Вих. № ЗВР-025/24 Дніпро Дата: 19 лютого 2024 року
Харківський апеляційний суд
Адреса: майдан
Героїв Небесної Сотні, 36,
місто Харків, Харківська область, 61001;
справа № 953/8163/23,
в інтересах підозрюваного: Андрій Петрович
Карпович, 07.03.1979 року народження,
адреса: вул. Івана Авраменка, буд.16, кв.6,
м. Кривий Ріг, Дніпропетровська область,
50076, утримується під вартою в
Харківському
слідчому ізоляторі;
КЛОПОТАННЯ
про застосування запобіжного заходу у вигляді особистої
поруки
Ми, ті, хто нижче підписалися –
співзасновники благодійного друкованого засобу
масової інформації (газети) «Багнет Нації» (Свідоцтво ДП № 2303-1041р від
29.03.2021 року) Владислав Віталійович Акулов (журналістське посвідчення №031/ДЗМІ-БН дійсне до 31.12.2025), Сергій Веніамінович Філіпенко (журналістське
посвідчення №007/ДЗМІ-БН дійсне до 31.12.2025), - офіційного видання Громадської організації
«Об’єднана правозахисна група «Багнет Нації» (зареєстрованої шляхом
повідомлення – реєстрація в РГО за № 1508568 від 01.06.2020 року), керуючись
частиною першою статті 180 КПК України, усвідомлюючи всю ступінь відповідальності
передбаченої положеннями частини п’ятої статті 180 КПК України, звертаємось з
письмовим зобов’язанням до колегії суддів Харківського апеляційного суду у складі
суддів: Курило О. М., Люшня А. І., Герцик Р. В., про особисту поруку за
виконанням підозрюваним покладених на нього обов’язків відповідно до статті 194 цього Кодексу і зобов’язуємось
за необхідності доставити його до органу досудового розслідування чи в суд на
першу про те вимогу.
Усвідомлено діємо в інтересах журналіста-кореспондента
нашого видання Андрія
Петровича Карповича, 07 березня 1979 року народження (журналістське
посвідчення №
008-ДЗМІ-БН дійсне до 31.12.2025), який, наразі є підозрюваним у
вчиненні кримінального злочину, передбаченого частиною третьою статті 114-2
Кримінального кодексу України та за рішенням слідчого судді Київського
районного суду м. Харкова, тримається під вартою в Харківському слідчому
ізоляторі.
Змушені констатувати той факт, що від
початку тримання Андрія Петровича Карповича під вартою в Харківському слідчому
ізоляторі, його стан здоров’я різко погіршився. Він потребує фахового,
стаціонарного медичного лікування.
Варто зазначити, що Андрій Петрович Карпович
є учасником бойових дій проти збройної агресії Російської Федерації проти
України починаючи з 2014 року. Та вже 25
лютого 2022 року його було покликано до лав Збройних Сил України у зв’язку із
повномасштабним вторгненням російських військ в Україну, де він був одним з
найкращих розвідників-диверсантів, особисто спланував та успішно проводив
десятки бойових операцій, в наслідок яких ворог втратив десятки солдат та
декілька одиниць бойової техніки.
В свою чергу
перебування Андрія Карповича в лавах збройних сил суттєво погіршило стан його
здоров’я, після чого він був демобілізований, але не сидів склавши руки, а
тримав юридично-правовий фронт всередині України. Будучи
до того ж правозахисником Громадської організації
«Об’єднана правозахисна група «Багнет Нації», він відстоював конституційні
права воїнів, які продовжували і продовжують боронити нашу державу.
Андрій Петрович Карпович завжди публічно наполягав
на обов’язковості
додержання
всіма норм Конституції та законів України.
Однією з таких норм є норма прямої дії частини першої статті 62 Конституції
України згідно якої особа
вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному
покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено
обвинувальним вироком суду.
Відповідно до висновків мотивувальної
частини Рішення
Конституційного Суду України від 8 червня 2022 року № 3-р(ІІ)/2022
(яке є обов’язковим, остаточним та таким, що не може
бути оскаржено) згідно до Конституції України людина, її життя і
здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні
найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають
зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за
свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним
обов’язком держави (стаття 3); в
Україні визнається і діє принцип верховенства права; Конституція України має
найвищу юридичну силу; закони та інші „нормативно-правові акти приймаються на
основі Конституції України і повинні відповідати їй“ (частини перша, друга статті
8).
За частинами першою, другою статті 28 Конституції України кожен має право
на повагу до його гідності; ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому,
нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.
Згідно зі статтею 55 Конституції
України права і свободи людини і громадянина захищаються судом (частина перша);
кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності
органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і
службових осіб (частина друга).
Відповідно до статті 58 Конституції
України закони та інші „нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі,
крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи“;
ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися
законом як правопорушення.
Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не
може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в
законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду; ніхто не
зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину; обвинувачення не
може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на
припущеннях; усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь
(частини перша, друга, третя статті 62 Конституції України).
Виключно законами України визначаються, зокрема,
діяння, які є злочинами, та відповідальність за них (пункт 22 частини першої статті 92 Конституції України).
В своєму іншому Рішенні від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020
Конституційний Суд України наголосив, що обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина є можливим у
випадках, визначених Конституцією України. Таке обмеження може встановлюватися виключно законом - актом, ухваленим
Верховною Радою України як єдиним органом законодавчої влади в Україні.
Встановлення такого обмеження підзаконним актом суперечить статтям 1, 3, 6, 8, 19, 64 Конституції України.
В
своєму Рішенні № 7-рп/2001 від 30 травня 2001 року Конституційний Суд України дійшов висновку, що: «Наголошуючи
на важливості гарантій
захисту прав і свобод людини і громадянина, Конституція
України встановила, що склад правопорушення як підстава притягнення особи до юридичної відповідальності та заходи державно-примусового
впливу за його вчинення визначаються
ВИКЛЮЧНО ЗАКОНОМ, а не будь-яким
іншим нормативно-правовим актом, що юридична відповідальність особи має
індивідуальний характер, що ніхто не може відповідати за діяння, які на
час їх вчинення не визнавалися законом
як правопорушення, та бути
двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за
одне й те саме правопорушення (статті 58, 61, пункти 1, 22 частини першої
статті 92 Конституції України).
Системний
аналіз викладених конституційних положень дає підстави дійти висновку, що за своїм змістом пункт 22 частини першої статті 92 Конституції
України спрямований не на встановлення
переліку видів юридичної
відповідальності. Ним визначено, що ВИКЛЮЧНО ЗАКОНАМИ України мають врегульовуватись засади
цивільно-правової відповідальності (загальні підстави, умови, форми відповідальності тощо), підстави
кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності -
діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями
(основні ознаки правопорушень, що утворюють
їх склад), та відповідальність за них. У такий спосіб Конституція України ЗАБОРОНИЛА врегульовувати зазначені
питання підзаконними нормативно-правовими актами та встановила, що лише
Верховна Рада України у ВІДПОВІДНОМУ
ЗАКОНІ має право
визначати, яке
правопорушення визнається, зокрема, адміністративним правопорушенням чи злочином, та міру відповідальності
за нього».
В контексті зазначеного Конституційний Суд України
вирішив, що: «Положення
пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України треба розуміти так, що
ним безпосередньо не встановлюються види юридичної відповідальності. За цим
положенням виключно законами України
визначаються засади цивільно-правової відповідальності, а також діяння, що є злочинами, адміністративними
або дисциплінарними
правопорушеннями як підстави кримінальної, адміністративної, дисциплінарної
відповідальності, та відповідальність за такі діяння. Зазначені питання не можуть бути предметом регулювання
підзаконними нормативно-правовими актами».
Отже слід констатувати, що на сьогодні положення пункту 22 частини першої
статті 92 Конституції України, залишаються
невиконаними. Тобто окремим законом не визначено діяння як підставу
кримінальної відповідальності, та відповідальність за такі діяння.
Відповідно до пункту 1 статті 7
Конвенції „нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь-якого
кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії чи бездіяльності, яка на
час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним
законом або міжнародним правом. Також не може бути призначене суворіше
покарання ніж те, що підлягало застосуванню на час вчинення кримінального
правопорушення“. Подібні приписи містяться, зокрема, у Загальній
декларації прав людини 1948 року (пункт 2 статті
11), Міжнародному
пакті про громадянські і політичні права 1966 року (пункт 1
статті 15).
Аналізуючи пункт 1 статті 7 Конвенції,
співвідносний зі статтею 58 Конституції України, Конституційний Суд України
враховує практику тлумачення цього пункту Європейським судом з прав людини.
У рішенні у справі Scoppola v. Italy (№ 2) від 17
вересня 2009 року (заява № 10249/03) Європейський суд з прав людини зазначив,
що „гарантія, установлена статтею 7 Конвенції, що
є істотним елементом правовладдя (the rule of law), посідає визначне місце в
системі захисту [людських прав] за Конвенцією. <…> Цю статтю мають
тлумачити та застосовувати, як це випливає з її предмета й цілі, у такий
спосіб, щоб забезпечувати ефективний захист від свавільного переслідування,
засудження та покарання <…>“ (§ 92); „у пункті 1 статті 7
Конвенції міститься не лише заборона зворотної дії приписів кримінального права
на шкоду обвинуваченому. У ньому також втілено принцип, що лише закон може
визначати злочин та встановлювати покарання (nullum crimen, nulla poena sine
lege). Із цього пункту випливає не тільки заборона кваліфікувати як
правопорушення діяння, які на момент їх вчинення не були кримінально караними,
у більш загальному розумінні він так само встановлює принцип, згідно з яким
кримінальний закон не можна тлумачити широко на шкоду обвинуваченому, наприклад
за аналогією“ (§ 93); „пункт 1 статті 7 Конвенції гарантує не тільки принцип
унеможливлення зворотної дії більш суворих кримінальних законів, але, також,
імпліцитно - принцип зворотної дії більш м’якого кримінального закону. Цей
принцип втілено в правилі, відповідно до якого, якщо кримінальний закон, чинний
на момент вчинення правопорушення, і кримінальні закони, ухвалені пізніше, що
набрали чинності до постановлення остаточного вироку, мають відмінності, то
суди повинні застосовувати той закон, приписи якого найсприятливіші для
підсудного“ (§ 109).
