БАГНЕТ НАЦІЇ: КЛОПОТАННЯ ПРО ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД СПЛАТИ СУДОВОГО ЗБОРУ

©Артур Лі

КЛОПОТАННЯ ПРО ЗВІЛЬНЕННЯ ВІД СПЛАТИ СУДОВОГО ЗБОРУ

Сплата судового збору в Україні є неконституційною, що підтверджується наступним.

Стаття 1 ЗУ «Про судовий збір» встановила: «… судовий збір включається до складу судових витрат».

Поняття Судових витрат міститься в п.1 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах»: «1. Судові витрати - передбачені законом витрати (грошові кошти) сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, понесені ними у зв'язку з її розглядом та вирішенням…».

Згідно ч.3 ст.133 Цивільного процесуального кодексу України:

«3. До витрат, пов’язаних з розглядом справи, належать витрати:

1) на професійну правничу допомогу;

2) пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;

3) пов’язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів;

4) пов’язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду».

За професійну правничу допомогу позивач або відповідач сплачує адвокату, а не суду.

За всі процедурні питання що потребують оплати, і які необхідні для вирішення справи на сторони накладається окрема плата, як за надання послуг.

Витрати пов’язані з розглядом справи, це витрати сторін процесу, а не суду.

За змістом п.1 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» та ч.2. ст.133 Цивільного процесуального кодексу України випливає, якщо позивач самостійно оплачує професійну правничу допомогу адвоката, самостійно оплачує витрати пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи, якщо для розгляду справи суду не потрібно витрачати кошти пов’язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов’язані із вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду, то вимога суду сплатити судовий збір з погрозою відмови у відкритті провадження є незаконним примушуванням до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань та перешкоджанням в доступі до правосуддя. Стаття 355 Кримінального кодексу України визнає примушування до виконання чи невиконання цивільно-правових зобов'язань кримінальним злочином.

Абзац 2 п.1 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах» встановив: «Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950), Рекомендація щодо заходів, які полегшують доступ до правосуддя № R (81)7, прийнята Комітетом міністрів Ради Європи 14 травня 1981 року, та практика Європейського суду з прав людини під час застосування цієї Конвенції не визнають необхідність сплати судових витрат обмеженням права доступу до суду. Разом із тим, ураховуючи положення пункту 1 статті 6 Конвенції та прецедентну практику Європейського суду з прав людини (зокрема, рішення від 19 червня 2001 року у справі "Креуз проти Польщі" (Kreuz v. Poland)), сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права, та має переслідувати законну мету».

Стаття 9 Конституції України та ст.17 ЗУ «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» вказали, що згадані норми міжнародних договорів та рішень Європейського суду з прав людини є обов’язковими для виконання судами в Україні.

Жодною нормою Конституції України не згадано про судовий збір, що позивачі зобов’язані оплачувати судові витрати. Навпаки ст.130 Конституції України встановила: «Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів». Звертаю увагу судді, що за цією прямою вимогою: не позивачі забезпечують фінансування та функціонування судів, а Держава. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй вказано ст.8 Конституції України.

Стаття 149 ЗУ «Про судоустрій і статус суддів» встановила: «Порядок фінансування судів

1. Суди фінансуються згідно з кошторисами і щомісячними розписами видатків, затвердженими відповідно до вимог цього Закону, у межах річної суми видатків, визначених Державним бюджетом України на поточний фінансовий рік, у порядку, встановленому Бюджетним кодексом України…»

Конституційний Суд України виніс рішення у справі N 1-3/2010 від 11 березня 2010 року N 7-рп/2010 про фінансове забезпечення діяльності судів та:

«В И Р І Ш И В:

1. В аспекті конституційних подань положення частини першої статті 130 Конституції України ( 254к/96-ВР ), а саме: "Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів", необхідно розуміти так, що:

- ФІНАНСУВАННЯ ВСІХ СУДІВ В УКРАЇНІ ПОВИННЕ ЗАБЕЗПЕЧУВАТИСЯ ДЕРЖАВОЮ ВИКЛЮЧНО ЗА РАХУНОК КОШТІВ ДЕРЖАВНОГО БЮДЖЕТУ УКРАЇНИ;

- від імені держави забезпечення фінансування судів здійснюють Кабінет Міністрів України шляхом розроблення та подання до Верховної Ради України проекту закону про Державний бюджет України та Верховна Рада України шляхом затвердження Державного бюджету України виключно законом України, здійснення контролю за його виконанням і прийняття рішення щодо звіту про його виконання;

- у Державному бюджеті України мають визначатися окремо для всіх судів України видатки на їх утримання не нижче рівня, що надає можливість незалежного здійснення правосуддя, з подальшим забезпеченням повного і своєчасного виділення таких видатків;

- органи виконавчої влади беруть участь в організаційному забезпеченні функціонування судів і діяльності суддів у випадках та в порядку, передбачених Конституцією України ( 254к/96-ВР ) та законами України.

