|
ЗАКОН
УКРАЇНИ |
Про правовий режим воєнного стану
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/389-19#Text
Міжнародний пакт
про громадянські і політичні права
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_043#Tex
КОНВЕНЦІЯ
про захист цивільного населення під час війни
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_154#Tex
ЄВРОПЕЙСЬКА КОНВЕНЦІЯ З ПРАВ ЛЮДИНИ
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_004#Text
Хартия
основных прав Европейского Союза
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/994_524#Text
КОНСТИТУЦІЯ
УКРАЇНИ
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#Text
ЦИВІЛЬНИЙ КОДЕКС
УКРАЇНИ
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/435-15#Text
ГОСПОДАРСЬКИЙ КОДЕКС
УКРАЇНИ
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/436-15#Text
|
ЗАКОН
УКРАЇНИ |
Про правовий режим надзвичайного стану
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1550-14#top
|
ЗАКОН
УКРАЇНИ |
Про міжнародні договори України
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/1906-15#Text
Віденська конвенція
про право міжнародних договорів
https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_118#top
Відповідно до положень підпункту 6 пункту 16-1 Розділу ХV «ПЕРЕХІДНІ
ПОЛОЖЕННЯ» Конституції України до впровадження нового адміністративно-територіального устрою
України відповідно до змін до Конституції України щодо децентралізації влади,
але не довше ніж до 31 грудня 2017 року, утворення, реорганізацію та ліквідацію судів здійснює
Президент України на підставі та у порядку, що визначені ЗАКОНОМ (!!!).
Крім того, Розділом VIII «ПРАВОСУДДЯ» чинної Конституції України (Основного
закону – закону прямої дії) встановлено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також
привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються (ст.
124 КУ). Суд
утворюється, реорганізовується і ліквідовується ЗАКОНОМ,
проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після
консультацій з Вищою радою правосуддя (ст. 125 КУ). Правосуддя здійснюють судді (ст.
127 КУ). Призначення на
посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя
в порядку, встановленому законом (ст. 128 КУ). Суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та
керується верховенством права. Основними
засадами судочинства є: рівність усіх
учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність
сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом
їх переконливості; гласність
судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; розумні
строки розгляду справи судом (ст. 129 КУ). Суд
ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов’язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового
рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням
судового рішення здійснює суд (ст. 129-1 КУ).
Засадничими принципами статті 6 Конвенції про захист прав
людини і основоположних свобод (ратифікованої Верховною Радою України Законом
України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції
про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та
протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції»), - є довіра до
суду встановленого законом.
Частиною третьою статті 16 Закону України
«Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що суд як державний орган має
печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.
Положеннями статті 19 Закону України «Про
судоустрій і статус суддів» визначено, що суд утворюється
і ліквідовується ЗАКОНОМ (!!!). Проект закону про утворення чи ліквідацію суду вносить
до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою
правосуддя. Місцезнаходження, територіальна юрисдикція і статус
суду визначаються з урахуванням принципів територіальності, спеціалізації та
інстанційності. Підставами для утворення чи ліквідації суду є зміна визначеної
цим Законом системи судоустрою, необхідність забезпечення доступності
правосуддя, оптимізації видатків державного бюджету або зміна адміністративно-територіального
устрою. Утворення
суду може відбуватися шляхом створення нового суду або реорганізації (злиття,
поділу) судів. Кількість суддів у суді визначає Державна судова
адміністрація України за погодженням з Вищою радою правосуддя з урахуванням судового
навантаження та в межах видатків, визначених у Державному бюджеті України на
утримання судів та оплату праці суддів. Суд є юридичною особою, якщо інше не
визначено законом.
Відповідно до частини 1 статті 7 Закону України «Про судоустрій і
статус суддів» «кожному гарантується захист його прав,
свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим
судом, утвореним законом».
Зважаючи на міжнародні норми права хотілося
б зауважити, що відповідно до Загальної декларації прав людини (яка
була Прийнята і
проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948
року) всі люди є рівні перед законом і мають право, без
будь-якої різниці, на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на рівний
захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю Декларацію, і від
якого б то не було підбурювання до такої дискримінації (ст. 7). Крім того,
кожна людина має гарантоване Конституцією і законом право на ефективне
поновлення у правах компетентними національними
судами в разі
порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (ст. 8).
