Апеляція на трансформацію судді у адвоката ТЦК - засновано на реальних подіях))

 

  Суд апеляційної інстанції: Третій апеляційний адміністративний суд

Україна, 49005, місто Дніпро,

вулиця Левка Лук’яненка, 23

e-mail: inbox@3aa.court.gov.ua

інформаційний відділ - (056) 740-19-35,

приймальня голови суду - (056) 740-19-30

 

            Суд першої інстанції: Дніпропетровський окружний

адміністративний суд

49089, м. Дніпро, вул. Янгеля 4,

Телефон: 753-04-50 (52)

E-mail: inbox@adm.dp.court.gov.ua

Справа № 160/28859/23

Суддя: О. С. Луніна

Оскаржуване рішення від 23 січня 2024 р.

 

                                 АПЕЛЯНТ Філіпенко Олександр Сергійович,                          

e-mail: svf2011@ukr.net

 

                          ВІДПОВІДАЧ: Дніпропетровський обласний

територіальний центр комплектування

та соціальної підтримки

код ЄДРПОУ: 08353525

вул. С. Бандери (Шмідта), 16, м. Дніпро,

Дніпропетровська область, 49000

e-mail: tckspdp@post.mil.gov.ua

Телефон: +38 (056) 770 80 94

 

1 грудня 1991 року за результатами Всеукраїнського референдуму волею Українського народу було проголошено незалежність України та створено Самостійну українську державу України (скорочено – СУД України). Це, історичний факт, що має юридичне значення, який  покладено у преамбулу (основу) чинної Конституції України (документ: 254к/96-ВР), прийняту 28 червня 1996 року на п’ятій сесії Верховної Ради України

(див. Рішення КСУ від 14 липня 2021 року № 1-р/2021)                                  

 

АПЕЛЯЦІЙНА СКАРГА

на рішення судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду Луніної О. С. від 23 січня 2024 року постановленого за результатами розгляду адміністративної справи № 160/28859/23

 

   Я, Філіпенко Олександр Сергійович (далі – Апелянт/Позивач), керуючись положеннями статті 297 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАСУ), звертаюсь до Третього апеляційного адміністративного суду за захистом і поновленням своїх порушених конституційних прав і свобод, з огляду на неправомірне рішення судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду Луніної О.С. від 23 січня 2024 року, ухваленого за результатами розгляду моєї адміністративної позовної заяви до Дніпропетровського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (далі – Відповідач) щодо невиконання відповідачем положень статті 34 Конституції України та Закону України «Про доступ до публічної інформації», в частині ненадання належних відповідей на мої інформаційні запити.

   З даним рішенням судді Луніної О. С. від 23 січня 2024 року, з повним текстом якого я зміг ознайомитись після ознайомлення з матеріалами справи (30.01.2024 року), (отримавши саме рішення рекомендованим листом 09.02.2024 року), - цілком і повністю незгодний. Вважаю, що дане рішення було ухвалено з грубим порушенням норм процесуального права, що є обов’язковою підставою для скасування рішення, а також неправильним застосуванням норм матеріального права. Переконаний, що на підставі пункту 2 частини першої статті 315 КАСУ за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має скасувати судове рішення повністю та змінити мотивувальну та резолютивну частини судового рішення у відповідності до заявлених у позовній заяві вимог.

   Зауважу, що на моє глибоке переконання ухвалене суддею Луніною О. С. рефлексивне рішення побудовано на маніпуляціях і припущеннях, та таке, яке складено із заданою адвокатською інтонацією в наративній системі емоцій (типу: Я – суддя, мені - все дозволено…), є не більш ніж неадекватною, інфантильною реакцією фізичної особи без національності і конституційного громадянства Самостійної української держави України на законну вимогу Позивача на застосування виключного принципу верховенства права та на повноважний (належний і незалежний) склад суду, під час розгляду своєї позовної заяви. Адже мною, як позивачем (стороною по справі), в провадженні були заявлені дві обґрунтовані заяви про відвід зазначеної судді, від розгляду моєї адміністративної позовної заяви. Але, суддя Луніна О. С., нівелюючи конституційні принципи правосуддя, статтю 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, за якою кожен має право на незалежний і справедливий суд, положення Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, положення Основних принципів щодо незалежності судових органів, схвалених резолюціями Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, Рекомендацій щодо ефективного впровадження Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 15 грудня 1989 року, положення Бангалорських принципів поведінки суддів, схвалених резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН від 27 липня 2006 року, Європейської хартії про закон щодо статусу суддів, Рекомендацій CM/Rec (2010)12 Комітету Міністрів Ради Європи державам - членам відносно суддів: незалежність, ефективність та обов'язки, а також Рішення ХІ (чергового) з'їзду суддів України від 22.02.2013 року «Про затвердження Кодексу суддівської етики» - все ж таки наважилася прийняти незаконне рішення, часом неприховано, перебираючи на себе функції адвоката відповідача.

   Так, 11 грудня 2023 року в першій своїй заяві про відвід судді Луніної О. С., я, посилаючись на рішення Конституційного Суду України № 3-рп/2011 від 5 квітня 2011 року справа № 1-10/2011 та № 4-рп/2013 від 12 червня 2013 року справа № 1-9/2013 (які є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і такими, що не може бути оскаржені) зазначав, про необхідність обов’язкової наявності у головуючої по справі статусу ПРОФЕСІЙНОГО СУДДІ. Адже відповідно до незавіреного належним чином і не зареєстрованого Міністерством юстиції України в Єдиному державному реєстрі нормативно-правіових актів обов’язкового до реєстрації Указу Президента України П. ПОРОШЕНКА № 240/2019 від 17 травня 2019 року «Про призначення суддів», ЛУНІНУ Олену Станіславівну було призначено у місцевих адміністративних судах на посаду СУДДІ (а не ПРОФЕСІЙНОГО СУДДІ) Дніпропетровського окружного адміністративного суду.

   Крім того, враховуючи той факт, що це перше призначення судді Луніної О. С. на відповідну неконституційну посаду, в зазначеному указі відсутній строк призначення на дану посаду.

    Як можна сподіватись на дослідження всіх обставин по справі та на об’єктивність і неупередженість в провадженні судді Луніної О. С., якщо вона до кінця або не розібралась у питанні відсутності у неї конституційної правосуб’єктності, або вона приховує даний відомий їй факт. Тоді, вона свідомо вчиняє злочин.

   Даний факт суперечить правовим засадам самої Конституції України (документ: 254к/96-ВР), йде в розріз з тлумаченнями і висновками наведеними у зазначених вище рішеннях Конституційного Суду України, профільного Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (документ: 1402-VIII) та свідчить про повалення конституційного ладу непрофесійною суддею Луніною Оленою Станіславівною.

   В своїй другій заяві від 22 січня 2024 року про відвід непрофесійної судді Луніної О. С. я акцентував увагу на необхідності виконання іншого Рішення Конституційного Суду України від 16 жовтня 2001 року № 14-рп/2001 (яке також є  обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим) де Суд ВИРІШИВ: «…, що Вища рада юстиції вносить подання Президенту України про перше призначення на посаду професійного судді строком на п'ять років».

   Необхідне подання Вищої ради юстиції Президентові України про призначення професійної судді Луніної О. С. на відповідну посаду, відсутнє. Даний факт також є яскравим свідченням повалення конституційного ладу, і саме тому, я, через свою заяву про відвід. запропонував непрофесійній судді Луніній О. С. з’явитись до компетентного правоохоронного органу для складання явки з повинною, в контексті щирого та усвідомленого каяття. В свою чергу, я залишив за собою право на подання до Служби безпеки України відповідної заяви про злочин, за правовою кваліфікацією згідно статті 109 (повалення конституційного ладу) та статті 111 (державна зрада) Кримінального кодексу України, чим обов’язково скористаюсь в подальшому…

   Варто наголосити, що підкріплені фактами доводи обох заяв про відвід непрофесійної судді Луніної О. С., нею, безапеляційно, були проігноровані.

   Також варто зазначити, що опосередковано ставши адвокатом відповідача непрофесійна суддя Луніна О. С. після направлення лише 15 грудня 2023 року копій ухвали та матеріалів заяви з додатками відповідачу, та після їх отримання відповідачем 21 грудня 2023 року, - приєднує до матеріалів справи довіреність в порядку передоручення і витяг із наказу, поданий від неуповноважених законом осіб на представництво в суді «державного органу», на папірчиках, без явних ознак бланків документів встановленого зразка, з грубим порушенням положень ДСТУ 4163:2020 (такий висновок після ознайомлення з матеріалах справи).  

Даний «трюк» непрофесійна суддя Луніна О. С. здійснює з грубим порушенням положень підпункту 11 пункту 16^-1 Розділу XV «ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ» самої Конституції України відповідно до яких з дня набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)" (далі - Закон № 1401-VIII від 02.06.2016) представництво відповідно до пункту 3 частини першої статті 131^-1 та статті 131^-2 Конституції виключно прокурорами або адвокатами у Верховному Суді та судах касаційної інстанції здійснюється з 1 січня 2017 року; у судах апеляційної інстанції - з 1 січня 2018 року; у судах першої інстанції - з 1 січня 2019 року.

Представництво органів державної влади та органів місцевого самоврядування в судах виключно прокурорами або адвокатами здійснюється з 1 січня 2020 року.

Крім того в своєму рішенні непрофесійна суддя Луніна О. С., фіксуючи порушення строків відведених відповідачу на подання відзиву зазначає: «15.01.2024 відповідач надав відзив на позовну заяву, в якому зазначає, що позовні вимоги не визнає, просить у задоволенні позову відмовити. В обґрунтування правової позиції зазначено, що запит про надання публічної інформації згідно Закону України "Про доступ до публічної інформації" від 10 червня 2023 року до відповідача надходив та був зареєстрований 12 червня 2023 року за Вх. № 2945/39. Відповідь на вказаний запит про надання публічної інформації згідно Закону України "Про доступ до публічної інформації" від 10 червня 2023 року була надана позивачу 03 липня 2023 року за № 9356».

Навіщо адвокат відповідача непрофесійна суддя Луніна О. С. маніпулює фактами, які частково мають своє підтвердження, залишаючи «за дужками» норми чинного законодавства. Адже вподальшому, вона будує своє рішення, частково і на відзиві відповідача.

Тут, явно проглядається маніпуляція на контрасті факту відправлення і одержання листа наданого позивачем, та простроченого відправлення з відповідним номером відповідачем, без підтвердження його вручення позивачу. З цього складається враження, що на думку непрофесійної судді Луніної О. С. позивач, ввівши суд в оману, подав адміністративний позов та сплатив судовий збір, заради власної розваги (???). А якже аргументація позивача щодо неотримання відповідей на два попередніх, подібних запита на публічну інформацію? Чому, цей факт. не взято до уваги?

   Рецидив безвідповідальності відповідача щодо виконання ним положень Конституції України та профільного закону, має яскраве підтвердження у ненаданні відповідачем відповідей, аж на три інформаційні запити. Та після подання позивачем до суду уточненого адміністративного позову даний факт нівелюється самою непрофесійною суддею Луніною О. С. Факт системного нехтування відповідачем норм чинного законодавства, залишається «за лаштунками» нарадчої кімнати.

   Крім того, в рішенні «адвоката відповідача» непрофесійної судді Луніної О. С. проглядається відверте нехтування до «букви» конкретного профільного Закону України від 13 січня 2011 року № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації». А конкретно, до положень статті 20 цього закону, якими закріплено наступне:

«1. Розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту.

2. У разі якщо запит на інформацію стосується інформації, необхідної для захисту життя чи свободи особи, щодо стану довкілля, якості харчових продуктів і предметів побуту, аварій, катастроф, небезпечних природних явищ та інших надзвичайних подій, що сталися або можуть статись і загрожують безпеці громадян, відповідь має бути надана не пізніше 48 годин з дня отримання запиту.

3. Клопотання про термінове опрацювання запиту має бути обґрунтованим.

4. У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п'яти робочих днів з дня отримання запиту».

   В своєму рішенні непрофесійна суддя Луніна О. С. особисто зазначає і фіксує пропущення строку надання відповіді відповідачем на запит на публічну інформацію від 10 червня 2023 року, тільки аж 03 липня 2023 року (за № 9356), залишаючи за дужками факт підтвердження отримання або вручення запитувачу «направленої» відповіді, у безодню порожнечі. Фальсифікація і маніпуляція, та жонглювання фактами і домислами!!!

   В своєму Рішенні від 21 липня 2021 року № 5-р(ІІ)/2021 Другий сенат Конституційного Суду України наголосив, що: «Однією із загальних засад конституційного ладу є гарантія звернення до суду безпосередньо на підставі Конституції України для захисту конституційних прав і свобод (друге речення частини третьої статті 8 Конституції України). Право на судовий захист прав і свобод гарантовано приписом частини першої статті 55 Конституції України. Крім того, кожному гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55 Основного Закону України).

Механізм реалізації права на судовий захист визначає законодавець виключно в законах України (пункт 14 частини першої статті 92 Конституції України).

Конституційний Суд України зазначив, зокрема, що „законодавчо визначений механізм реалізації права на судовий захист <…> є однією з конституційних гарантій реалізації інших прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя“ (перше речення абзацу сімнадцятого підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 червня 2019 року № 4-р/2019), що „правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах“ (перше речення абзацу десятого пункту 9 мотивувальної частини Рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003) та що „кожен під час розгляду будь-якої справи, в тому числі кримінальної, щодо діяння, у вчиненні якого обвинувачується, має право на правосуддя, яке відповідало б вимогам справедливості“ (друге речення абзацу першого пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Приписами частини другої статті 129 Конституції України визначено основні засади судочинства, що їх Конституційний Суд України розглядає як конституційні гарантії права на судовий захист (абзац перший підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2011 року № 13-рп/2011). Тому сутнісний зміст права на судовий захист слід визначати з урахуванням конституційно установлених засад судочинства як гарантій, що забезпечують його ефективну реалізацію.

Крім того, варто зважати на приписи чинних міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та на практику тлумачення й застосування цих договорів міжнародними органами, зокрема Європейським судом із прав людини, юрисдикцію яких визнано Україною.

Так, у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), що гарантує право на справедливий суд, указано, зокрема, на те, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, що його установлено законом; суд вирішує спір щодо прав та обов’язків особи цивільного характеру або установлює обґрунтованість будь-якого висунутого проти неї кримінального обвинувачення (пункт 1).

Аналіз змісту конституційного права на судовий захист і конституційних гарантій, що забезпечують його здійснення, з одного боку, та конвенційного права на справедливий суд, з другого боку, свідчить, що приписи частини першої статті 55 Конституції України в посутньому зв’язку з приписами частини другої її статті 129 в цілому визначають право на судовий захист подібно до того, як, зокрема, у пункті 1 статті 6 Конвенції подається зміст права на справедливий суд.

   Отже, Конституційний Суд України вважає, що сутнісний зміст права на судовий захист, що його встановлено частиною першою статті 55 Конституції України, слід визначати як у зв’язку з основними засадами судочинства, визначеними приписами  частини другої статті 129 Конституції України, так і з урахуванням змісту права на справедливий суд, визначеного у статті 6 Конвенції та витлумаченого Європейським судом із прав людини».

   У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Гарсія Манібардо  проти Іспанії" від 15 лютого 2000 року зазначалося, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних  свобод (995_004) "не примушує  Держав-учасників  створювати  апеляційні або касаційні суди. Однак, якщо такі суди існують, то гарантії, передбачені статтею 6, повинні бути  забезпечені, зокрема щодо права осіб на ефективний доступ до суду з рішень,  що стосуються "спорів про права та обов'язки цивільного характеру" (параграф 39).

   В контексті викладеного вище слід констатувати, що за результатами розгляду моєї позовної заяви забезпечення ефективного поновлення Позивача в правах не відбулося, а постановлене рішення - не відповідає вимогам справедливості.

   Крім того, при розгляді заяв про відвід непрофесійної судді Луніної О. С. були грубо проігноровані наведені Позивачем історичні факти, які сьогодні мають юридичне значення в питанні державотворення та виконання невиконаної волі Українського народу, проголошеної на всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року, а саме:

   Відповідною постановою ЦВК № 60 від 4 грудня 1991 року «По виборам Президента України та з всеукраїнського референдуму» відбулося офіційне підтвердження історичного факту, що має юридичне значення – про результати всеукраїнського референдуму від 1 грудня 1991 року по затвердженню «Акту проголошення незалежності України» щодо проголошення незалежності України та створення нової української держави з повною назвою – «Самостійна українська держава України». В резолютивній частині зазначеної постанови ЦВК № 60, зокрема зазначено: «Акт проголошення незалежності України вважати підтвердженим».

   Таким чином ЦВК офіційно підтвердила затвердження волі українського народу на всеукраїнському референдумі та зокрема резолютивної частини і самого Акту, в частині створення Самостійної української держави України. Водночас, ЦВК не надала жодного офіційного підтвердження щодо обрання першим Президентом України Кравчука Л. М.

   Від результатів всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року, які були повністю проігноровані державними зрадниками начолі з Кравчуком Л. М., перейдемо до призначеного всеукраїнського референдуму із затвердження нової Конституції України, який не відбувся завдяки державним зрадникам начолі з Кучмою Л. Д.

   Так, відповідно до Указу Президента України від 26 червня 1996 року № 467/96 «Про проведення всеукраїнського референдуму з питання прийняття нової Конституції України» було постановлено:

1.              Провести 25 вересня 1996 року всеукраїнський референдум з питання прийняття нової Конституції України.

2.              Винести для прийняття всеукраїнським референдумом текст проекту Конституції України, схвалений Конституційною комісією 11 березня 1996 року і прийнятий за основу Верховною Радою України 24 квітня 1996 року.

   Введення нової Конституції України в дію всеукраїнським референдумом обумовлено нормами прямої дії самої нової Конституції України (документ: 254к/96-ВР від 28 червня 1996 року), та раніше, - вимогами умов Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» (документ: 1к/95-ВР від 8 червня 1995 року).

   Згідно даного Договору в частині IV статті 61 Розділу VIII «ЗАКЛЮЧНІ ПОЛОЖЕННЯ» Сторони дійшли згоди, цитую: «До прийняття нової Конституції України Сторони суворо дотримуватимуться положень цього Конституційного Договору і діятимуть у повній відповідності до нього. До прийняття нової Конституції Сторони не виноситимуть на всеукраїнський референдум, консультативний референдум та опитування громадської думки інших питань,  крім  прийняття  нової Конституції України, текст якої буде узгоджений Сторонами».

   Наступного дня після зазначеного вище Указу Президента (26.06.1996) тодішній Голова Парламенту Олександр Мороз підписує Постанову Верховної Ради України від 27 червня 1996 року № 253/96-ВР «Про процедуру продовження розгляду проекту Конституції України у другому читанні», де другим пунктом визначено, цитую: «Встановити, що на всеукраїнський референдум може бути винесений текст проекту Конституції України, доопрацьований Тимчасовою спеціальною комісією і прийнятий Верховною Радою України у другому читанні відповідно до вимог Регламенту з урахуванням зауважень і пропозицій Президента України, поданих в порядку узгодження зазначеного тексту проекту Конституції  України згідно  з частиною IV Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України (1к/95-ВР)».

   Та вже наступного календарного дня (28 червня 1996 року), наступним порядковим документом після прийнятого парламентом Закону України «Про прийняття Конституції України і введення її в дію» (документ: 254/96-ВР від 28 червня 1996 року), та проекту самої нової Конституції України (документ: 254к/96-ВР від 28 червня 1996 року), була прийнята Постанова Верховної Ради України від 28 червня 1996 року № 255/96-ВР «Про Указ Президента «Про проведення всеукраїнського референдуму з питання прийняття нової Конституції України» згідно якої Парламент звертався до Президента із пропозицією, цитую: «Звернутися до Президента України з пропозицією відкликати Указ Президента України "Про проведення всеукраїнського референдуму з питання прийняття нової Конституції України"».

