Апеляція до ВП ВС по Закону України "Про відновлення дії окремих положень Конституції України"

   Своєю ухвалою від 26 лютого 2020 року Верховний суд відмовив у відкритті провадження в адміністративній справі за адміністративним позовом Карповича Андрія Петровича  до Верховної Ради України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії. З цих підстав до Великої Палати Верховного Суду буде подано апеляційну скаргу.

   Автор звертається до громадськості і фахівців в області права за порадами щодо вдосконалення змісту зазначеної скарги по суті.

   Пропозиції приймаються в коментарях до даного матеріалу, а також в особисті повідомлення на Фейсбук Андрій Карпович

                           До Великої Палати Верховного Суду                                     

                           01043 м.Київ ,вул.П.Орлика 8                                     

                           позивач:                                      

                                                                Андрій Петрович Карпович

                                                                e-mail: zimbabve1996@gmail.com

                                                                 відповідач :

                                                                 ВЕРХОВНА РАДА УКРАЇНИ

                                                                 01008 м.Київ,вул.Банкова 6-8(5 під’їзд)

                           (адреса для листування громадянам

                           01008 м.Київ,вул.Грушевського 5)

                                                                 тел.(044)255-42-46, факс(044)255-33-22

                                                                 Код ЄДРПОУ відсутній

                           наявна електронна адреса:

                           e-mail: pres-sl@rada.gov.ua                                                               

                                   razumkov@rada.gov.ua

                                  

                                                                 справа  № 9901/51/20

                                                                 вартість позову не визначається    

АПЕЛЯЦІЙНА СКАРГА

(на ухвалу  Верховного суду про  відмову у відкритті провадження в адміністративній справі за адміністративним позовом )

 Оскаржується ухвала Верховного суду від 26 лютого 2020 року справа № 9901/51/20.

 Я, Андрій Петрович Карпович (далі по тексту Позивач) поштовими засобами 19 лютого 2020 року направив до Верховного суду адміністративний позов (копія в додатках):

 -  Про визнання протиправною бездіяльності суб’єкта владних повноважень Верховної Ради України під час прийняття нормативно - правового акта з назвою Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України»( Документ 742-VII, чинний, поточна редакція — Прийняття від 21.02.2014), та зобов’язання вчинити суб’єкт владних повноважень Верховну Раду України дії ,які полягають у здійсненні подання до Конституційного Суду України щодо визнання Закону України “Про відновлення дії окремих положень Конституції України” від 21 лютого 2014 року таким, що не відповідає Конституції України.

  Положеннями ч.5, ст.266 КАС України закріплено, що судом апеляційної інстанції у справах, визначених частиною другою цієї статті, є Велика Палата Верховного Суду, тому дану скаргу на ухвалу Верховного суду про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі за адміністративним позовом Карповича Андрія Петровича  до Верховної Ради України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,має розглядати саме Велика Палата Верховного Суду.

 ___________ Позивач отримав поштовим листом ухвалу (копія в додатках) Верховного суду з додатками , яку було винесено 26 лютого 2020 року Верховним судом та якою ухвалено:

- Відмовити у відкритті провадження в адміністративній справі за адміністративним позовом Карповича Андрія Петровича  до Верховної Ради України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

 Позивач вважає, що ухвала  Верховного суду від 26 лютого 2020 року справа №9901/51/20 підлягає скасуванню повністю,а апеляційна скарга підлягає задоволенню в повному обсязі з наступних підстав.

  Для більш сприятливого та детального розуміння протиправності та необґрунтованості ,ухвали Верховного суду від 26 лютого 2020 року справа №9901/51/20 розглянемо по можливості кожен абзац ухвали поокремо.

  В мотивувальній частині  ухвали(копія в додатках) Верховного суду від 26 лютого 2020 року справа №9901/51/20 викладено наступне.

  В абзаці 2 мотивувальної частини ухвали Верховного суду вказано , що позовні вимоги обґрунтовані тим, що під час прийняття Закону України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21 лютого 2014 року, народними депутатами України було вчинено протиправну бездіяльність, направлену на свідоме, цілеспрямоване порушення статей 6, 57, 75, 85, 91, 94, 157, 158,159 Конституції України та статей 1,46,106,130,147,149 Закону України «Про регламент Верховної Ради України», чим було навмисно порушено суб`єктивні права позивача, зокрема невід`ємного права на участь у встановленні Конституційного ладу в Україні, шляхом волевиявлення на референдумі щодо необхідності внесення змін до Конституції України, які відбулись внаслідок прийняття Закону України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України» від 21 лютого 2014 року.

 Тобто позивачем в обґрунтуванні позовних вимог було вказано саме на протиправну бездіяльність направлену на свідоме, цілеспрямоване порушення статей 6, 57, 75, 85, 91, 94, 157, 158,159 Конституції України та статей 1,46,106,130,147,149 Закону України “Про регламент Верховної Ради України”.

   Абзацом 31 мотивувальної частини ухвали Верховного суду ,викладено геть інший зміст позовних вимог позивача- Таким чином, Верховна Рада України при розгляді та прийнятті законів не виконує владних управлінських функцій, а реалізовує свої повноваження щодо законодавчої діяльності. Це дає підстави дійти висновку про те, що юрисдикція адміністративних судів, зокрема Верховного Суду як суду першої інстанції не поширюється на спори «про визнання Виборчого кодексу України протиправними та таким, що порушує виборчі права», що є вимогою позивача у цій справі.

  Те ,що вимогою позивача по справі було «про визнання Виборчого кодексу України протиправними та таким, що порушує виборчі права», не відповідає дійсності і суперечить позовним вимогам позивача , що підтверджується змістом позовних вимог позову(копія в додатках) поданого до Верховного суду та підтверджується абзацом 2 мотивувальної частини ухвали Верховного суду від 26 лютого 2020 року

 Зі змісту адміністративного позову вбачається , що позивачем по справі оскаржувались саме дії та бездіяльність Верховної Ради України . Жодного слова,жодної фрази щодо “визнання Виборчого кодексу України протиправним та таким  що порушує виборчі права” в позовній заяві не міститься.