Відповідно до
положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод «кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи
упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим
законом…».
Згідно до
положень визначених підпунктом (b) пункту 3 статті 2 Міжнародного пакту про громадські і політичні права «кожна
держава, яка бере участь у цьому
Пакті, зобов'язується забезпечити, щоб право
на правовий захист для будь-якої особи, яка потребує такого захисту,
встановлювалось компетентними судовими,
адміністративними чи законодавчими властями або будь-яким іншим компетентним
органом,
передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту».
Відповідно до положень частини
першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання
рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», для
зменшення числа заяв
до Європейського суду з прав
людини проти України, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі –
Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ)
як джерело
права.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) в п. 66 рішення у справі «Бочан проти України» від
03.05.2007 р. (заява № 7577/02) зазначив, що «безсторонність,
в сенсі п. 1 статті 6, має визначатися відповідно до
суб'єктивного критерію, на підставі особистих переконань та поведінки
конкретного судді у конкретній справі - тобто, жоден з членів суду не має
проявляти будь-якої особистої прихильності або упередження, та об'єктивного
критерію - тобто, чи були у судді достатні гарантії для того, щоб виключити
будь-які легітимні сумніви з цього приводу. Відповідно до об'єктивного критерію
має бути визначено, чи наявні факти, що можуть бути перевірені, які породжують
сумніви щодо відсутності безсторонності судів. У цьому зв'язку навіть зовнішні
ознаки мають певне значення. Ключовим питанням є питання довіри, яку суди в
демократичному суспільстві мають вселяти суспільству і, перш за все, сторонам у
процесі».
Аналогічна
правова позиція закріплена також в п.п. 49, 52 рішення ЄСПЛ у справі «Білуха
проти України» від 09.11.2006 р. (заява № 33949/02), п. 28 рішення ЄСПЛ у
справі «Газета «Україна-центр» проти України» від 15.07.2010 р. (заява №
16695/04).
На додачу, в п.
105 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» від 09.01.2013 р. (заява № 21722/11) суд дійшов висновку про
те, що: «між суб’єктивною та об'єктивною безсторонністю не існує
беззаперечного розмежування, оскільки поведінка судді не тільки може викликати
об’єктивні побоювання щодо його безсторонності з точки зору стороннього
спостерігача (об’єктивний критерій), а й може бути пов’язана з питанням його
або її особистих переконань (суб'єктивний критерій). Отже,
у деяких випадках, коли докази для спростування презумпції суб’єктивної
безсторонності судді отримати складно, додаткову гарантію надасть вимога
об’єктивної безсторонності».
Крім того,
варто зазначити, що під «судом» у
практиці ЄСПЛ розуміється будь-який юрисдикційний орган, що вирішує питання,
віднесені до його компетенції на підставі норм права, відповідно до
встановленої процедури. Цей орган має бути встановлений
законом, а саме: суд утворений безпосередньо на підставі закону; суд діє в
межах своєї предметної, функціональної та територіальної юрисдикції; суд
діє в законному складі.
Текст статті 6 Конвенції може скласти враження, що її вимоги є
виконаними, коли справа заявника була розглянута будь-яким національним судом,
який створено на підставі закону. Однак ЄСПЛ у кількох рішеннях наголосив, що поняття «суд,
встановлений законом», стосується не тільки юридичного підґрунтя самого по собі
існування «суду», але також і дотримання судом спеціальних норм, які регулюють
його юрисдикцію, підсудність, повноваження судді (належний склад суду).
Першою
справою, в якій ЄСПЛ розглянув питання компетенції суду у світлі вимоги «суду,
встановленого законом», є справа «Coeme та інші проти Бельгії» (№ 3249296 та ін., рішення від
22 червня 2000 року). У цій справі касаційний суд Бельгії (верховний судовий
орган країни) виніс вирок у першій інстанції щодо міністра уряду та 4 інших
осіб, які ніколи не обіймали міністерських постів, хоча відповідно до
національного законодавства цей суд був повноважним виносити рішення у першій
інстанції тільки щодо міністрів.
У справі «Gurov проти Молдови» (№ 3645502, рішення від 11
липня 2006 року) ЄСПЛ визнав порушенням частини першої статті 6 Конвенції
розгляд цивільної справи суддею, строк повноважень якого на момент розгляду
справи закінчився, але він продовжував виконувати судові повноваження за
відсутності будь-яких правових підстав.