   Наступним Указом Президента України від 1 липня 1996 року № 489/96 «Про визнання таким, що втратив чинність, Указу Президента України від 26 червня 1996 року № 467» було постановлено, цитую: «Визнати таким, що втратив чинність, Указ Президента України від 26 червня 1996 року № 467 «Про проведення всеукраїнського референдуму з питання прийняття нової Конституції України».

   Отже, маємо констатувати факт невиконання домовленостей Сторонами Договору, та вчинення незаконних, нічим не регламентованих юридичних дій вже після прийняття нової Конституції України особами, які після її прийняття автоматично втратили відповідні повноваження.

   Отже, констатуємо узурпацію виконавчої і законодавчої гілок влади.    

   Також, слід констатувати невиконання Закону України «Про прийняття Конституції України і введення її в дію» (документ: 254/96-ВР від 28 червня 1996 року), в якому зокрема йдеться:

   Стаття 1. Прийняти Конституцію України (254к/96-ВР).

   Стаття 2. Визнати такою, що втратила чинність, Конституцію (Основний  Закон) України (888-09) від 20 квітня 1978 року з наступними змінами і доповненнями.

   Стаття 3. Визнати таким, що втратив чинність, Конституційний Договір  між Верховною  Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної  влади  і місцевого  самоврядування  в Україні на період до прийняття нової Конституції України" (1к/95-ВР) у   зв'язку з прийняттям Конституції України.  

   В своїх рішеннях Конституційний Суд України (далі – КСУ) неодноразово та однозначно зауважував про необхідність прийняття нової Конституції України виключно на всеукраїнському референдумі. Проте додаткове визначення у рішеннях, висновках Конституційного Суду України порядку їх виконання не скасовує і не підміняє загальної обов’язковості їх виконання (з рішення КСУ від 14 грудня 2000 року № 15-рп/2000). Так, зокрема:

 

В офіційному тлумаченні положень частини другої, третьої, четвертої статті 5 в Рішенні Конституційного Суду України № 6-рп/2005 від 05.10.2005 зазначено (скорочено):

   Конституція України (254к/96-ВР), прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року від імені Українського народу, є вираженням його суверенної волі (преамбула Конституції України).

   На думку Конституційного Суду України, положення частини третьої статті 5 Конституції України (254к/96-ВР) треба розуміти так,  що народ як носій суверенітету і єдине  джерело  влади може реалізувати своє право визначати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції  України на всеукраїнському референдумі.

   Враховуючи викладене Конституційний Суд України в и р і ш и в:

2. Положення  частини  третьої  статті  5 Конституції України (254к/96-ВР) "право визначати і змінювати конституційний  лад  в Україні  належить  виключно  народові  і  не  може бути узурповане державою,  її органами або посадовими особами" треба розуміти так, що  тільки  народ  має  право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму  визначати  конституційний лад  в Україні,   який закріплюється    Конституцією   України,    а   також   змінювати конституційний лад внесенням змін до Основного  Закону  України  в порядку, встановленому його розділом XIII.

   Належне виключно народові право визначати і змінювати конституційний лад в Україні не може бути привласнене у  будь-який спосіб державою, її органами або посадовими особами.

В офіційному тлумаченні положень частини другої, третьої статті 5 в Рішенні Конституційного Суду № 6-рп/2008 від 16.04.2008 зазначено (скорочено):

 

   Установча влада є виключним правом народу. Порядок здійснення установчої влади народом визначається Конституцією і законами України. Відповідно до статті 5 Конституції України народ має виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. "На думку Конституційного Суду України, положення частини третьої статті 5 Конституції України треба розуміти так, що народ... може реалізувати своє право визначати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі" (абзац четвертий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/2005 (справа про здійснення влади народом).

   "Прийняття Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття. Це підтверджується пунктом 1 статті 85 Конституції України, яка не передбачає права Верховної Ради України на прийняття Конституції України, а також статтею 156 Конституції України, згідно з якою законопроект про внесення змін до розділів, які встановлюють засади конституційного ладу в Україні, після його прийняття у Верховній Раді України має затверджуватись всеукраїнським референдумом" (абзац перший пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 липня 1997 року № 3-зп (справа щодо конституційності тлумачення Верховною Радою України статті 98 Конституції України).

   Процес прийняття нової Конституції України (нової редакції) може бути започаткований лише після з'ясування волі Українського народу щодо необхідності прийняття нової Конституції України. У Рішенні Конституційного Суду України від 27 березня 2000 року № 3-рп/2000 закріплено: "Питання, викладені в ... пункті 6 ("Чи згодні Ви з тим, що Конституція України має прийматися всеукраїнським референдумом?") статті 2 Указу, суперечать Конституції України... Викладене в пункті 6 статті 2 Указу питання виноситься на всеукраїнський референдум без з'ясування волі народу щодо необхідності прийняття нової Конституції України і, отже, ставить під сумнів чинність Основного Закону України, що може призвести до послаблення встановлених ним основ конституційного ладу в Україні, прав і свобод людини і громадянина" (абзаци перший, п'ятий підпункту 4.4 пункту 4 мотивувальної частини).

   Враховуючи викладене Конституційний Суд України вирішив:

1. В аспекті порушеного у конституційному поданні питання положення частини другої статті 72 у системному зв'язку зі статтею 5 Конституції України слід розуміти так, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні може реалізувати на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою своє виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України у порядку, який має бути визначений Конституцією і законами України.

   З повним текстом даних рішень можна ознайомитись на сайті Верховної Ради України (https://www.rada.gov.ua).

   З огляду на наведене вище слід констатувати про наявне порушення порядку прийняття нової Конституції України, а також про відсутність офіційного підтвердження відповідною постановою Центральної виборчої комісії історичного факту, що має юридичне значення – про введення нової Конституції України (документ: 254к/96-ВР) в дію всеукраїнським референдумом.

   Викладені історичні факти є беззаперечними, не потребують доказування в суді та підтверджуються відповідними документами, що мають юридичне значення (копії – додаються0, які ставлять під сумнів конституційну державну правосуб’єктність (правоздатність, дієздатність та деліктоздатність) і відповідача, і фізичної особи Луніної О. С., як професійної судді.

   Мабуть, саме тому непрофесійною суддею Луніною О. С. не досліджувалось та було відкинуто обґрунтування Позивача, яке ґрунтувалося виключно на аргументах і фактах, у вигляді офіційних документів і доводів, які ініціювали (фактично, спровокували) подання низки викривальних інформаційних запитів позивачем, до відповідача. Доводів, які також є беззаперечними і такими, що не потребують доказування у суді, та є такими, що заявлялися від самого початку виникнення природи даного спору, а саме:

   По-перше, відповідні протокол і постанова (від 06.01.2023 року, б/н, б/н), які раніше були скасовані рішенням судді Красногвардійського районного суду м.Дніпропетровська, до того були складені і постановлені у відсутність Закону України «Про нормативно-правові акти України» (яким встановлюється ієрархія НПА), - на підставі положень Кодексу України про адміністративні правопорушення (документ № 8073-Х, від 7 грудня 1984 року), який (кодекс), всупереч нормам прямої дії частини п’ятої статті 94. Конституції України (документ: 254к/96-ВР), ніколи не оприлюднювався в офіційних друкованих виданнях ані Президента України, ані Верховної Ради України.

   З цього приводу слід згадати норми статті 57. Конституції України згідно яких кожному гарантується право знати свої права і обов'язки. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення у порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.

   Слід констатувати, що закону яким визначено порядок доведення до відома населення нормативно-правові акти, що визначають права і обов'язки громадян, парламентом не приймалося.

   Більше того, свідоме застосування службовими і посадовими особами положень Кодексу України про адміністративні правопорушення (документ № 8073-Х, від 7 грудня 1984 року, відомості Верховної Ради УРСР від 18.12.1984 року), як кодифікованого нормативно-правового акту для встановлення адміністративної відповідальності, - взагалі, не передбачено чинною Конституцією України, - прямо суперечить їй, а також суперечить Рішенню Конституційного Суду України № 7-рп/2001 від 30 травня 2001 року, в якому Суд дійшов висновку, що: «Наголошуючи на  важливості  гарантій  захисту  прав  і свобод людини і громадянина,  Конституція України  встановила,  що  склад правопорушення   як   підстава   притягнення  особи  до  юридичної відповідальності та заходи  державно-примусового  впливу  за  його вчинення  визначаються  ВИКЛЮЧНО ЗАКОНОМ,  а  не  будь-яким іншим нормативно-правовим актом,  що юридична відповідальність особи має індивідуальний  характер,  що ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом  як  правопорушення, та  бути  двічі  притягнений  до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення (статті 58, 61, пункти 1, 22 частини першої статті 92 Конституції України).

   Системний аналіз викладених конституційних положень дає підстави дійти висновку,  що за своїм  змістом  пункт  22  частини першої статті 92 Конституції України спрямований не на встановлення  переліку  видів  юридичної   відповідальності. Ним визначено,  що  ВИКЛЮЧНО ЗАКОНАМИ  України мають врегульовуватись засади цивільно-правової відповідальності (загальні підстави, умови,  форми відповідальності тощо),  підстави  кримінальної, адміністративної та дисциплінарної відповідальності - діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями (основні ознаки правопорушень,  що  утворюють  їх склад),  та  відповідальність за них.  У такий спосіб Конституція України ЗАБОРОНИЛА врегульовувати зазначені  питання  підзаконними нормативно-правовими  актами та встановила,  що лише Верховна Рада України у ВІДПОВІДНОМУ ЗАКОНІ має право визначати, яке правопорушення визнається, зокрема, адміністративним правопорушенням чи злочином, та міру відповідальності за нього».

   В контексті зазначеного Конституційний Суд України вирішив, що «Положення пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України треба розуміти так, що ним безпосередньо не встановлюються види юридичної відповідальності. За цим положенням виключно законами України визначаються засади цивільно-правової відповідальності, а також діяння, що є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями як підстави кримінальної, адміністративної, дисциплінарної відповідальності, та відповідальність за такі діяння.  Зазначені питання  не  можуть бути   предметом   регулювання  підзаконними  нормативно-правовими актами».

   З даного приводу нашою Громадською організацією «Об’єднана правозахисна група «Багнет Нації» до Верховної Ради України було сформовано і направлено запит на публічну інформацію № ЗПІ/092/21 від 2 березня 2021 року (копія - додається), в якому ми, посилаючись на норми Конституції України (документ: 254к/96-ВР) і Рішення Конституційного Суду України, просили:

1.              Надати достовірну інформацію стосовно прийняття (або неприйняття) Верховною Радою України Закону України «Про засади цивільно-правової відповідальності», який відповідає змісту чинної Конституції України;

2.              Надати достовірну інформацію стосовно прийняття (або неприйняття) Верховною Радою України Закону України «Про діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них», який відповідає змісту чинної Конституції України;

3.              Надати достовірну інформацію стосовно того, чи вносився відповідний проект закону «Про засади цивільно-правової відповідальності» до Верховної Ради України;

4.              Надати достовірну інформацію стосовно того, чи вносився відповідний проект закону «Про діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них» до Верховної Ради України.  

   З відповіді № 18/07-437 від 5 березня 2021 року, яка надійшла з Апарату Верховної Ради України вбачається, що зазначених законів Верховною Радою не приймалось, а відповідних проектів законів до парламенту не вносилось.

   Отже, зазначені в протоколі і постанові службові/посадові особи (відповідно: офіцер відділення ОБССЗ Центрально-Чечелівського ОРТЦК та СП - старший лейтенант Велієв Хасар Сафаралійович та начальник Центрально-Чечелівського ОРТЦК та СП – підполковник Міщенко Володимир Володимирович), під час складання і прийняття рішення про накладання на мене штрафу за справою про адміністративне правопорушення, діяли всупереч положенням Конституції України та зазначеному вище Рішенню Конституційного Суду України, яке є обов’язковим до виконання на всій території України.

   По-друге, зазначені в протоколі і постанові «службові»/«посадові» особи (відповідно: так званий офіцер відділення ОБССЗ Центрально-Чечелівського ОРТЦК та СП - так званий старший лейтенант Велієв Хасар Сафаралійович та так званий начальник Центрально-Чечелівського ОРТЦК та СП – так званий підполковник Міщенко Володимир Володимирович), під час складання і прийняття рішення про накладання на мене штрафу за справою про адміністративне правопорушення діяли всупереч положенням пункту 6 частини другої статті 92. Конституції України, якими закріплено, що ВИКЛЮЧНО ЗАКОНАМИ України встановлюються, зокрема: військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання.

   Адже з даного приводу нашою Громадською організацією «Об’єднана правозахисна група «Багнет Нації» до Верховної Ради України також було сформовано і направлено запит на публічну інформацію № ЗПІ/103/21 від 12 березня 2021 року (копія додається), в якому ми, посилаючись на норми Конституції України (документ: 254к/96-ВР), просили:

1.                                  Надати достовірну інформацію стосовно прийняття (або неприйняття) Верховною Радою України Закону України «Про військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання», який відповідає змісту чинної Конституції України;

2.                                  Надати достовірну інформацію стосовно того, чи вносився відповідний проект закону «Про військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання» до Верховної Ради України;

3.                                  Надати достовірну інформацію стосовно прийняття (або неприйняття) Верховною Радою України Закону України «Про військову службу», який відповідає змісту чинної Конституції України;

4.                                  Надати достовірну інформацію стосовно того, чи вносився відповідний проект закону «Про військову службу» до Верховної Ради України.

   З відповіді № 18/07-493 від 12 березня 2021 року, яка надійшла з Апарату Верховної Ради України вбачається, що зазначених законів Верховною Радою України не приймалось, а відповідних проектів законів до парламенту не вносилось.

   Отже, зазначені в протоколі і постанові «службові»/«посадові» особи (відповідно: так званий офіцер відділення ОБССЗ Центрально-Чечелівського ОРТЦК та СП - так званий старший лейтенант Велієв Хасар Сафаралійович та так званий начальник Центрально-Чечелівського ОРТЦК та СП – так званий підполковник Міщенко Володимир Володимирович), фактично всупереч чинному законодавству, незаконно привласнили військові звання та вчиняють непередбачені ЗАКОНОМ фіктивні юридичні дії, на користь третіх осіб.

   По-третє, зазначені в протоколі і постанові «службові»/«посадові» ФІЗИЧНІ ОСОБИ/ЖИВІ ЗМІНЕНІ ОРГАНІЗМИ – НЕ ГРОМАДЯНИ Самостійної української держави України (відповідно: так званий офіцер відділення ОБССЗ Центрально-Чечелівського ОРТЦК та СП - так званий старший лейтенант Велієв Хасар Сафаралійович, та так званий начальник Центрально-Чечелівського ОРТЦК та СП – так званий підполковник Міщенко Володимир Володимирович), під час складання і прийняття рішення (постанови) про накладання на мене штрафу за справою про адміністративне правопорушення, діяли всупереч положенням статті 6 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов’язок і військову службу», відповідно до якої встановлено, що: «Військовий обов'язок не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні».

   З приводу виконання чинної Конституції України в частині набуття і припинення конституційного громадянства Самостійної української держави в Україні, нашою Громадською організацією «Об’єднана правозахисна група «Багнет Нації» до Верховної Ради України були сформовані і направлені запити на публічну інформацію № ЗПІ/046/20 від 28 жовтня 2020 року, № ЗПІ/090/21 від 01 березня 2021 року та № ЗПІ/091/21 від 01 березня 2021 року (копії - додаються), в яких ми, посилаючись на норми Конституції України (документ: 254к/96-ВР), просили надати відомості про ВІДПОВІДНІ ЗАКОНИ, а саме: «Про підстави набуття і припинення громадянства України» (на виконання статті 4 КУ), «Про права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод», «Про основні обов'язки громадянина», а також «Про громадянство, правосуб'єктність громадян, статус іноземців та осіб без громадянства» (на виконання норм пункту 1 і 2 частини першої статті 92 КУ).

   З відповідей, які надійшли з Апарату Верховної Ради України (№ 18/10-1839 від 30 жовтня 2020 року, № 18/07-369 від 01 березня 2021 року та № 18/07-370 від 01 березня 2021 року – копії додаються) вбачається, що зазначених законів які відповідають нормам чинної Конституції і які регулюють відповідні питання щодо громадянства Самостійної української держави України Верховною Радою України не приймалось, та відповідних проектів законів до парламенту не вносилось.

   По-четверте, статтею 27. Кодексу України про адміністративні правопорушення визначено, що штраф є грошовим стягненням, що накладається на громадян, посадових та юридичних осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірі, встановлених цим Кодексом та іншими законами України.

   Частиною першою статті 53. Кримінального кодексу України визначено, що штраф - це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і розмірі, встановлених в Особливій частині цього Кодексу, з урахуванням положень частини другої цієї статті.

   Частиною другою статті 549. Цивільного кодексу України визначено, що штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.

   Тобто, чіткого визначення поняття «штраф» в українському законодавстві (ЗАКОНОМ), не встановлено.

   Крім іншого, зі змісту постанови вбачалося, що так званий начальник Центрально-Чечелівського ОРТЦК та СП – так званий підполковник Міщенко Володимир Володимирович фактично змушував мене в порушення Конституції України і Бюджетного кодексу України сплатити штраф в сурогатній валюті (гривні), на транзитний рахунок.

   В даному контексті слід зазначити, що частиною першою статті 99. Конституції України (документ: 254к/96-ВР) встановлено, що грошовою одиницею України є гривня.

   Пунктом 1 частини другої статті 92. Конституції України (документ: 254к/96-ВР) визначено, що виключно законами України встановлюються, зокрема, статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України.

   Статтею 35 Закону України «Про Національний банк України» закріплено, що гривня (банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами платежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви та для переказів.

   З даного приводу нашою Громадською організацією «Об’єднана правозахисна група «Багнет Нації» до Верховної Ради України було сформовано і направлено запит на публічну інформацію (вих. № ЗПІ/098/21 від 04 березня 2021 року – додається), в якому, ми, просили:

 

1.                                                                    Надати достовірну інформацію стосовно прийняття (або неприйняття) Верховною Радою України Закону України «Про статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України», який відповідає змісту чинної Конституції України;

2.                                                                    Надати достовірну інформацію стосовно того, чи вносився відповідний проект закону «Про статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України» до Верховної Ради України.

 

   З відповіді № 18/07-441 від 05 березня 2021 року, яка надійшла від Апарату Верховної Ради України за підписом заступника керівника управління – керівника відділу роботи з публічною інформацією О. Кузьміна витікає, що відповідний законопроект «Про статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України» до Верховної Ради України не вносився, а відповідно такий закон, і не приймався.

   Єдиним документом яким сьогодні «унормовано» національну валюту в Україні, є Постанова Президії Верховної Ради України від 10 грудня 1991 року № 1952-ХІІ «Про затвердження назви і характерних ознак грошової одиниці України» (Із змінами, внесеними згідно з Постановою ПВР N 91/96-ПВ від 12.02.96, ВВР, 1996, N 9, ст. 47), згідно пункту 2 постановлено: «погодитись з запропонованими принциповими характеристиками зовнішніх ознак гривні та її купюрною побудовою,  які передбачають літографічне друкування витягу з тексту Акта  проголошення незалежності України (1427-12),  а також зображення на  лицьовій стороні  відповідної банкноти портретів видатних діячів історії та культури України». Дані матеріали вже публікувались на сайті «Багнет Нації».

   Отже, з огляду на зазначене вище, наразі, на території України в обігу перебуває так звана «національна валюта» (гривня), статус якої невстановлений окремим законом.