2. В аспекті конституційних подань положення частини першої статті 130 Конституції України ( 254к/96-ВР ), а саме: "У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів", треба розуміти так, що Кабінет Міністрів України зобов'язаний у проекті закону про Державний бюджет України передбачати окремими рядками видатки для кожного суду всіх юрисдикцій і рівнів в достатніх для здійснення правосуддя обсягах, а Верховна Рада України законом повинна визначати такі видатки у Державному бюджеті України.

3. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України" та в інших офіційних виданнях України».

Діяльність суду ніяким чином не залежить від сплати судового збору, а витрати позивачів пов’язаних з розглядом справи відбуваються без посередництва суду:

1) на професійну правничу допомогу;

2) пов’язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи;

4) пов’язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду (ч.3 ст.133 ЦПКУ).

За все це позивачі окремо сплачують у відповідності до судових рішень або процедури розгляду справи. Оплата судового збору та окремо оплата судових процедур за рішенням суду — це подвійна оплата за один і той же склад судових витрат.

Податковим кодексом України врегульовані всі «збори» які застосовуються в Україні.

У відповідності до ч.1.1. ст.1 Податкового кодексу України «Стаття 1. Сфера дії Податкового кодексу України

1.1. Податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов'язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов'язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства».

Стаття 5 Податкового кодексу України встановила: «Співвідношення податкового законодавства з іншими законодавчими актами

5.1. Поняття, правила та положення, установлені цим Кодексом та законами з питань митної справи, застосовуються виключно для регулювання відносин, передбачених статтею 1 цього Кодексу.

5.2. У разі якщо поняття, терміни, правила та положення інших актів суперечать поняттям, термінам, правилам та положенням цього Кодексу, для регулювання відносин оподаткування застосовуються поняття, терміни, правила та положення цього Кодексу».

Тобто всі закони які мають термін «збір» підпорядковуються нормам Податкового кодексу України.

Статтею 6.2 Податкового кодексу України роз’яснено що таке «збір»: «Збором (платою, внеском) є обов'язковий платіж до відповідного бюджету, що справляється з платників зборів, з умовою отримання ними спеціальної вигоди, у тому числі внаслідок вчинення на користь таких осіб державними органами, органами місцевого самоврядування, іншими уповноваженими органами та особами юридично значимих дій».

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про судовий збір» судовий збір - це загальнодержавний збір, що справляється на всій території України.

Статтею 9 Податкового кодексу України встановлено: «Загальнодержавні податки та збори

9.1. До загальнодержавних податків належать:

9.1.1. податок на прибуток підприємств;

9.1.2. податок на доходи фізичних осіб;

9.1.3. податок на додану вартість;

9.1.4. акцизний податок;

9.1.5. екологічний податок;

9.1.6. рентна плата;

9.1.7. мито».

Стаття 9.4. Податкового кодексу України встановила: «Установлення загальнодержавних податків та зборів, не передбачених цим Кодексом, забороняється». Судовий збір заборонений ст.9.4. Податкового кодексу України.

Не менш цікавою є вимога ст.4.2. Податкового кодексу України: «Загальнодержавні, місцеві податки та збори, справляння яких не передбачено цим Кодексом, сплаті не підлягають». Судовий збір заборонений ст. 4.2. Податкового кодексу України.

Статтею 1.4. Податкового кодексу України визначено збори справляння яких регулюється іншими законами: «Встановлення і скасування зборів на обов’язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій, їх розмірів та механізмів справляння здійснюються відповідно до Закону України "Про збір на обов’язкове державне пенсійне страхування"».

Жодною нормою Податкового кодексу України не згадано про «судовий збір», не передбачено сплати судового збору, а також не згадується про існування ЗУ «Про судовий збір».

До прийняття закону №7530 «Про судовий збір» позивачами до суду сплачувалося державне мито. База нарахування державного мита за позов до суду встановлювалася у відсотках від розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (17 гривень), тобто від 0.2% (3,4 грн.) до 5 неоподатковуваних мінімумів (85 грн.). Законопроектом №7530 «Про судовий збір» ставки судового збору встановлювались у відсотках від розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня календарного року (на той час мінімалка складала 960 грн.), тобто від 0.1% (96 грн.) до 2 розмірів мінімальної заробітної плати (1920 грн.). Законопроектом №7530 «Про судовий збір» мінімальний розмір судового збору для позивачів було збільшено у 28,2 рази, що є прямим порушенням ст.3, ч.3 ст.22 Конституції України.

Сьогодні у порівнянні з державним митом, за подання людиною позовної заяви немайнового характеру, якщо позовна заява містить тільки одну вимогу, розмір судового збору збільшено на 316, 7 разів, якщо дві вимоги, то на 631,5 разів, якщо три вимоги то розмір судового збору збільшено на 950,1 раз. В середньому за статистикою позовні заяви містять не менше трьох позовних вимог. Законом «Про судовий збір» Суд перетворено на комерційне підприємство в якому судді стали гендлярами і спекулянтами які продають свої рішення поштучно за кожну вимогу позивача.

