховної Ради
України і Уряду України, для вдосконалення кримінально-виконавчої
системи необхідно було реалізувати першочергові заходи щодо правової
регламентації порядку територіального
відбування покарань громадянами України, поступового створення умов
тримання спецконтингенту згідно з міжнародними стандартами.
Наказом Міністерства юстиції України від 28.08.2018 року
№ 2823/5 «Про затвердження Правил внутрішнього
розпорядку установ виконання покарань» затверджено,
що ці Правила регулюють порядок і умови виконання та відбування
кримінальних покарань у виді арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний
строк та довічного позбавлення волі. Ці Правила
обов’язкові для виконання персоналом установ виконання покарань, засудженими, які в них утримуються, а
також іншими особами, які відвідують ці установи. Ці Правила мають бути у вільному доступі для
засуджених.
Як вже зазначалося вище згідно пункту 6
зазначених Правил установи виконання покарань відповідно до статті 6 Закону України «Про Державну
кримінально-виконавчу службу України» є юридичними особами і мають печатку із
зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.
Пунктом 9 зазначених правил визначено, що громадський контроль
за дотриманням прав засуджених під час виконання кримінальних покарань
здійснюють спостережні комісії, які діють на підставі Кримінально-виконавчого
кодексу України та Положення про
спостережні комісії, затвердженого постановою Кабінету Міністрів
України від 01 квітня 2004 року № 429 (у редакції постанови Кабінету Міністрів
України від 10 листопада 2010 року № 1042). У випадках, встановлених
Кримінально-виконавчим кодексом України та законами України, громадський
контроль за дотриманням прав засуджених під час виконання кримінальних покарань
можуть здійснювати об’єднання громадян.
Враховуючи зазначене вище міжнародне і
внутрішнє законодавство України, та на підтвердження його (законодавства)
чіткого виконання, керуючись Конституцією України (254к/96-ВР), законами України "Про
інформацію" (2657-12), "Про друковані засоби масової
інформації (пресу) в Україні" (2782-12), "Про інформаційні агентства" (74/95-ВР), "Про порядок висвітлення
діяльності органів державної влади та органів
місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації" (539/97-ВР), "Про телебачення і
радіомовлення" (3759-12), "Про державну підтримку
засобів масової інформації та соціальний захист журналістів" (540/97-ВР) та іншими нормативно-правовими актами, положеннями
частини другої статті 34. Конституції України (254к/96-ВР), згідно якої кожен має право вільно збирати,
зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в
інший спосіб на свій вибір ({Офіційне тлумачення положення частини другої статті 34 див. в Рішенні
Конституційного Суду № 2-рп/2012 від 20.01.2012}), в рамках проведення
журналістського розслідування друкованого засобу
масової інформації (газети) «Багнет Нації» (Свідоцтво
ДП № 2303-1041р від 29.03.2021 року) – офіційного видання
Громадської організації «Об’єднана правозахисна група «Багнет Нації» (реєстраційний № 1508568 від 01.06.2020 року), задля
проведення незалежного, об’єктивного журналістського розслідування з приводу
виявлених фактів неналежного виконання національного законодавства України, для подальшого звернення до відповідних
правоохоронних і судових установ, звертаємось до
Вас і,
ПРОСИМО:
1.
Надати достовірну інформацію щодо
поточного стану здоров’я нашого журналіста-кореспондента
Андрія Петровича Карповича;
2.
Надати достовірну інформацію щодо умов
тримання нашого журналіста-кореспондента Андрія Петровича Карповича;
3.
Надати завірені належним чином фотокопії
Свідоцтва про державну реєстрацію, витягу з ЄДРПОУ, наказів про призначення
керівника та заступників відповідної установи разом з копіями складених присяг,
а також ЗРАЗОК власного бланку установи з назвою «ДЕРЖАВНА УСТАНОВА «ХАРКІВСЬКИЙ
СЛІДЧИЙ ІЗОЛЯТОР» та зразок печатки, на відтиску (відбитку) якої міститься
Державний Герб України з власною назвою установи;
4.