 Абзацом 5-м мотивувальної частини ухвали Верховного суду визначено ,що за приписами частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

 Рішенням Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянки Дзюби Галини Павлівни щодо офіційного тлумачення частини другої статті 55 Конституції України та статті 248-2 Цивільного процесуального кодексу України (справа громадянки Дзюби Г.П. щодо права на оскарження в суді неправомірних дій посадової особи) від 25 листопада 1997 року № 6-зп/1997 розтлумачено ,що частину другу статті 55 Конституції України необхідно розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства має гарантоване державою право оскаржити в суді загальної юрисдикції рішення, дії чи бездіяльність будь-якого органу державної влади, органу місцевого самоврядування, посадових і службових осіб, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх рішення, дія чи бездіяльність порушують або ущемлюють права і свободи громадянина України, іноземця, особи без громадянства чи перешкоджають їх здійсненню, а тому потребують правового захисту в суді.
  Такі скарги підлягають безпосередньому розгляду в судах незалежно від того, що прийнятим раніше законом міг бути встановлений інший порядок їх розгляду (оскарження до органу, посадової особи вищого рівня по відношенню до того органу і посадової особи, що прийняли рішення, вчинили дії або допустили бездіяльність).

  Змістом абзацу 3-о мотивувальної частини ухвали Верховного суду визначено ,що за приписами частини першої статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України суддя після одержання позовної заяви з’ясовує, зокрема, чи належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства.

  Положеннями ч.4,ст.22,параграфу 2 КАС закріплено , що Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму, справи за позовом про дострокове припинення повноважень народного депутата України, а також справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України, Президента України, Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, тому саме Верховний суд як суд першої інстанції має розглядати протиправні дії чи бездіяльність Верховної Ради України так як в позовній заяві йдеться мова саме про протиправну бездіяльність, а не визнання протиправним і скасування Закону України “Про відновлення дії окремих положень Конституції України”.

  Абзацом 6-м мотивувальної частини ухвали Верховного суду визначено , що частиною третьою статті 124 Конституції України визначено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

  Адміністративний позов поданий позивачем до Верховного суду є саме юридичним спором в публічно-правових правовідносинах і саме в повноваженнях адміністративних судів розглядати публічно-правовий спір між позивачем по справі і суб’єктом владних повноважень Верховною Радою України.

  Абзацом 7-м мотивувальної частини ухвали Верховного суду визначено , що відповідно до частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб’єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений в цій статті.

  При цьому жодне з положень КАС України не забороняє звернення та розгляд справи адміністративним судом справ які стосуються порушення політичних та громадянських прав і свобод громадянина України.

  Абзацом 8-м мотивувальної частини ухвали Верховного суду визначено , що в той же час, гарантоване статтею 55 Конституції України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим, реальним та стосувалося індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

  На обґрунтування позовних вимог щодо порушення індивідуально порушених прав і інтересів позивача, в позовній заяві поданій до Верховного суду було викладено наступне.

   Я,Андрій Петрович Карпович народився 7 березня 1979 року , Українська РСР,Дніпропетровська область,Криворізький район ,с.Лозуватка і є людиною громадянином УРСР (по правонаступництву України) з правами даними мені від народження Конституцією УРСР,Міжнародними договорами пріоритет яких визнано УРСР (по правонаступництву Україною), а не фізичною особою яка тлумачиться в Міжнародному приватному праві як — особа без громадянства,іноземець,громадянин України який проживає за межами України. Право на безпосередню участь в державних справ дано мені від народження і не може бути ні скасовано ні узурповано державою.

  Права і свободи позивача мають широкий зміст.

 Відповідно до Конституції України (254к/96-ВР)основне право громадянина - це його можливість здійснювати певні дії для задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, установлених державою і закріплених у Конституції та інших нормативно-правових актах.

  У Конституції України(254к/96-ВР)(переважно в розділі II та III ) визначено такі групи основних суб'єктивних прав:

 - громадянські;

 - політичні;

 - економічні;

 - соціальні;

 - екологічні;

 - культурні;

 - сімейні;

   Політичні права - можливості людини і громадянина брати участь у громадському та державному житті, вносити пропозиції про поліпшення роботи державних органів, їхніх службових осіб та об'єднань громадян, критикувати вади в роботі, безпосередньо брати участь у різних об'єднаннях громадян.

  До цієї групи відносять такі права:

 - брати участь в управлінні державними та громадськими справами, користуватися рівним правом доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування;

 - обговорювати і приймати закони та рішення загальнодержавного і місцевого значення, беручи участь у всеукраїнському та місцевих референдумах;

 - надсилати індивідуальні або колективні письмові звернення чи особисто звертатися до державних органів, органів місцевого самоврядування та їхніх посадових осіб;

 - утворювати і брати участь у роботі об'єднань громадян (політичних партіях і громадських організаціях);

 - збиратися мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи й демонстрації, про що завчасно сповіщати органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування;

-  вибирати й бути обраним до державних органів та органів місцевого самоврядування;

-  мати громадянство.

 Окрім суб’єктивних політичних прав передбачених нормами прямої дії основного закону Конституції України(254к/96-ВР), мої суб’єктивні політичні права закріплено чинними міжнародними договорами які є частиною національного законодавства України та юридичну силу вищу , ніж Конституція України(254к/96-ВР).

 Одним із чинних міжнародних договорів який відповідно до положень ст.9 Конституції України(254к/96-ВР) та ч.1 ст.19 Закону України “Про міжнародні договори України” є частиною національного законодавства , це ратифікований Указом Президії Верховної Ради УРСР N 2148-VIII від 19 жовтня 1973року — Міжнародний пакт про громадянські і політичні права.

    З моменту набрання чинності ,якщо правилами міжнародного договору яким є Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України , то застосовуються правила міжнародного договору, що закріплено положеннями ч.2,ст.19 Закону України “Про міжнародні договори України”.

   Положеннями пункту А,ст.25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права закріплено , що кожний громадянин  повинен  мати без будь-якої дискримінації, згаданої в статті 2, і без  необґрунтованих  обмежень  право  і можливість брати участь у веденні державних справ  як  безпосередньо так і за посередництвом вільно обраних представників.