Стаття 4.1.7. Податкового кодексу України встановила:

«економічність оподаткування - установлення податків та зборів, обсяг надходжень від сплати яких до бюджету значно перевищує витрати на їх адміністрування».

Судді які вимагають сплачувати судовий збір в цивільному, адміністративному і кримінальному суді руйнують баланс економічної системи держави. Апеляційний розгляд справи в суді за НЕ сплату судового збору в цивільному, адміністративному та кримінальному судочинстві коштує державі набагато більше ніж сума ставки судового збору. Це оплата державою функціонування суду першої інстанції при винесенні ухвали щодо не сплати судового збору, це оплата електроенергії, водопостачання, водовідведення, тепла, зарплатні суддям, охороні, допоміжному персоналу, Інтернету, зв’язку, утриманню будинків (судів) тощо та таких же витрат для судового розгляду в суді апеляційної інстанції, перевезення справи з одного суду до іншого та повернення її до суду першої інстанції.

Витрати на адміністрування судового збору через процедуру розгляду в апеляційному та касаційному процесі коштують набагато більше розміру самого судового збору. І головне — кількість справ за несплату судового збору як грибів після дощу, адже кожен суддя прагне внести свій вклад для фінансового покращення «діяльності свого суду». Такий собі суддівський містечковий патріотизм прикритий неконституційним законом «Про судовий збір», а по суті примітивна торгівля судочинством на умовах суддівської монополії. Саме кількістю справ по несплаті судового збору завалені апеляційні суди, що не дозволяє розглядати інші справи по суті вчасно, оскільки суди завалені оскарженням безглуздих ухвал по не сплаті судового збору.

Ганебним фактом в цій економічній моделі є відсотки зі сплаченого судового збору, які повертаються зі спецрахунку до суду в якому вони були сплачені. Цей факт є прямим доказом, що суд здійснює комерційне судочинство за кошти платників податків, які оплачують діяльність суду і суддів двічі і навіть більше:

1. Перший раз українці сплачують податки до державного бюджет з якого Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів згідно ст.130 Конституції України.

2. Другий раз звертаючись до суду безпосередньо українці сплачують судовий збір у відсотках, розмір яких дорівнює разом узятим податкам — податку з доходу фізичної особи (18%) та єдиного соціального внеску (22%) — загалом 40%.

3. Ганебним фактом є не фіксований розмір судового збору, а плата «за кожну вимогу немайнового характеру», тобто злочинний комерційний принцип поштучної оплати кожної вимоги позивача яке надається суддею на умовах абсолютної монополії судочинства в Україні.

Згідно ст.1 Конституції України Україна є соціальною, правовою державою.

Стаття 4.1.6. Податкового кодексу України встановила: «соціальна справедливість - установлення податків та зборів відповідно до платоспроможності платників податків».

Ще у 1991 році було прийнято Закон «Про мінімальний споживчий бюджет» (Документ 1284-XII, чинний, поточна редакція — Редакція від 28.10.1994) https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1284-12#Text.

Стаття 46 Конституції України встановила: «Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, НЕ НИЖЧИЙ від ПРОЖИТКОВОГО МІНІМУМУ, встановленого законом».

«Прожитковий мінімум - вартісна величина достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я набору продуктів харчування (далі - набір продуктів харчування), а також мінімального набору непродовольчих товарів (далі - набір непродовольчих товарів) та мінімального набору послуг (далі - набір послуг), необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості» вказано ст.1 ЗУ «Про прожитковий мінімум».

Прожитковий мінімум працездатних осіб у червні 2023 року було встановлено в ЗУ «Про державний бюджет України на 2023 рік» в розмірі 2684 гривні, що дорівнює, за даними на офіційному сайті Мінсоцполітики, фактичним цінам травня 2015 року (2861 гривні):

https://www.msp.gov.ua/search/?s=%D1%84%D0%B0%D0%BA%D1%82%D0%B8%D1%87%D0%BD%D0%B8%D0%B9%20%D1%80%D0%BE%D0%B7%D0%BC%D1%96%D1%80%20%D0%BF%D1%80%D0%BE%D0%B6%D0%B8%D1%82%D0%BA%D0%BE%D0%B2%D0%BE%D0%B3%D0%BE%20%D0%BC%D1%96%D0%BD%D1%96%D0%BC%D1%83%D0%BC%D1%83&fbclid=IwAR0zeGgA-GAZFnbvGY4sWyfBpGCBohNCG5IV-ANsqrk0N3lTq_4UmksVMYc

За реальними цінами у червні 2023 року згідно офіційних даних Мінсоцполітики прожитковий мінімум має складати 6796 гривень (хоча і це доволі сумнівна цифра в якій не враховано оплата Інтернету, мобільного зв’язку та тарифів на енергоносії). Тобто, за сьогоднішніми цінами встановлений Верховною Радою антиконституційний розмір 2684 грн. прожиткового мінімуму для працездатних осіб в 2023 році, не може забезпечити купівлю навіть мінімального набору харчових продуктів. Розмір мінімальної заробітної плати майже дорівнює фактичному прожитковому мінімуму і згідно офіційних даних Мінсоцполітики за мінімальну заробітну плату можна придбати тільки один мінімальний набор харчових продуктів для однієї людини. Якщо у людини є дитина, то за соціальними нормами «нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я» на харчі обом не вистачає.