   По-п’яте слід зазначити, що відповідно до положень статті 81 Цивільного кодексу України «Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права». Також, обов’язково слід врахувати, що «Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом». Крім того слід враховувати, що «Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування. Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються  Конституцією України та ЗАКОНОМ».

   Відповідно до норми статті 87 Цивільного кодексу України для створення юридичної особи її учасники (засновники) розробляють установчі документи, які викладаються письмово і підписуються всіма учасниками (засновниками), якщо законом не встановлений інший порядок їх затвердження. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі  модельного статуту, затвердженого Кабінетом Міністрів України, що після його прийняття учасниками стає установчим документом. Засновники (учасники) юридичної особи, утвореної на підставі модельного статуту, можуть у встановленому законом порядку затвердити статут, який є установчим документом, та провадити діяльність на його підставі.

   Відповідно до положень статті 56-57 Господарського кодексу України суб'єкт господарювання може створюватися та діяти на підставі  модельного статуту, затвердженого Кабінетом Міністрів України, що після його прийняття учасниками стає установчим документом (ч.4 ст.56). Якщо суб'єкт господарювання створюється та діє на підставі модельного статуту в рішенні про його створення, яке підписується усіма засновниками, зазначаються відомості про його найменування, мету і предмет господарської діяльності, а також інформація про провадження діяльності на основі модельного статуту (ч.5 ст.56). Установчими документами суб'єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб'єкта господарювання (ч.1 ст.57). В установчих документах повинні бути зазначені найменування суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації, якщо інше не передбачено законом (ч.2 ст.57). Статут суб'єкта господарювання повинен містити відомості про його найменування, мету і предмет діяльності, розмір і порядок утворення статутного капіталу та інших фондів, порядок розподілу прибутків і збитків, про органи управління і контролю, їх компетенцію, про умови реорганізації та ліквідації суб'єкта господарювання, а також інші відомості, пов'язані з особливостями організаційної форми суб'єкта господарювання, передбачені законодавством. Статут може містити й інші відомості, що не суперечать законодавству (ч.4 ст. 57). Статут (положення) затверджується власником майна (засновником) суб'єкта господарювання чи його представниками, органами або іншими суб'єктами відповідно до закону (ч.5 ст. 57).

   В даному контексті слід наголосити, що згідно положень частини першої статті 8 Господарського кодексу України Держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб'єктами господарювання.

   Натомість, з огляду на Положення затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154 «Про затвердження Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки» Центрально-Чечелівський ОРТЦК та СП, як територіальний центр комплектування та соціальної підтримки є органом (!!!) військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов’язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації (абз. перший пункту 1). Територіальні центри комплектування та соціальної підтримки утворюються в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі, інших містах, районах, районах у містах (абз. другий пункту 1).

   Слід зауважити, що положення Постанови Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154 «Про затвердження Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки» і затвердженого нею Положення - прямо суперечать нормам прямої дії чинної Конституції України (документ: 254к/96-ВР) в частині її положень пункту 12 частини першої статті 92. КУ, якою чітко закріплено, що ВИКЛЮЧНО ЗАКОНАМИ України визначаються, зокрема, організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики.

   В даному аспекті нашою Громадською організацією «Об’єднана правозахисна група «Багнет Нації» до Верховної Ради України було сформовано і направлено запит на публічну інформацію № ЗПІ/115/21 від 23 березня 2021 року (копія - додається), в якому ми, посилаючись на норми Конституції України (документ: 254к/96-ВР), просили:

1.              Надати достовірну інформацію стосовно ухвалення Верховною Радою України Закону України «Про організацію і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики», який відповідає змісту чинної Конституції України;

2.              Надати достовірну інформацію стосовно того, чи вносився відповідний проект закону «Про організацію і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики» до Верховної Ради України.

   З відповіді № 18/07-589 від 24 березня 2021 року, яка надійшла з Апарату Верховної Ради України вбачається, що зазначених законів Верховною Радою України не приймалось, а відповідних проектів законів до парламенту не вносилось.

   В даному контексті юридично підтвердженого, беззаперечного факту, можна дійти висновку, що Центрально-Чечелівський ОРТЦК та СП утворений та діє всупереч нормам чинної Конституції України (документ: 254к/96-ВР), що також має ознаки кримінального злочину, який підпадає під кваліфікацію статті 109 (повалення конституційного ладу) у сукупності з частиною четвертою статті 28. Кримінального кодексу України.

   По-шосте, Конституційний Суд України в своєму Рішенні від 16 червня 2011 року № 6-рп/2011 наголосив, що «Державні символи України нерозривно пов'язані  за  своїм змістом з її державним суверенітетом (абзац перший підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України  від  16  січня  2003  року  N 1-рп/2003) (v001p710-03). Державні символи є підтвердженням  факту  існування  держави,  її суверенітету та спрямовані на зміцнення її авторитету, зокрема під час проведення урочистих заходів та офіційних  церемоній. Держава встановлює порядок використання  державних  символів  та належну систему їх правового захисту,  за яких  забезпечується  повага  та гідне ставлення до державних символів.

   У частині першій статті 20 Конституції України (254к/96-ВР) визначено перелік державних символів  України.  Ними  є  Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України. Державний Прапор України - стяг   із   двох   рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.  Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного  Герба України  та герба Війська Запорізького законом,  що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної  Ради України.  Головним  елементом  великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави  Володимира  Великого  (малий  Державний  Герб України). Державний  Гімн  України  -  національний гімн на музику М. Вербицького із словами,  затвердженими законом, що приймається не  менш  як  двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України (частини друга,  третя,  четверта,  п'ята  статті  20 Конституції України) (254к/96-ВР).

   Відповідно до пункту 4 частини другої статті 92 Конституції України (254к/96-ВР) виключно законами України встановлюється порядок  використання  і  захисту  державних  символів. Шанування державних символів України є обов'язком усіх її громадян  (частина перша статті 65 Основного Закону України) (254к/96-ВР)».

   В контексті зазначеного також слід зауважити, що раніше, нашою Громадською організацією «Об’єднана правозахисна група «Багнет Нації» було сформовано запит на отримання публічної інформації № ЗПІ/004/20 від 20 липня 2020 року (копія додається) та направлено до Верховної Ради України, з вимогою:

 

1.              Надати завірену належним чином фотокопію першої і останньої сторінок закону, яким затверджено встановлені Конституцією України державні символи - Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України;

2.              Надати завірену належним чином фотокопію першої і останньої сторінок закону, яким затверджено опис державних символів України та порядок їх використання.

 

   З відповіді № 18/10-1213 від 27 липня 2020 року (копія - додається), яку ми отримали від Апарату Верховної Ради України вбачається, що витребвуованих законів в законодавстві України не існує.

   Крім того, окремий Закон України, яким встановлено опис державних символів України та порядок їх використання, Верховною Радою України також не приймався, а відтак надання копій запитуваних документів не вбачається можливим.

   Іншим запитом на отримання публічної інформації № ЗПІ/099/21 від 10 березня 2021 року (копія - додається) звертаючись до Верховної Ради України, ми, вимагали:

 

1.                                                      Надати достовірну інформацію стосовно прийняття (або неприйняття) Верховною Радою України Закону України «Про порядок використання і захисту державних символів», який відповідає змісту чинної Конституції України;

2.                                                      Надати достовірну інформацію стосовно того, чи вносився відповідний проект закону «Про порядок використання і захисту державних символів» до Верховної Ради України.

 

   З наданої нам Апаратом Верховної Ради України відповіді № 18/07-490 від 12 березня 2021 року (копія додається) вбачається, що запитувані законопроекти до парламенту не вносилося, а відповідно, відповідні закони, не приймалися.

   Продовжуючи констатувати зазначене в Рішенні Конституційного Суду України від 16 червня 2011 року № 6-рп/2011 слід звернути увагу, що Конституційний Суд доходить висновку, що: «В Україні немає спеціального закону, який би врегульовував порядок використання Державного Прапора України (так само як і Державного Герба України – уточнення від Позивача) та був прийнятий з дотриманням відповідної конституційної процедури, що породжує невизначеність у використанні цього державного символу (символів) та його захисті як конституційної цінності.

   З огляду на викладене Конституційний Суд України пропонує Верховній Раді України встановити порядок використання державних символів України, зокрема Державного Прапора України, згідно з вимогами частини шостої статті 20 Конституції України (254к/96-ВР)».

   Але, звісно ж, для початку треба встановити і затвердити самі символи, визначені чинною Конституцією України, відповідними, окремими ЗАКОНАМИ, а вже потім встановлювати порядок їх використання.   

   За юридичною позицією Конституційного Суду України, викладеною у Рішенні від 31 березня 2015 року № 1-рп/2015, складовими принципу верховенства права є, зокрема, правова передбачуваність та правова визначеність, спрямовані на забезпечення учасникам правовідносин можливості завбачати наслідки своїх дій, бути впевненими у своїх законних очікуваннях, що набуте ними право, його зміст та обсяг буде реалізовано (абзац перший підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини).

   В своєму Рішенні від 2 грудня 2019 року № 11-р/2019 Конституційний Суд України наголосив, що «рішення Конституційного Суду України незалежно від того, визначено в них порядок і строки їх виконання чи ні, є обов’язковими до виконання на всій території України; органи державної влади, органи Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, посадові та службові особи, громадяни та їх об’єднання, іноземці, особи без громадянства повинні утримуватись від застосування чи використання правових актів або їх положень, визнаних неконституційними; рішення Конституційного Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади; обов’язок виконання рішення Конституційного Суду України є вимогою Конституції України, яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів; додаткове визначення у рішеннях, висновках Конституційного Суду України порядку їх виконання не скасовує і не підміняє загальної обов’язковості їх виконання (абзаци другий, третій, шостий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 14 грудня 2000 року № 15-рп/2000)».

   В даному контексті слід зауважити, що умисне невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини, рішення Конституційного Суду України та умисне недодержання нею висновку Конституційного Суду України - карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

{Стаття 382 Кримінального кодексу України в редакції Закону № 2453-VI від 07.07.2010; із змінами, внесеними згідно із Законом № 721-VII від 16.01.2014 - втратив чинність на підставі Закону № 732-VII від 28.01.2014; із змінами, внесеними згідно із Законами № 767-VII від 23.02.2014, № 2136-VIII від 13.07.2017}

   В даному контексті слід зазначити, що в оскаржуваній постанові власний підпис так званого начальника Центрально-Чечілівського ОРТЦК та СП, так званого підполковника Міщенка Володимира Володимировича, скріплено гербовою печаткою невстановленого зразка, на відбитку якої відсутній Державний Герб України, який має бути ВСТАНОВЛЕНИЙ ЗАКОНОМ згідно статті 20 Конституції України (документ: 254к/96-ВР) та затверджений двома третинами від конституційного складу парламенту.

   Саме з даного приводу, мною, 09 січня 2023 року було направлено сформований інформаційний запит до Центрально-Чечелівського ОРТЦК та СП, в якому я, зокрема, ВИМАГАВ:

 

1. Надати завірену належним чином фотокопію Розпорядчого акту (ЗАКОНУ) про утворення Центрально-Чечелівського об'єднанного районного теріторіального центру комплектування та соціальної підтримки, як орган/установу державної влади в Україні;

2. Надати завірену належним чином фотокопію Наказу про призначення начальником Центрально-Чечелівського об'єднанного районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки підполковника Міщенка Володимира Володимировича;

3. Надати завірену належним чином фотокопію Наказу про призначення на посаду офіцера відділення ОБССЗ Центрально-Чечелівського об'єднанного районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки старшого лейтенанта Велієва Хасара Сафаралійовича;

4. Надати посилання на нормативно-правовий акт (ЗАКОН), яким визначені військові і спеціальні звання відповідно до статті 92 Конституції України;

5. Надати завірену належним чином фотокопію Положення, яким регулюється діяльність Центрально-Чечелівського об'єднанного районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки;

6. Надати завірену належним чином фотокопію Посадової інструкції, якою регулюється діяльність посадових і службових осіб Центрально-Чечелівського об'єднанного районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки;

7. Надати відомості про нормативно-правовий акт (ЗАКОН), яким встановлено право працівників Центрально-Чечелівського об'єднанного районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки розглядати і виносити рішення (постанови) в справах про адміністративні правопорушення;

8.  Надати завірені належним чином фотокопії супровідних документів, якими уповноважувались дії працівників Центрально-Чечелівського об'єднанного районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки в робочий час на перевірку документів у осіб поза межами будівлі Центрально-Чечелівського об'єднанного районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, розташованого за адресою: місто Дніпро, вулиця Степана Бандери (Шмідта), 16;

9.  Надати відомості про конкретну норму нормативно-правового акту (ЗАКОНУ), яким визначено право працівників ТЦК та СП вчиняти перевірку документів поза межами будівель/споруд, в яких розміщені відповідні ТЦК та СП;

10.  Надати відомості про конкретну норму нормативно-правового акту (ЗАКОНУ), якою визначено статус Центрально-Чечелівського об'єднанного районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки, як режимного об’єкту;

11.  Надати достовірні відомості щодо того, ким, коли і на підставі чого була замовлена і виготовлена гербова печатка Центрально-Чечелівського об'єднанного районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

   Зазначу, що витребовувана мною інформація через даний інформаційний запит, мала стати основою для написання заяви до Служби безпеки України про повалення конституційного ладу і державну зраду (ст.ст. 109 і 111 Кримінального кодексу України).

   По-сьоме, як вже зазначалося раніше, зі змісту постанови вбачалося, що так званий начальник Центрально-Чечелівського ОРТЦК та СП – так званий підполковник Міщенко Володимир Володимирович, ЗМУШУВАВ МЕНЕ в порушення Конституції України і Бюджетного кодексу України сплатити штраф в сурогатній валюті (гривні) на зазначені в оскаржуваній мною постанові реквізити, де одержувачем платежу зазначено ГУК в Дніпропетровській області, а не відповідну конституційну територіальну громаду Красногвардійського району у місті Дніпропетровську.

   Але, як мені відомо з нормативно-правової бази чинного на сьогодні законодавства, пунктом 38 частини першої статті 64 Бюджетного кодексу України (документ № 2456-VI від 8 липня 2010 року) встановлено, що адміністративні штрафи та інші штрафні санкції, що накладаються місцевими органами виконавчої влади та виконавчими органами місцевих рад або утвореними ними в установленому порядку адміністративними комісіями, складають доходи загального фонду бюджетів місцевого самоврядування.

   В свою чергу відповідно до статті 2. Бюджетного кодексу України (документ № 2456-VI від 8 липня 2010 року) бюджети місцевого самоврядування – це бюджети територіальних громад сіл, їх об'єднань, селищ, міст (у тому числі районів у містах).

   Раніше, нашою Громадською організацією «Об’єднана правозахисна група «Багнет Нації» були направлені запити на інформацію до Головного управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області де ми цікавились з приводу наявності бюджетних рахунків районних у місті Дніпропетровську (Дніпрі) територіальних громад. З отриманих відповідей вбачалось, що таких рахунків в ГУК в Дніпропетровській області не існує.

   З даного приводу, мною, до Головного управління Державної казначейської служби України в Дніпропетровській області було направлено черговий запит на інформацію (від 07.01.2023 року), в якому я, зокрема, ВИМАГАВ:              

Надати достовірні відомості стосовно розрахункового рахунку (IBAN) UA948999980313000106000004569, на який мені запропоновано заплатити накладене на мене адміністративне стягнення в розмірі 1700 (тисячі сімсот) гривень, зазначивши: чи є даний рахунок рахунком, через який відбувається наповнення бюджету місцевого самоврядування територіальної громади Красногвардійського/Чечелівського району у місті Дніпропетровську/Дніпрі.

   З відповіді ГУК в Дніпропетровській області витікає, що відповідних рахунків територіальних громад районів у місті Дніпро, не існує.

   Враховуючи викладене вище, саме тому, Я (Апелянт/Позивач), звертаюсь з апеляційною скаргою до Третього апеляційного адміністративного суду з вимогою перегляду незаконного рішення непрофесійної судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду Луніної О. С. в адміністративній справі № 160/28859/23 за моєю адміністративною позовною заявою до Дніпропетровського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо невиконання Відповідачем положень статті 34 Конституції України та Закону України «Про доступ до публічної інформації», в частині ненадання належних відповідей на мої інформаційні запити.

   Адже з огляду на викладене вище Я (Апелянт/Позивач), глибоко переконаний в наявних підставах для скасування повністю судового рішення суду першої інстанції, які полягають зокрема у неповному з’ясуванні судом очевидних обставин, що мають значення для справи (п.1 ч.1 ст.317 КАСУ), недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими (п.2 ч.1 ст.317 КАСУ), в невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи (п.3 ч.1 ст.317 КАСУ), неправильному застосуванні норм матеріального права та порушення норм процесуального права (п.4 ч.1 ст.317 КАСУ), а головне – що справу було розглянуто неповноважним складом суду (п.1 ч.3 ст.317 КАСУ).

   Більш детальні доводи щодо скасування рішення першої інстанції повністю, полягають в наступному, а саме:

 

1)   справу було розглянуто неповноважним складом суду (п.1 ч.3 ст.317 КАСУ);

 

   Пунктом 1 частини третьої статті 317 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що порушення норм процесуального права є обов’язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення суду, якщо: справу розглянуто неповноважним складом суду.

   Як вже зазначалося вище, незареєстрованим в Міністерстві юстиції України в Єдиному державному реєстрі нормативно-правових актів Указом Президента України П. ПОРОШЕНКА № 240/2019 від 17 травня 2019 року «Про призначення суддів», ЛУНІНУ Олену Станіславівну було призначено у місцевих адміністративних судах на посаду судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду, без відповідного подання Вищої ради юстиції Президентові України і без зазначення обов’язкового строку при призначенні на посаду вперше.

   З цього приводу, зважаючи на норми міжнародного права хотілося б зауважити, що відповідно до Загальної декларації прав людини (яка була Прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року) всі люди є  рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації (ст. 7). Крім того, кожна людина має гарантоване Конституцією і законом право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (ст. 8).

   Відповідно до положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод «кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом…».

   Згідно до положень визначених підпунктом (b) пункту 3 статті 2 Міжнародного пакту про громадські і політичні права «кожна   держава,   яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується забезпечити, щоб право  на правовий захист для будь-якої особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими властями або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту».

   Відповідно до положень частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», для зменшення  числа  заяв  до  Європейського суду з прав людини проти України, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як джерело права.

   Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) в п. 66 рішення у справі «Бочан проти України» від 03.05.2007 р. (заява № 7577/02) зазначив, що: «безсторонність,  в  сенсі  п.  1 статті 6, має визначатися відповідно до суб'єктивного критерію, на підставі особистих переконань та поведінки конкретного судді у конкретній справі - тобто, жоден з членів суду не має проявляти будь-якої особистої прихильності або упередження, та об'єктивного критерію - тобто, чи були у судді достатні гарантії для того, щоб виключити будь-які легітимні сумніви з цього приводу. Відповідно до об'єктивного критерію має бути визначено, чи наявні факти, що можуть бути перевірені, які породжують сумніви щодо відсутності безсторонності судів. У цьому зв'язку навіть зовнішні ознаки мають певне значення. Ключовим питанням є питання довіри, яку суди в демократичному суспільстві мають вселяти суспільству і, перш за все, сторонам у процесі».

   Аналогічна правова позиція закріплена також в п.п. 49, 52 рішення ЄСПЛ у справі «Білуха проти України» від 09.11.2006 р. (заява № 33949/02), п. 28 рішення ЄСПЛ у справі «Газета «Україна-центр» проти України» від 15.07.2010 р. (заява № 16695/04).