В своєму Рішенні від 8 червня 2022 року №
3-р(ІІ)/2022 Конституційний Суд України вважає,
що в розумінні приписів статей 3, 8, 28, 55, 58, 62, пункту 22 частини першої статті 92
Конституції України у їх взаємозв’язку держава має позитивний обов’язок
створювати належні національні організаційно-правові механізми притягнення
особи до кримінальної відповідальності, які здатні гарантувати всебічну охорону
людської гідності, зокрема забезпечувати функціонування та завершення
кримінального провадження таким чином, щоб
було дотримано найважливіших конституційних гарантій захисту особи від
необґрунтованого кримінального переслідування, а саме базового принципу
верховенства права і пов’язаних із ним принципів, як-от: презумпція невинуватості, незворотність дії в часі (заборона
ретроактивності) кримінального закону, принцип nullum crimen, nulla poena sine lege („немає закону - немає злочину, немає закону - немає
кари“), а також права викласти свою
позицію та права на справедливий судовий розгляд.
В свою чергу Розділ I Особливої частини Кримінального кодексу
України
доповнено статтею 114-2 згідно
із Законом № 2160-IX від 24.03.2022 («Про
внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України
щодо забезпечення протидії несанкціонованому поширенню інформації про
направлення, переміщення зброї, озброєння та бойових припасів в Україну, рух,
переміщення або розміщення Збройних Сил України чи інших утворених відповідно
до законів України військових формувань, вчиненому в умовах воєнного або
надзвичайного стану»); із змінами, внесеними згідно із Законом № 2178-IX від 01.04.2022 («Про внесення змін до статті 114-2 Кримінального кодексу України щодо удосконалення
відповідальності за несанкціоноване розповсюдження інформації про засоби
протидії збройній агресії Російської Федерації»), у відсутність закону
про нормативно-правові акти із чітко визначеною ієрархією НПА України та закону
про порядок внесення змін і доповнень ЗАКОНОМ до КОДЕКСУ.
Тобто,
наразі, в базі нормативно-правових актів України відсутній закон, яким була б
визначена диспозиція і кваліфікація кримінального злочину, який інкримінують
нашому журналісту Андрію Петровичу Карповичу.
Конституційний
Суд України в Рішенні від 26 лютого 2019 року № 1-р/2019 наголосив, що „важливою
гарантією дотримання прав підозрюваного та обвинуваченого у кримінальному
процесі та обов’язковою складовою справедливого судового розгляду є презумпція
невинуватості“; „елементом принципу презумпції невинуватості є принцип in dubio pro reo,
згідно з яким при оцінюванні доказів усі сумніви щодо вини особи тлумачаться на
користь її невинуватості“; „презумпція невинуватості особи передбачає, що
обов’язок доведення вини особи покладається на державу“ (перше речення абзацу
першого, абзаци другий, третій пункту 4 мотивувальної частини).
Конституційний Суд України зазначає, що
конституційний принцип презумпції невинуватості є багатоаспектним, діє на всіх
стадіях кримінального провадження та навіть після його завершення, адже
сутність цього принципу полягає в тому, що презумпція стосовно непричетності
особи до вчинення кримінального правопорушення має універсальний характер,
поширюється на всі сфери суспільного життя особи та діє доти, доки її не
спростовано належним чином, тобто, за приписами статті 62 Конституції України, у законному порядку й
обвинувальним вироком суду. У розумінні зазначених конституційних приписів
метою принципу презумпції невинуватості є захист особи, стосовно якої
здійснюється/здійснювалось кримінальне провадження, від будь-яких виявлених у
зв’язку із цим форм осуду від публічної влади, унаслідок чого піддано сумніву
непричетність такої особи до вчинення кримінального правопорушення, доки її
вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком
суду. За частиною першою статті 62 Конституції України лише обвинувальний вирок суду є тим судовим актом, у якому повинна
бути встановлена винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення,
тому інші акти публічної влади не можуть містити жодних позицій щодо
винуватості особи, навіть у вигляді припущень стосовно такої винуватості.