Варто згадати вимогу ст.48 Конституції України: «Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло».

Якщо з мінімальної заробітної плати людини (6700 гривень у жовтні 2023) сплатити судовий збір в розмірі 40% прожиткового мінімуму для працездатних осіб, то бюджет позивача за реальними цінами в магазинах не витримає навіть оплати за набір продуктів харчування. Оплату за квартиру, електроенергію, газопостачання, тепло та зв’язок, плату за прибудинкову територію, за вивіз мусора одразу можна навіть не згадувати. Якщо позивачу необхідно заявити до суду три вимоги немайнового характеру, то після сплати судового збору він може і не помре з голоду, але точно втратить «забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров'я», не зможе оплатити комунальних платежів, набір предметів першої потреби, санітарії, ліків, білизни, витрат на транспорт, плати за мобільний зв'язок тощо. Вимога сплати судового збору за таких обставин є обмеженням прав людини в доступі до правосуддя.

Стаття 4.1.9. Податкового кодексу України встановила: «стабільність - зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Податки та збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року»;

Частина 1 ст.10 ЗУ «Про судовий збір» (3674-VI) встановила Прикінцеві та перехідні положення: «1. Цей Закон набирає чинності з 1 листопада 2011 року» — закон було введено за два місяця до початку нового бюджетного періоду та протягом бюджетного року, що прямо порушує ст.4.1.9. Податкового кодексу України, нормативного акту який має вищу юридичну силу.

ЗУ «Про судовий збір» практично скасував конституційні права людини, прив’язавши доступ до правосуддя розміром їх доходу і встановив злочинний комерційний принцип поштучної оплати кожної вимоги позивача яке надається суддею на умовах абсолютної монополії судочинства в Україні.

Враховуючи рішення Конституційного Суду України, вимоги Конституції України, вимоги Податкового кодексу України я прийшов (прийшла) до висновку:

1. ЗУ «Про судовий збір» є антиконституційним законом що суперечить ст.1, ст.3, ст.8, ст.22, ст.55, ст.130 Конституції України і не підлягає виконанню;

2. Суддя зобов'язаний неухильно додержуватися ст.55 Конституції України, а не посягати на моє право і свободу звернення до суду, на мою честь і гідність примушуючи до виконання неконституційного акту — закону про сплату судового збору;

3. Я не зобов'язаний виконувати явно злочинні судові розпорядження чи накази як це прямо вказано ст.60 Конституція України.

Велика Палата Верховного Суду Постановою по Справі № 520/2098/19, Провадження № 11-325апп21 9 червня 2022 року установила:

«Верховний Суд неодноразово наголошував, що суди не повинні застосовувати положення нормативно-правових актів, які не відповідають Конституції та законам України, незалежно від того, чи оскаржувались такі акти в судовому порядку та чи є вони чинними на момент розгляду справи, тобто згідно з правовою позицією Верховного Суду такі правові акти (як закони, так і підзаконні акти) не можуть застосовуватися навіть у випадках, коли вони є чинними (постанови від 12.03.2019 у справі № 913/204/18, від 10.03.2020 у справі № 160/1088/19).

Така ж правова позиція була неодноразово викладена й у постановах Верховного Суду України, зокрема у постанові від 10 лютого 2016 року у справі № 537/5837/14-а».

Неконституційність ЗУ «Про судовий збір» виявлена Довідкою до Закону України «Про судовий збір» Головного юридичного управління Верховної Ради України[1].

Частиною 6, 7 ст.10 Цивільно процесуального кодексу України встановлено:

«6. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України

7. У разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили».

Окрім зазначеного при досліджені процедури прийняття ЗУ «Про судовий збір» з’ясувалося, що цей закон було прийнято у неконституційний спосіб, що за результатом опрацювання витребуваних копій оригіналів офіційного пакету справи законопроекту «Про судовий збір» було виявлено:

1. В супровідних документах відсутній список авторів законопроекту (порушення ч.1 ст.91 ЗУ «Про Регламент Верховної Ради України»); Звертаю увагу, що список ініціаторів проекту закону не є списком авторів законопроекту, оскільки це можуть бути різні особи. Список ініціаторів проекту закону надається в Поданні разом з підписами суб’єктів законодавчої ініціативи згідно ст.90 ЗУ «Про Регламент Верховної Ради України», а список авторів законопроекту подається у супровідних документах окремо згідно ч.1 ст.91 ЗУ «Про Регламент Верховної Ради України». Якщо автори і ініціатори проекту закону є одними й тими ж персоналіями, то це має бути вказано в окремому документі у «списку авторів законопроекту». Законом України «Про Регламент Верховної Ради України» прямо встановлено, що у тому випадку коли ініціатори та автори проекту закону є одними і тими ж особами, то все рівно зобов’язані разом з поданням у супровідних документах подавати окремий «список авторів законопроекту». Ця вимога є імперативною;