   На додачу, в п. 105 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» від  09.01.2013 р. (заява № 21722/11) суд дійшов висновку про те, що: «між суб’єктивною та об'єктивною безсторонністю не існує беззаперечного розмежування, оскільки поведінка судді не тільки може викликати об’єктивні побоювання щодо його безсторонності з точки зору стороннього спостерігача (об’єктивний критерій), а й може бути пов’язана з питанням його або її особистих переконань (суб'єктивний критерій). Отже, у деяких випадках, коли докази для спростування презумпції суб’єктивної безсторонності судді отримати складно, додаткову гарантію надасть вимога об’єктивної безсторонності».

   Крім того, варто зазначити, що під «судом» у практиці ЄСПЛ розуміється будь-який юрисдикційний орган, що вирішує питання, віднесені до його компетенції на підставі норм права, відповідно до встановленої процедури. Цей орган має бути встановлений законом, а саме: суд утворений безпосередньо на підставі закону; суд діє в межах своєї  предметної, функціональної та територіальної юрисдикції; суд діє в законному складі.

   Текст статті 6 Конвенції може скласти враження, що її вимоги є виконаними, коли справа заявника була розглянута будь-яким національним судом, який створено на підставі закону. Однак ЄСПЛ у кількох рішеннях наголосив, що поняття «суд, встановлений законом», стосується не тільки юридичного підґрунтя самого по собі існування «суду», але також і дотримання судом спеціальних норм, які регулюють його юрисдикцію, підсудність, повноваження судді (належний склад суду).

   Першою справою, в якій ЄСПЛ розглянув питання компетенції суду у світлі вимоги «суду, встановленого законом», є справа «Coeme та інші проти Бельгії» (№ 3249296 та ін., рішення від 22 червня 2000 року). У цій справі касаційний суд Бельгії (верховний судовий орган країни) виніс вирок у першій інстанції щодо міністра уряду та 4 інших осіб, які ніколи не обіймали міністерських постів, хоча відповідно до національного законодавства цей суд був повноважним виносити рішення у першій інстанції тільки щодо міністрів.

   У справі «Gurov проти Молдови» (№ 3645502, рішення від 11 липня 2006 року) ЄСПЛ визнав порушенням частини першої статті 6 Конвенції розгляд цивільної справи суддею, строк повноважень якого на момент розгляду справи закінчився, але він продовжував виконувати судові повноваження за відсутності будь-яких правових підстав.

   Подібно до цієї справи, у справі «Олександр Волков проти України» (№ 21722/11, рішення від 9 січня 2013 року) заявник на національному рівні оскаржив до Вищого адміністративного суду України (ВАСУ) своє звільнення з посади судді. Для цього 19 жовтня 2010 року Головою ВАСУ була спеціально створена палата, яка згодом частково задовольнила позов заявника. Заявник стверджував, що на час розгляду справи строк повноважень Голови ВАСУ сплив, чинне на той час законодавство не передбачало процедури обрання суддів на адміністративні посади, а здійснення ним повноважень відбувалось на підставі рішень Президії ВАСУ та Зборів суддів адміністративних судів України. Відповідно, створена Головою ВАСУ палата не була повноважною розглядати його справу. ЄСПЛ погодився із твердженнями заявника, визнавши, що ані створення палати ВАСУ, яка розглядала справу заявника, ані визначення її складу не були легітимними, оскільки здійснювались Головою ВАСУ, строк повноважень якого сплив, а отже, це не був «суд, встановлений законом».

   Важливим прикладом застосування правила «суд, встановлений законом», який має неабияке значення для української практики, є наведений в рішенні у справі «DMD Group A.S. проти Словаччини» (№ 1933403, рішення від 5 жовтня 2010 року). У цій справі голова місцевого суду своїм наказом призначив себе суддею у справі заявника замість іншого судді та того ж дня припинив провадження у справі. Суд звернув увагу, зокрема, на такі обставини:

а) питання передачі справ від одного судді до іншого не було достатньо чітко врегульовано національним законодавством, яке не передбачало жодних гарантій проти зловживань;

б) мало місце поєднання однією особою адміністративних функцій і здійснення нею правосуддя як суддею;

в) єдиним документом, що регулював розподіл справ, був розклад роботи, який безконтрольно змінювався головою суду. Зваживши на ці обставини, Суд визнав порушення права на суд, «встановлений законом».

   Відтак ЄСПЛ дійшов висновку, що касаційний суд не мав ознак «суду, встановленого законом».

   У справі «Сокуренко і Стригун проти України» (№№ 29458/04 та 29465/04, рішення від 20 липня 2007 року) ЄСПЛ зазначив, що згідно зі статтею 111-18 Господарського процесуального кодексу (ГПК) Верховний суд, скасувавши постанову Вищого господарського суду, міг або повернути справу на новий розгляд до нижчого суду, або ж припинити провадження у справі. Натомість він залишив у силі постанову апеляційного суду, і такі дії не були передбачені ГПК. ЄСПЛ також зазначив, що не було жодної іншої правової норми, яка б надавала повноваження Верховному суду ухвалювати подібне рішення у справі. Проте у даній справі Верховний суд не надавав жодних аргументів щодо прийняття такої постанови, виходячи за межі своїх повноважень шляхом свідомого порушення ГПК і ухвалення такого ряду рішень, що, як вказувалося урядом, стало звичайною практикою Верховного суду. На думку ЄСПЛ, перевищивши свої повноваження, які були чітко викладені у ГПК, Верховний Суд не міг вважатися «судом, встановленим законом» у визначенні пункту 1 статті 6 Конвенції відносно оскаржуваного провадження.

   Отже, з урахуванням зазначеного вище слід вважати, що «суд, встановлений законом» означає наступне:

– дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності;

– дотримання правил автоматичного розподілу справ;

– наявність повноважень у судді;

– належний склад суду;

– наявність достатніх повноважень для розгляду певної категорії справ.

   В даному контексті слід зауважити, що згідно частини четвертої статті 382 Кримінального кодексу України умисне невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини, рішення Конституційного Суду України та умисне недодержання нею висновку Конституційного Суду України - карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

   В мотивувальній частині свого Рішення № 15-рп/2002 від 9 липня 2002 року справа № 1-2/2002 (яке є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим) Конституційний Суд України наголосив, що: «для забезпечення судового захисту Конституція України (254к/96-ВР)  у  статті  124  встановила  принципи  здійснення правосуддя виключно судами,  неприпустимості делегування функцій судів та їх привласнення іншими органами чи посадовими особами та визначила юрисдикцію судів. Зазначені принципи забезпечують здійснення конституційного права на судовий захист, яке не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (стаття 64 Конституції України (254к/96-ВР)».

   З цього приводу слід зазначити, що відповідно до положень частини першої статті 127 нової Конституції України (документ: 254к/96-ВР – без змін і доповнень) правосуддя здійснюють ПРОФЕСІЙНІ СУДДІ та у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні (інші судді з правами професійних суддів).

   В своєму Рішенні № 3-рп/2011 від 5 квітня 2011 року справа № 1-10/2011 (яке є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим) Конституційний Суд України дійшов висновку, що судову  владу реалізовують професійні судді та, у визначених законом випадках,  народні засідателі і присяжні шляхом здійснення правосуддя (частина  перша статті 127 Конституції України (254к/96-ВР), частина друга статті 1 Закону) (2453-17). Суддею є громадянин України, який в установленому Конституцією України (254к/96-ВР) і Законом (2453-17) порядку призначений чи обраний суддею, займає штатну суддівську посаду  в одному  із судів України і здійснює правосуддя на професійній основі (частина четверта статті 126 Конституції України (254к/96-ВР), стаття 51 Закону) (2453-17).

   Конституція України (254к/96-ВР) містить загальні вимоги щодо зайняття  посади професійного судді в судах загальної юрисдикції, визначає їх способи  - призначення вперше і обрання безстроково (пункт 27 частини першої статті 85, частина четверта статті 126, частини третя, четверта статті 127, частина перша стаття 128) (254к/96-ВР). Водночас законодавець повноважний встановлювати додаткові вимоги до окремих категорій суддів щодо стажу,  віку та їх професійного рівня порівняно із основними вимогами для зайняття  посади професійного судді (частина п'ята статті 127 Основного Закону України) (254к/96-ВР).

   За Конституцією України (254к/96-ВР) набуття громадянином  України  статусу професійного судді пов'язане  з настанням  відповідного  юридичного факту - призначення чи обрання його на цю посаду. Зайняття  посади  судді  здійснюється шляхом призначення вперше, а обрання - після закінчення строку, на який його було призначено. Такий висновок випливає, зокрема, зі змісту частини четвертої статті 126 Конституції України (254к/96-ВР), згідно з якою судді  обіймають  посади  безстроково, крім суддів Конституційного Суду України та суддів, які призначаються на посаду судді вперше, і узгоджується з правовою позицією Конституційного Суду України, висловленою у Рішенні від 16 жовтня 2001 року N 14-рп/2001 (v014p710-01),  відповідно до якої на обрання безстроково може претендувати особа з належною фаховою підготовкою, відповідним досвідом і стажем,  оскільки  завершився строковий п'ятирічний термін перебування на посаді професійного судді (абзац сьомий пункту 4 мотивувальної частини) (v014p710-01).

   У Конституції України (254к/96-ВР) встановлено порядок першого призначення на посаду професійного судді, яке здійснюється Президентом України строком на п'ять років, закріплено положення про обрання всіх інших суддів безстроково Верховною Радою України (частина перша статті 128) (254к/96-ВР).

   Системний аналіз положень пункту 14 частини першої статті 92, частини четвертої статті 126, частин другої, третьої, четвертої, п'ятої статті 127,  статті 128 Конституції України (254к/96-ВР) та положень Закону (2453-17) дає підстави для  таких висновків: призначення на посаду судді здійснюється тільки вперше; обиратися на посаду судді можуть тільки судді, в яких закінчився п'ятирічний термін, на який вони були призначені;  до складу апеляційних,  вищих  спеціалізованих  судів  та  Верховного Суду України  можуть  обиратися  тільки  професійні  судді; зайняття суддівських посад в апеляційних, вищих спеціалізованих судах і Верховному Суді України шляхом обрання виключає можливість призначення суддів у ці  суди,  а  відтак  призначення  на  посади суддів може здійснюватися лише до місцевих судів.

   Вимоги щодо наявності стажу для просування особи на посаді судді  кореспондують  з  вимогами  пункту 13 Основних  принципів незалежності судових  органів,  схвалених  резолюціями  N 40/32 та N 40/146  Генеральної  Асамблеї ООН від 29 листопада та від 13 грудня 1985 року, в яких зазначено,  що підвищення суддів на посаді  там,  де  є  така  система,  слід  здійснювати  на основі об'єктивних факторів, зокрема здібностей і досвіду. Тобто встановлення такої вимоги,  як стаж  роботи  на  посаді  судді,  є об'єктивним  критерієм  для  зайняття  посади судді в апеляційних, вищих спеціалізованих судах та Верховному Суді України. Вказана вимога обумовлена особливим  характером процесуальної діяльності цих судів і не порушує принципу рівності громадян України в їх конституційних правах, що відповідає  положенню  частини п'ятої статті  127  Конституції   України (254к/96-ВР) стосовно встановлення законодавцем  додаткових кваліфікаційних  вимог до окремих категорій суддів щодо стажу, віку та їх професійного рівня,  об'єктивно  виправдане,  обґрунтоване  та справедливе і не може вважатися  дискримінаційним. Тому це обмеження стосується тільки конституційно визначеного спеціального статусу професійного судді і не впливає на зміст його прав і свобод (їх скасування чи обмеження) як людини і громадянина,  що гарантуються, зокрема, частиною третьою статті 22 Конституції  України  (254к/96-ВР), згідно з якою при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Конституційний Суд України в Рішенні від 18 квітня 2000 року N 5-рп/2000 (v005p710-00)  зазначив,  що  встановлення Конституцією України  (254к/96-ВР) та законами України певних кваліфікаційних вимог не   порушує конституційного принципу рівності, адже всі громадяни, які  відповідають конкретним кваліфікаційним вимогам, мають право займати  відповідні  посади (абзац третій пункту 2 мотивувальної частини) (v005p710-00).

   В своєму Рішенні № 4-рп/2013 від 12 червня 2013 року справа № 1-9/2013 (яке є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим) Конституційний Суд України наголошує, що згідно з Конституцією України судоустрій, судочинство, статус суддів визначаються виключно законами України (пункт 14 частини першої статті 92), які приймає єдиний орган законодавчої влади в Україні - Верховна Рада України (стаття 75, пункт 3 частини першої статті 85, стаття 91); правосуддя здійснюють професійні судді та, у визначених законом випадках, народні засідателі і присяжні (частина перша статті 127). Суддею є громадянин України, який у встановленому Конституцією України і Законом порядку призначений чи обраний суддею, займає штатну суддівську посаду в одному із судів України і здійснює правосуддя на професійній основі; судді в Україні мають єдиний статус незалежно від місця суду в системі судів загальної юрисдикції чи адміністративної посади, яку суддя обіймає в суді (стаття 51 Закону).

   Загальний порядок призначення на посаду професійного судді в судах загальної юрисдикції та підстави звільнення з цієї посади передбачені Основним Законом України (пунктом 27 частини першої статті 85, частинами четвертою, п’ятою статті 126, частиною третьою статті 127, частиною першою статті 128). Зміст зазначених положень щодо процедури, порядку призначення і обрання на посаду судді конкретизовано в Законі, в якому, зокрема, встановлено вимоги до осіб, що виявили бажання звернутись до Комісії з заявою про участь у доборі кандидатів, та до кандидатів, які вже проходять відповідний добір.

   Врегулювання передбаченого Законом порядку набуття статусу судді узгоджується з вимогами міжнародних актів. Так, у Європейській хартії про закон „Про статус суддів“ від 10 липня 1998 року зазначено, що „закон встановлює обставини, за яких попередня діяльність кандидата або ж діяльність його близьких родичів з причин законних об’єктивних сумнівів, породжуваних такою діяльністю, щодо неупередженості та незалежності цього кандидата, може бути перешкодою для призначення його на посаду судді“ (пункт 3.2). У пункті 10 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями 40/32 та 40/146 Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада 1985 року та 13 грудня 1985 року, закріплено, що особи, відібрані для судових посад, повинні мати високі моральні якості і здібності, а також відповідну добору кваліфікацію в галузі права. У Бангалорських принципах поведінки суддів від 19 травня 2006 року, схвалених Резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН 27 липня 2006 року № 2006/23, зазначено, що довіра суспільства до судової системи, а також до авторитету судової системи в питаннях моралі, чесності та непідкупності судових органів посідає першочергове місце в сучасному демократичному суспільстві.

   З огляду на наведене вище, будучи впевненим та переконаним в обґрунтованих сумнівах та необхідності розгляду моєї адміністративної справи належним складом суду, керуючись положеннями Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори України» мною (Позивачем), через канцелярію відповідної судової установи, було подано дві заяви про відвід непрофесійної судді Луніної О.С. (від 11 грудня 2023 року та 22 січня 2024 року).

   Свої заяви про відвід непрофесійної судді Луніної О. С., я, також обгрунтував тим, що частиною першою статті 26 Закону України від 12 травня 2015 року № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану» встановлено, що правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України. А згідно частини другої статті 125 Конституції України суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя. Відповідного закону про утворення Дніпропетровського окружного адміністративного суду, я також, не знайшов.

   Отже, вимога щодо належного (повноважного) складу суду передбачена не тільки пунктом 1 частини третьої статті 317 КАС України та самою Конституцією України, а й цілою низкою рішень Конституційного Суду України і Європейського суду з прав людини, а також низкою профільних міжнародних договорів, які є частиною національного законодавства України.

   Тобто, звертаючись до суду з відповідними заявами про відвід непрофесійної судді Луніної О. С., я, як Позивач (сторона по справі), врешті-решт, намагався реалізувати гарантоване відповідними нормами право на повноважний (належний) склад суду. Натомість, отримав неправосудне рішення…

   З цього приводу в своєму Рішенні від 13 грудня 2011 року № 17-рп/2011 Конституційний Суд України наголосив, що за пунктом 1 статті 6 Конвенції (995_004) кожен при вирішенні питання щодо прав та обов'язків має право  на справедливий і відкритий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, визначеним законом. На розвиток наведеного положення Європейський суд  з  прав  людини  у рішенні  від 25 лютого 1993 року у справі "Добертен проти Франції" зазначив,  що  за  пунктом  1  статті 6 Конвенції (995_004) держави-учасниці Ради Європи повинні організувати свою судову систему у такий спосіб, щоб їх суди і трибунали виконували  кожен свою функцію, притаманну їм.

   Крім того, в своєму Рішенні від 2 грудня 2019 року № 11-р/2019 Конституційний Суд України наголошує, що «рішення Конституційного Суду України незалежно від того, визначено в них порядок і строки їх виконання чи ні, є обов’язковими до виконання на всій території України; органи державної влади, органи Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, посадові та службові особи, громадяни та їх об’єднання, іноземці, особи без громадянства повинні утримуватись від застосування чи використання правових актів або їх положень, визнаних неконституційними; рішення Конституційного Суду України мають пряму дію і для набрання чинності не потребують підтверджень з боку будь-яких органів державної влади; обов’язок виконання рішення Конституційного Суду України є вимогою Конституції України, яка має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-правових актів; додаткове визначення у рішеннях, висновках Конституційного Суду України порядку їх виконання не скасовує і не підміняє загальної обов’язковості їх виконання (абзаци другий, третій, шостий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 14 грудня 2000 року № 15-рп/2000)».

   З огляду на викладене вище вважаю, що наведені факти і доводи неналежного складу суду мають бути більш ретельно досліджені в апеляційному порядку, та підтверджені або спростовані судом апеляційної інстанції у відповідному рішенні. Адже очевидним є факт, призначення Луніної Олени Станіславівни на посаду судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду всупереч нормам Конституції України, нормам міжнародного права, а також із грубим порушенням низки рішень Конституційного Суду України, а саме: Рішення № 15-рп/2002 від 9 липня 2002 року справа № 1-2/2002, № 3-рп/2011 від 5 квітня 2011 року справа № 1-10/2011, № 4-рп/2013 від 12 червня 2013 року справа № 1-9/2013, № 17-рп/2011 від 13 грудня 2011 року, Рішенні від 2 грудня 2019 року № 11-р/2019 , а також Рішення від 14 грудня 2000 року № 15-рп/2000. 

 

2)   в недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими (п.2 ч.1 ст.317 КАСУ);

 

   В своєму рішенні від 23 січня 2024 року непрофесійна суддя Дніпропетровського окружного адміністративного суду Луніна О. С., часом трансформуючись у адвоката відповідача, буквально стверджує про наступне: «Відповідь на вказаний запит про надання публічної інформації згідно Закону України «Про доступ до публічної інформації» від 10.06.2023 була надана Дніпропетровським ОТЦК та СП 03.07.2023 за № 9356».

   Трохи нижче за текстом даного рішення «адвокат відповідача» непрофесійна суддя Луніна О. С. доходить висновку, що: «Не погоджуючись з наданою відповіддю, позивач звернувся до суду з цим позовом» (???).

   Тут явно проглядається маніпуляція фактами і обставинами. Адже раніше, непрофесійна суддя Луніна О. С. в своєму рішенні зазначає, що: «10.06.2023 позивачем повторно направлено запит до відповідача про надання публічної інформації згідно Закону України «Про доступ до публічної інформації», в якому просив…». Та іще трохи нижче по тексту: «У відповідності до долученого до позовної заяви рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення, відповідачем запит отримано 12.06.2023».

