Початок в матеріалі: Заява про повалення конституційного ладу "суддею"
Яковлевим Д. О.
Скарга на слідчого, який не бачить
повалення конституційного ладу
Вих. № ЗВР/007/20 Дата: 15 жовтня 2020 року
ОФІС ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ
вул. Банкова, 11, місто Київ,
Київська
область, 01220
ВИЩА РАДА ПРАВОСУДДЯ
вул.
Студентська, 12-а, м. Київ,
Київська
область, 04050
Ніхто не зобов'язаний виконувати
явно злочинні розпорядження
\ чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження
чи наказу настає юридична
відповідальність.
(Стаття
60. Конституції України)
З А Я В А
про припинення повноважень «судді»
Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська Яковлева Дмитра
Олександровича як такого, що не набув громадянства Самостійної української
держави України
Я, Сергій Веніамінович Філіпенко,
представник Українського народу, Українець, Громадянин Самостійної Української
Держави України (згідно резолютивної
частини АКТу проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року), представник
та уповноважена особа Громадської організації «Об’єднана правозахисна група
«Багнет Нації», усвідомлюючи всю ступінь своєї персональної
відповідальності покладеної на мене обов’язком виконання статутних зобов’язань
громадської діяльності та громадянського обов’язку, щодо додержання і чіткого
виконання (повсякчас) приписів чинної Конституції України не тільки самим
собою, безпосередньо, а й оточуючими мене (тим більше посадовими і службовими
особами, а тим більше - під час виконання делегованих їм повноважень і
обов’язків), звертаюсь до Вас від себе особисто і імені нашого громадського
об’єднання із заявою про виявлене порушення чинного законодавства, яке має
місце при здійсненні правосуддя «суддею» Бабушкінського районного суду міста
Дніпропетровська Яковлевим Дмитром Олександровичем, у відсутність набуття ним
відповідного громадянства Самостійної української держави України.
Положеннями статті 1. Конституції України (Основного закону – закону
прямої дії) закріплено, що Україна є суверенна і
незалежна, демократична, соціальна, правова держава.
Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека
визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і
спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою
діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним
обов'язком держави (ч.ч. 1
і 2 ст. 2 КУ).
В Україні визнається і діє
принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші
нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні
відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до
суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина
безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (ч.ч. 1-3 ст. 8 КУ).
Розділом VIII «ПРАВОСУДДЯ» Конституції України
визначено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування
функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими
особами не допускаються (ст. 124
КУ). Суд утворюється, реорганізовується і
ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України
Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя (ст. 125 КУ). Правосуддя здійснюють судді (ст. 127 КУ). Призначення на посаду судді здійснюється Президентом України
за поданням Вищої ради правосуддя в порядку, встановленому законом (ст. 128 КУ). Суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується
верховенством права. Основними засадами судочинства є: рівність
усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність
сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом
їх переконливості; гласність судового процесу та його повне фіксування
технічними засобами; розумні строки розгляду справи
судом (ст. 129
КУ). Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення
є обов’язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному
законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд (ст. 129-1).
Засадничими принципами статті 6 Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод (ратифікованої Верховною Радою України Законом України
від 17 липня
1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав
людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2,
4, 7 та 11 до Конвенції») є довіра до
суду встановленого законом.
Відповідно до частини 1 статті 7 Закону України
«Про судоустрій і статус суддів» «кожному гарантується
захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім
і справедливим судом, утвореним законом».
Нормою частини першої статті 1 Закону України «Про судоустрій і статус
суддів» також чітко визначено, що «судова влада в Україні відповідно до
конституційних засад поділу влади, здійснюється незалежними та безсторонніми
судами, утвореними законом».
Зважаючи на міжнародні норми права хотілося б зауважити, що відповідно
до Загальної декларації прав людини (яка була Прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III)
Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року) всі люди
є рівні перед законом і мають право, без
будь-якої різниці, на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на рівний
захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю Декларацію, і від
якого б то не було підбурювання до такої дискримінації (ст. 7). Крім того,
кожна людина має гарантоване Конституцією і законом право на ефективне
поновлення у правах компетентними
національними судами в разі порушення її основних прав, наданих
їй конституцією або законом (ст. 8).