2. Відсутнє фінансово-економічне обґрунтування (включаючи відповідні розрахунки) які НЕ надавалися ініціаторами у супровідних документах разом із законопроектом №7530 «Про судовий збір» у відповідності до ч.3 ст.91 ЗУ «Про Регламент Верховної Ради України». Це порушення було виявлено Висновками Головного юридичного управління до першого читання: «Звертаємо увагу на те, що відповідно до статті 27 Бюджетного кодексу України до законопроекту, прийняття якого призведе до зміни показників бюджету в поточному бюджетному періоді, суб'єкт права законодавчої ініціативи зобов'язаний додати фінансово-економічне обґрунтування (включаючи відповідні розрахунки). Якщо такі зміни показників бюджету передбачають зменшення надходжень бюджету або збільшення витрат бюджету, до законопроекту подаються пропозиції змін до законодавчих актів України щодо скорочення витрат бюджету або джерел додаткових надходжень бюджету для досягнення збалансованості бюджету. Відповідна ж інформація у поданих документах відсутня» та протоколом № 57 Комітету Верховної Ради України з питань бюджету прийнятим на засіданні 15 лютого 2011 року.

3. Експертний висновок Комітету ВР з питань регламенту на відповідність оформлення та реєстрації законопроекту №7530 «Про судовий збір» вимогам Регламенту, підписаний головою Комітету В.В. Макеєнко, згідно ч.1 ст.93 ЗУ «Про Регламент Верховної Ради України», відверто вводить в оману незважаючи на порушення ініціаторами та Апаратом ВР України ч.1, ч.3 ст.91 ЗУ «Про Регламент Верховної Ради України», він наголошує, що проект подано з дотриманням вимог ст.91 ЗУ «Про Регламент Верховної Ради України»;

4. Відсутній експертний висновок Комітету ВР до предмета відання якого належать питання боротьби з корупцією, щодо відповідності законопроекту №7530 «Про судовий збір» вимогам антикорупційного законодавства у відповідності до ч.1 ст.93 ЗУ «Про Регламент Верховної Ради України»;

5. Відсутній експертний висновок Комітету ВР, до предмета відання якого належать питання конституційного права, про те, що законопроект №7530 «Про судовий збір» не суперечить положенням Конституції України зазначений ч.2 ст.94 ЗУ «Про Регламент Верховної Ради України»;

6. У супровідних документах, що надавалися народним депутатам згідно ч.2 ст.99 ЗУ «Про Регламент Верховної Ради України» відсутній список авторів законопроекту та «висновки всіх експертиз щодо законопроекту», без яких голосування депутатів за прийняття законопроекту в якості закону є недійсним, оскільки без всіх встановлених законодавством експертиз, без всієї вичерпної інформації встановленої законом, депутати не могли прийняти зваженого, обґрунтованого рішення для голосування, зокрема депутатам не було надано:

a. справжнього без обману експертного висновку Комітету ВР з питань регламенту на відповідність оформлення та реєстрації законопроекту №7530 «Про судовий збір» вимогам Регламенту в якому враховано відсутність «Списку авторів законопроекту», відсутність «Фінансово-економічного обґрунтування (включаючи відповідні розрахунки)»;

b. експертного висновку Комітету ВР до предмета відання якого належать питання боротьби з корупцією, щодо відповідності законопроекту №7530 «Про судовий збір» вимогам антикорупційного законодавства,

c. висновку Комітету ВР до предмета відання якого належать питання конституційного права, про те, що законопроект №7530 «Про судовий збір» не суперечить положенням Конституції України;

d. фінансово-економічного обґрунтування (включаючи відповідні розрахунки) які НЕ надавалися ініціаторами у супровідних документах;

e. списку авторів законопроекту.

7. Остаточною юридичною експертизою яка здійснювалась після прийняття закону «Про судовий збір» Головним юридичним управлінням ВР України згідно ч.2 ст.103 ЗУ «Про Регламент Верховної Ради України» (Довідка від 15.07.2011) встановлено, що норми прийнятого закону суперечать Конституції та іншим Законам України: «Законопроектом передбачено, що судовий збір має зараховуватися до спеціального фонду Державного бюджету України та встановлено напрями використання таких коштів.

Проте, це суперечить вимогам статті 95 Конституції України, за якою виключно законом про державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків, а також не узгоджується із статтею 13 Бюджетного кодексу України, згідно з якою розподіл бюджету на загальний та спеціальний фонди, надходження та видатки цих фондів встановлюються виключно цим Кодексом та законом про державний бюджет України».