   З цього приводу постає логічне питання: а де підтвердження отримання наданої (з тверджень непрофесійної судді) відповідачем відповіді запитувачу інформації, у вигляді рекомендованого повідомлення? Адже матеріали справи не містять відповідних відомостей про дані обставини, які суд першої інстанції вважає і визнає встановленими (???). Також непрофесійна суддя Луніна О. С. не посилається на конкретну дату вручення відправлення відповіді відповідача позивачу. Але, знову і знову, маніпулюючи нижче по тексту, непрофесійна суддя Луніна О. С. наполегливо, зухвало і ствердно зазначає, що: «Судом встановлено надання повної та розгорнутої відповіді на поставлені позивачем в запиті про надання інформації від 10.06.2023 питання, заявлені в пунктах 6-8 запиту».

   Що це? А де, неспростовні факти? Хтось, загрався в адвоката!?? Чому «адвокат відповідача» непрофесійна суддя Луніна О. С. діє не на підставі Основного закону і не в межах визначених повноважень? Чому діє у спосіб, що не передбачений Конституцією та законами України? Суддя забула, що вона, у мене, на роботі? А не навпаки!

   Адже Конституція України як Основний Закон держави за своєю юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу.
   Установча влада по відношенню до так званих встановлених влад є первинною: саме в Конституції України визнано принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову (частина перша статті 6) та визначено засади організації встановлених влад... (абзаци другий, третій пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням Барабаша Олександра Леонідовича щодо офіційного тлумачення частини п'ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набуття чинності Конституцією України) від 3 жовтня 1997 року № 4-зп/1997).

   Закріплення в Основному Законі України принципу верховенства права, невідчужуваності й непорушності прав і свобод людини і громадянина, гарантій їх здійснення та захисту визначає зміст законів, інших нормативно-правових актів, які повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй (частина друга статті 8). Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України) (речення перше абзацу третього пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Постанови Кабінету Міністрів України „Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 4 серпня 2000 р. № 1222“ від 28 жовтня 2009 року № 28-рп/2009).

   Принцип верховенства Конституції України поширюється на всю територію України. Конституційний Суд України наголошує, що неухильне додержання органами державної влади та органами місцевого самоврядування Конституції та законів України є запорукою стабільності, підтримання громадського миру, злагоди в державі (абзац другий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням виконуючого обов’язки Президента України, Голови Верховної Ради України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим „Про Декларацію про незалежність Автономної Республіки Крим і міста Севастополя“ від 20 березня 2014 року №3-рп/2014).

   Пряма дія норм Конституції України означає, що ці норми застосовуються безпосередньо. Законами України та іншими нормативно-правовими актами можна лише розвивати конституційні норми, а не змінювати їх зміст. Закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються лише у частині, що не суперечить Конституції України (абзац другий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини п’ятої статті 21 Закону України „Про свободу совісті та релігійні організації“ (справа про завчасне сповіщення про проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій) від 8 вересня 2016 року  № 6-рп/2016).

   В своєму Рішенні від 11 березня 2011 року № 2-рп/2011 Конституційний Суд України наголосив, що: «Правовий статус судді передбачає як  конституційно  визначені гарантії  незалежності  та  недоторканності  суддів при здійсненні правосуддя,  так і правову відповідальність за  невиконання  своїх обов'язків.

   Додержання присяги є обов'язком судді, що передбачено пунктом 4 частини четвертої статті 54 Закону про судоустрій (2453-17) та кореспондується з пунктом 5 частини п'ятої статті 126 Конституції України (254к/96-ВР). Вказане дає підстави вважати, що дотримання  суддею  присяги  - його  конституційно визначений обов'язок. Таким чином,  присяга судді має правову природу одностороннього, індивідуального, публічно правового, конституційного зобов'язання судді.

   Дотримання суддею своїх обов'язків є необхідною умовою довіри до суду та правосуддя з боку суспільства.

   Порушення суддею присяги є однією з підстав для його звільнення з  посади відповідно до пункту 5 частини п'ятої статті 126 Основного Закону України (254к/96-ВР).

     Правове регулювання відповідальності судді за недодержання присяги  судді у виді звільнення з посади відповідає Європейській хартії про закон про статус суддів 1998 року (994_236), згідно з якою до суддів можуть  застосовуватися  санкції  за  невиконання (неналежне   виконання)  одного  з  обов'язків,  прямо  визначених законом (пункт 5.1)».

   Виключно з наведених вище обставин і підстав, Я (Апелянт/Позивач), наголошую на недоведеності обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції (доклавши неабияких зусиль і талантів маніпулювати) визнав встановленими, що є підставою для скасування судового рішення. Також, залишаю за собою законне право щодо звернення з відповідною заявою про кримінальний злочин до компетентного правоохоронного органу про повалення конституційного ладу Луніною О. С., яка, до того ж не є належним (повноважним) складом суду.

 

3)   в невідповідності висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи (п.3 ч.1 ст.317 КАСУ);

 

   В своєму рішенні непрофесійна суддя Луніна О. С. доходить висновку про те, що: «Стосовно питань, заявлених позивачем в пунктах 2-5,9 запиту, суд зазначає наступне.

   Пунктом 3 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102 - ІХ "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні", у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України "Про правовий режим воєнного стану".

   Таким чином, на підставі Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102 - ІХ "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, обмежене конституційне право передбачене статтею 34 Конституції України - право на доступ до інформації».

   З огляду на наведене хотілося б констатувати занизький юридичний фах непрофесійної судді Луніної О. С. саме як судді, але констатувати зависокий її фах, як «адвоката відповідача».

   Адже відповідно до положень частини шостої статті 5 Закону України від 12 травня 2015 року № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану» Указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України, офіційно оприлюднюється разом із законом щодо затвердження такого указу Президента України та набирає чинності одночасно з набранням чинності таким законом.

   В свою чергу пунктом 2 частини першої статті 6 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» визначено, що в указі Президента України про введення воєнного стану зазначаються межі території, на якій вводиться воєнний стан, час введення і строк, на який він вводиться. А частиною першою статті 7 даного закону чітко визначено, що воєнний стан на всій території України або в окремих її місцевостях припиняється після закінчення строку, на який його було введено.

   В Указі Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" з обґрунтуванням того, що у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України (де Президент України: приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України), Закону України "Про правовий режим воєнного стану" пунктом першим якого було постановлено: «Ввести в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб».

   Тобто, строк дії воєнного стану введеного вищезазначеним указом Президента закінчився після закінчення строку, на який його було введено - об 05 годині 30 хвилин 26 березня 2022 року. Після цього, повторно воєнний стан не вводився, а продовжувався, що не передбачено ані Конституцією, ані відповідним законом.

   Наразі, воєнний стан продовжено (всупереч Конституції) Указом Президента України від 5 лютого 2024 року № 49/2024, затвердженого Законом України від 6 лютого 2024 року № 3564-ІХ, з наступним формулюванням: «На часткову зміну статті 1 Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX (зі змінами, внесеними Указом від 14 березня 2022 року № 133/2022, затвердженим Законом України від 15 березня 2022 року № 2119-IX, Указом від 18 квітня 2022 року № 259/2022, затвердженим Законом України від 21 квітня 2022 року № 2212-IX, Указом від 17 травня 2022 року № 341/2022, затвердженим Законом України від 22 травня 2022 року № 2263-IX, Указом від 12 серпня 2022 року № 573/2022, затвердженим Законом України від 15 серпня 2022 року № 2500-IX, Указом від 7 листопада 2022 року № 757/2022, затвердженим Законом України від 16 листопада 2022 року № 2738-IX, Указом від 6 лютого 2023 року № 58/2023, затвердженим Законом України від 7 лютого 2023 року № 2915-IX, Указом від 1 травня 2023 року № 254/2023, затвердженим Законом України від 2 травня 2023 року № 3057-IX, Указом від 26 липня 2023 року № 451/2023, затвердженим Законом України від 27 липня 2023 року № 3275-IX, та Указом від 6 листопада 2023 року № 734/2023, затвердженим Законом України від 8 листопада 2023 року № 3429-IX), продовжити строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 14 лютого 2024 року строком на 90 діб».

   Цікаво, а чим передбачена «часткова зміна» окремої статті в Указі Президента? Що з цього приводу може зазначити «адвокат відповідача» непрофесійна суддя Луніна О. С.?

   В свою чергу пунктом 19 частини першої статті 106 Конституції України встановлено, що Президент України вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної (а не військової) агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань.

   Слід зауважити, що до парламенту вносився проект закону про оголошення стану війни (№ 7114), яким постановлялося: «Оголосити в Україні стан війни у відповідь на широкомасштабну збройну агресію Російської Федерації проти України», але даний проект закону Верховною радою України не розглядався.      

   Відповідно до визначень основних термінів Закону України від 6 грудня 1991 року № 1932-ХІІ «Про оборону України» збройна агресія - застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій.

   В свою чергу в законодавстві України взагалі відсутнє таке поняття як «військова агресія». Це свідчення або суттєвої помилки при складанні документа нашвидкуруч, або відвертої фальсифікації зазначеного вище указу № 64/2022.

   Крім того візуальний аналіз наданої Офісом Президента України відповіді (від 23.05.2022 № 22/1-08/938 на № 829 від 12.05.2022) на інформаційний запит від ГО ОПГ «Багнет Нації» (вих. №: ЗПІ/148/22 від 25 лютого 2022 року) у вигляді фотокопій Указу Президента України від 23 лютого 2022 року № 63/2022 «Про введення надзвичайного стану в окремих регіонах України» та Указу Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в України» (копії – додаються)), свідчить про те, що дані укази не підписані посадовою особою та не скріплені відповідно до Указу Президента України від 19 грудня 1996 року № 1230/96 – Великою Державною Печаткою України. А отже, ці накази, не мають жодної юридичної сили.

   Тут варто наголосити, що без виконання Указу Президента України від 19 грудня 1996 року № 1230/96 «Про Велику Державну Печатку України», не може бути реалізованою його юридично-правова державотворча мета. А метою даного указу є підвищення авторитету всіх інститутів державної влади, належного оформлення офіційних документів особливої державної ваги.

   Врешті, цим указом було п о с т а н о в л е н о:

   1. Заснувати Велику Державну Печатку України як символ державного суверенітету України.

   2. Установити, що Великою Державною Печаткою України скріплюються підписи:

   Президента України на оригіналах текстів законів України, указів Президента України, міжнародних договорів України;

   Голови Верховної Ради України на оригіналах рішень Верховної Ради України щодо міжнародних договорів України;

   Голови Конституційного Суду України на оригіналах рішень Конституційного Суду України щодо відповідності законів та інших актів законодавства України Конституції (254к/96-ВР), іншим законам України, міжнародним договорам України;

   осіб, уповноважених у встановленому порядку на підписання від імені України міжнародних договорів України, що набирають чинності з моменту їх підписання.

   Також слід зазначити, що наведені вище укази від 23 лютого 2022 року № 63/2022 «Про введення надзвичайного стану в окремих регіонах України» та від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в України» протирічать - суперечать одне-одному.

   Так, нормами прямої дії статті 64 чинної Конституції України чітко визначено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

   В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені  статтями 24,  25,  27,  28,  29,  40,  47,  51,  52,  55,  56,  57,  58,  59,  60,  61,  62,  63 цієї Конституції.

   Варто зазначити, що в українській мові слово «АБО» уживається:

1. На означення того, що з ряду перелічуваних предметів (явищ і таке інше) можливий тільки один.

2. На означення того, що предмети чи явища періодично чергуються або 

змінюються іншими. 

а) підкреслює взаємовиключення перелічуваних предметів, явищ і таке інше.  б) посилює роздільність у чергуванні перелічуваних предметів, явищ і таке інше. 

   Тобто, Конституція України (документ: 254к/96-ВР) відокремлює, розмежовує воєнний стан від надзвичайного стану, і навпаки.

   Відповідно до положень статті 1 Закону України від 16 березня 2000 року № 1550-ІІІ «Про правовий режим надзвичайного стану» надзвичайний стан - це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях при виникненні надзвичайних ситуацій техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що призвели чи можуть призвести до людських і матеріальних втрат, створюють загрозу життю і здоров’ю громадян, або при спробі захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства і передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню та органам місцевого самоврядування відповідно до цього Закону повноважень, необхідних для відвернення загрози та забезпечення безпеки і здоров’я громадян, нормального функціонування національної економіки, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, захисту конституційного ладу, а також допускає тимчасове, обумовлене загрозою, обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

   Положеннями статті 7 Закону України від 16 березня 2000 року № 1550-ІІІ «Про правовий режим надзвичайного стану» унормовано, що надзвичайний стан в Україні може бути введено на строк не більш як 30 діб і не більш як 60 діб в окремих її місцевостях.

   У разі необхідності надзвичайний стан може бути продовжений Президентом України, але не більш як на 30 діб. Указ Президента України про продовження дії надзвичайного стану набирає чинності після його затвердження Верховною Радою України.

   Відповідно до положень статті 8 Закону України від 16 березня 2000 року № 1550-ІІІ «Про правовий режим надзвичайного стану» надзвичайний стан в Україні або в окремих її місцевостях може бути скасований Указом Президента України раніше строку, на який він вводився, в разі усунення обставин, що обумовили необхідність введення надзвичайного стану.

З пропозицією про скасування надзвичайного стану до Президента України може звернутися Верховна Рада України.

Надзвичайний стан на території Автономної Республіки Крим або в окремих її місцевостях може бути скасований за ініціативою Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Пропозиції щодо скасування надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, введеного з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 4 цього Закону, подаються Кабінетом Міністрів України.

   Про скасування надзвичайного стану оголошується негайно через медіа або в інший спосіб після видання відповідного Указу Президента України.

   Досліджуючи дане питання варто зазначити, що Указом Президента України від 23 лютого 2022 року № 61/2022 «Про введення надзвичайного стану в окремих регіонах України» було постановлено про введення надзвичайного стану (крім Луганської і Донецької областей та Автономної Республіки Крим) з 00 годин 00 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. 

   Наступним Указом Президента України від 23 лютого 2022 року «Про скасування Указу Президента України від 23 лютого 2022 року № 61/2022» було постановлено: «Скасувати Указ Президента України від 23 лютого 2022 року № 61/2022 "Про введення надзвичайного стану в окремих регіонах України"».

   Та вже наступним Указом Президента України від 23 лютого 2022 року № 63/2022 «Про введення надзвичайного стану в окремих регіонах України», затвердженого Законом України від 23 лютого 2022 року № 2101-ІХ «Про затвердження Указу Президента України "Про введення надзвичайного стану в окремих регіонах України"», було вдруге постановлено про введення надзвичайного стану у Вінницькій, Волинській, Дніпропетровській, Житомирській, Закарпатській, Запорізькій, Івано-Франківській, Київській, Кіровоградській, Львівській, Миколаївській, Одеській, Полтавській, Рівненській, Сумській, Тернопільській, Харківській, Херсонській, Хмельницькій, Черкаській, Чернівецькій, Чернігівській областях та у місті Києві з 00 годин 00 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

   В контексті наведеного слід зауважити, що згідно частини третьої статті 106 Конституції України Президент України на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов'язковими до виконання на території України. Водночас Конституція України не передбачає скасування Президентом України своїх же указів.

   Зафіксувавши факт введення в Україні Указом Президента України від 23 лютого 2022 року № 63/2022 надзвичайного стану з 00 годин 00 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб варто зазначити, що наступним Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» затвердженого Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ «Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні"» в Україні було введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, без скасування відповідним Указом Президента України правового режиму раніше введеного з 00 годин 00 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб надзвичайного стану (?!!), що прямо суперечить положенням статті 64 Конституції України.

   Варто також нагадати, що одночасно із введенними надзвичайним і воєнним станом на території України діяв і Закон України від 14 грудня 2021 року № 1948-ІХ «Про схвалення рішення Президента України про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України у 2022 році для участі у багатонаціональних навчаннях», який, наразі, зник з сайту Верховної Ради України. 

   Можливо непрофесійній судді Луніній О. С. вигідно не помічати грубих порушень і невідповідностей в існуючому законодавстві, адже указ про її призначення на неконституційну посаду також не має ознак документа особливої ваги. Ба-більше того - свідчить про повалення конституційного ладу. Але, перебуваючи на відповідальній посаді непрофесійна суддя Луніна О. С. все одно має бодай час-від-часу імітувати дотримання положень Конституції України, а також додержання висновків Конституційного Суду України, який в мотивувальній частині свого Рішення від 30 червня 2009 року № 16-рп/2009 дійшов висновку, що суди здійснюють правосуддя з метою забезпечення захисту прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб,  інтересів суспільства і держави. Винесення судом законного, обґрунтованого і справедливого рішення неможливе без проведення ним всебічного, повного, об'єктивного дослідження усіх обставин справи. При цьому судове рішення повинно базуватись на принципах верховенства права, неупередженості, незалежності,  змагальності сторін та рівності усіх учасників судового процесу.

   То чому Я (Апелянт/Позивач), мушу витрачати свій життєвий час, здоров’я і кошти на доведення своєї правоти, повно і об’єктивно досліджуючи усі обставини справи в апеляційному порядку, виправляючи некомпетентність непрофесійної судді Луніної О. С., яка (некомпетентність) явно свідчить про невідповідність особи займаній посаді, та яка припускається невідповідностей у висновках, викладених у рішенні суду першої інстанції, співставлючи їх з реальними обставинами справи. Даний факт також є підставою для скасування апеляційною інстанцією рішення суду першої інстанції.

 

4)   в неправильному застосуванні норм матеріального права, що полягає в неправильному тлумаченні закону або застосуванні закону, який не підлягає застосуванню, або незастосуванні закону, який підлягав застосуванню (ч.2 ст.317 ДАСУ);

 

   В своїй Постанові № 9 від 01.11.1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» Пленум Верховного Суду України робить висновок, що «Оскільки Конституція України,  як зазначено в її статті 8, має найвищу юридичну силу,  а її норми є нормами прямої дії,  суди при розгляді  конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і в усіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії. Судові рішення мають грунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке не суперечить їй».

   Слід враховувати той факт, що на сьогодні, непрофесійна суддя Луніна О. С. здійснює правосуддя у відсутність Закону України «Про нормативно-правові акти», який мав бути покликаний комплексно врегулювати всі суспільні відносини, пов'язані з розробленням нормативно-правових актів, їх прийняттям, набранням ними чинності, державною реєстрацією та обліком, визначаючи систему, види, ієрархію нормативно-правових актів та встановлюючи єдині вимоги до нормопроектувальної техніки для всіх суб'єктів нормотворення.

   З огляду на наведене слід зазначити, що у практиці вирішення публічно-правових спорів актуальним залишається питання застосування критерію «якість закону».

   Досліджуючи поняття «якість закону» як складову принципу верховенства права та гарантію застосування судом найбільш сприятливого для особи тлумачення закону, передусім слід зазначити, що відповідно до частини другої статті 3 Конституції України головним обов’язком держави є утвердження та забезпечення прав і свобод людини; забезпечення прав і свобод, крім усього іншого, потребує, зокрема, законодавчого закріплення механізмів (процедур), які створюють реальні можливості для здійснення кожним громадянином прав і свобод (Рішення Конституційного Суду України від 24 грудня 2004 року № 22-рп/2004).

   Стосовно критерію «якість закону» у пунктах 11 та 75 Висновку № 11 (2008) Консультативної Ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи «Щодо якості судових рішень» зазначено про те, що до числа зовнішніх показників, від яких залежить якість судового рішення, відноситься якість законів, прийнятих законодавчими органами (зокрема, досконалість написання проєктів законів або чіткість у змісті законів, а також відсутність порушень процесуальних правил).

   Як зазначено у спеціальному Дослідженні Європейської Комісії «За демократію через право» (Венеційська Комісія; Venice Commission) під назвою «Мірило правовладдя» («Rule of law checklist», розроблене і затверджене на 106-й пленарній сесії 11–12 березня 2016 року), поняття «право» (law) охоплює не лише конституції, міжнародне право, статутне право та підзаконні акти, а й також – де доречно – суддєстворене право (judge-made law), як-то норми загального права, всі з яких є зобов’язальної природи. Будь-який припис права має бути доступним і передбачуваним (рішення ЄСПЛ у справах «Achour v. France», заява № 67335/01, п. 42; «Kononov v. Latvia» [ВП], заява № 36376/04, п 185).