   Безпосередня участь в державних справах це є прямою демократією,прямим народовладдям. Україна є  суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава ,що закріплено положеннями ст.1 Конституції України(254к/96-ВР).

 Безпосередня демократія, пряма демократія, пряме народовладдя — сукупність форм організації державної влади, за якої основні рішення щодо управління справами суспільства й держави схвалюються безпосередньо всіма громадянами на референдумах, зборах тощо.

  Так само позначають форму демократії (народовладдя), за якої люди безпосередньо вирішують (наприклад, шляхом голосування, загальними зборами) політичні ініціативи.

 Демократія як народовладдя тепер має дві загальновизнані форми — пряме (або безпосереднє) народовладдя та представницьке народовладдя.

 Пряме народовладдя— безпосередня участь громадян у вирішенні державних справ (прийняття рішення на референдумі, вирішення питань на загальних зборах тощо).

 Референдум — голосування населення із метою вирішення найважливіших питань державного та суспільного життя.

  Референдуми в Україні поділяються на всеукраїнські та місцеві.   Предметом всеукраїнського референдуму може бути:

 - Затвердження Конституції України, її окремих положень та внесення до Конституції України змін і доповнень;

 - Прийняття, зміна або скасування законів України або їх окремих положень;

- Прийняття рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів;

 З приводу необхідності затверджувати конституційний лад Україні та внесення змін до Конституції України ,Конституційним Судом України винесено декілька рішень.

   Рішення Конституційного Суду України у справі № 3-зп/1997 від 11 липня 1997 року:

  Конституція України прийнята Верховною Радою України від імені  Українського народу (преамбула Конституції України),який відповідно до статті 5 Конституції України має виключне  право  визначати і змінювати конституційний лад в Україні.

  Це право не може бути узурповано державою,її органами або  посадовими особами(там же). 

  Отже, прийняття Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття. 

  Це підтверджується пунктом 1 статті 85 Конституції  України,  яка  не передбачає права Верховної Ради України на прийняття Конституції України,а також статтею 156 Конституції України,  згідно з якою законопроект про внесення змін до розділів,які встановлюють засади конституційного ладу в Україні,  після  його  прийняття у Верховній Раді України має затверджуватись  всеукраїнським референдумом.

 Рішення Конституційного Суду України у справі № 6-рп/2005 від 5 жовтня 2005 року :

  На думку Конституційного Суду України, положення частини третьої статті 5 Конституції України треба розуміти так, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади може реалізовувати своє право визначати конституційний лад в України шляхом прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі.

(абзац четвертий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини)
  Рішення Конституційного суду України у справі за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 103 Конституції України в контексті положень її статей 5, 156 та за конституційним зверненням громадян Галайчука Вадима Сергійовича, Подгорної Вікторії Валентинівни, Кислої Тетяни Володимирівни про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої, четвертої статті 5 Конституції України (справа про здійснення влади народом).

   Починаючи з 1991 року , в України проводилось лише два референдуми (що підтверджується офіційною відповіддю- копія в додатках):

- Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року щодо затвердження Акту проголошення незалежності України;

- Всеукраїнський референдум 16 квітня 2000 року ,щодо опитування думки громадян з приводу реформи системи державного управління.

 Зі змісту відповіді щодо референдумів також вбачається , що референдуму про внесення змін до Конституції України в зв’язку з прийняття  Закону України “Про відновлення дії окремих положень Конституції України” від 21 лютого 2014 року - ніколи не проводилось.

  Вказані вище доводи ,є беззаперечним,юридично обґрунтованим доказом того , що позивача по справі було позбавлено невід’ємного права на участь у встановленні Конституційного ладу в Україні шляхом волевиявлення на референдумі щодо необхідності внесення змін в Конституцію України які відбулись внаслідок прийняття Закону України “Про відновлення дії окремих положень Конституції України” від 21 лютого 2014 року.

  Позбавлення можливості волевиявлення на референдумі є прямим порушенням прав позивача (узурпацією влади), закріплених положеннями розділу III Конституції України(254к/96-ВР), пункту А,ст.25 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права , а також є діями спрямованими на знищення прав і свобод позивача ,що заборонено положеннями ч.1,ст.5 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

  Верховною Радою України як суб’єктом владних законодавчих повноважень порушено право позивача громадянина України , саме бездіяльністю та діями направленими на позбавлення участі в державних справах і суд зобов’язаний встановити, відновити обсяг порушених прав позивача по справі , а не протиправно відмовляти у відкритті провадження по справі , що є позбавлення в доступі до правосуддя.

  З метою захисту,відновлення та гарантій прав громадян судом ,Конституційним Судом України було винесено ряд рішень

  Відповідно до частини другої статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Конституція України, таким чином, надає громадянам право безпосередньо звертатися до суду із скаргою на рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

(абзац перший пункту 9 мотивувальної частини)
   Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Закону України "Про вибори народних депутатів України" (справа про вибори народних депутатів України) від 26 лютого 1998 року № 1-рп/1998

 Конституція України гарантує кожному судовий захист його прав у межах конституційного, цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства України. Норми, що передбачають вирішення спорів, зокрема про поновлення порушеного права, не можуть суперечити принципу рівності усіх перед законом та судом і у зв'язку з цим обмежувати право на судовий захист.

(абзаци восьмий, тринадцятий-п’ятнадцятий пункту 3, абзац третій пункту 4 мотивувальної частини)
  Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо офіційного тлумачення положень частин другої, третьої статті 124 Конституції України (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб) від 7 травня 2002 року № 8-рп/2002

  Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення  порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).

(абзац шостий пункту 9 мотивувальної частини)
   Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора) від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003.

  При цьому в жодному акті законодавства, в жодному рішенні Конституційного суду не визначено , що дії направлені на порушення політичних та громадянських прав,на позбавлення безпосередньої участь у державних справах - не оскаржуються.