8. Жодного зауваження і висновків Головного юридичного управління ВР України до законопроекту №7530 «Про судовий збір» під час голосування народними депутатами враховано не було;

9. В ПОЯСНЮВАЛЬНІЙ ЗАПИСЦІ до проекту Закону України «Про судовий збір» депутати Мірошниченко Юрій Романович (VI скликання); Пилипенко Володимир Пилипович (VI скликання); Писаренко Валерій Володимирович (VI скликання), відверто вводили суспільство і депутатів ВР України в оману. В пункті 5. «Фінансово-економічне обґрунтування» ПОЯСНЮВАЛЬНОЇ ЗАПИСКИ до проекту Закону України «Про судовий збір» вони заявляють: «Реалізація законопроекту не впливає на доходну та видаткову частини Державного бюджету України». Висновками Головного юридичного управління до першого читання цей обман і порушення ч.3 ст.91 ЗУ «Про Регламент Верховної Ради України» було виявлено: «…згідно з чинним Декретом Кабінету Міністрів України “Про державне мито” державне мито зараховується до місцевих бюджетів, крім державного мита, що справляється з позовних заяв, які подаються до господарського суду, із апеляційних і касаційних скарг на рішення та постанови господарських судів, заяв про їх перегляд за нововиявленими обставинами, реалізація зазначеної пропозиції призведе до зменшення надходжень до місцевих бюджетів. Звертаємо увагу на те, що відповідно до статті 27 Бюджетного кодексу України до законопроекту, прийняття якого призведе до зміни показників бюджету в поточному бюджетному періоді, суб'єкт права законодавчої ініціативи зобов'язаний додати фінансово-економічне обґрунтування (включаючи відповідні розрахунки). Якщо такі зміни показників бюджету передбачають зменшення надходжень бюджету або збільшення витрат бюджету, до законопроекту подаються пропозиції змін до законодавчих актів України щодо скорочення витрат бюджету або джерел додаткових надходжень бюджету для досягнення збалансованості бюджету. Відповідна ж інформація у поданих документах відсутня».

10. Перший заступник Голови Комітету ВР з питань бюджету В.В.Лук’янов також виявив обман ініціаторів законопроекту №7530 «Про судовий збір» які стверджували у ПОЯСНЮВАЛЬНІЙ ЗАПИСЦІ, що реалізація законопроекту не впливає на дохідну та видаткову частини Державного бюджету України. Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету на засіданні 15 лютого 2011 року (протокол № 57) відповідно до статті 27 Бюджетного кодексу України та статті 93 Регламенту Верховної Ради України було встановлено: «Разом з тим, у законопроекті пропонується замінити державне мито, що справляється із позовних заяв до судів (яке зараховується до загального фонду Державного бюджету) на судовий збір (який авторами законопроекту Пропонується зараховувати до спеціального фонду державного бюджету). Враховуючи зазначене, такий законопроект матиме вплив на показники бюджету - призведе до зменшення доходів загального фонду державного бюджету.

Слід відмітити, що у статті 9 законопроекту пропонується судовий збір зараховувати до спеціального фонду державного бюджету та спрямовувати Його на забезпечення здійснення правосуддя, зміцнення матеріально – технічної бази судів. Таке положення не відповідає вимогам Бюджетного кодексу України, а саме: частини п’ятої статті 13 (згідно з якою розподіл бюджету на загальний та спеціальний фонди, їх складові частини визначаються виключно цим Кодексом та законом про Державний бюджет України) та частини четвертої статті 29 (згідно з якою склад доходів спеціального фонду бюджету України визначається законом про Державний бюджет».

11. Голова Комітету ВР з питань регламенту і депутатської етики та забезпечення діяльності Верховної Ради України В.В. Макеєнко, відверто вводить в оману незважаючи на порушення ініціаторами та Апаратом ВР України ч.1, ч.3 ст.91 ЗУ «Про Регламент Верховної Ради України», яке виявлено Головним юридичним управлінням та Комітетом Верховної Ради України з питань бюджету. Всупереч фактам В.В. Макеєнко заявляє: «Відповідно до положень частин першої та третьої статті 93 Регламенту Верховної Ради України повідомляємо, що зазначений законопроект зареєстровано згідно з вимогами статей 90-92 Регламенту Верховної Ради України». Відсутність списку авторів законопроекту та фінансово-економічного обґрунтування (включаючи відповідні розрахунки) обов’язок подання яких передбачено законом і пряме порушення ч.1, ч.3 ст.91 ЗУ «Про Регламент Верховної Ради України» «законослухняним» депутатом В.В. Макеєнко не згадано.

12. Предметом відання Комітету ВР з питань правової політики є оцінка відповідності законопроектів та проектів інших актів Верховної Ради України Конституції України. Жодного висновку в порядку, передбаченому статтями 93, 94 (попередній розгляд) та частиною четвертою статті 118 Регламенту Верховної Ради України (друге читання), на засіданні Комітету Верховної Ради України з питань правової політики не розглядалося та рішення по законопроекту №7530 «Про судовий збір», щодо відповідності законопроекту Конституції України не ухвалювалося.