Відповідно до положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і
основоположних свобод «кожен має право на справедливий і публічний
розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим
законом…».
Згідно до положень визначених підпунктом (b) пункту 3 статті 2
Міжнародного пакту про громадські і політичні права «кожна держава,
яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується забезпечити, щоб
право на правовий захист для будь-якої
особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими властями або
будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою
держави, і розвивати можливості судового захисту».
Відповідно до положень частини першої статті
17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання
рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», для
зменшення числа заяв
до Європейського суду з прав
людини проти України, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і
основоположних свобод (далі – Конвенція) та практику Європейського суду з прав
людини (далі – ЄСПЛ) як джерело права.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) в п. 66 рішення у справі «Бочан проти України» від 03.05.2007
р. (заява № 7577/02) зазначив, що «безсторонність,
в сенсі п. 1 статті 6, має визначатися відповідно до
суб'єктивного критерію, на підставі особистих переконань та поведінки
конкретного судді у конкретній справі - тобто, жоден з членів суду не має
проявляти будь-якої особистої прихильності або упередження, та об'єктивного
критерію - тобто, чи були у судді достатні гарантії для того, щоб виключити
будь-які легітимні сумніви з цього приводу. Відповідно до об'єктивного критерію
має бути визначено, чи наявні факти, що можуть бути перевірені, які породжують
сумніви щодо відсутності безсторонності судів. У цьому зв'язку навіть зовнішні
ознаки мають певне значення. Ключовим питанням є питання довіри, яку суди в
демократичному суспільстві мають вселяти суспільству і, перш за все, сторонам у
процесі».
Аналогічна правова позиція закріплена також
в п.п. 49, 52 рішення ЄСПЛ у справі «Білуха проти України» від 09.11.2006 р.
(заява № 33949/02), п. 28 рішення ЄСПЛ у справі «Газета «Україна-центр» проти
України» від 15.07.2010 р. (заява № 16695/04).
На додачу, в п. 105 рішення ЄСПЛ у справі
«Олександр Волков проти України» від 09.01.2013 р. (заява № 21722/11) суд дійшов
висновку про те, що: «між суб’єктивною та об'єктивною безсторонністю не існує беззаперечного
розмежування, оскільки поведінка судді не тільки може викликати об’єктивні
побоювання щодо його безсторонності з точки зору стороннього спостерігача
(об’єктивний критерій), а й може бути пов’язана з питанням його або її
особистих переконань (суб'єктивний критерій). Отже, у деяких випадках, коли докази для спростування презумпції
суб’єктивної безсторонності судді отримати складно, додаткову гарантію надасть
вимога об’єктивної безсторонності».
Крім того, варто зазначити, що під «судом» у практиці ЄСПЛ розуміється
будь-який юрисдикційний орган, що вирішує питання, віднесені до його
компетенції на підставі норм права, відповідно до встановленої процедури. Цей
орган має бути встановлений законом,
а саме: суд утворений безпосередньо на підставі закону; суд діє в межах
своєї предметної, функціональної та територіальної юрисдикції; суд діє в
законному складі.
Текст статті 6 Конвенції може
скласти враження, що її вимоги є виконаними, коли справа заявника була
розглянута будь-яким національним судом, який створено на підставі закону. Однак ЄСПЛ у кількох рішеннях
наголосив, що поняття «суд, встановлений законом», стосується не тільки
юридичного підґрунтя самого по собі існування «суду», але також і дотримання
судом спеціальних норм, які регулюють його юрисдикцію, підсудність,
повноваження судді (належний склад суду).