Принцип презумпції невинуватості, що
визначений у приписах статті 62 Конституції
України, визнано на міжнародному рівні, зокрема закріплено в Загальній декларації прав людини 1948 року (пункт
1 статті 11), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права
1966 року (пункт 2 статті 14), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод
1950 року (далі - Конвенція) (пункт 2 статті 6).
Конституційний Суд України бере до уваги пункт 2 статті 6 Конвенції, за яким кожного, кого
обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважають невинуватим доти,
доки його вину не буде доведено в законному порядку, а також розуміння цього
пункту в практиці Європейського суду з прав людини.
За § 42 рішення Європейського суду з
прав людини у справі Грабчук проти України від 21 вересня 2006 року (заява №
8599/02) „практика Суду встановлює, чи порушується презумпція невинуватості,
якщо твердження посадової особи щодо особи, яку обвинувачують у вчиненні
кримінального правопорушення, відображає думку, що особа винна, тоді як вину не
було доведено відповідно до закону. Достатньо того, навіть за відсутності
будь-якого офіційного твердження, що існує якась підстава припустити, що
посадова особа вважає цю особу винною <…> Сфера дії пункту 2 статті 6 Конвенції не
обмежується кримінальними провадженнями, що тривають, вона поширюється на
судові рішення, ухвалені після того, як [кримінальне] переслідування було
припинено <…> або після виправдання“.
Європейський суд з прав людини наголосив, що „з
метою забезпечення практичності та ефективності права, гарантованого пунктом 2 статті 6 Конвенції, презумпція невинуватості
має також ще один аспект. Загальна мета презумпції, у цьому другому аспекті
полягає в тому, щоб захистити осіб, яких виправдано або стосовно яких
кримінальні провадження припинено, від того, щоб посадові особи та органи
державної влади ставились до них так, ніби вони насправді винні у тих
правопорушеннях, у яких їх обвинувачували. <…> Без захисту, який
забезпечував би дотримання виправдувального вироку або рішення про закриття
провадження в межах будь-якого іншого розгляду, гарантіям справедливого
судового розгляду, що випливають зі змісту пункту 2 статті 6
Конвенції, загрожував би ризик стати теоретичними та ілюзорними. Окрім того,
після завершення кримінального провадження ставиться під загрозу репутація
особи і те, як цю особу сприймає суспільство“ [рішення у справі Allen v. the
United Kingdom від 12 липня 2013 року (заява № 25424/09), § 94].
Конституційний Суд України, характеризуючи
конституційний принцип презумпції невинуватості як універсальну гіпотезу
стосовно непричетності особи до вчинення кримінального правопорушення, поділяє
позиції Конституційного Суду Литовської Республіки щодо розуміння вказаного
принципу, за якими „принцип презумпції невинуватості <…> це
основоположний принцип чинення правосуддя у кримінальному судочинстві, одна з
найважливіших гарантій чинення правосуддя в демократичній державі,
підпорядкованій правовладдю, важлива гарантія прав і свобод людини <…>
презумпцію невинуватості не можна тлумачити суто лінгвістично, тобто як таку,
що стосується виключно чинення правосуддя у кримінальному провадженні;
презумпція невинуватості, визначена в контексті інших приписів Конституції, має
ширший зміст, тому її не можна пов’язувати лише з кримінально-правовими
відносинами; особливо важливо, щоб державні органи та їх посадові особи
дотримувалися презумпції невинуватості, щоб останні утримувалися від поводження
з особою як зі злочинцем доки особу не буде визнано винною у вчиненні злочину
рішенням суду, що набрало законної сили, та відповідно до процедури,
встановленої законом“ (абзаци другий, третій підпункту 2.3 пункту 2 розділу II
мотивувальної частини Постанови від 27 червня 2016 року № KT19-№
10/2016).
Конституційний Суд України також ураховує,
що відповідно до спеціального Дослідження Європейської Комісії „За демократію
через право“ (Венеційська Комісія) „Мірило правовладдя“ „презумпція безвинності
є доконечною в забезпеченні права на справедливе судочинство. Аби презумпцію
безвинності було ґарантовано, тягар доведення вини має бути покладено на
сторону звинувачення. Правила і практика щодо доказування, яке вимагається,
мають бути зрозумілими й справедливими. Не повинен чинитись ненавмисно чи
навмисно вплив з боку інших гілок влади на компетентний судовий орган шляхом
висловлення заздалегідь своєї оцінки фактів судового рішення. Те саме
стосується й певних приватних джерел думки, як-то медійних“ (CDL-AD(2016)007,
пункт II.E.2.104).