13. Жодного зауваження і висновків Головного юридичного управління ВР України до першого і другого читання законопроекту №7530 «Про судовий збір» під час голосування народними депутатами враховано не було.

14. Стаття 8 Конституції України встановила: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй». Законопроектом №7530 «Про судовий збір» мінімальний розмір судового збору для позивачів було збільшено у 28,2 рази, що є прямим порушенням ст.3, ч.3 ст.22 Конституції України: «При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод».

Докази незаконності процедури прийняття законопроекту №7530 «Про судовий збір» в якості закону надані в додатках.

Статтею 2 ЦПК України вказано: «Стаття 2. Завдання та основні засади цивільного судочинства

1. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

2. Суд та учасники судового процесу зобов’язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

3. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є:

1) верховенство права;

2) повага до честі і гідності, рівність усіх учасників судового процесу перед законом та судом;

3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;

4) змагальність сторін;

5) диспозитивність;

6) пропорційність;

7) обов’язковість судового рішення;

8) забезпечення права на апеляційний перегляд справи;

9) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, встановлених законом;

10) розумність строків розгляду справи судом;

11) неприпустимість зловживання процесуальними правами;

12) відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення».

Завданням судочинства в Україні не є оплата судового збору за кожну вимогу немайнового характеру в цивільному, адміністративному або кримінальному судочинстві. Суд не є митником вказав Європейський Суд з прав людини. Суддя зобов’язаний дотримуватися Верховенства права. Стаття 129 Конституції України встановила: «Суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права».

Конституційний Суд України зазначав, що «складовим елементом конституційного принципу верховенства права в розумінні статті 8, частини другої статті 55 Конституції України є доступ особи до суду з метою здійснення судового контролю щодо законності та правомірності усіх рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, оскільки в результаті такої діяльності публічної влади можливе свавільне втручання у права, свободи будь-якої фізичної чи юридичної особи» [абзац перший підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 24 червня 2020 року № 6-р(ІІ)/2020]; «приписи статті 8, частини першої статті 55 Конституції України зобов’язують державу гарантувати на законодавчому рівні кожному можливість реалізації його права на судовий захист. Законодавець має встановити такий обсяг права осіб на судовий захист, який забезпечував би його дієву реалізацію, а відмова судів у реалізації такої можливості може призвести до порушення гарантованого Конституцією України права на судовий захист» [перше, друге речення абзацу шостого пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 6 квітня 2022 року № 2-р(ІІ)/2022]. Стаття 55 Конституції України встановила, що держава гарантує право на судовий захист без сплати судового збору;

Принцип Jura novit curia складається з трьох основних елементів:

• Суд знає закон;

• Суд здійснює пошук та аналіз правових норм щодо спору безвідносно посилання сторін;

• Суд застосовує норми права до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus);

Суд зобов’язаний знати вимогу ст.3, ст.8, ст.22, ст.55, ст.60, ст.129, ст.130 Конституції України. Жодною нормою Конституції України не встановлено, що суд допускає позивача до судочинства тільки після сплати судового збору.

Внутрішнє переконання судді - це стан свідомості особи судді, що відображає результат розумової суб'єктивної діяльності судді в процесі судочинства щодо оцінки доказів з метою достовірного встановлення фактичних обставин.

Згідно рівня своєї кваліфікації суддя, як правознавець високої кваліфікації, зобов’язаний знати вимоги Конституції України, а професійна свідомість і внутрішнє переконання судді зобов’язані вирахувати неконституційність і несправедливість ЗУ «Про судовий збір» (3674-VI). Внутрішнє переконання судді має ґрунтуватися на правосвідомості та так званої моральної свідомості – СОВІСТІ. А.Ф. Коні відзначав, що совість є гарантією ретельності дослідження істини та правдивості думки судді. Якщо у судді відсутня совість як внутрішнє переконання, то йому нема чого робити на посаді судді. Якщо судді для виконання ст.3, ст.8, ст.55 Конституції України необхідна сплата судового збору, то це некваліфікований суддя, який не має совісті і немає належної кваліфікації. Це суддя який примушує позивача до виконання неконституційного ЗУ «Про судовий збір» з погрозою недопущення до правосуддя за відсутності ознак вимагання.

Суддя зобов’язаний знати вимоги Конституції України, зміст Верховенства права, вимоги п.1 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах». Суддя зобов’язаний мати совість як внутрішнє переконання яке ґрунтується на правосвідомості для виконання професійних обов’язків судді.

Повноваження органів державної влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) та від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19)).

При цьому суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним під час вирішення судом питання про те, яким законом потрібно керуватися для вирішення спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 наголосила, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку правову норму необхідно застосувати для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Згідно ч.6 ст.10 Цивільного процесуального кодексу України: «Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії».

Частина 4 статті 7 КАС України вказала: «Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

У такому випадку суд після винесення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, що віднесено до юрисдикції Конституційного Суду України».