Першою справою, в якій ЄСПЛ розглянув питання
компетенції суду у світлі вимоги «суду, встановленого законом», є справа «Coeme та інші проти
Бельгії» (№ 3249296 та ін., рішення від
22 червня 2000 року). У цій справі касаційний суд Бельгії (верховний судовий
орган країни) виніс вирок у першій інстанції щодо міністра уряду та 4 інших
осіб, які ніколи не обіймали міністерських постів, хоча відповідно до
національного законодавства цей суд був повноважним виносити рішення у першій
інстанції тільки щодо міністрів.
У справі «Gurov проти Молдови» (№ 3645502,
рішення від 11 липня 2006 року) ЄСПЛ визнав порушенням частини першої статті 6
Конвенції розгляд цивільної справи суддею, строк повноважень якого на момент
розгляду справи закінчився, але він продовжував виконувати судові повноваження
за відсутності будь-яких правових підстав.
Подібно до цієї справи, у справі «Олександр Волков
проти України» (№ 21722/11,
рішення від 9 січня 2013 року) заявник на національному рівні оскаржив до
Вищого адміністративного суду України (ВАСУ) своє звільнення з посади судді. Для цього
19 жовтня 2010 року Головою ВАСУ була спеціально створена палата, яка згодом
частково задовольнила позов заявника. Заявник стверджував, що на час розгляду
справи строк повноважень Голови ВАСУ сплив, чинне на той час законодавство не
передбачало процедури обрання суддів на адміністративні посади, а здійснення
ним повноважень відбувалось на підставі рішень Президії ВАСУ та Зборів суддів
адміністративних судів України. Відповідно, створена Головою ВАСУ палата не
була повноважною розглядати його справу. ЄСПЛ погодився із твердженнями
заявника, визнавши, що ані створення палати ВАСУ, яка розглядала справу
заявника, ані визначення її складу не були легітимними, оскільки здійснювались
Головою ВАСУ, строк повноважень якого сплив, а отже, це не був «суд,
встановлений законом».
Важливим прикладом застосування правила
«суд, встановлений законом», який має неабияке значення для української
практики, є наведений в рішенні у справі «DMD Group A.S. проти Словаччини» (№
1933403, рішення від 5 жовтня 2010 року). У цій справі голова місцевого суду
своїм наказом призначив себе суддею у справі заявника замість іншого судді та
того ж дня припинив провадження у справі. Суд звернув увагу, зокрема, на такі
обставини:
а) питання передачі справ від
одного судді до іншого не було достатньо чітко врегульовано національним
законодавством, яке не передбачало жодних гарантій проти зловживань;
б) мало
місце поєднання однією особою адміністративних функцій і здійснення нею
правосуддя як суддею;
в) єдиним документом, що регулював
розподіл справ, був розклад роботи, який безконтрольно змінювався головою суду.
Зваживши на ці обставини, Суд визнав порушення права на суд, «встановлений
законом».
Відтак ЄСПЛ дійшов висновку, що
касаційний суд не мав ознак «суду, встановленого законом».
У справі «Сокуренко і Стригун
проти України» (№№ 29458/04 та
29465/04, рішення від 20 липня 2007 року) ЄСПЛ зазначив, що згідно зі статтею 111-18
Господарського процесуального кодексу (ГПК) Верховний суд, скасувавши постанову
Вищого господарського суду, міг або повернути справу на новий розгляд до
нижчого суду, або ж припинити провадження у справі. Натомість він залишив у
силі постанову апеляційного суду, і такі дії не були передбачені ГПК. ЄСПЛ
також зазначив, що не було жодної іншої правової норми, яка б надавала
повноваження Верховному суду ухвалювати подібне рішення у справі. Проте у даній
справі Верховний суд не надавав жодних аргументів щодо прийняття такої
постанови, виходячи за межі своїх повноважень шляхом свідомого порушення ГПК і
ухвалення такого ряду рішень, що, як вказувалося урядом, стало звичайною
практикою Верховного суду. На думку ЄСПЛ, перевищивши свої повноваження, які
були чітко викладені у ГПК, Верховний Суд не міг вважатися «судом, встановленим
законом» у визначенні пункту 1 статті 6 Конвенції відносно оскаржуваного
провадження.