На підставі наведеного Конституційний Суд України
дійшов висновку, що приписи статей 1, 3, 8, 62 Конституції України у їх взаємозв’язку
вказують на позитивний обов’язок держави забезпечувати дотримання презумпції
невинуватості особи на всіх стадіях кримінального провадження та після його
завершення аж до спростування такої презумпції в законному порядку судом
виключно в обвинувальному вироку. Це, зокрема, означає, що особу, підозрювану у
вчиненні кримінального правопорушення, після закриття стосовно неї
кримінального провадження з будь-яких підстав має сприймати вся публічна влада
як таку, що не вчиняла кримінального правопорушення, поводження з нею має відповідати
такому сприйняттю та не спричиняти жодного явного осуду чи натяку на нього, не
формувати негативного сприйняття суспільством такої особи, не підривати її
репутації тощо.
Людина є скарбом
Природи, звідки й походять притаманні людині за народженням права і свободи,
тобто ті, що природні. Людська гідність як джерело всіх прав і свобод людини та
їх основа є однією із засадничих цінностей українського конституційного ладу.
Із статті 3 Конституції України випливає обов’язок держави забезпечувати охорону
та захист людської гідності. Такий обов’язок покладено на всіх суб’єктів
публічної влади. Верховна Рада України, ухвалюючи закони, має гарантувати
належний захист та реалізацію прав і свобод людини, що є однією з умов
забезпечення людської гідності як природної цінності. Своєю чергою, суди мають
тлумачити юридичні норми так, щоб під час їх застосування це не завдавало шкоди
людській гідності (абзац
другий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) від 16 вересня 2021
року №
6-р(ІІ)/2021).
Отже, керуючись принципом презумпції
невинуватості у відсутність обвинувального вироку суду, мусимо констатувати недоведеність вини Андрія Петровича
Карповича в той час, як він вже відбуває покарання за невизначене законом
кримінальне діяння.
В
своєму Рішенні
від 2 грудня 2019 року № 11-р/2019 Конституційний Суд України
наголосив, що «рішення Конституційного Суду України незалежно від того,
визначено в них порядок і строки їх виконання чи ні, є обов’язковими до
виконання на всій території України; органи державної влади, органи Автономної
Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи,
організації, посадові та службові особи, громадяни та їх об’єднання, іноземці,
особи без громадянства повинні утримуватись від застосування чи використання
правових актів або їх положень, визнаних неконституційними; рішення Конституційного
Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень
з боку будь-яких органів державної влади; обов’язок виконання рішення
Конституційного Суду України є вимогою Конституції України, яка має найвищу
юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів; додаткове визначення у
рішеннях, висновках Конституційного Суду України порядку їх виконання не
скасовує і не підміняє загальної обов’язковості їх виконання (абзаци другий,
третій, шостий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 14 грудня 2000 року №
15-рп/2000)».
Враховуючи наведене вище слід зауважити, що
нашою Громадською організацією «Об’єднана правозахисна група «Багнет Нації»
до Верховної Ради України було сформовано і направлено запит на публічну
інформацію № ЗПІ/092/21 від 2 березня
2021 року (копії - додаються), в якому ми, посилаючись на норми пункту 22
частини першої статті 92 чинної Конституції України (документ: 254к/96-ВР)
і Рішення Конституційного Суду України, просили:
1.
Надати достовірну
інформацію стосовно прийняття (або неприйняття) Верховною Радою України Закону
України «Про
засади
цивільно-правової відповідальності»,
який відповідає змісту чинної Конституції України;
2.
Надати достовірну
інформацію стосовно прийняття (або неприйняття) Верховною Радою України Закону
України «Про
діяння,
які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та
відповідальність за них», який відповідає
змісту чинної Конституції України;
3.
Надати достовірну
інформацію стосовно того, чи вносився відповідний проект закону «Про засади
цивільно-правової відповідальності»
до Верховної Ради України;
4.
Надати достовірну
інформацію стосовно того, чи вносився відповідний проект закону «Про діяння, які є
злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та
відповідальність за них» до Верховної Ради
України.
З відповіді № 18/07-437 від 5 березня 2021 року, яка надійшла з Апарату
Верховної Ради України вбачається, що зазначених законів Верховною Радою не
приймалось, а відповідних проектів законів до парламенту не вносилось.
Частинами першою і другою статті 15 Закону України
від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні
договори України» закріплено, що чинні
міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно
до норм міжнародного права. Згідно з принципом сумлінного дотримання міжнародних
договорів Україна виступає за те, щоб й інші сторони міжнародних договорів
України неухильно виконували свої зобов'язання за цими договорами.
Відповідно до положень частини першої статті 17 Закону України
від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування
практики Європейського суду з прав людини», для зменшення числа
заяв до Європейського суду з прав людини проти
України,
суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і
основоположних свобод (далі – Конвенція) та
практику Європейського
суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як джерело права.