  Вказані обставини було викладено позивачем в позовній заяві, але з огляду на зміст мотивувальної частини ухвали суду , судом не було в повному обсязі вивчено зміст позовної заяви в якій детально,послідовно,обґрунтовано, з наданням письмових належних доказів , з посиланням на норми як внутрішнього законодавства так і на положення чинних міжнародних договорів які є частиною національного законодавства України, було викладено порушення політичних та громадянських прав позивача.

  Абзацом 9-м мотивувальної частини ухвали Верховного суду визначено , що згідно з частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

 

 Ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов’язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред’являється особі.

  Ключовими принципами статті 6 є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.

  Процедурна справедливість суду визначається як додержання процедурних правил, що спрямовані на забезпечення справедливості результату певної дії, незалежно від інших обставин.  Загальним і безумовним моментом усіх сучасних концепцій справедливості є ідея прав людини, тобто визнання однакового поводження з людьми і відмова від привілеїв та імунітету.

   Однакове поводження з людьми має на меті сприяння судом в можливості встановлення,відновлення та захисту всих без виключення суб’єктивних та об’єктивних прав якими наділено людину від народження і які є невід’ємні.

 Додержання процедурних правил включає в себе якісне , неупереджене вивчення матеріалів позовної заяви , детальне та доскональне дослідження обставин,доказів , обґрунтувань змісту позовної заяви , що є обов’язково для ефективного захисту та відновлення порушених прав позивача по справі. Суд зобов’язаний сприяти відновленню прав позивача на безпосередню участь в державних справах , а не сприяти подальшому порушенню прав шляхом відмови в доступі до правосуддя.

  Так, у справі Delcourt v. Belgium Суд зазначив, що „у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення".

  У справі Bellet v. France Суд зазначив, що „стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права".

  У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (див. Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).

  Положеннями ст.17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” закріплено ,що суд має застосовувати практику ЄСПЛ як джерело права і враховувати правову позицію ЄСПЛ при винесенні судом рішення.

  Абзацом 10-м мотивувальної частини ухвали Верховного суду визначено , що частиною першою статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що публічно-правовий спір - спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв’язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов’язує надавати такі послуги виключно суб’єкта владних повноважень, і спір виник у зв’язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб’єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв’язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб’єкта владних повноважень або іншої особи.

 Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ , який здійснює владу як безпосередньо так і через органи державної влади України,що закріплено положеннями ст.5 Конституції України.

  Державна влада в Україні поділяється на виконавчу , судову та законодавчу , що закріплено положеннями ст.6 Конституції України.

 Єдиним законодавчим органом , уповноваженим народом України на здійснення функції законодавчої влади є Верховна Рада України ,що закріплено положеннями ст.76 Конституції України.

 Верховна Рада України складається з 450 народних депутатів України ,які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років , що закріплено положеннями ст.76 Конституції України і є по суті колегіальним органом державної влади України.

   Єдине джерело влади народ України, шляхом обрання народного депутата України як представника влади делегує (уповноважує) представника шляхом передачі частини своїх повноважень щодо здійснення законодавчої влади в Україні.

 Тобто колегіальний орган Верховна Рада України уповноважена на здійснення функцій єдиного законодавчого органу ,шляхом делегації повноважень від єдиного джерела влади народу України до народних депутатів України під час виборів.

 Положеннями ст.92 Конституції України закріплено , що виключно законами України визначаються:

 1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і  свобод; основні обов'язки громадянина;

 2) громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства;

 3) права корінних народів і національних меншин;

 4) порядок застосування мов;

 5) засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку;

 6) основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і зайнятості, шлюбу, сім'ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров'я; екологічної безпеки;

 7) правовий режим власності;

 8) правові засади і гарантії підприємництва; правила конкуренції та норми антимонопольного регулювання;

 9) засади зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;

 10) засади регулювання демографічних та міграційних процесів;

 11) засади утворення і діяльності політичних партій, інших об'єднань громадян, засобів масової інформації;

 12) організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики;

 13) територіальний устрій України;

{Офіційне тлумачення пункту 13 частини першої статті 92 див. В Рішенні Конституційного Суду № 11-рп/2001 від 13.07.2001}

 14) судоустрій, судочинство, статус суддів; засади судової експертизи; організація і діяльність прокуратури, нотаріату, органів досудового розслідування, органів і установ виконання покарань; порядок виконання судових рішень; засади організації та діяльності адвокатури;

{Пункт 14 частини першої статті 92 в редакції Закону № 1401-VIII від 02.06.2016}

 15) засади місцевого самоврядування;

 16) статус столиці України; спеціальний статус інших міст;

 17) основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку;

 18) правовий режим державного кордону;

 19) правовий режим воєнного і надзвичайного стану, зон надзвичайної екологічної ситуації;

 20) організація і порядок проведення виборів і референдумів;

 21) організація і порядок діяльності Верховної Ради України, статус народних депутатів України;

 22) засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них.

{Офіційне тлумачення положення пункту 22 частини першої статті 92 див. В Рішенні Конституційного Суду № 7-рп/2001 від 30.05.2001}

  Виключно законами України встановлюються:

 1) Державний бюджет України і бюджетна система України; система оподаткування, податки і збори; засади створення і функціонування фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків; статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України; порядок утворення і погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу; порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види і типи;

 2) порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав; порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України;

 3) одиниці ваги, міри і часу; порядок встановлення державних стандартів;

 4) порядок використання і захисту державних символів;

 5) державні нагороди;

 6) військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання;

 7) державні свята;

8) порядок утворення і функціонування вільних та інших спеціальних зон, що мають економічний чи міграційний режим, відмінний від загального.

Законом України оголошується амністія.

   Положеннями ст.91 Конституції України закріплено , що Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу, крім випадків, передбачених цією Конституцією.

  Тобто колегіальний орган державної влади Верховна Рада України здійснює управління державою , органів виконавчої,судової гілки влади шляхом прийняття законів,постанов тощо,  яким керується держава ,органи державної влади в своїй діяльності. В цьому і полягає суть управління державою колегіальним органом Верховною Радою України , якому єдине джерело влади народ України делегував свої повноваження та функції управління державою на законодавчому рівні.