   Крім того, Венеційська Комісія виходить з того, що перешкоди для дієвого виконання приписів актів права можуть виникати не лише внаслідок незаконної чи недбалої дії з боку органів влади, але й через те, що якість законодавства унеможливлює таке виконання. Тому надзвичайно важливим є те, щоб ще до ухвалення приписів актів права було здійснено їх оцінювання на предмет можливості їх практичного виконання, а також щоб мала місце перевірка вже після їх ухвалення на предмет того, чи їх може бути застосовано або ж чи їх застосовано в дієвий спосіб. Це означає, що коли йдеться про правовладдя, то має здійснюватись оцінювання законодавства ex ante та ex post. Ідея правовладдя передбачає систему чітких та передбачуваних приписів права, відповідно до яких кожному належить право на ставлення до нього з боку всіх суб’єктів ухвалення рішень на основі гідності, рівності й розумності та відповідно до приписів права.

   У Доповіді Венеціанської комісії № 512/2009 «Про верховенство права» (the Rule of Law), яка прийнята на 86-й пленарній сесії 25-26 березня 2011 року) встановлено таке: Венеціанська комісія, взявши за основу визначення принципу верховенства права, дане Т. Бінгемом, дійшла висновку про існування сьогодні консенсусу щодо наступних необхідних складових верховенства права: законність (у тому числі прозорий, підзвітний і демократичний процес ухвалення законів), правова визначеність, заборона сваволі, доступ до правосуддя (забезпечується незалежними і неупередженими судами), дотримання прав людини, недискримінація і рівність перед законом (п. 21); у рамках Організації Об’єднаних Націй поняття «верховенство права», що було включене до преамбули Загальної декларації прав людини (1948), застосовується для впровадження низки принципів, що мають властивість змінюватися залежно від того чи іншого контексту; порівняння двох доповідей, підготовлених за короткий проміжок часу (2002–2004 рр.), демонструє цю різноманітність підходів: у першій наголошується, наприклад, на таких елементах, як незалежна судова система, незалежні установи захисту прав людини, визначені та обмежені повноваження влади, справедливі та прозорі вибори; тоді як у другій увагу сконцентровано на таких елементах, як якість законодавства, ієрархічна вищість закону, рівність перед законом, відповідальність перед законом, юридична визначеність, процесуальна та судова прозорість, уникнення свавілля, поділ влади та ін. (п. 24); верховенство права містить вісім «інгредієнтів: (1) доступність закону (в тому значенні, що закон має бути зрозумілим, чітким та передбачуваним); (2) питання юридичних прав мають бути вирішені нормами права, а не на основі дискреції; (3) рівність перед законом; (4) влада має здійснюватись у правомірний, справедливий та розумний спосіб; (5) права людини мають бути захищені; (6) мають бути забезпечені засоби для розв’язання спорів без надмірних матеріальних витрат чи надмірної тривалості; (7) суд має бути справедливим; (8) дотримання державою як її міжнародно правових обов’язків, так і тих, що обумовлені національним правом (п. 37).

   Також у цій Доповіді, розкриваючи поняття «юридична визначеність» (legal certainty), наголошується на тому, що принцип юридичної визначеності є істотно важливим для питання довіри до судової системи та верховенства права, а також і для плідності бізнесової діяльності, із тим, щоб генерувати розвиток та економічний поступ; аби досягти цієї довіри, держава повинна зробити текст закону (the law) легко доступним; вона також зобов’язана дотримуватись законів (the laws), які запровадила, і застосовувати їх у передбачуваний спосіб та з логічною послідовністю; передбачуваність означає, що закон має бути, за можливості, проголошений наперед (до його застосування) та має бути передбачуваним щодо його наслідків: він має бути сформульований з достатньою мірою чіткості, аби особа мала можливість скерувати свою поведінку (п. 44).

   Як зазначено у згадуваному Дослідженні Європейської Комісії «За демократію через право» (Венеційська Комісія; Venice Commission) під назвою «Мірило правовладдя» («Rule of law checklist», розроблене і затверджене на 106-й пленарній сесії 11–12 березня 2016 року), «передбачуваність» означає не лише те, що приписи акта права мають бути проголошеними ще до їх імплементації, а й що вони мають бути передбачуваними за своїми наслідками: їх має бути сформульовано з достатньою чіткістю та зрозумілістю, аби суб’єкти права мали змогу впорядкувати свою поведінку згідно з ними».

   Таким чином компетентність, незалежність та неупередженість судових органів та їхніх рішень має велике значення для виконання судами своєї ролі з підтримки конституціоналізму та правопорядку.

   Підсумовуючи наведене вище Європейський суд з прав людина в своєму рішення від 14 жовтня 2010 року в справі «Щокін проти України» (Заяви № 23759/03 та № 37943/06) наголосив, що говорячи про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції  посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (див. рішення у справі «Шпачек s.r.о.» проти Чеської Республіки» (<…>), № 26449/95, пункт 54, від 9 листопада 1999 року). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого закону, вимагаючи, щоб він був доступним для зацікавлених осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні (див. рішення у справі «Бейелер проти Італії» (Beyeler v. Italy), [ВП], № 33202/96, пункт 109, ЄСПЛ 2000-І) (п. 51).

   Суд визнає, що тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. Суд, однак, зобов'язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики Суду (див. рішення у справі «Скордіно проти Італії»(Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пункти 190 та 191, ECHR 2006-V).

   Отже, вирішення колізій, невизначеностей і неврегульованостей норм внутрішнього законодавства завжди має тлумачитися на користь особи.

   Натомість, в своєму рішенні «адвокат відповідача» непрофесійна суддя Луніна О. С., замість того аби звернутись із заявою про злочин згідно частини першої статті 260 Кримінального кодексу України щодо виявленого незаконного воєнізованого угрупування, керуючись припущеннями, не аналізує якість застосованих законів та їхню відповідність Конституції, а робить висновки, що: «З аналізу змісту вказаної відповіді, судом встановлено, що відповідачем надано інформацію про діяльність територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки у відповідності до Закону України «Про оборону України»; надано інформацію про затвердження Кабінетом Міністрів України постановою від 23.02.2022 №154 Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки відповідно до ч.8 ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»; роз`яснено про наявність печатки із зображенням Державного Гербу України та найменування центру; зазначено про переформування Дніпропетровського обласного військомату в ІНФОРМАЦІЯ_3 (Дніпропетровський ОТЦК та СП; зазначено про переформування районних комісаріатів в районні центри комплектування та соціальної підтримки Дніпропетровської області, в тому числі і Центрально-Чечелівський ОРТЦК; надано інформацію про чинний нормативний акт, яким передбачені спеціальні звання, та вказано, що посадова інструкція в Центрально-Чечелівському ОРТЦК не передбачена чинним законодавством, не розроблялась і не затверджувалась; роз`яснено повноваження на розгляд справи про адміністративні правопорушення».

   При цьому, виводячи за дужки питання незаконного утворення відповідача як державного органу, попередньо, непрофесійна суддя Луніна О. С. дублює в своєму рішенні зміст прохальної частини інформаційного запиту від 10.06.2023 до Дніпропетровського ОТЦК та СП про надання публічної інформації згідно Закону України «Про доступ до публічної інформації», в якому я, запитував:

1. Надати повну, змістовну відповідь на мій попередній інформаційний запит, направлений 07 січня 2023 року до Дніпропетровського ОТЦК та СП;

2. На виконання норми прямої дії пункту 12 частини першої статті 92 Конституції України (документ: 254к/96-ВР), згідно якої «Виключно законами України визначаються, зокрема, організація і діяльність органів виконавчої влади, основи державної служби, організації державної статистики та інформатики», - надати завірену належним чином фотокопію Розпорядчого акту (ЗАКОНУ) про утворення юридичної особи публічного права - установи з назвою «Дніпропетровський ОТЦК та СП»;

3. На виконання норми прямої дії пункту 17 частини першої статті 92 Конституції України (документ: 254к/96-ВР), згідно якої «Виключно законами України визначаються, зокрема, основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку», - надати достовірну інформацію у вигляді посилання на відповідний чинний Закон України «Про організацію Збройних Сил України»;

4. На виконання норми прямої дії пункту 18 частини першої статті 92 Конституції України (документ: 254к/96-ВР), згідно якої «Виключно законами України визначаються, зокрема, правовий режим державного кордону», - надати достовірну інформацію у вигляді посилання на довідний чинний Закон України «Про правовий режим державного кордону»;

5. На виконання норми прямої дії пункту 2 частини другої статті 92 Конституції України (документ: 254к/96-ВР), згідно якої «Виключно законами України встановлюються, зокрема, порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав; порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України», - надати достовірну інформацію у вигляді посилання на відповідні чинні Закони України «Про порядок направлення підрозділів Збройних Сил України до інших держав» та «;Про порядок допуску та умови перебування підрозділів збройних сил інших держав на території України»;

6. На виконання норми прямої дії пункту 4 частини другої статті 92 Конституції України (документ: 254к/96-ВР), згідно якої «Виключно законами України встановлюються, зокрема, порядок використання і захисту державних символів», - надати достовірну інформацію у вигляді посилання на відповідний чинний Закон України «Про порядок використання і захисту державних символів»;

7. На виконання норми прямої дії пункту 5 частини другої статті 92 Конституції України (документ: 254к/96-ВР), згідно якої «Виключно законами України встановлюються, зокрема, державні нагороди», - надати достовірну інформацію у вигляді посилання на відповідний чинний Закон України «Про державні нагороди»;

8. На виконання норми прямої дії пункту 6 частини другої статті 92 Конституції України (документ: 254к/96-ВР), згідно якої «Виключно законами України встановлюються, зокрема, військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання», - надати достовірну інформацію у вигляді посилання на відповідний чинний Закон України «Про військові звання, дипломатичні ранги та інші спеціальні звання»;

9. На виконання постанови Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154 «Про затвердження Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки» і норми прямої дії частини третьої статті 20 Конституції України (документ: 254к/96-ВР), згідно якої «Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України», - надати зразок власного бланка і зразок відбитку гербової печатки установи з назвою «Дніпропетровський ОТЦК та СП»;

10. Відповідь на даний запит надати впродовж встановленого відповідним законом строку (п’ять днів), листом, на домашню адресу: АДРЕСА_1 та в електронному вигляді на електронну адресу e-mail: ІНФОРМАЦІЯ_2.

   Невже непрофесійна суддя Луніна О. С. не розуміє контексту запитуваної мною в запиті інформації, на реалізацію положень та виконання саме Конституції України від 28 червня 1996 року? Невже вона не розуміє, що я вимагаю надання хочаб посилання на чинні нормативно-правові акти (саме ЗАКОНИ), які б не суперечили чинній Конституції України. Чому непрофесійна суддя Луніна О. С. зводить до рангу установчих документів про утворення ТЦК та СП нормативні акти, які суперечать Конституції?

   Де, закон про організацію і діяльність Дніпропетровського ОТЦК та СП на виконання прямої норми пункту 12 частини першої статті 92 Конституції України? Де, Закон України «Про організацію Збройних Сил України» на виконання частини шостої статті 17 та пункту 17 частини першої статті 92 Конституції України (документ: 254к/96-ВР)? Де, Закон України «Про правовий режим державного кордону» на виконання частини третьої статті 17 та пункту 18 частини першої статті 92 Конституції України (документ: 254к/96-ВР)? Де, Закон України «Про порядок використання і захисту державних символів» на виконання пункту 4 частини другої статті 92 Конституції України (документ: 254к/96-ВР)? Чи непрофесійна суддя Луніна О. С. не знає про відсутність Закону України про Великий Державний Герб України який встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького виключно законом. І що даний закон приймається, виключно, не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України. А при змішаному складі парламенту (мажоритарно-пропорційному) відсутня навіть елементарна парламентська більшість у 226 голосів, не кажучи вже про конституційну більшість. Чому запитувачу інформації не надані чіткі, конкретні відповіді і посилання на конкретні документи. Можливо тому, що їх не існує, а хтось маніпулює?

   В своєму Рішенні від 26 лютого 1998 року № 1-рп/98 Конституційний Суд України дійшов висновку, що основоположні принципи загального, рівного і прямого виборчого права, вільне і таємне волевиявлення громадян України на виборах народних депутатів України становлять конституційну основу правового регулювання виборчого процессу.

   В своєму Рішенні від 17 жовтня 2002 року № 17-рп/2002 Конституційний Суд України зазначає, що Верховна Рада України  визначена  в  статті  75  Конституції України (254к/96-ВР) парламентом - єдиним  органом  законодавчої влади в Україні. Як орган державної влади Верховна Рада України є колегіальним органом, який складають чотириста п'ятдесят народних депутатів України. Повноваження Верховної Ради України реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України під час її сесій. Визначення Верховної Ради України єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони. Верховна Рада України здійснює законодавчу владу самостійно, без участі інших органів.

   Верховна Рада України за своєю природою є представницьким органом державної  влади,  який  відповідно до частини першої статті 76   Конституції   України (254к/96-ВР) складають чотириста п'ятдесят народних депутатів України - громадян України, обраних на основі загального, рівного і прямого  виборчого права шляхом  таємного  голосування  строком на чотири роки. Формування шляхом прямих виборів і функціонування на засадах  колегіальності забезпечують Верховній Раді України характер представницького органу.

   Слід зауважити, що в абзацах першому і другому пункту 2 мотивувальної частини свого Рішення від 2 березня 1999 року № 2-рп/99 Конституційний Суд України дійшов висновку, що стаття 6 Конституції України, закріплюючи одну з найважливіши засад правової держави – принцип поділу влади, одночасно визначає, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України. Ця вимога проводиться також у частині другій статті 19 Конституції України, яка зобов'язує органи  державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб,  що передбачені Конституцією та законами України.

   Відповідно до статті 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. До її найголовніших і, по суті, виключних повноважень належить прийняття законів (пункт 3 частини першої  статті  85  Конституції України). Стаття 92 Конституції України закріплює перелік найважливіших питань, які визначаються або встановлюються виключно законами. Це цілком відповідає принципу пріоритетності закону в системі нормативно-правових актів України.

   Натомість повноваження Кабінету Міністрів України, на відміну від повноважень Верховної Ради України і Президента України, можуть визначатись не лише Конституцією України, а й законами України. Відповідно до Конституції України організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України; організація і діяльність органів виконавчої влади визначаються виключно законами України (пункт 12 частини першої статті 92, частина друга статті 120). Водночас будь-яке повноваження Кабінету Міністрів України або іншого органу виконавчої влади не може визначатися законом усупереч конституційним приписам (абзац другий підпункту 3.8 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України (Велика палата) у справі за конституційним поданням 46 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 1, пункту 2 частини першої статті 4, частини першої, абзаців першого, другого частини другої статті 5, абзаців другого, третього, четвертого, п’ятого, тридцять дев’ятого, сорокового частини третьої, частини шостої статті 8 Закону України „Про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг“ (справа про Національну комісію, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг) від 13 червня 2019 року № 5-р/2019).

   То для кого Кабінет Міністрів України розробляє та затверджує окремі положення? Для тих, хто не утворений законом і кого не існує де-юре?

   Я (Апелянт/Позивач), продовжую стверджувати щодо незаконного утворення тих установ, які сьогодні грубо порушують права громадян, такою ж незаконною мобілізацією.

   Системний аналіз «легалізації» неутворених законом відповідно до положень пункту 12, 17 частини першої статті 92 Конституції України територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки як органів військового управління, що забезпечують виконання законодавства з питань військового обов’язку і військової служби, мобілізаційної підготовки та мобілізації, починається з Указу Президента України від 15 лютого 1994 року № 48/94 «Про Положення про військові комісаріати» скасованого іншим Указом Президента України від 9 жовтня 2001 року № 944/2001 «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких указів Президента України».

   Постановою Кабінету Міністрів України від 26 вересня 2001 року № 1235 «Про затвердження Положення про військові комісаріати» було затверджено Положення про військові комісаріати, які не утворювались у відповідності до вимог чинної Конституції України (документ: 254к/96-ВР), але існували де-факто. Дана постанова втратила чинність на підставі постанови КМ № 389 від 03.06.2013.

   Наступною Постановою Кабінету Міністрів України від 3 червня 2013 року № 389 «Про затвердження Положення про військові комісаріати» (які ніколи не створювались законом), в найкращих традиціях правового нігілізму, було затверджено Положення про військові комісаріати, яке втратило свою чинність на підставі постанови КМ № 154 від 23.02.2022.  

   Водночас з постановою КМУ № 389 від 03.06.2013 діяла й інша Постанова Кабінету Міністрів України від 22 серпня 2007 року № 1054 «Про затвердження Положення про територіальний центр комплектування військовослужбовцями за контрактом», якою було затверджено відповідне Положення та яке також втратило свою чинність на підставі постанови КМ № 154 від 23.02.2022.     

   Наступною Постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154 «Про затвердження Положення про територіальний центр комплектування та соціальної підтримки» (яка на сьогодні вважається чинною), вкотре, було затверджено відповідне Положення для так званих «органів військового управління…», які ніколи не утворювалися відповідно до норм прямої дії чинної Конституції України (документ: 254к/96-ВР), але продовжують існувати де-факто, не оформлені де-юре.

   В свою чергу Законом України від 6 грудня 1991 року № 1934-ХІІ «Про Збройні Сили України» чітко врегульовано, що органи військового управління забезпечують неухильне додержання вимог Конституції України стосовно того, що Збройні Сили України не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів державної влади чи перешкоджання їх діяльності.

Ніякі надзвичайні обставини, накази чи розпорядження командирів і начальників не можуть бути підставою для будь-яких незаконних дій по відношенню до цивільного населення, його майна та навколишнього середовища.

   За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу військовослужбовці несуть відповідальність згідно з законом.

   По факту, це все, не виконується.

   Та яким чином, припинили своє існування неутворені законом військові комісаріати, яким на заміну прийшли неутворені законом територіальні центри комплектування та соціальної підтримки?

   Відповідь на дане питання прихована в Законі України від 30 березня 2021 року № 1357-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення окремих питань виконання військового обов’язку та ведення військового обліку», яким внесено зміни і доповнення до Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов’язок і військову службу» в наступній редакції, а саме:

«1) у статті 1:

частини сьому і восьму викласти в такій редакції:

"7. Виконання військового обов’язку громадянами України забезпечують державні органи, органи місцевого самоврядування, утворені відповідно до законів України військові формування, підприємства, установи та організації незалежно від підпорядкування і форм власності в межах їх повноважень, передбачених законом, та районні (об’єднані районні), міські (районні у містах, об’єднані міські) територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, територіальні центри комплектування та соціальної підтримки Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя (далі - територіальні центри комплектування та соціальної підтримки).

8. Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки затверджується Кабінетом Міністрів України"».

   Ось так, з повним порушенням конституційних засад, легким рухом руки шулера-кнопкодава неутворені законом військові комісаріати переназвалися у територіальні центри комплектування та соціальної підтримки.

   Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тобто імператив зазначеного конституційного положення встановлює обов’язок органів державної влади та їх посадових осіб дотримуватись принципу законності при здійсненні своїх повноважень, що забезпечує здійснення державної влади за принципом її поділу. <…>
     Здійснення державної влади на засадах її функціонального поділу на законодавчу, виконавчу та судову завдяки визначеній Основним Законом України системі стримувань і противаг забезпечує стабільність конституційного ладу, запобігає узурпації державної влади та узурпації виключного права народу визначати і змінювати конституційний лад в Україні. <…> (абзаци перший, другий пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України (Велика палата) у справі за конституційним поданням 62 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Указу Президента України „Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів“ від 20 червня 2019 року № 6-р/2019).