Згідно основних принципів Європейських пенітенціарних (в’язничних) правил
(Рекомендація № R (2006)2 Комітету
Міністрів держав-учасниць) документ: 994_032 (далі – Правила), основою яких є
ратифіковані Верховною Радою України Статут Ради Європи та Конвенція
про захист прав людини та основоположних свобод (Європейська конвенція з прав
людини), при поводженні з усіма особами, позбавленими волі,
необхідно дотримуватись їхніх прав людини. Особи, позбавлені волі,
зберігають усі права, яких вони не були законно позбавлені за рішенням суду,
відповідно до якого вони засуджені до позбавлення волі чи взяті під варту.
Обмеження, накладені на осіб, позбавлених волі, повинні бути мінімально
необхідними та відповідати тій обґрунтованій меті, з якої вони накладалися. Утримання ув'язнених
в умовах, які порушують їхні права людини, не може бути виправдано нестачею ресурсів. Життя в місцях
позбавлення волі повинно бути, наскільки це можливо, наближене до позитивних
аспектів життя у суспільстві. Утримання під вартою має здійснюватися таким чином,
щоб сприяти поверненню до суспільства осіб, позбавлених волі. Варто заохочувати
співробітництво із зовнішніми соціальними службами та, наскільки можливо,
залучення громадянського суспільства до участі у питаннях в'язничного життя.
Персонал пенітенціарних установ виконує важливу суспільну функцію, і тому
порядок їх набору, професійної підготовки та умови роботи повинні забезпечувати
їм можливість підтримувати високі стандарти поводження з ув'язненими. Всі пенітенціарні
установи повинні регулярно інспектуватися державними органами та піддаватися
незалежному моніторингу.
Згідно пункту 14 зазначених Правил ніхто не може бути
ув'язнений без належним чином оформленого рішення, відповідно до вимог
національного законодавства.
Пунктом 23.1 даних Правил встановлено, що всі
ув'язнені мають право на отримання правової допомоги, і адміністрація
пенітенціарної установи зобов'язана надати розумні можливості для отримання
доступу до такої допомоги. Ув'язнені можуть радитися з будь-яких правових
питань з юристом за своїм вибором та за свій рахунок. У тих випадках, коли
існує визнана система безкоштовної правової допомоги, адміністрація зобов'язана
проінформувати про це всіх ув'язнених. Консультації та будь-яке
спілкування між ув'язненими і їхніми юристами, включаючи листування з правових
питань, повинні бути конфіденційними. За виняткових обставин судовий орган може
встановити обмеження щодо такої конфіденційності з метою запобігання тяжких
злочинів або серйозної загрози безпеці в пенітенціарній установі. Ув'язнені повинні
мати доступ до документів, які стосуються процесуальних дій щодо них, або мати
можливість тримати такі документи в себе.
Відповідно до положень пункту 24.1
зазначених Правил ув'язненим необхідно дозволяти максимально часто
спілкуватися поштою, по телефону або в інші способи спілкування зі своїми
родинами, іншими особами та представниками зовнішніх організацій; необхідно
дозволяти також відвідування ув'язнених зазначеними особами. У
національному законодавстві потрібно визначити національні та міжнародні органи
та посадові особи, контакти ув'язнених з якими не обмежуються. Адміністрація
пенітенціарних установ мусить сприяти ув'язненим підтримувати адекватні
контакти із зовнішнім світом та надавати їм із цією метою відповідну
матеріальну підтримку. Ув'язнені мусять мати можливість регулярно одержувати інформацію про суспільні
події, отримуючи за передплатою або читаючи газети, періодичні видання та інші
публікації, а також по радіо або телебаченню, за винятком, коли в окремих
випадках судовий орган визначає конкретну заборону на певний період.
Ув'язнені мусять мати можливість спілкуватися з засобами масової інформації,
якщо немає переконливих причин для заборони цього з розумінь забезпечення
безпеки, чи в громадських інтересах, чи для захисту жертв злочинів, інших
ув'язнених або персоналу.
Економічна і Соціальна Рада схвалила Мінімальні
стандартні правила поводження з в'язнями документ: 995_212 [резолюція 663 CI (XXIV) (995_992) від
31 липня 1957 року] (далі – Стандарти), затверджені першим Конгресом.
Правила відображають загальний
принцип і практику поводження з
в'язнями. Це є мінімальні умови, що розглядаються Організацією Об'єднаних Націй
як прийнятні, і як такі, що покликані також забезпечувати захист в'язнів від
поганого поводження, особливо в тому, що стосується підтримування дисципліни і застосування заходів
щодо наведення порядку в
пенітенціарних установах.
Згідно пункту 35 зазначених Стандартів у момент прийняття до в'язниці кожному в'язневі слід надати письмову інформацію про
правила поводження з в'язнями його категорії, дисциплінарні вимоги установи, а
також дозволені способи одержання
інформації подання скарг,
як і про всі інші питання, що дає
йому змогу усвідомити його права й
обов'язки та пристосуватися до
умов життя в установі.