 

   Положеннями ст. 85 Конституції України закріплено , що до повноважень Верховної Ради України належить:

  1) внесення змін до Конституції України в межах і порядку, передбачених розділом XIII цієї Конституції;

  2) призначення всеукраїнського референдуму з питань, визначених статтею 73 цієї Конституції;

  3) прийняття законів;

  4) затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього, контроль за виконанням Державного бюджету України, прийняття рішення щодо звіту про його виконання;

  5) визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору;

{Пункт 5 частини першої статті 85 в редакції Закону № 2680-VIII від 07.02.2019}

  6) затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля;

  7) призначення виборів Президента України у строки, передбачені цією Конституцією;

  8) заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

  9) оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру, схвалення рішення Президента України про використання Збройних Сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України;

  10) усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту), встановленому статтею 111 цієї Конституції;

  11) розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;

  12) призначення за поданням Президента України Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, призначення за поданням Прем’єр-міністра України інших членів Кабінету Міністрів України, Голови Антимонопольного комітету України, Голови Державного комітету телебачення і радіомовлення України, Голови Фонду державного майна України, звільнення зазначених осіб з посад, вирішення питання про відставку Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України;

  12-1) призначення на посаду та звільнення з посади за поданням Президента України Голови Служби безпеки України;

  13) здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України відповідно до цієї Конституції та закону;

  14) затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням;

  15) прийняття Регламенту Верховної Ради України;

  16) призначення на посади та звільнення з посад Голови та інших членів Рахункової палати;

  17) призначення на посаду та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; заслуховування його щорічних доповідей про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні;

  18) призначення на посаду та звільнення з посади Голови Національного банку України за поданням Президента України;

  19) призначення на посади та звільнення з посад половини складу Ради Національного банку України;

  20) призначення на посади та звільнення з посад половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

  21) призначення на посади та звільнення з посад членів Центральної виборчої комісії за поданням Президента України;

  22) затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій Служби безпеки України, Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України;

  23) схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних Сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України;

  24) встановлення державних символів України;

  25) надання згоди на призначення на посаду та звільнення з посади Президентом України Генерального прокурора; висловлення недовіри Генеральному прокуророві, що має наслідком його відставку з посади;

{Пункт 25 частини першої статті 85 в редакції Закону № 1401-VIII від 02.06.2016}

  26) призначення на посади третини складу Конституційного Суду України;

{Пункт 26 частини першої статті 85 в редакції Закону № 1401-VIII від 02.06.2016}

{Пункт 27 частини першої статті 85 виключено на підставі Закону № 1401-VIII від 02.06.2016}

  28) дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим за наявності висновку Конституційного Суду України про порушення нею Конституції України або законів України; призначення позачергових виборів до Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

  29) утворення і ліквідація районів, встановлення і зміна меж районів і міст, віднесення населених пунктів до категорії міст, найменування і перейменування населених пунктів і районів;

  30) призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування;

  31) затвердження протягом двох днів з моменту звернення Президента України указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації;

  32) надання законом згоди на обов’язковість міжнародних договорів України та денонсація міжнародних договорів України;

  33) здійснення парламентського контролю у межах, визначених цією Конституцією та законом;

  34) прийняття рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів України чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриману не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України;

  35) призначення на посаду та звільнення з посади керівника апарату Верховної Ради України; затвердження кошторису Верховної Ради України та структури її апарату;

  36) затвердження переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, визначення правових засад вилучення об’єктів права приватної власності;

  37) затвердження законом Конституції Автономної Республіки Крим, змін до неї.

  Верховна Рада України здійснює також інші повноваження, які відповідно до Конституції України віднесені до її відання.

  Верховна Рада України у межах своїх повноважень може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань.

  Верховна Рада України для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес, утворює тимчасові слідчі комісії, якщо за це проголосувала не менш як одна третина від конституційного складу Верховної Ради України.

  Висновки і пропозиції тимчасових слідчих комісій не є вирішальними для слідства і суду.

  Організація і порядок діяльності комітетів Верховної Ради України, її тимчасових спеціальних і тимчасових слідчих комісій встановлюються законом.

  Детальний аналіз змісту ст. 85 Конституції України показує , що Верховна Рада України здійснює управління державою шляхом прийняття нормативно-правових актів якими керуються всі без виключення органи державної влади України, заслуховує звіти керівників центральних органів виконавчої влади , керівників правоохоронних органів, приймає необхідні нормативно -правові акти якими визначається внутрішньо та зовнішньо політичний курс України ,визначає основи економічного розвитку України тощо.

  Окремо розглянемо , суть терміну “публічно-владні управлінські функції” з застосуванням тлумачення окремих слів Академічним тлумачним словником української мови.

 За даними Академічного тлумачного словника української мови:

  Управління дія за значенням управляти -спрямовувати діяльність, роботу кого-, чого-небудь; бути на чолі когось, чогось; керувати.

  Керування дія за значенням керувати - зумовлювати дії, вчинки чиї-небудь,спрямовувати, направляти що-небудь кудись, до чогось,спрямовувати процес, впливати на розвиток, стан чого-небудь.

 Функції влади в процесуальному розумінні ,це здійснення суб’єктом владних повноважень органом державної законодавчої влади України  Верховною Радою України ,  управління/керування шляхом прийняття нормативно-правових актів направлених на упорядкування, організацію життя, забезпечення стабільності і розвитку суспільства на підставі Конституції та законів.

  Вищевикладене є беззаперечним юридично обґрунтованим доказом того , що суб’єкт владних повноважень колегіальний орган державної законодавчої влади Верховна Рада України здійснює публічно-владні управлінські функції , делегувані від народу України, з метою управління державою в спосіб визначений ст.85 Конституції України.

  Натомість судом не було якісно , неупереджено , детально досліджено дане питання з врахуванням положень Конституції України , що свідчить про помилковість та необґрунтованість висновків Верховного суду які викладено в мотивувальній частині ухвали.