   З огляду на викладене вище суддя Луніна О. С., встановивши невідповідність нормативно-правових актів Конституції України та їх суперечливість окремим положенням Основного закону, мала б, як мінімум, зазначити про це у своєму рішенні та не брати їх до уваги. Натомість «адвокат відповідача» непрофесійна суддя Луніна О. С. стверджує про повноту наданої позивачу відповідачем відповіді. Яке місце для чинної Конституції України в своєму рішенні відводить непрофесійна суддя Луніна О. С.? – Та, ніякого!!!

   Незнання зазначених вище доводів, які здебільшого ґрунтуються на положеннях чинного законодавства, рішеннях і висновках Конституційного Суду України, - є беззаперечним підтвердженням занизького фаху в юриспруденції конкретної особи (Луніної О. С.), яка в своєму рішенні маневрує між поняттями і визначеннями та неправильно застосовує норми матеріального права, що полягає в неправильному тлумаченні законів та їх застосуванні, які не підлягають застосуванню, та незастосуванні закону, який підлягає застосуванню першочергово, та має найвищу юридичну силу (Конституція України). Це також є підставами для скасування рішення суду першої інстанції.

   З огляду на зазначене залишаю за собою законне право щодо звернення з відповідними скаргами до Вищої ради правосуддя (ВРП) та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (ВККСУ).

 

ПІДСУМОВУЮЧИ НАВЕДЕНЕ ВИЩЕ:

 

   В своєму Рішенні від 21 липня 2021 року № 5-р(ІІ)/2021 Другий сенат Конституційного Суду України наголосив, що: «Однією із загальних засад конституційного ладу є гарантія звернення до суду безпосередньо на підставі Конституції України для захисту конституційних прав і свобод (друге речення частини третьої статті 8 Конституції України). Право на судовий захист прав і свобод гарантовано приписом частини першої статті 55 Конституції України. Крім того, кожному гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55 Основного Закону України).

Механізм реалізації права на судовий захист визначає законодавець виключно в законах України (пункт 14 частини першої статті 92 Конституції України).

Конституційний Суд України зазначив, зокрема, що „законодавчо визначений механізм реалізації права на судовий захист <…> є однією з конституційних гарантій реалізації інших прав і свобод, їх утвердження й захисту за допомогою правосуддя“ (перше речення абзацу сімнадцятого  підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 червня 2019 року № 4-р/2019), що „правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах“ (перше речення абзацу десятого пункту 9 мотивувальної частини Рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003) та що „кожен під час розгляду будь-якої справи, в тому числі кримінальної, щодо діяння, у вчиненні якого обвинувачується, має право на правосуддя, яке відповідало б вимогам справедливості“ (друге речення абзацу першого пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).

Приписами частини другої статті 129 Конституції України визначено основні засади судочинства, що їх Конституційний Суд України розглядає як конституційні гарантії права на судовий захист (абзац перший підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2011 року № 13-рп/2011). Тому сутнісний зміст права на судовий захист слід визначати з урахуванням конституційно установлених засад судочинства як гарантій, що забезпечують його ефективну реалізацію.

Крім того, варто зважати на приписи чинних міжнародних договорів, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, та на практику тлумачення й застосування цих договорів міжнародними органами, зокрема Європейським судом із прав людини, юрисдикцію яких визнано Україною.

Так, у статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), що гарантує право на справедливий суд, указано, зокрема, на те, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, що його установлено законом; суд вирішує спір щодо прав та обов’язків особи цивільного характеру або установлює обґрунтованість будь-якого висунутого проти неї кримінального обвинувачення (пункт 1).

Аналіз змісту конституційного права на судовий захист і конституційних гарантій, що забезпечують його здійснення, з одного боку, та конвенційного права на справедливий суд, з другого боку, свідчить, що приписи частини першої статті 55 Конституції України в посутньому зв’язку з приписами частини другої її статті 129 в цілому визначають право на судовий захист подібно до того, як, зокрема, у пункті 1 статті 6 Конвенції подається зміст права на справедливий суд.

   Отже, Конституційний Суд України вважає, що сутнісний зміст права на судовий захист, що його встановлено частиною першою статті 55 Конституції України, слід визначати як у зв’язку з основними засадами судочинства, визначеними приписами частини другої статті 129 Конституції України, так і з урахуванням змісту права на справедливий суд, визначеного у статті 6 Конвенції та витлумаченого Європейським судом із прав людини».

   У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Гарсія Манібардо  проти Іспанії" від 15 лютого 2000 року зазначалося, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних  свобод (995_004) "не примушує  Держав-учасників  створювати  апеляційні або касаційні суди. Однак, якщо такі суди існують, то гарантії, передбачені статтею 6, повинні бути  забезпечені, зокрема щодо права осіб на ефективний доступ до суду з рішень,  що стосуються "спорів про права та обов'язки цивільного характеру" (параграф 39).

   В контексті викладеного вище слід констатувати, що за результатами розгляду моєї позовної заяви забезпечення ефективного поновлення Позивача в правах - не відбулося. А, в свою чергу, постановлене рішення по справі - не відповідає вимогам справедливості.

   Отже, враховуючи викладене вище, Я (Апелянт/Позивач), звертаюсь з апеляційною скаргою до Третього апеляційного адміністративного суду, адже вважаю, що рішення непрофесійної судді Дніпропетровського окружного апеляційного суду Луніної О. С. від 23 січня 2024 року, постановлене за результатами розгляду моєї адміністративної позовної заяви до Дніпропетровського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки щодо надання відповідей на мої інформаційні запити (справа № 160/28859/23) - є необґрунтованим, постановленим без проведення всебічного, повного, об'єктивного дослідження усіх обставин справи, при цьому судове рішення не базується на принципах верховенства права, неупередженості, незалежності,  змагальності сторін та рівності усіх учасників судового процесу, та за таких обставин, підлягає повному скасуванню та має бути змінене в мотивувальній та резолютивній частинах, та має бути приведене у відповідність до заявлених у позовній заяві вимог, із урахуванням всіх викладених вище обставин і доводів.

 

   Відповідно до пункту 1 частини п’ятої статті 296 КАСУ до апеляційної скарги додається документ про сплату судового збору.

   З огляду на зазначене прошу Суд надати відповідні реквізити для сплати судового збору, вказавши необхідну суму оплати.

 

   Згідно пункту 7 частини другої статті 296 КАСУ клопочу до суду про витребування доказів про відправлення відповідачем та вручення позивачу поштового відправлення від 03 липня 2023 року за № 9356.

 

   Згідно частини третьої статті 296 КАСУ клопочу до суду про розгляд справи за моєї участі.

 

   На виконання пункту 2 частини першої статті 296 КАСУ до апеляційної скарги додаються копії апеляційної скарги та доданих до неї письмових матеріалів відповідно до кількості учасників справи в двох примірниках (для суду і відповідача).

 

   На виконання пункту 9 частини другої статті 296 КАСУ, в обгрунтування наведених вище доводів і заявлених вимог, до апеляційної скарги додаються додатки у вигляді копій архівних документів, копій запитів на інформацію разом із копіями відповідей, а також офіційні відомості з реєстрів.

 

   Враховуючи все викладене вище, звертаюсь до Суду і,

 

ПРОШУ:

 

1.              Відповідно до пункту 2 частини першої статті 315 КАСУ судове рішення судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду Луніної О. С. від 23 січня 2024 року скасувати повністю та змінити мотивувальну та резолютивну частини судового рішення з урахуванням всіх наведених в апеляційній скарзі обставин та в контексті доданих до скарги задокументованих фактів;

2.              Судові витрати у вигляді судового збору в першій і апеляційній інстанціях, - покласти на відповідача.

 

ДОДАТОК:

 

1.              Архівна копія Акту проголошення незалежності України – на 2 (двох) арк.., стор. 1-2;

2.              Архівна копія Постанови Верховної Ради України від 11 жовтня 1991 року № 1661-ХІІ «Про форму бюлетеня для голосування на всеукраїнському референдумі» - на 2 (двох) арк.., стор. 3-4;

3.              Архівна копія Протоколу Центральної виборчої комісії по виборах Президента України та з всеукраїнського референдуму – на 4 (чотирьох) арк.., стор. 5-8;

4.              Архівна копія Відомостей про результати всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року – на 2 (двох) арк.., стор. 9-10;

5.              Архівна копія Постанови № 60 від 4 грудня 1991 року Центральної виборчої комісії по виборах Президента України та з всеукраїнського референдуму – на 2 (двох) арк.., стор. 11-12;

6.              Архівна копія Постанови Верховної Ради Української РСР від 21 червня 1991 року № 1228-ХІІ «Про вибори Президента Української РСР» - на 1 (одному) арк.., стор. 13;

7.              Архівна копія Постанови Верховної Ради Української РСР від 25 червня 1991 року № 1269-ХІІ «Про проекти Закону про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР, Закону про Президента Української РСР та Закону про вибори Президента Української РСР – на 1 (одному) арк.., стор. 14;

8.              Архівна копія Закону Української Радянської Соціалістичної Республіки від 5 липня 1991 року № 1293-ХІІ «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) української РСР – на 5 (п’ятьох) арк.., стор. 15-19;

9.              Архівна копія Закону Української Радянської Соціалістичної Республіки від 5 липня 1991 року № 1295-ХІІ «Про Президента Української РСР» - на 4 (чотирьох) арк.., стор. 20-23;

10.         Архівна копія Постанови Верховної Ради Української РСР від 5 липня 1991 року № 1296-ХІІ «Про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про Президента Української РСР» - на 1 (одному) арк.., стор. 24;

11.         Архівна копія першої і останньої сторінок Закону Української Радянської Соціалістичної Республіки від 5 липня 1991 року № 1297-ХІІ «Про вибори Президента Української РСР» - на 2 (двох) арк.., стор. 25-26;

12.         Архівна копія Постанови Верховної Ради Української РСР від 5 липня 1991 року № 1298-ХІІ «Про порядок введення в дію Закону «Про вибори Президента Української РСР» - на 1 (одному) арк.., стор. 27;

13.         Архівна копія Постанови Верховної Ради Української РСР від 5 липня 1991 року № 1299-ХІІ «Про вибори Президента Української РСР» - на 1 (одному) арк.., стор. 28;

14.         Архівна копія Постанови Президії Верховної Ради Української РСР від 30 липня 1991 року № 1371-ХІІ «Про організацію та забезпечення виборів Президента Української РСР» з додатком (архівною копією Положення про організацію та порядок збирання підписів на підтримку претендента на кандидата в Президенти Української РСР) - на 5 (п’ятьох) арк.., стор. 29-33;

15.         Архівні копії титульної, підписаної та скріпленої печаткою сторінок Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» (документ: 1к/95-ВР від 8 червня 1995 року) – на 3 (трьох) арк.., стор. 34-36;

16.         Архівна копія Указу Президента України від 26 червня 1996 року № 467/96 «Про проведення всеукраїнського референдуму з питання прийняття нової Конституції України» - на 3 (трьох) арк.., стор. 37-39;

17.         Архівна копія Постанови Верховної Ради України від 27 червня 1996 року № 253/96-ВР «Про процедуру продовження розгляду проекту Конституції України у другому читанні» - на 2 (двох) арк.., стор. 40-41;

18.         Архівна копія Закону України від 28 червня 1996 року № 254/96-ВР «Про прийняття Конституції України і введення її в дію» - на 1 (одному) арк.., стор. 42;

19.         Архівні копії титульної та деяких сторінок нової Конституції України від 28 червня 1996 року – на 4 (чотирьох) арк.., стор. 43-46;

20.         Архівна копія Постанови Верховної Ради України від 28 червня 1996 року № 255/96-ВР «Про Указ Президента «Про проведення всеукраїнського референдуму з питання прийняття нової Конституції України» - на 1 (одному) арк.., стор. 47;

21.         Архівна копія Указу Президента України від 1 липня 1996 року № 489/96 «Про визнання таким, що втратив чинність, Указу Президента України від 26 червня 1996 року № 467» - на 1 (одному) арк.., стор. 48;

22.         Копія запиту на інформацію (від 28 жовтня 2020 року № ЗПІ/046/20) і відповіді (від 30 жовтня 2020 року № 18/10-1839) до/від Верховної Ради України – на 4 (чотирьох) арк.., стор. 49-52;

23.         Копія запиту на інформацію (від 01 березня 2021 року № ЗПІ/090/21) і відповіді (від 01 березня 2021 року № 18/07-369) до/від Верховної Ради України – на 3 (трьох) арк.., стор. 53-55;

24.         Копія запиту на інформацію (від 01 березня 2021 року № ЗПІ/091/21) і відповіді (від 01 березня 2021 року № 18/07-370) до/від Верховної Ради України – на 3 (трьох) арк.., стор 56-58;

25.         Копія запиту на інформацію (від 10 березня 2021 року № ЗПІ/100/21) і відповіді (від 15 березня 2021 року № 18/07-512) до/від Верховної Ради України – на 3 (трьох) арк.., стор. 59-61;

26.         Копія запиту/відповіді ГО ОПГ «Багнет Нації» (№ ЗПІ/004/20 від 20 липня 2020 року) до/від Апарату Верховної Ради України (№ 18/10-1213 від 27 липня 2020 року) – на 4 (чотирьох) арк.. стор. 62-65;

27.         Копія запиту/відповіді ГО ОПГ «Багнет Нації» (№ ЗПІ/099/21 від 10 березня 2021 року) до/від Апарату Верховної Ради України (№ 18/07-490 від 12 березня 2021 року) – на 3 (трьох) арк.. стор. 66-68;

28.         Архівна копія Указу Президента України від 19 грудня 1996 року № 1230/96 «Про Велику Державну Печатку України» - на 2 (двох) арк.., стор. 69-70;

29.         Архівна копія Указу Президента України від 29 листопада 1999 року № 1507/99 «Про офіційні символи глави держави» та архівна копія додатку (Положення про офіційні символи глави держави) – на 5 (п’ятьох) арк.., стор. 71-75;

30.         Архівна копія Постанови Президії Верховної Ради України від 11 травня 1992 року № 2323-ХІІ «Про гербові печатки Верховної Ради України, її органів і структурних підрозділів апарату» та архівна копія додатку (Опис гербових печаток Верховної Ради України, Президії, Секретаріату, Управління Справами Верховної Ради України, Комісії в справах колишніх партизанів Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. при Президії Верховної Ради України) – на 6 (шістьох) арк.., стор. 76-81;

31.         Копія запиту/відповіді ГО ОПГ «Багнет Нації» (№ ЗПІ/161/22 від 17 серпня 2022 року) до/від Апарату Верховної Ради України (№ 18/07-2022/142712 від 29.08.2022 року) – на 4 (чотирьох) арк.. стор. 82-85;

32.         Копія запиту/відповіді ГО ОПГ «Багнет Нації» (№ ЗПІ/162/22 від 17 серпня 2022 року) до/від Апарату Верховної Ради України (№ 18/07-2022/142733 від 29.08.2022 року) – на 4 (чотирьох) арк.., стор. 86-89;

33.         Копія свідоцтва про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації (газети) «Багнет Нації» - на 1 (одному) арк., стор. 90;

34.         Копія Рішення від 09 червня 2020 року ПІВДЕННО-СХІДНОГО МІЖРЕГІОНАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ МІНІСТЕРСТВА ЮСТИЦІЇ (М.ДНІПРО) про реєстрацію Громадської організації «Об’єднана правозахисна група «Багнет Нації» - на 1 (одному) арк., стор. 91;

35.         Копія посвідчення журналіста-кореспондента № 007-ДЗМІ-БН на ім’я Сергія Веніаміновича Філіпенка та № 031-ДЗМІ-БН на ім’я Владислава Віталійовича Акулова  – на 1 (одному) арк., стор. 92;

36.         Копія запиту/відповіді ГО ОПГ «Багнет Нації» (№ ЗПІ/117/21 від 08 квітня 2021 року) до/від Апарату Верховної Ради України (№ 18/07-691 від 09 квітня 2021 року) – на 4 (чотирьох) арк.., стор. 93-96;

37.         Копія запиту/відповіді ГО ОПГ «Багнет Нації» (№ ЗПІ/118/21 від 13 квітня 2021 року) до/від Апарату Верховної Ради України (№ 18/07-706 від 14 квітня 2021 року) – на 3 (трьох) арк.., стор. 97-99;

38.         Копія запиту/відповіді ГО ОПГ «Багнет Нації» (№ ЗПІ/092/21 від 02 березня 2021 року) до/від Апарату Верховної Ради України (№ 18/07-437 від 05 березня 2021 року) – на 4 (чотирьох) арк.., стор. 100-103;

39.         Копія Указу Президента України від 29 грудня 2017 року № 449/2017 «Про ліквідацію та утворення місцевих загальних судів» - на 8 (вісьмох) арк.., стор. 104-111

40.         Копія протоколу про адміністративне правопорушення від 06 січня 2023 року – на 2 (двох) арк.. стор. 112-113;

41.         Копія постанови за справою про адміністративне правопорушення – на 2 (двох) арк. стор. 114-115;

42.         Копія довіреності на представництво – на 2 (двох) арк.. стор. 116-117;

43.         Копія запиту/відповіді ГО ОПГ «Багнет Нації» (№ ЗПІ/092/21 від 02 березня 2021 року) до/від Апарату Верховної Ради України (№ 18/07-437 від 05 березня 2021 року) – на 4 (чотирьох) арк.. стор. 118-121;

44.         Копія запиту/відповіді ГО ОПГ «Багнет Нації» (№ ЗПІ/103/21 від 12 березня 2021 року) до/від Апарату Верховної Ради України (№ 18/07-493 від 12 березня 2021 року) – на 3 (трьох) арк.. стор. 122-124;

45.         Копія запиту/відповіді ГО ОПГ «Багнет Нації» (№ ЗПІ/046/20 від 28 жовтня 2020 року) до/від Апарату Верховної Ради України (№ 18/10-1839 від 30 жовтня 2020 року) – на 4 (чотирьох) арк.. стр. 125-128;

46.         Копія запиту/відповіді ГО ОПГ «Багнет Нації» (№ ЗПІ/090/21 від 01 березня 2021 року) до/від Апарату Верховної Ради України (№ 18/07-369 від 01 березня 2021 року) – на 3 (трьох) арк.. стор. 129-131;

47.         Копія запиту/відповіді ГО ОПГ «Багнет Нації» (№ ЗПІ/091/21 від 01 березня 2021 року) до/від Апарату Верховної Ради України (№ 18/07-370 від 01 березня 2021 року) – на 3 (трьох) арк.. стор. 132-134;

48.         Копія запиту/відповіді ГО ОПГ «Багнет Нації» (№ ЗПІ/098/21 від 04 березня 2021 року) до/від Апарату Верховної Ради України (№ 18/07-441 від 05 березня 2021 року) – на 3 (трьох) арк.. стор. 135-137;

49.         Роздруківка з офіційного сайту Кабінету Міністрів України Постанови від 23 лютого 2022 року № 154 – на 20 (двадцятьох) арк.. стор. 138-157;

50.         Роздруківка щодо оприлюднення Кабінетом Міністрів України Постанови від 23 лютого 2022 року № 154 в газеті «Урядовий кур’єр» - на 2 (двох) арк.. стор. 158-159;

51.         Копія запиту/відповіді ГО ОПГ «Багнет Нації» (№ ЗПІ/115/21 від 23 березня 2021 року) до/від Апарату Верховної Ради України (№ 18/07-589 від 24 березня 2021 року) – на 3 (трьох) арк.. стор. 160-162;

52.         Копія запиту/відповіді ГО ОПГ «Багнет Нації» (№ ЗПІ/005/20 від 20 липня 2020 року) до/від Апарату Верховної Ради України (№ 18/10-1206 від 24 липня 2020 року) – на 5 (п’ятьох) арк.. стор. 163-167;

53.         Копія запиту/відповіді ГО ОПГ «Багнет Нації» (№ ЗПІ/004/20 від 20 липня 2020 року) до/від Апарату Верховної Ради України (№ 18/10-1213 від 27 липня 2020 року) – на 4 (чотирьох) арк.. стор. 168-171;

54.         Копія запиту/відповіді ГО ОПГ «Багнет Нації» (№ ЗПІ/099/21 від 10 березня 2021 року) до/від Апарату Верховної Ради України (№ 18/07-490 від 12 березня 2021 року) – на 3 (трьох) арк.. стор. 172-174;

55.         Копія запиту/відповіді ГО ОПГ «Багнет Нації» (№ ЗПІ/007/20 від 27 липня 2020 року) до/від Апарату Верховної Ради України (№ 18/10-1287 від 06 серпня 2020 року), ЦДАВО та Міністерства юстиції України – на 102 (ста двох) арк.. стор. 175-275;

56.         Архівна копія Постанови Верховної Ради України від 24 серпня 1991 року № 1431-ХІІ «Про військові формування на Україні» – на 2 (двох) арк.., стор. 276-277;

57.         Фотокопія свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи з назвою «МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ» і кодом ЄДРПОУ № 00034022 – на 2 (двох) арк., стор. 278-279;

58.         Копія виписки ДЕРЖАВНОЇ РЕЄСТРАЦІЙНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ про юридичну особу з назвою «МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ» і кодом ЄДРПОУ № 00034022 – на 2 (двох) арк.., стор. 280-281;

59.         Завірена копія виписка з ЄДРПОУ про юридичну особу з назвою «МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ» і кодом ЄДРПОУ № 00034022 – на 2 (двох) арк.., стор. 282-283;

60.         Скріншот з сайту B2B Todey про юридичну особу з назвою «МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ» – на 1 (одному) арк.., стр. 284;

61.         Скріншот з сайту UPIK (Unique Partner identification Key) про MINISTERSTVO OBORONY UKRAINY (DUNS Nammer: 363635261) – на 1 (одному) арк.., стор. 285;

62.         Відомості про MINISTERSTVO OBORONY UKRAINY (DUNS Nammer: 363635261) з американського реєстру «Dun & Bradstreet» - на 13 (тринадцятьох) арк.., стор. 286-298.