Надати достовірні відомості щодо доведення (або недоведення) до відома нашого журналіста-кореспондента Андрія Петровича Карповича Наказу Міністерства
юстиції України від 28.08.2018 року № 2823/5 «Про затвердження Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань»;
5.
Надати достовірну інформацію (у
вигляді контактів) про Спостережну комісію, яка відповідно до Положення про спостережні
комісії, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 01 квітня
2004 року № 429 (у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 10
листопада 2010 року № 1042), здійснюює громадський
контроль за дотриманням прав, основоположних свобод та інтересів засуджених під
час виконання кримінальних покарань в установах виконання покарань у взаємодії
з громадськими об’єднаннями;
6.
Надати достовірні відомості щодо доведення
(або недоведення) до відома нашого
журналіста-кореспондента Андрія Петровича Карповича Порядку
організації надання засудженим доступу до глобальної мережі Інтернет,
затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 19 жовтня 2017 року №
3233/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 20 жовтня 2017 року за №
1280/31148;
7.
Надати достовірні відомості щодо доведення
(або недоведення) до відома нашого
журналіста-кореспондента Андрія Петровича Карповича Порядку
організації надання медичної допомоги засудженим до позбавлення волі,
затвердженого наказом Міністерства юстиції України, Міністерства охорони
здоров’я України від 15 серпня 2014 року № 1348/5/572, зареєстрованого в
Міністерстві юстиції України 20 серпня 2014 року за № 990/25767 (із змінами);
8.
Надати достовірні відомості про ознайомлення
(або неознайомлення) нашого журналіста-кореспондента Андрія
Петровича Карповича з Правилами надання послуг поштового зв’язку, затвердженими
постановою Кабінету Міністрів України від 05 березня 2009 року № 270 (із
змінами);
9.
Надати достовірні відомості про ознайомлення
(або неознайомлення) нашого журналіста-кореспондента Андрія
Петровича Карповича з Інструкцією про
порядок надання засудженим короткочасних виїздів за межі установ виконання
покарань, затвердженою наказом Міністерства юстиції
України від 22 листопада 2011 року № 3361/5, зареєстрованою в Міністерстві
юстиції України 29 листопада 2011 року за № 1372/20110 (із змінами);
10.
Надати достовірні відомості про ознайомлення
(або неознайомлення) нашого журналіста-кореспондента Андрія
Петровича Карповича з Положенням про
організацію лазне-прального обслуговування осіб, які тримаються в установах
виконання покарань та слідчих ізоляторах,
затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 08 червня 2012 року №
849/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 13 червня 2012 року за №
947/21259 (із змінами);
11.
Надати достовірні відомості про ознайомлення
(або неознайомлення) нашого журналіста-кореспондента Андрія
Петровича Карповича з Інструкцією з
оформлення посадовими особами установ виконання покарань та слідчих ізоляторів
матеріалів про адміністративні правопорушення,
затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 08 вересня 2015 року №
1674/5, зареєстрованою в Міністерстві юстиції України 10 вересня 2015 року за №
1091/27536, для притягнення її (особи, яка намагалася передати засудженому
заборонені продукти харчування) до адміністративної відповідальності;
12.
Надати достовірні відомості про ознайомлення
(або неознайомлення) нашого журналіста-кореспондента Андрія
Петровича Карповича з Порядком
забезпечення речовим майном засуджених, які відбувають покарання в установах
виконання покарань та слідчих ізоляторах,
затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 20 лютого 2012 року №
280/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 21 лютого 2012 року за №
261/20574;
13.
Надати достовірні відомості про ознайомлення
(або неознайомлення) нашого журналіста-кореспондента Андрія
Петровича Карповича з Інструкцією про
роботу відділів (груп, секторів, старших інспекторів) контролю за виконанням
судових рішень установ виконання покарань та слідчих ізоляторів,
затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 08 червня 2012 року №
847/5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 14 червня 2012 року за №
957/21269 (зі змінами);
14.