Отже, з урахуванням зазначеного вище слід вважати, що
«суд, встановлений законом» означає наступне:
–
дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності;
–
дотримання правил автоматичного розподілу справ;
–
наявність повноважень у судді;
–
належний склад суду;
–
наявність достатніх повноважень для розгляду певної категорії справ.
Доповнюючи європейську практику та розширюючи зміст профільних міжнародних
договорів, доречно також зауважити, що преамбулою Кодексу суддівської етики,
затвердженого рішенням ХІ чергового з’їзду суддів України від 22.02.2013 року,
визначено, що здійснення права кожного на
судовий захист на основі принципу верховенства права, здійснення правосуддя від
імені держави Україна виключно на підставі Конституції та законів України, міжнародних
договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України,
висувають високі вимоги до моральних якостей кожного судді.
«Усвідомлюючи значимість своєї місії, з метою зміцнення та підтримки довіри
суспільства до судової влади судді України вважають, що зобов'язані
демонструвати і пропагувати високі стандарти поведінки, у зв'язку з чим добровільно
беруть на себе більш істотні обмеження, пов'язані з дотриманням етичних норм як
у поведінці під час здійснення правосуддя, так і в позасудовій поведінці».
Відповідно до положень статей даного
Кодексу: «суддя повинен бути прикладом неухильного
додержання вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, а також
дотримання високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у
чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду.
Суддя має докладати всіх зусиль до того,
щоб на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини його
поведінка була бездоганною.
Суддя повинен старанно й неупереджено
виконувати покладені на нього обов'язки та вживати заходів для поглиблення
своїх знань та вдосконалення практичних навичок.
Суддя повинен здійснювати судочинство в
межах та порядку, визначених процесуальним законом, і виявляти при цьому
тактовність, ввічливість, витримку й повагу до учасників судового процесу та
інших осіб.
Суддя
повинен виконувати обов'язки судді безсторонньо і неупереджено та утримуватися
від поведінки, будь-яких дій або висловлювань, що можуть призвести до
виникнення сумнівів у рівності професійних суддів, народних засідателів та
присяжних при здійсненні правосуддя».
Як вже зазначалось раніше, частиною першою статті 9. Конституції
України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких
надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.
Беручи до уваги дане положення Конституції
треба зазначити, що відповідно до Бангалорських принципів поведінки суддів, які було схвалено Резолюцією
Економічної та Соціальної Ради ООН 27.07.2006 № 2006/23 і які ґрунтуються на засадах незалежності, об’єктивності, чесності та
неупередженості, а також дотримання етичних норм, рівності, компетентності та
старанності, - визначено наступне:
Беручи
до уваги Загальну
декларацію з прав
людини, в якій визнається як основоположний принцип надання в рівній
мірі кожній особі права на розгляд її справи,
що пов'язана зі встановленням її прав та обов'язків, незалежним судом,
на засадах справедливості та безсторонності, на відкритому судовому засіданні у
встановленому законом порядку,
беручи до уваги Міжнародний пакт про
громадянські і політичні
права, що гарантує рівність всіх громадян перед судом, а також право кожної особи на своєчасний
розгляд її справи, що пов'язана зі
встановленням її прав та обов'язків, компетентним та незалежним судом на
засадах справедливості та безсторонності, на
відкритому судовому засіданні у встановленому законом порядку,
зазначені вище принципи мають на меті
встановлення стандартів етичної
поведінки суддів. Вони адресовані суддям
для використання як інструкції, а також судовим органам для використання як
базових принципів регламентації поведінки
суддів. Крім того,
вони покликані сприяти кращому
розумінню та підтримці
здійснення правосуддя з боку
представників виконавчої та законодавчої влади, адвокатів та суспільства в
цілому. Ці принципи передбачають,
що судді у своїй поведінці підзвітні відповідним органам, що створені
для підтримки суддівських
стандартів, які діють
об'єктивно та незалежно і
мають на меті збільшення, а не
зменшення значущості існуючих правових норм та правил поведінки, якими зв'язані
судді.