Подібно до
цієї справи, у справі «Олександр Волков
проти України» (№
21722/11, рішення від 9 січня 2013 року) заявник на національному рівні
оскаржив до Вищого адміністративного суду України (ВАСУ) своє звільнення з
посади судді. Для цього 19 жовтня 2010 року
Головою ВАСУ була спеціально створена палата, яка згодом частково задовольнила
позов заявника. Заявник стверджував, що на час розгляду справи строк
повноважень Голови ВАСУ сплив, чинне на той час законодавство не передбачало
процедури обрання суддів на адміністративні посади, а здійснення ним
повноважень відбувалось на підставі рішень Президії ВАСУ та Зборів суддів
адміністративних судів України. Відповідно, створена Головою ВАСУ палата не
була повноважною розглядати його справу. ЄСПЛ погодився із твердженнями
заявника, визнавши, що ані створення палати ВАСУ, яка розглядала справу
заявника, ані визначення її складу не були легітимними, оскільки здійснювались
Головою ВАСУ, строк повноважень якого сплив, а отже, це не був «суд,
встановлений законом».
Важливим прикладом застосування правила «суд,
встановлений законом», який має неабияке значення для української практики, є
наведений в рішенні у справі «DMD Group A.S.
проти Словаччини» (№ 1933403, рішення від 5
жовтня 2010 року). У цій справі голова місцевого суду своїм наказом призначив
себе суддею у справі заявника замість іншого судді та того ж дня припинив
провадження у справі. Суд звернув увагу, зокрема, на такі обставини:
а)
питання передачі справ від одного судді до іншого не було достатньо чітко
врегульовано національним законодавством, яке не передбачало жодних гарантій
проти зловживань;
б) мало місце поєднання однією особою адміністративних
функцій і здійснення нею правосуддя як суддею;
в)
єдиним документом, що регулював розподіл справ, був розклад роботи, який
безконтрольно змінювався головою суду. Зваживши на ці обставини, Суд визнав
порушення права на суд, «встановлений законом».
Відтак ЄСПЛ дійшов висновку, що касаційний суд не мав
ознак «суду, встановленого законом».
У справі «Сокуренко і Стригун проти України» (№№ 29458/04 та
29465/04, рішення від 20 липня 2007 року) ЄСПЛ зазначив, що згідно зі статтею 111-18 Господарського процесуального кодексу (ГПК)
Верховний суд, скасувавши постанову Вищого господарського суду, міг або
повернути справу на новий розгляд до нижчого суду, або ж припинити провадження
у справі. Натомість він залишив у силі постанову апеляційного суду, і такі дії
не були передбачені ГПК. ЄСПЛ також зазначив, що не було жодної іншої правової
норми, яка б надавала повноваження Верховному суду ухвалювати подібне рішення у
справі. Проте у даній справі Верховний суд не надавав жодних аргументів щодо
прийняття такої постанови, виходячи за межі своїх повноважень шляхом свідомого
порушення ГПК і ухвалення такого ряду рішень, що, як вказувалося урядом, стало
звичайною практикою Верховного суду. На думку ЄСПЛ, перевищивши свої
повноваження, які були чітко викладені у ГПК, Верховний Суд не міг вважатися
«судом, встановленим законом» у визначенні пункту 1 статті 6 Конвенції відносно
оскаржуваного провадження.
Отже,
з урахуванням зазначеного вище слід вважати, що «суд, встановлений законом»
означає наступне:
– дотримання усіх правил
юрисдикції та підсудності;
– дотримання правил автоматичного
розподілу справ;
– наявність повноважень у судді;
– належний склад суду;
– наявність
достатніх повноважень для розгляду певної категорії справ.
В даному контексті слід зауважити, що умисне невиконання службовою особою рішення
Європейського суду з прав людини, рішення Конституційного Суду України та
умисне недодержання нею висновку Конституційного Суду України - карається
позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права
обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.
{Стаття 382 Кримінального кодексу України в редакції
Закону № 2453-VI від 07.07.2010; із змінами, внесеними згідно із Законом № 721-VII від 16.01.2014 - втратив чинність на підставі Закону № 732-VII від 28.01.2014; із змінами, внесеними згідно із Законами № 767-VII від 23.02.2014, № 2136-VIII від 13.07.2017}
Немає коментарів:
Дописати коментар