Враховуючи вищезазначене:

1. Жодною нормою Конституції України не передбачено сплачувати судового збору на судові витрати, оскільки всі судові витрати якими забезпечується фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів забезпечуються Державним бюджетом України в якому окремо визначаються видатки на утримання судів і суддів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя згідно ст.130 Конституції України та ст.2 ЗУ «Про джерела фінансування органів державної влади», у відповідності до вимог ст.4.2 Податкового кодексу України: «Загальнодержавні, місцеві податки та збори, справляння яких не передбачено цим Кодексом, сплаті не підлягають» ст.9.4. Податкового кодексу України: «Установлення загальнодержавних податків та зборів, не передбачених цим Кодексом, забороняється».

2. Ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази встановила ст.60. Вимога сплатити судовий збір встановлений неконституційним ЗУ «Про судовий збір» (3674-VI) який було прийнято з порушеною процедурою розгляду та ухвалення, який суперечить вимогам Конституції України, ЗУ «Про джерела фінансування органів державної влади», Податковому кодексу України є примушуванням до виконання цивільно-правових зобов'язань;

3. Спрямовування коштів судового збору на забезпечення здійснення правосуддя, зміцнення матеріально-технічної бази судів суперечить вимогам ч.2 статті 95 Конституції України, якою визначено, що виключно законом про Державний бюджет України визначаються будь-які видатки держави на загальносуспільні потреби, розмір і цільове спрямування цих видатків.

4. Якщо суддя примушує позивача до виконання цивільно-правових зобов'язань, зокрема до сплати судового збору з погрозою недопущення до правосуддя чим порушує принцип Верховенства права, не дотримувався принципу Jura novit curia (суд знає закон), не має совісті як внутрішнього переконання яке ґрунтується на правосвідомості та високому рівні правової кваліфікації яку зобов’язаний мати кожен суддя, та дії такого судді підпадають під відповідальність встановлену ст.355 Кримінального кодексу України;

5. Виконання ст.3, ст.8, ст.55 Конституції України та ст.6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини не потребує оплати судового збору, як це вказано п.1 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах»: «Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950), Рекомендація щодо заходів, які полегшують доступ до правосуддя № R (81)7, прийнята Комітетом міністрів Ради Європи 14 травня 1981 року, та практика Європейського суду з прав людини під час застосування цієї Конвенції не визнають необхідність сплати судових витрат обмеженням права доступу до суду. Разом із тим, ураховуючи положення пункту 1 статті 6 Конвенції та прецедентну практику Європейського суду з прав людини (зокрема, рішення від 19 червня 2001 року у справі "Креуз проти Польщі" (Kreuz v. Poland)), сплата судових витрат не повинна перешкоджати доступу до суду, ускладнювати цей доступ таким чином і такою мірою, щоб завдати шкоди самій суті цього права суті цього права, та має переслідувати законну мету».

Законною метою кожного суду є виконання ст.55 Конституції України: «Права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

{Офіційне тлумачення частини першої статті 55 див. в Рішенні Конституційного Суду № 9-зп від 25.12.97}

Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб», ст.124: «Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.

Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення» та ст.130: «Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів. У Державному бюджеті України окремо визначаються видатки на утримання судів з урахуванням пропозицій Вищої ради правосуддя», а тому відкриття провадження і вирішення по суті моєї справи має відбуватись без сплати судового збору на всіх етапах її розгляду;

Якщо суд має сумнів у викладених фактах, то прошу суд зробити запит до апарату ВР України. Щодо кожного законопроекту, включеного до порядку денного сесії Верховної Ради, Апарат Верховної Ради та головний комітет ведуть справу законопроекту в електронній та паперовій формах. Справа законопроекту містить документи, внесені в порядку законодавчої ініціативи, документи, підготовлені в процесі розробки, розгляду, доопрацювання, прийняття відповідного законопроекту Верховною Радою, а також документи, які підготовлені органами Верховної Ради, державними органами, установами і організаціями за зверненням Верховної Ради — встановлено ст.97 ЗУ «Про Регламент Верховної Ради України».

Враховуючи все вищезазначене прошу Суд:

1. Розглянути справу без сплати судового збору.

2. Згідно вимог ч.6, ч.7 ст.10 Цивільно процесуального кодексу України після ухвалення рішення за цим клопотанням суд має звернутись до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону «Про судовий збір» разом з додатками наданими з цим клопотанням.

У випадку продовження неконституційної вимоги судді по сплату судового збору по цій справі, це клопотання буде доказом, що суддя не має совісті та достатньої правової кваліфікації для розгляду судових спорів.

Підпис. Дата.

Додатки:

Копії оригіналів документів отриманих від Архівного підрозділу Апарату Верховної Ради України зі Справи законопроекту №7530 «Про судовий збір»

[1] Довідка до Закону України «Про судовий збір» є Остаточною юридичною експертизою прийнятого закону, що здійснюється Головним юридичним управління Верховної Ради України згідно ч.3 ст.103 ЗУ «Про Регламент Верховної Ради України»: «Остаточна юридична експертиза і редакційне опрацювання здійснюються після прийняття акта Верховної Ради в цілому» надана в Додатках