Саме тому Конституція України,
Закон України «Про судоустрій і статус суддів», Кодекс суддівської етики та Бангалорські
принципи поведінки судді (в контексті, як чітка інструкція до виконання), мають
забезпечити високі стандарти
поведінки суддів всіх судових установ, з метою укріплення суспільної довіри до
судових органів, що має першочергове значення для підтримки незалежності судових органів. Об'єктивність судді є необхідною умовою для належного виконання ним
своїх обов'язків. Вона (об’єктивність),
проявляється не тільки у змісті винесеного рішення, а й в усіх
процесуальних діях, що супроводжують його прийняття. Суддя демонструє поведінку, бездоганну навіть з
точки зору стороннього спостерігача. Спосіб дій та поведінка судді мають підтримувати
впевненість суспільства в чесності та непідкупності судових органів. Недостатньо просто чинити правосуддя,
потрібно робити це відкрито для суспільства. Суддя дотримується етичних норм, не допускаючи прояву некоректної
поведінки при здійсненні будь-якої діяльності, що пов'язана з його посадою.
Постійна увага з боку суспільства покладає на суддю обов'язок прийняти ряд
обмежень, і, незважаючи на те, що пересічному громадянину ці обов'язки могли б
здатися обтяжливими, суддя приймає їх добровільно та охоче. Поведінка судді має
відповідати високому статусу його посади. Суддя виконує всі свої обов'язки,
включаючи винесення відкладених рішень, розумно, справедливо та з достатньою
швидкістю.
В своєму Рішенні № 45 від 13 серпня 2018 «Щодо заходів для
забезпечення дотримання принципу рівності перед судом і законом» Рада суддів
України зауважує: «звернути увагу суддів на необхідності
неухильного дотримання Кодексу суддівської етики та вимог процесуальних законів
та норм матеріального права, рішень ЄСПЛ під час здійснення правосуддя.
Судова діяльність та поведінка судді має
бути взірцем чесного, добросовісного, толерантного, кваліфікованого і
справедливого служіння народу України».
Повертаючись до положень статті 126.
Конституції України слід зауважити, що повноваження судді припиняються у разі припинення
громадянства України або набуття суддею громадянства іншої держави.
Слід зауважити, що виключно тільки
конституційні Громадяни
України всіх національностей Українського
народу Самостійної української держави України, є саме тією
конституційною основою не тільки всієї конституційної законодавчої, виконавчої,
судової влади та місцевого самоврядування Українського
народу Самостійної української
держави України, офіційно
встановлених положеннями Розділу ІV «Верховна Рада
України», Розділу V «Президент України»,
Розділу VІ «Кабінет Міністрів України. Інші
органи виконавчої влади», та Розділу VІІІ «Правосуддя» Конституції України від 28 червня 1996 року а і
конституційною основою самої
Самостійної української держави
України, безпосередньо
встановленої резолютивною частиною
АКТу проголошення незалежності
України від 24 серпня
1991 року та офіційним
Рішенням № 17
пленарного засідання 24 серпня 1991 року
о 18-00 Верховної Ради Української
РСР 12-го конституційного скликання.
У підтвердження вищенаведених обставин саме в
частині відвертого посягання
на національну державність Українського народу Української РСР та
його правонаступника 1
грудня 1991 року Українського народу Самостійної української держави України, а також,
на його національні території, та на його національне багатство -
безпосередньо встановлене положеннями
розділів і статтей Конституції
України від 28 червня 1996 року, ДИВИСЬ
у Відомостях Верховної Ради
України за вище вказаний період,
наступне:
1) Положення ст.4
Закону УРСР «Про Президента
Української РСР» від
5 липня 1991 року № 1295-12 засвідченого
Головою Верховної Ради
Української РСР – Кравчуком Л.М.,
якими встановлено, - що «При вступі на
посаду Президент Української
РСР проголошує присягу
такого змісту, - «Урочисто
присягаю народові України
при здійснені повноважень Президента України ….» - а
не Українському народу Української РСР;
2)
Постанову Президії Верховної Ради України від 26 серпня 1991 року № 1442-12
«Про звернення Президії Верховної Ради
України до Громадян України всіх національностей державоутворюючих націй»; -
а не до Українському
народу Української РСР
3) Положення статті 17 «Присяга державних службовців» ЗУ «Про державну службу» від 16 грудня 1993 року N 3723-XII, - що «Громадяни України, які вперше зараховуються на державну службу, приймають Присягу такого змісту:
«Повністю
усвідомлюючи свою високу відповідальність, урочисто присягаю, що буду вірно служити народові
УКРАЇНИ, суворо дотримувати Конституції та законів
України».