 Вищевикладене є юридично обґрунтованим фактом помилковості тверджень Верховного суду щодо того ,що Верховна Рада України при розгляді та прийнятті законів не виконує владних управлінських функцій , про що йдеться в абзаці 31 ухвали Верховного суду.

 

  Абзацом 11 мотивувальної частини ухвали Верховного суду визначено , що Юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, фізичних чи юридичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (пункт 1 частини першої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України).

 Абзацом 14 мотивувальної частини ухвали Верховного суду визначено , що Відповідно до частини четвертої статті 22 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні, зокрема, справи щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України.

 Абзацом 15 мотивувальної частини ухвали Верховного суду визначено , що Особливості провадження у справах щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України встановлені статтею 266 Кодексу адміністративного судочинства України.

 Абзацом 16 мотивувальної частини ухвали Верховного суду визначено , що згідно з пунктами 1, 2 частини першої цієї статті її правила поширюються, зокрема, на розгляд адміністративних справ щодо законності (крім конституційності) постанов Верховної Ради України та законності дій чи бездіяльності Верховної Ради України.

 Абзацом 18 мотивувальної частини ухвали Верховного суду визначено , що у порядку адміністративного судочинства до Верховного Суду як суду першої інстанції можуть бути оскаржені постанови Верховної Ради України (на предмет їх законності), її дії чи бездіяльність, які виникли у правовідносинах, в яких вона реалізовує свої владні (управлінські) повноваження і які не вимагають перевірки на відповідність Конституції України за їх юридичним змістом і процедурою розгляду.

  Позивачем по справі подавався адміністративний позов - Про визнання протиправною бездіяльності суб’єкта владних повноважень Верховної Ради України під час прийняття нормативно - правового акта з назвою Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України»( Документ 742-VII, чинний, поточна редакція — Прийняття від 21.02.2014) ,та зобов’язання вчинити суб’єкт владних повноважень Верховну Раду України дії ,які полягають у здійсненні подання до Конституційного Суду України щодо визнання Закону України “Про відновлення дії окремих положень Конституції України” від 21 лютого 2014 року таким , що не відповідає Конституції України.

 В прохальній частині позовної заяви теж було вказано:

 1.Визнати протиправною бездіяльність суб’єкта владних повноважень Верховної Ради України під час прийняття нормативно - правового акта з назвою Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України»( Документ 742-VII, чинний, поточна редакція — Прийняття від 21.02.2014).

 2.Зобов’язати суб’єкт владних повноважень Верховну Раду України вчинити дії,які полягають у здійсненні подання до Конституційного Суду України щодо визнання Закону України “Про відновлення дії окремих положень Конституції України” від 21 лютого 2014 року таким , що не відповідає Конституції України.

 Жодного слова , жодної фрази не було вказано щодо визнання нечинним та протиправним Верховним судом акта Верховної Ради України з назвою Закон України “Про відновлення дії окремих положень Конституції України” від 21 лютого 2014 року.

 Абзацом 12 мотивувальної частини ухвали Верховного суду визначено , що Відповідно до частини другої статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів не поширюється на справи: 1) що віднесені до юрисдикції Конституційного Суду України; 2) що мають вирішуватися в порядку кримінального судочинства; 3) про накладення адміністративних стягнень, крім випадків, визначених цим Кодексом; 4) щодо відносин, які відповідно до закону, статуту (положення) громадського об’єднання, саморегулівної організації віднесені до його (її) внутрішньої діяльності або виключної компетенції, крім справ у спорах, визначених пунктами 9, 10 частини першої цієї статті.

 До юрисдикції Конституційного суду зокрема відносить перевірка на відповідність до Конституції України актів законодавства. В позовній заяві позивачем було вказано наступне.

  Постановою Пленуму Верховного Суду України № 9 “ Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 01 листопада 1996 року постановлено:

    -  Конституцією України ( 254к/96-ВР ) кожній людині гарантовано

право  звернутись  до суду для захисту своїх конституційних прав і

свобод.  Конституція має найвищу  юридичну  силу,  а  її  норми  є

нормами  прямої  дії.  Це  зобов'язує суди при розгляді конкретних

справ керуватись насамперед нормами Конституції України.

   З метою   правильного   застосування   норм  Конституції  при

здійсненні правосуддя Пленум Верховного Суду  України  постановив

дати судам такі роз'яснення:

          1. Відповідно  до ст.8 Конституції в Україні визнається і діє

принцип верховенства права.  Конституційні права та свободи людини

і  громадянина  є  безпосередньо  діючими.  Вони визначають цілі і

зміст  законів  та  інших  нормативно-правових  актів,   зміст   і

спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади,

органів  місцевого  самоврядування   і   забезпечуються   захистом

правосуддя.

     Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Конституцією

судового  захисту конституційних прав і свобод,  судова діяльність

має бути спрямована на захист цих  прав  і  свобод  від  будь-яких

посягань  шляхом  забезпечення  своєчасного  та  якісного розгляду

конкретних справ. При цьому слід мати на увазі, що згідно зі ст.22

Конституції  закріплені в ній права і свободи людини й громадянина

не є вичерпними.

     2. Оскільки Конституція України,  як зазначено в її ст.8, має

найвищу юридичну силу,  а її норми є нормами прямої дії,  суди при

розгляді  конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону

чи  іншого   нормативно-правового   акта   з   точки   зору   його

відповідності   Конституції   і   в   усіх   необхідних   випадках

застосовувати Конституцію як акт прямої дії.  Судові рішення мають

ґрунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке

не суперечить їй.

     У разі   невизначеності  в  питанні  про  те,  чи  відповідає

Конституції України застосований закон або  закон,  який  підлягає

застосуванню  в  конкретній  справі,  суд за клопотанням учасників

процесу або  за  власною  ініціативою  зупиняє  розгляд  справи  і

звертається  з мотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду

України,  який відповідно до ст.150  Конституції  може  порушувати

перед  Конституційним  Судом  України  питання  про  відповідність

Конституції  законів  та  інших  нормативно-правових  актів.  Таке

рішення   може  прийняти  суд  першої,  касаційної  чи  наглядової

інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.