Кожен
в'язень повинен мати можливість звертатися в будні до директора чи уповноваженого ним співробітника з
заявами чи скаргами
(пункт 36 Стандартів).
Кожен в'язень повинен мати можливість звертатися до
органів центрального тюремного управління, судової влади чи інших компетентних
органів із заявами чи скаргами, зміст яких не повинен цензуруватися, але які повинні бути викладені у відповідній
формі і передані передбачуваними каналами. Такі заяви повинні розглядатися терміново і відповідати на них
слід без затримки, за винятком заяв чи скарг, які
мають поверховий або безпредметний характер (підпункт 3 і 4 пункту 36 Стандартів).
Конституційний Суд України в своєму Рішенні від 16
вересня 2021 року № 6-р(ІІ)/2021 наголосив, що: «наслідком
приєднання України до європейського правопорядку в питанні людських прав шляхом
ратифікації Конвенції є те, що запровадження і
застосування кримінальних покарань у національному правопорядкові не може
здійснюватися лише відповідно до національних критеріїв кримінального
правосуддя. У цьому питанні обов’язок держави - керуватися також міжнародними стандартами
в ділянці людських прав, зокрема тими, що стосуються людської гідності осіб,
щодо яких застосовується покарання. Одним із таких стандартів є принцип, у
якому втілено ідею: «Усі особи володіють людською гідністю, котру має бути
захищено. Це стосується осіб, які зазнають кари, навіть тих, що скоїли
найжахливіші злочини. Хоч кара неминуче обмежує людські права тих, хто її
зазнав, вона не може відійняти в них їхньої засадничої гідності. Існує тісний
зв’язок між захистом людської гідності всіх людей і забороною певних видів
покарання, визначуваних по-різному як „жорстокі та виняткові“ або „нелюдські та
такі, що принижують гідність“. Верховний суд США 2011 року визнав таке: „В’язні
зберігають за собою саму сутність людської гідності, що є притаманною всім
людям. Поважання цієї гідності оживляє заборону Восьмої Поправки стосовно
жорстокого й надзвичайного покарання“ [рішення у справі Brown v. Plata, 563 US 493, 510 (2011)]» [Dirk van Zyl Smith and Catherine Appleton. Life Imprisonment: A Global Human Rights
Analysis. Cambridge (Massachusetts): Harvard University Press, 2019. P.
15-16].
Людську гідність проголошено
засадничою цінністю в документах міжнародного права, зокрема в Статуті Організації Об’єднаних Націй 1945 року та Всесвітній
декларації людських прав („Загальна
декларація прав людини“) 1948 року. У преамбулі Міжнародного
пакту про громадянські й політичні права 1966
року (далі - Пакт) констатовано, що внормовані ним права походять від гідності,
властивої людині. Так само в преамбулі Міжнародного пакту про економічні,
соціальні й культурні права 1966 року зазначено, що людська гідність властива
всім членам людської родини, їхні права як рівні та невідокремні випливають із
властивої людині гідності. Комітет Організації Об’єднаних Націй з прав людини в
Загальному коментарі № 21 до статті 10 Пакту виснував, що „людяне ставлення до
всіх осіб, кого позбавлено волі, та з повагою до їхньої гідності - є засадничим
та всесвітньо застосовним правилом“ (пункт 4) [Загальний коментар № 21 до
Міжнародного пакту про громадянські й політичні права: стаття 10 (людяне
ставлення до осіб, позбавлених волі), 10 квітня 1992 року]. В основі
всесвітнього руху в напрямі ширшого визнання прав ув’язнених лежить „засадниче
визнання того, що в’язні не є рабами держави, а радше вони - це ті, кого
управнено на визнання того, що їм належать ті самі права, що й будь-кому іншому
з громадян, понад те - що й будь-якій іншій людині“ [Dirk
van Zyl Smith and Catherine Appleton. Life Imprisonment: A Global Human Rights Analysis. Cambridge
(Massachusetts): Harvard University Press, 2019. P. 19].
У рішеннях Європейського суду з прав людини
та інших конвенційних органів поняття „людська гідність“ постає як вагомий
чинник тлумачення Конвенції: на підставі цього поняття визначають абсолютну
межу можливого втручання держави в людські права. Ключовою в
цьому питанні є стаття
3 Конвенції,
відповідно до якої встановлено заборону катування або нелюдського чи такого, що
принижує гідність, поводження або покарання. Стаття 3 Конвенції як імперативна
норма „охороняє одну із засадничих цінностей демократичного суспільства та
встановлює безумовну заборону катування або нелюдського чи такого, що принижує
гідність, поводження або покарання“ [рішення в справі Kafkaris v. Cyprus від 12
лютого 2008 року (заява № 21906/04), § 95]. Європейський суд із прав людини на
підставі концепції людської гідності шляхом тлумачення статті 3 Конвенції
зазначив, що застосування покарання особи в такий спосіб, що до людини
„ставляться як до об’єкта влади властей“, навіть не спричиняючи для неї
серйозних або довготривалих фізіологічних наслідків, „становило насильство над
власне тим, що є однією з головних цілей статті 3 - захищати саме гідність
особи і фізичну недоторканність“ [рішення в справі Tyrer
v. the United Kingdom від 25 квітня 1978 року (заява №
5856/72), § 33].