Так як службові
особи конституційного судочинства
офіційно встановленого ч.3 статті 124 Конституції
України від 28 червня 1996 року,
ні за яких конституційних обставин
НЕ МОЖУТЬ у відсутність МАНДАТУ Українського народу Самостійної
української держави України, - його спеціального доручення, самостійно брати на себе
конституційні права та конституційні повноваження безпосередньо
належні Українському народу Самостійної української держави
України, у відповідності з положеннями статті 5
та розділу 4
статті 124 Конституції
України від 28 червня 1996
року, в частині офіційного здійснення конституційного правосуддя
тим більше у самих справах
самого конституційного права
власності Українського
народу Самостійної української держави
України, на самі конституційні предмети та об'єкти,
Тим більше
останні за жодних обставин
НЕ МОЖУТЬ здійснювати конституційне
правосуддя Українського народу
Самостійної української держави України, у незаконних інтересах фізичних осіб
без національності з нікчемними посвідченнями особи з найменуванням «УКРАЇНА» -
«Паспорт» віртуальних РВ «УМВС України»
- не конституційних «Громадян
України всіх національностей віртуального «Народу України».
А тим більше, не можуть останнє робити в
інтересах «адміністративних» суб'єктів нікчемного приватного та публічного
права офіційно припиненої 1 грудня 1991 року самої «УКРАЇНИ» як Української РСР, та їх органів
віртуального та неконституційного місцевого самоврядування безпосередньо самого нікчемного «Народу України».
В свою чергу
«суддя» Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська Яковлев Дмитро
Олександрович конституційного громадянства Самостійної української держави
України, у визначений законом спосіб, не набував. А отже, не може здійснювати
конституційного правосуддя, займати відповідну посаду професійного судді
Самостійної української держави України та постановляти рішення «Іменем
УКРАЇНИ» - Іменем офіційно припиненої 1грудня 1991 року
Української РСР, шляхом злісного невиконання наступного,
а
саме,
1) Постанови ЦВК № 60 від 4 грудня
1991 року по виборах Президента України та всеукраїнського референдуму,
в ЧАСТИНІ, якою дослівно
встановлено наступне: - «Відповідно
до ст. 41 Закону України «Про всеукраїнський та місцеві
референдуми», на підставі протоколу про результати всеукраїнського
референдуму Центральна виборча комісія по виборах Президента України та з всеукраїнського
референдуму
п о с т а н о в л я є: АКТ проголошення незалежності
України вважати підтвердженим;
2) Рішення Конституційного суду України № 3-зп
від 11 липня 1997 року у
справі № 1/1909-97 за конституційним поданням
Президента України «щодо
відповідності Конституції України
Постанови Верховної Ради України від 1
жовтня 1996 року «Про тлумачення статті 98 Конституції України», в ЧАСТИНІ,
самої обов’язковості ВОЛІ
Українського народу на
його Всеукраїнському референдумі
з питання прийняття
Конституції України від 28 червня
1996 року;
3)
Рішення Конституційного Суду України від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/2005 по
справі № 1-5/2005 «Про офіційне
тлумачення положень частин другої , третьої, статті 5 Конституції
України», в ЧАСТИНІ, самої
обов’язковості ВОЛІ Українського
народу на його
Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року, з підтримання
резолютивної частини АКТу проголошення незалежності
України від 24 серпня 1991 року;
4) Висновків Конституційного суду України
у його Рішенні
від 16 квітня 2008 року №
6-рп/2008 у справі № 1-2/2008 «за
конституційними поданнями Президента
України про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої статті 5,
статті 69, частини другої статті 72, статті 74, частини другої статті 94,
частини першої статті 156 Конституції України
(справа про прийняття Конституції та законів України на
референдумі), в ЧАСТИНІ, самої
обов’язковості положень ст.94 КПК України, саме
підчас введення в
дію Законів.