  Положеннями ч.6,ст.13 Закону України”Про судоустрій і статус суддів” закріплено , що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

  Тому в разі , якщо суд прийде висновку , що питання визнання протиправною бездіяльності щодо прийняття акту Верховної Ради України з назвою Закон України “Про відновлення дії окремих положень Конституції України” має розглядатись Конституційним Судом України на відповідність до Конституції України, то суд має звернутись з відповідною ухвалою (постановою) до Верховного Суду України,  який відповідно до ст.150  Конституції  може  порушувати перед  Конституційним  Судом  України  питання  про  відповідність Конституції  законів  та  інших  нормативно-правових  актів.  Таке рішення   може  прийняти  суд  першої,  касаційної  чи  наглядової інстанції в будь-якій стадії розгляду справи.

  Натомість судом було відверто проігноровано постанову пленуму Верховного Суду України і не вжито жодного заходу щодо здійснення подання до Конституційного Суду України в разі якщо суд прийде висновку про необхідність перевірки Закону України “Про відновлення дії окремих положень Конституції України” на конституційність прийняття.

 Верховний суд замість того щоб детально, досконально, з урахуванням положень Конституції України ,чинних міжнародних договорів ,пленумів Верховного Суду України,рішень Конституційного Суду України,рішень ЄСПЛ як джерела права правильністю тлумаченням змісту окремих термінів в позовній заяві ,шукав підстави яким чином відмовити у відкритті провадження , що підтверджується змістом абзацу 2-о мотивувальної частини ухвали Верховного суду.

  Абзацом 17-м мотивувальної частини ухвали Верховного суду визначено ,що частиною четвертою статті 266 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що Верховний Суд за наслідками розгляду адміністративних справ щодо оскарження актів, дій чи бездіяльності Верховної Ради України може:

  1) визнати акт Верховної Ради України протиправним та нечинним повністю або в окремій його частині;

  2) визнати дії чи бездіяльність Верховної Ради України протиправними, зобов`язати Верховну Раду України вчинити певні дії;

  3) застосувати інші наслідки протиправності таких рішень, дій чи бездіяльності, визначені статтею 245 цього Кодексу.

  Положеннями п.4,ч.2,ст.245 КАС України закріплено , що до повноважень суду відноситься визнання бездіяльності суб’єкта владних повноважень протиправною та зобов’язання вчинити певні дії.

  Зміст позову і позовні вимоги позивача по справі повністю відповідають положенням п.2,ч.4,ст.266 та п.4,ч.2,ст.245 КАС України.

 Абзацом 32 -м мотивувальної частини ухвали Верховного суду визначено , що аналогічна правова позиція була висловлена Верховним Судом, зокрема, в ухвалах від 22 січня 2018 року у справі №9901/380/18, від 26 червня 2018 року у справі №9901/651/18, від 12 грудня 2018 року у справа №9901/952/18.

 Відразу звертаю увагу суду на невідповідність застосування аналогії права у вказаних вище справах до позовних вимог позивача по справі.

Абзац 2,3,4 мотивувальної частини ухвали у справі №9901/380/18:

 - визнати положення частини другої статті 10 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIII від 02 червня 2016 року, в редакції від 15 грудня 2017 року, щодо «вибору захисника своїх прав із особи, яка надає правничу допомогу» - протиправним та нечинним;

- визнати положення частини третьої статті 10 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIII від 02 червня 2016 року, в редакції від 15 грудня 2017 року, щодо «здійснення представництва в суді виключно адвокатом» - протиправним та нечинним;

- визнати положення частини першої статті 107 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIII від 02 червня 2016 року, в редакції від 15 грудня 2017 року, щодо «здійснення громадянами права на звернення зі скаргою до Вищої ради правосуддя щодо дисциплінарного проступку судді (дисциплінарною скаргою) тільки через адвоката» - протиправними та нечинними.

  Абзац 1-й мотивувальної частини ухвали у справі №9901/651/18:

- 25 червня 2018 року до Верховного Суду як суду першої інстанції надійшла позовна заява ОСОБА_2 до Верховної Ради України про визнання протиправними та нечинними положень пункту 26 розділу VI «Прикінцеві і перехідні положення» Бюджетного кодексу України (в редакції Закону України від 28 грудня 2014 року №79-VIII «Про внесення змін до Бюджетного кодексу щодо реформи міжбюджетних відносин», який набрав чинності 1 січня 2015 року) в частині застосування норми і положення статті 43 Закону України «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», статті 13 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування.

  Абзац 2-й мотивувальної частини ухвали у справі №9901/952/18:

- визнати рішення Верховної Ради України, а саме, ухвалення частини 1 статті 49 Закону України «Про вибори Президента України» від 05.03.1999 № 474-ХІV в редакції Закону № 879-VІІ від 13.03.2014 в частині, згідно з якою грошова застава вноситься кандидатом на пост Президента України у безготівковому порядку на спеціальний рахунок Центральної виборчої комісії (після початку виборчого процесу та до подання документів Центральній виборчій комісії для реєстрації) у розмірі 2 500 000 грн., незаконними та неконституційними;

  Преамбула ухвали суду справа №9901/359/19:

Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Губської О.А., перевіривши позовну заяву ОСОБА_1 до Верховної Ради України про визнання Закону України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» № 2168-VIII від 19 жовтня 2017 року нечинним та таким, що не відповідає Конституції України.

  У вищевказаних справах , позивними вимогами позивачів було або визнати протиправним та нечинним сам Закон або його окремі положення. Визнання нечинними законів України належить до повноважень Верховної Ради України шляхом прийняття нових Законів , або шляхом визнання неконституційними за рішенням Конституційного Суду України і саме через це розгляд вказаних справ не належить до компетенції Верховного суду.

 В моїй позовні заяві сама позовна заява була подана щодо визнання протиправною бездіяльності суб’єкта владних повноважень Верховної Ради України під час прийняття нормативно - правового акта з назвою Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України»( Документ 742-VII, чинний, поточна редакція — Прийняття від 21.02.2014) ,та зобов’язання вчинити суб’єкт владних повноважень Верховну Раду України дії ,які полягають у здійсненні подання до Конституційного Суду України щодо визнання Закону України “Про відновлення дії окремих положень Конституції України” від 21 лютого 2014 року таким , що не відповідає Конституції України.