Надати достовірні відомості про ознайомлення
(або неознайомлення) нашого журналіста-кореспондента Андрія
Петровича Карповича з Правилами
внутрішнього розпорядку слідчих ізоляторів Державної кримінально-виконавчої
служби України, затвердженими наказом Міністерства юстиції
України від 14 червня 2019 року № 1769/5, зареєстрованим у Міністерстві юстиції
України 18 червня 2019 року за № 633/33604 (далі - ПВР СІЗО);
15.
Надати достовірні відомості про ознайомлення
(або неознайомлення) нашого журналіста-кореспондента Андрія
Петровича Карповича з Наказом
Міністерства юстиції України від 27 липня 2012 року № 1118/5 «Про затвердження Порядку забезпечення, обліку та
експлуатації меблів, інвентарю і предметів господарчого призначення та норм їх
забезпечення і експлуатації в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах
Державної кримінально-виконавчої служби України»,
зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 30 липня 2012 року за № 1274/21586
(зі змінами), відповідно до якого камери сектору для тримання осіб, узятих під
варту, забезпечуються меблями, інвентарем і предметами господарського
призначення;
16.
Надати достовірні відомості про ознайомлення
(або неознайомлення) нашого журналіста-кореспондента Андрія
Петровича Карповича з постановою
Кабінету Міністрів України від 16 червня 1992 року № 336 «Про норми харчування осіб, які тримаються в установах виконання покарань,
слідчих ізоляторах Державної кримінально-виконавчої служби, ізоляторах
тимчасового тримання, приймальниках-розподільниках та інших приймальниках
Національної поліції» (зі змінами), а також з Положенням про
організацію продовольчого забезпечення у Державній кримінально-виконавчій
службі України на мирний час, затвердженим наказом
Міністерства юстиції України від 15 червня 2021 року № 2160/5, зареєстрованим у
Міністерстві юстиції України 16 червня 2021 року за № 800/36422;
17.
Відповідь надати у повному обсязі у хронологічній
послідовності відповідно до вищевикладених пунктів прохальної частини запиту
та надіслати у письмовому (паперовому)
вигляді на адресу уповноваженого представника ГО ОПГ «Багнет Нації» Голови
редколегії головного редактора друкованого засобу масової інформації (газети)
«Багнет Нації»: 49055,
місто Дніпро, Сергію Веніаміновичу Філіпенку (моб. тел.: +38 (097), і в
електронному вигляді, на вищезазначену електронну адресу (e-mail: svf2011@ukr.net).
Д О Д А Т О К:
-
Копія свідоцтва про державну реєстрацію друкованого
засобу масової інформації (газети) «Багнет Нації» - на 1 (одному) арк., стр. 1;
-
Копія посвідчення журналіста-кореспондента №007/ДЗМІ-БН
на ім’я Сергія Веніаміновича Філіпенка – на 1 (одному) арк.., стр. 2;
-
Копія запиту/відповіді ГО ОПГ «Багнет Нації» (№ ЗПІ/092/21 від 02 березня
2021 року) до/від Апарату Верховної Ради України (№ 18/07-437 від 05 березня
2021 року) – на 4 (чотирьох) арк.. стр. 3-6;
-
Копія запиту/відповіді ГО ОПГ «Багнет Нації» (№ ЗПІ/004/20 від 20 липня
2020 року) до/від Апарату Верховної Ради України (№ 18/10-1213 від 27 липня
2020 року) – на 4 (чотирьох) арк.. стр. 7-10;
-
Копія запиту/відповіді ГО ОПГ «Багнет Нації» (№ ЗПІ/099/21 від 10 березня
2021 року) до/від Апарату Верховної Ради України (№ 18/07-490 від 12 березня
2021 року) – на 3 (трьох) арк.. стр. 11-13;
-
Копія запиту/відповіді ГО ОПГ «Багнет Нації» (№ ЗПІ/103/21 від 12 березня
2021 року) до/від Апарату Верховної Ради України (№ 18/07-493 від 12 березня
2021 року) – на 3 (трьох) арк.. стр. 14-16.
Всього в додатку
16 (шістнадцять) пронумерованих аркушів.
З повагою,
Голова редколегії головний
редактор друкованого
засобу масової
інформації газети
«Багнет Нації»: _____________ С. В.
Філіпенко
Немає коментарів:
Дописати коментар