63.         Копія витягу з ЄДРПОУ про Дніпропетровський ОТЦК та СП станом на 21.07.2023 року – на 1 (одному) арк.., стор. 299;

64.         Копія витягу з ЄДРПОУ про МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ станом на 17.04.2023 року – на 44 (сорока чотирьох) арк.., стор. 300-343;

65.         Копія запиту на публічну інформацію від 10 березня 2021 року № ЗПІ/100/21 від Громадської організації «Об’єднана павозахисна група «Багнет Нації» до Верховної Ради України та копія відповіді № 18/07-512 від 15 березня 2021 року – на 3 (трьох) арк.., стор. 344-346.

 

   Всього в додатку 346 (триста сорок шість) пронумерованих аркушів.

 

   Апеляційна скарга подається до суду в двох примірниках з додатками (для Суду і Відповідача).     

 

      19 лютого 2024 року

 

З повагою, Апелянт/Позивач:  _______ Олександр Сергійович Філіпенко

 

Представник за довіреністю: ______________________ С.В. Філіпенко

 

Представник за довіреністю: _______________________ В. В. Акулов

Хронологія даного питання: 

В Дніпрі "лютують" терцентри комплектування? Швидка правова допомога вже мчить...

Юлія Щербак: СИНЕЛЬНИКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ ТЦК та СП. З ким ми маємо справу?

СКАСОВУЄМО ПОСТАНОВУ ВОЄНКОМА

В Дніпрі ТЦК змушує сплатити штраф на рахунок приватної юрособи

ТЦК не є правонаступниками військоматів, адже останні не утворювались відповідно до КУ

СКАСОВУЄМО ПОСТАНОВУ ВОЄНКОМА-ФАНТОМА – відео 2, ухвала і заява

Суддя Черкез визначив ДніпроОТЦК відповідачем у справі про скасування постанови - ухвала

Суддя Черкез скасував постанову недовоєнкома Дніпра - рішення

Запит до ОТЦК та СП Дніпра. Впевнені, що на часі!

Як притягнути ТЦК-ашників до відповідальності? Через моральну і матеріальну! – позов до суду

Не треба експромтом імпровізувати-декомунізувати… Треба, відповідати за скоєне! – заява про виправлення описок в ухвалах судді

А чи належний склад суду в справі по ТЦК та СП Дніпра?

Встановлюємо належний склад суду в справі по ТЦК та СП Дніпра

Встановлення належного відповідача в справі по ТЦК та СП Дніпра

Заява про виправлення описок в ухвалі про виправлення описок в справі по ТЦК та СП Дніпра

Запит до МІНОБОРОНИ через ігнорування звернень ТЦК та СП Дніпра

Через суд звертаємось до ТЦК та СП Дніпра як до свідка)))

«Фігове листя» від МІНОБОРОНИ – відповіді на запит

Як «суддя» стала АДвоКАТом у ДніпроОТЦК та СП – ухвала і рішення Чудопалової С. В.

АПЕЛЯЦІЯ по ТЦК та СП у Дніпрі ВІДЕО 1 і заява

АПЕЛЯЦІЯ по ТЦК та СП у Дніпрі ВІДЕО 2 і заява

АПЕЛЯЦІЯ по ТЦК та СП у Дніпрі ВІДЕО 3 і заява

АПЕЛЯЦІЯ по ТЦК та СП у Дніпрі ВІДЕО 4 і заява

АПЕЛЯЦІЯ по ТЦК та СП у Дніпрі ВІДЕО 5 і заява

Ці зламалися, несіть нових! – відвід колегії ДАС (відео 1 + заява з додатками)

Ці зламалися, несіть нових! – відвід колегії ДАС (відео 2 + заява з додатками)

Ці зламалися, несіть нових! – відвід колегії ДАС (відео 3 + заява з додатками)

Ці зламалися, несіть нових! – відвід колегії ДАС (відео 4 + заява з додатками)

Ці зламалися, несіть нових! – відвід колегії ДАС (відео 5 + заява з додатками)

Ці зламалися, несіть нових! – відвід колегії ДАС (відео 6 + заява з додатками)

Ці зламалися, несіть нових! – відвід колегії ДАС (відео 7 + заява з додатками)

Відвід колегії в справі по ТЦК та СП Дніпра - відео і заява

Суд зобов’язав ТЦК та СП Дніпра відшкодувати моральну і матеріальну шкоду - постанова

Адмінпозов до ТЦК та СП Дніпра щодо ненадання публічної інформації - заява

Відвід судді Луніної О. С. в справі по ТЦК та СП - заява

Перше виконавче провадження на ТЦК та СП Дніпра

Другий відвід судді ДОАС Луніної в справі по ТЦК та СП Дніпра

Держстат і ЄДР про Оболонський РТЦК та СП в рамках журналістського розслідування

Відхиливши два відводи стала адвокатом у ТЦК - рішення судді ДОАС Луніної О. С.

Апеляція на трансформацію судді на адвоката ТЦК - засновано на реальних подіях))

Рішення судді Должко С. Р. в публікації: Тисну Вашу руку, пане Суддя!!! ТЦК не є складовою структури ЗСУ – виправдувальний вирок для «ухилянта» від мобілізації

Йдіть в касацію! Апеляція повернула скаргу на вирок судді Должко С. Р. заявникові – ухвала Полтавського апеляційного суду

Яка «хуцпа» оскаржує вирок судді Должка?

«Багнет Нації» в підтримку вироку судді Должка С. Р. – запит до прокуратури

Вирок судді Должко скасували і направили на повторний розгляд в першу інстанцію - неповне відео

Невідповідність Конституції як нововиявлені факти для перегляду справи, з огляду на відповідь Офісу Генпрокурора

Ухвала апеляції на вирок судді Должка С. Р. - текст з ЄДРСР

В касації на апеляцію про скасування вироку судді Должко С. Р., відмовлено - ухвала ВС

Справу "Зінківського ухилянта" призначено на повторний розгляд - ухвала

ДБР «мутить» справу проти судді Должко С. Р.

Читайте також: Функції військоматів перебрали на себе приватні, комерційні установи? - документи

Реєстраційна картка ЮО «МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ»

З переляку, здуру, чи по п’яні: що напідписував яник?

Міноборони як суб’єкт господарювання з кодом ЄДРПОУ: 00034022

Знищення незалежності Держави через неконституційні органи влади – документи свідчать

А ВИ ЗНАЛИ, ЩО МІН’ЮСТ БРЕШЕ???

Ще трохи, і я зареєструю свій, приватний суд. А краще - міністерство фінансів)))

Тепер «нацгвардійці» Дніпра попереджені, що вони утворені незаконно - документи

Міністерство охорони здоров’я України, як приватне підприємство – документи

УКРАЇНА більше не корпорація?

Витяг з ЄДРПОУ про ЮО ПОДІЛЬСЬКИЙ РВК станом на 11.01.2023 року

Витяг з ЄДРПОУ про ЮО ДАРНИЦЬКИЙ РТЦК та СП станом на 10.01.2023 року

Закон про кримінальну відповідальність військових - ФІКЦІЯ!!!

ОДНЕ ПИТАННЯ ДО НЕДОВОЄНКОМА

Звернувся із запитом до ТЦК та СП? Отримай повістку)))…

Офіційно - не існує: відомості про Київський міський ТЦК та СП

Висновок Мін’юсту щодо постанови КМУ про ТЦК – «відповідний із зауваженнями в частині невідповідності вимогам нормопроектувальної техніки»

ФОТОКОПІЯ ПОСТАНОВИ КМУ ПРО ТЦК ТА СП НА САЙТІ «БАГНЕТ НАЦІЇ»

Держстат і ЄДРПОУ про Київський обласний військовий комісаріат

В ПОШУКАХ ПРАВОСУБ’ЄКТНОСТІ ТЦК та СП – мулька від КМУ

В ПОШУКАХ ПРАВОСУБ’ЄКТНОСТІ ТЦК та СП – мулька від МІНОБОРОНИ

ПОСТАНОВА КМУ ПРО ПОРЯДОК ВІЙСЬКОВОГО ОБЛІКУ ПРИЗОВНИКІВ, ВІЙСЬКОВОЗОБОВ’ЯЗАНИХ ТА РЕЗЕРВІСТІВ

Волають про спасіння їхніх душ, викрадені ТЦК-ашниками чоловіки. Змушені реагувати…

Уповноважений ВРУ відреагував на дії ТЦК-ашників Дніпра - документ

Про свавілля ТЦК-ашників і правоохоронців у Чернівцях – відео і документи (матеріал оновлюється)

Андрій Карпович про питання правосуб'єктності ТЦК та СП

Військомат… ТЦК… Дивись, не переплутай, Кутузов!

У деяких ТЦК відсутня процесуальна дієздатність – ухвала Верховного Суду

Ще один випадок приховування злочинів ТЦК та СП ЦНАПівцями

Про «родинні зв’язки» МІНОБОРОНИ з ТЦК та СП – витяг з ЄДРПОУ про МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ

Повертаючись до теми ТЦК і повісток – запити і відповіді

ТЦК документів не мають, а повістки вручають – звернення жінки Світлани до Уповноваженого ВРУ з прав людини

ГЕНОЦИД УКРАЇНЦІВ в "особливий період" ЕПІЗОД 3 частина 1 - відео ГО ОПГ "Багнет Нації Чернівці"

Тисну Вашу руку, пане Суддя!!! ТЦК не є складовою структури ЗСУ – виправдувальний вирок для «ухилянта» від мобілізації

ГЕНОЦИД УКРАЇНЦІВ в особливий період ЕПІЗОД 3 частини 2 та 3 ВИЗВОЛЕННЯ - відео

Андрій Карпович: ТЦК - незаконне воєнізоване формування ст.260ККУ - відео

Віталій Піковський: лікбез для ТЦКашників - відео

Ярослав Косарев поліція і ТЦК збір персоналки за вигаданих причин - відео 1 і 2

Приклад дистанційної правової допомоги щодо незаконної мобілізації і повісток - відео

Заборонити ТЦК і освітянам маніпуляції з персональними даними – переписка із самозванцями

Відомості з ЄДРПОУ про МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ станом на 30.12.2023

На запит до ТЦК відповіла військова частина?))

Держстат і ЄДР про Голосіївський РТЦК та СП в рамках журналістського розслідування

Держстат і ЄДР про Деснянський РТЦК та СП в рамках журналістського розслідування

Держстат і ЄДР про Дніпровський РТЦК та СП в рамках журналістського розслідування

Держстат і ЄДР про Оболонський РТЦК та СП в рамках журналістського розслідування

Читайте також: Надзвичайний стан: де-юре, а не де-факто?

Навіщо дублювати укази вже затверджені законами?

Проблеми правового регулювання понять «воєнний стан», «стан війни» та «воєнний час»

Кабмін встановив порядок застосування цивільними особами вогнепальної зброї

Кабмін санкціонував застосування членами добровольчих формувань територіальних громад стрілецької зброї та інших видів озброєння

«Воєнний стан» - панацея від «карантину»?

«Воєнний стан» продовжено іще на 30 діб – відповідний указ і закон

Андрій Карпович про правосуддя в умовах воєнного стану - відео

Тероборона виконуватиме завдання в районах ведення воєнних (бойових) дій

ВРУ вимагає визнати РФ державою-спонсором тероризму

До парламенту внесено проект ЗУ про примусове вилучення об’єктів права власності РФ в Україні

Зеленський запропонував парламенту продовжити строк дії воєнного стану на 90 діб – законопроект № 7389

В Україні строк проведення загальної мобілізації продовжать на 90 діб – законопроект № 7390

Можливо знадобиться «відмахуватись» від знахабнілих комунальників – копії указів про НС і ВС

Реєстраційна картка ЮО «МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ»

Реєстраційна картка ЮО «АДМІНІСТРАЦІЯ ДЕРЖАВНОЇ ПРИКОРДОННОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ»

Реєстраційна картка ЮО «ДЕРЖАВНА МИТНА СЛУЖБА УКРАЇНИ»

Юрій Котов: АРМІЯ. ВІДМОВА від служби з переконань - відео

Зеленський не підписував закону про багатонаціональні навчання на території України у 2022 році – відповідь Апарату ВРУ

Про одну "несуттєву" описку в документах державної ваги

Читайте також: Газету «Багнет Нації» зареєстровано – копія свідоцтва

Першу річницю утворення ГО ОПГ «Багнет Нації» відзначили першим випуском власної газети

Збираємо кошти на перший тираж газети «Багнет Нації»

«Екстрений» і «Спеціальний» випуски газети «Багнет Нації»: ми публікуємо те, про що мовчать інші

Приватна «Дніпроміськрада» - рудимент минулого, який знищує наше майбутнє – другий випуск газети «Багнет Нації»

Новий номер газети «Багнет Нації», як додаток до запиту, заяви, клопотання на правоздатність

Збираємо на друк нових випусків газети "Багнет Нації" - оголошення

П’ятий випуск газети «Багнет Нації»

«Картахенський протокол про біобезпеку»: читаємо поміж рядків – шостий випуск газети «Багнет Нації»

Сьомий випуск газети «Багнет Нації» матиме вкладиш у вигляді шаблону заяви про злочин на роботодавця

Катехізис єврея СРСР українською – восьмий випуск газети «Багнет Нації»

«Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ» - дев’ятий випуск газети «Багнет Нації»

КОРОТКО ПРО ОРГАНИ САМООРГАНІЗАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ (ОСНи) – десятий випуск газети «Багнет Нації»

Поновлення на роботі за рішенням суду – одинадцятий випуск газети «Багнет Нації»

Продовження теми медичного експерименту в умовах незаконного карантину – дванадцятий випуск газети «Багнет Нації»

ВІДВІД ВСІЄЇ СУДОВОЇ СИСТЕМИ… - тринадцятий випуск газети «Багнет Нації» від 22.02.2022

Публічне сповіщення оферта від Українського Народу до МОЗ України – чотирнадцятий випуск газети «Багнет Нації»

Благодійному друкованому виданню (газеті) «Багнет Нації» півтора роки – п’ятнадцятий випуск

ПРОФЕСІЙНИЙ СУДДЯ – ВИМОГА КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ – шістнадцятий випуск газети «Багнет Нації»

СУД ВСТАНОВЛЕНИЙ ЗАКОНОМ – сімнадцятий випуск газети «Багнет Нації»

МИ МУСИМО ВИКОНАТИ КОНСТИТУЦІЮ! - вісімнадцятий випуск газети «Багнет Нації»

Людина є скарбом Природи… - дев’ятнадцятий випуск газети «Багнет Нації» (з додатком)

Волевиявлення: Жити по совісті… - двадцятий випуск газети «Багнет Нації» (з додатками)

Авторське Волевиявлення Олександра – двадцять перший випуск газети «Багнет Нації»

Унікальні конституційні хроніки (початок) – двадцять другий випуск газети «Багнет Нації»

Діти – майбутнє правової держави – двадцять третій випуск газети «Багнет Нації»

Права людини - комплекс природних і непорушних свобод… - двадцять четвертий випуск газети «Багнет Нації»

Забороняємо медичні експерименти над Людиною – двадцять п’ятий випуск газети «Багнет Нації»

Факти, що мають юридичне значення – проект Конституції доопрацьований ТСК – двадцять шостий випуск газети «Багнет Нації»

Перша редакція чинної Конституції України – двадцять сьомий випуск газети «Багнет Нації»

Ключове з Рішення КСУ від 8 червня 2022 року №3-р(ІІ)/2022 (справа щодо презумпції невинуватості) – двадцять восьмий випуск газети «Багнет Нації»

ВСІ ВИПУСКИ ГАЗЕТИ

«БАГНЕТ НАЦІЇ»:

газета Багнет нації - Google Drive

Авторський проект Сергія Філіпенка:

а що ж по факту? - випуск 1 (замість Держави - КОРПОРАЦІЯ!)

а що ж по факту? – випуск 2 (замість Конституції - УЗУРПАЦІЯ!)

а що ж по факту? - випуск 3 (замість норм права - юридична КАЗУЇСТИКА!)

а що ж по факту? - випуск 4 (замість держслужбовців - біометрики, апатриди та ЖЗО!)

а що ж по факту? - випуск 5 (замість ПАРЛАМЕНТУ - якась АБРАКАДАБРА!)

а що ж по факту? – випуск 6 (замість НАРДЕПІВ – ПОЛІТПРОЕКТИ!)

а що ж по факту? – випуск 7 (замість юридичної сили НПА – ТУАЛЕТНИЙ ПАПІР!)

а що ж по факту? – випуск 8 (замість ПУБЛІЧНОГО – ПРИВАТНЕ!)

Підтримати правозахисну діяльність і друк благодійного видання (газети) ГО ОПГ «Багнет Нації» можна переказом на картрахунок ПриватБанку № 4731 2196 4570 7633  на ім’я Сергія Філіпенка

Інформація від правління БН: https://t.me/pravlinnyagoopgbn

Телеграм: https://t.me/bagnetnacii
Фейсбук: https://www.facebook.com/groups/bagnetnacii
Сайт: http://bagnetnacii.blogspot.com

Бастіон: https://bastyon.com/bagnetnacii?fbclid=IwAR1cHy1NB2HPcZVMknoXYVTD19UG106y4tcvsWb0fdZxy_BsqLu9LwCCqAM&fbclid=IwAR1cHy1NB2HPcZVMknoXYVTD19UG106y4tcvsWb0fdZxy_BsqLu9LwCCqAM