 Позовні вимоги також містили інший зміст на відміну від вищевказаних справ:

1.   Визнати протиправною бездіяльність суб’єкта владних повноважень Верховної Ради України під час прийняття нормативно - правового акта з назвою Закон України «Про відновлення дії окремих положень Конституції України»( Документ 742-VII, чинний, поточна редакція — Прийняття від 21.02.2014).

 2.Зобов’язати суб’єкт владних повноважень Верховну Раду України вчинити дії,які полягають у здійсненні подання до Конституційного Суду України щодо визнання Закону України “Про відновлення дії окремих положень Конституції України” від 21 лютого 2014 року таким , що не відповідає Конституції України.

 По відношенню до моєї позовної заяви слід було застосувати як аналогію права ,постанову пленуму Верховного суду № 15“Про звернення до Конституційного Суду України з конституційним поданням щодо перевірки відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 37, частини першої статті 94, пункту 3 частини третьої статті 135 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII "Про судоустрій і статус суддів" у редакції Закону України від 16 жовтня 2019 року № 193-IX "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування", пунктів 4, 5, 6, 7, 9, 10 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 16 жовтня 2019 року № 193-IX "Про внесення змін до Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та деяких законів України щодо діяльності органів суддівського врядування", частин другої, третьої та четвертої статті 24, статті 28-1, частини восьмої статті 31, частини першої статті 42, частини третьої статті 47, частини четвертої статті 48 Закону України "Про Вищу раду правосуддя"  від 15 листопада 2019 року.

 Окремо звертаю увагу суду , що ухвала Верховного суду від 26 лютого 2020 року справа №9901/51/20 містить ознаки дискримінації за соціальним та майновим станом позивача по справі.

 Уважно проаналізувавши зміст постанови пленуму Верховного суду № 15 від 15 листопада 2019 року, вбачається висновок ,що подання до Конституційного суду України було здійснено в зв’язку з порушенням прав у свобод суддів,збереження суддівської винагороди,заробітної плати ,тобто з метою захисту майнових і немайнових прав суддівського складу.

  Натомість щодо встановлення , відновлення та відновлення порушених прав позивача по справі який знаходиться на порядок нижче за соціальним статусом, Верховним судом не було вжито жодного заходу і навпаки вживались заходи з метою відмови в доступі до правосуддя.

 Простіше кажучи — для себе і колег все , для громадян нічого.

  Завданнями та основами адміністративного судочинства у справах щодо оскаржень рішень,дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень , є перевірка судом чи прийняті вони обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії), що закріплено положеннями п.3,ч.2,ст.2 КАС України , з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації , що закріплено положеннями п.7,ч.2,ст.2 КАС України.

 Положеннями ст.26 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права закріплено , що:

  Всі люди  є рівними перед законом і мають право без будь-якої

дискримінації на рівний захист закону.

  В цьому  відношенні  всякого  роду дискримінація повинна бути

заборонена законом, і закон повинен гарантувати всім особам рівний

і  ефективний  захист  проти  дискримінації  за будь-якою ознакою,

як-от:  раса, колір шкіри, стать, мова, релігія, політичні чи інші

переконання,   національне чи соціальне походження, майновий стан,

народження чи інші обставини.

 Положеннями ст.14 Конвенції з прав людини і основоположних свобод  закріплено , що користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою — що до речі стосується і права на справедливий, неупереджений суд.

 Це свідчить , що судом було недостатньо , поверхнево досліджено обставини викладені позивачем по справі в позовній заяві ,або те ,що суд явно зацікавлений у відмові в доступі до правосуддя шляхом відмови у відкритті провадження так як справа має значний суспільний резонанс(не плутати з суспільним інтересом).

 Застосування по відношенню до позивача невідповідної аналогії права ,ігнорування постановами пленумів Верховного суду щодо здійснення подання до Конституційного суду України ,поверхневого огляду позовної заяви,необ’єктивного та неналежного оцінювання доказів та змісту позовної заяви, є юридично обґрунтованим, доведеним фактом неповного з’ясування Верховним судом обставин , що мають значення для справи,невідповідності висновків викладених в ухвалі Верховного суду , порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, що є підставою для скасування ухвали Верховного суду повністю та ухвалення нового рішення.

  На підставі вищевикладеного,керуючись ст.ст.6,8,9,21,22,29,55 Конституції України (254к/96-ВР),ст.13 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”,ст.17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”,ст.19 Закону України “Про міжнародні договори України”, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією з прав людини і основоположних свобод, ст.ст. 1,2,3,5,6,7,8,9,10,ч.4 ст.12,13,14,242,245,266,293,295-297,309,310,ч.2 ст.315,ст.317,ст.321 КАС України , ВИМАГАЮ:

- Скасувати ухвалу Верховного суду від 26 лютого 2020 року про відмову у відкритті провадження ,та ухвалити нове судове рішення яким зобов’язати суб’єкт владних повноважень Верховну Раду України вчинити дії,які полягають у здійсненні подання до Конституційного Суду України щодо визнання Закону України “Про відновлення дії окремих положень Конституції України” від 21 лютого 2014 року таким , що не відповідає Конституції України.

 Обов’язкових заходів для досудового врегулювання спору Законом не передбачено , не вживалось.

 Підтверджую , що не подано іншого позову (позовів) до цього самого відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав.

  Заходи забезпечення доказів вжито у вигляді поданих запитів та отриманих відповідей.

  Від сплати судового збору звільнений на підставі п. 13 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір» як Учасник Бойових Дій.

Додатки:

Телеграм: https://t.me/bagnetnacii
Фейсбук: https://www.facebook.com/groups/bagnetnacii
Сайт: http://bagnetnacii.blogspot.com

Фінансову підтримку діяльності ГО «Багнет Нації» можна здійснити на картку ПриватБанку 5168 7427 1422 2175 на ім’я Сергій Філіпенко. Дякуємо за Ваш внесок у відновлення конституційного устрою України!