Поняття „людська гідність“ - ключовий
елемент у практиці Суду Справедливості Європейського Союзу. Так, зокрема, в
одній зі справ наголошено, що засадниче право на людську гідність і
недоторканність слід розглядати як невіддільну частину європейського
правопорядку (рішення в справі C-337/98 Kingdom of the Netherlands v. European Parliament and Council of the European Union від 9 жовтня 2001 року)».
В своєму Рішенні у справі «Лучанінова проти України» (Luchaninova v. Ukraine) від 9 червня 2011 року, заява № 16347/02, що стосується
скарги заявниці про те, що розгляд її справи не був публічним, Європейський суд
з прав людини (ЄСПЛ) наголосив, що проведення публічних судових засідань є
основоположним принципом, закріпленим у пункті 1 статті 6 Конвенції (див.
рішення у справі «Ріпан проти Австрії» (Riepan v. Austria), заява № 35115/97, п. 27, ECHR 2000-XII).
В даному контексті слід зауважити, що умисне невиконання
службовою особою рішення Європейського суду з прав людини, рішення
Конституційного Суду України та умисне недодержання нею висновку
Конституційного Суду України - карається позбавленням волі на строк від трьох
до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною
діяльністю на строк до трьох років.
Враховуючи викладене вище, керуючись частиною першою статті 180 КПК України, усвідомлюючи всю ступінь
відповідальності передбаченої положеннями частини п’ятої статті 180 КПК України,
звертаємось з письмовим зобов’язанням
про особисту поруку за виконанням підозрюваним Андрієм
Петровичем Карповичем 07.03.1979 року народження покладених на нього
обов’язків відповідно до статті 194 КПК України і зобов’язуємось за
необхідності доставити його до органу досудового розслідування чи в суд на
першу про те вимогу.
Нам
роз’яснено у вчиненні якого кримінального правопорушення
підозрюється та
обвинувачується особа, а саме ст.114-2
ч.3 КК України, передбачене кодексом покарання за його вчинення (від 8 до 12 років позбавлення волі),
про обов’язки поручителя та
наслідки їх невиконання, про право на відмову від прийнятих на себе зобов’язань та порядок реалізації
такого права згідно положень статті 180
КПК України, а також те, що у разі
невиконання поручителем, тобто нами, взятих на себе зобов’язань на нас
буде накладено грошове стягнення в розмірі від двадцяти
до п’ятдесяти розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Д О Д А Т О К:
-
Копія свідоцтва про державну реєстрацію друкованого
засобу масової інформації (газети) «Багнет Нації» - на 1 (одному) арк.;
-
Копія Рішення від 09 червня 2020 року ПІВДЕННО-СХІДНОГО
МІЖРЕГІОНАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ МІНІСТЕРСТВА ЮСТИЦІЇ (М.ДНІПРО) про реєстрацію Громадської організації «Об’єднана
правозахисна група «Багнет Нації» - на 1 (одному) арк.;
-
Копії посвідчень журналістів-кореспондентів № 007/ДЗМІ-БН
на ім’я Сергія Веніаміновича Філіпенка та № 031/ДЗМІ-БН на ім’я Владислава
Віталійовича Акулова – на 1 (одному) арк.;
-
Фотокопії посвідчень члена громадської організації та
журналіста-кореспондента № 008/ДЗМІ-БН на ім’я Андрія Петровича Карповича – на
1 (одному) арк.;
-
Копія
запиту/відповіді ГО ОПГ «Багнет Нації» (№ ЗПІ/092/21 від 02 березня 2021 року)
до/від Апарату Верховної Ради України (№ 18/07-437 від 05 березня 2021 року) –
на 4 (чотирьох) арк..
Всього в додатку 8 (вісім) аркушів.
редактор друкованого
засобу масової
інформації газети
«Багнет Нації»: _____________________ С. В. Філіпенко
Читайте також: Андрій Карпович в
слідчому ізоляторі Харкова - журналістський запит від редакції БН
Донька
подала в розшук: минуло 10-ть діб як зник Едуард Комар
Сестра і
мати благають про допомогу: Андрій Карпович знаходиться в Харківському СІЗО
Заява
про особисту поруку від редакції "Багнет Нації"
Немає коментарів:
Дописати коментар