5) Рішення Конституційного Суду України від 30 вересня
2010 року № 20рп/2010 по справі № 1-45/2010 «за конституційним поданням 252 народних депутатів України щодо
відповідності Конституції України ( конституційності) Закону України «Про
внесення змін до Конституції
України» від 8 грудня 2004 року №
2222-ІV, в ЧАСТИНІ,
обов’язковості виборів до
Верховної Ради України,
кандидатів у Народні депутати України,
тільки конституційного
скликання, згідно положень
ч.1 ст.76 Конституції України.
На
підставі вищевикладеного, керуючись положеннями чинної Конституції України,
В И М А Г А Ю:
-
Припинити повноваження «судді» Бабушкінського районного суду міста
Дніпропетровська Яковлева Дмитра Олександровича як такого, що не набував в
законний спосіб громадянства Самостійної української держави України;
-
Або підтвердити конституційне громадянство «судді» Бабушкінського районного
суду міста Дніпропетровська Яковлева Дмитра Олександровича, надавши повну
фотокопію паспорта ГромадянинаУкраїни Українського народу Самостійної
української держави України встановленого зразка із зображенням Державного
Герба України закріпленого статтею 20. Конституції України;
-
Відповідь за фактом розгляду, перевірки і вжитих заходів надати у повному
обсязі, у хронологічній послідовності відповідно до вищевикладених пунктів прохальної
частини даної заяви, та надіслати у
письмовому (паперовому) вигляді на мою домашню адресу: 49055, місто Дніпро, Сергію Веніаміновичу
Філіпенко, і в електронному вигляді на вищезазначену електронну адресу: svf2011@ukr.net.
Зміст заяви та відповіді, публікуватиметься на сайті «БАГНЕТ НАЦІЇ»: http://bagnetnacii.blogspot.com
Уповноважений представник
ГО ОПГ «Багнет Нації»: Сергій Філіпенко
P. S. Дії, вчинені з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу
або захоплення державної влади, а також змова про вчинення таких дій, -
караються позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років з конфіскацією
майна або без такої.
(стаття 109 Кримінального
кодексу України)
Державна зрада, тобто діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду
суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності,
державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога
в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання
іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в
проведенні підривної діяльності проти України, - карається позбавленням волі на
строк від дванадцяти до п’ятнадцяти років з конфіскацією майна або без такої.
Звільняється від кримінальної відповідальності громадянин України, якщо він
на виконання злочинного завдання іноземної держави, іноземної організації або
їх представників ніяких дій не вчинив і добровільно заявив органам державної
влади про свій зв'язок з ними та про отримане завдання.
(стаття 111 Кримінального кодексу України)
Читайте також: Кодекси: дещо
з нормативної макулатури – архівні
сканкопії
Бюджетний і Податковий кодекси: мені не все
рівно кому, за що і скільки платити
Як введенні в дію кодекси України – відповідь
ВРУ
Отримали від ЦДАВО архівні копії кодексів –
документи
Читайте також: Як сприймати
відсутність Великої Державної Печатки України на документах особливої державної
ваги? - (оновлюється)
Телеграм: https://t.me/bagnetnacii
Фейсбук: https://www.facebook.com/groups/bagnetnacii
Сайт: http://bagnetnacii.blogspot.com
Фінансову підтримку діяльності
громадського об’єднання ГО «Багнет Нації» можна здійснити переказом на картку
ПриватБанку № 5168 7427 1422 2175 на ім’я Сергій Філіпенко. Дякуємо за Ваш вагомий внесок у
відновлення конституційного устрою України!
Немає коментарів:
Дописати коментар