БАГНЕТ НАЦІЇ: Засідання по справі Дмитра Чернеша проти АДвоКАТури 21.06.2023

- Український народ як носій суверенітету і єдине джерело влади може реалізувати своє право визначати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі - з Рішення КСУ № 6-рп/2005 від 05.10.2005. Умисне невиконання службовою особою рішення ЄСПЛ, рішення КСУ та умисне недодержання нею висновку КСУ - карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років – ч. 4 ст. 382 КК України -

пʼятниця, 23 червня 2023 р.

Засідання по справі Дмитра Чернеша проти АДвоКАТури 21.06.2023 – ч.1

І, навіть під час війни, яка є наслідком невиконання чинної Конституції України від 28 червня 1996 року (і в першу чергу так званими «посадовими особами»), деякі «судді» Дніпропетровського окружного адміністративного суду, без наявного у них конституційного громадянства і статусу ПРОФЕСІЙНОГО СУДДІ, відмежовують себе від верховенства права в особі ГО ОПГ «Багнет Нації», за рахунок присутності в судовій залі незаконного збройного формування (Служби судової охорони - ССО), з автоматичною зброєю, під чутким керівництвом втомленого семигодинним засіданням куратора із служби безпеки.

Ну, що ж, це ваш вибір, невігласи…

ЗАЯВА

про залучення до участі у справі представників за довіреністю/захисників прав Позивача

В провадженні судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду Кучугурної Наталії Вікторівни знаходиться адміністративна справа № 160/6323/19 за позовом Дмитра Сергійовича Чернеша до Вищої кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури України, Ради адвокатів Дніпропетровської області, Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури Дніпропетровської області, Недержавної некомерційної професійної організації «Національна асоціація адвокатів України» та третьої особи Адвокатського об’єднання «Всеукраїнська спілка адвокатів».

Частиною другою статті 42 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) встановлено, що у справах можуть також брати участь органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Статтею 8. Конституції (Основного закону) закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Положеннями статті 9. Конституції України визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Процесуальним законодавством України встановлено наступне:

КАСУ Стаття 3. Законодавство про адміністративне судочинство

1. Порядок здійснення адміністративного судочинства встановлюється Конституцією України, цим Кодексом та міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

КПК Стаття 1. Кримінальне процесуальне законодавство України

1. Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України.

2. Кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України.

ЦПК Стаття 3. Законодавство про цивільне судочинство

1. Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

ГПК Стаття 3. Законодавство про господарське судочинство

Судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

КУпАП Стаття 1. Завдання Кодексу України про адміністративні правопорушення

Завданням Кодексу України про адміністративні правопорушення є охорона прав і свобод громадян, власності, конституційного ладу України, прав і законних інтересів підприємств, установ і організацій, встановленого правопорядку, зміцнення законності, запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі точного і неухильного додержання Конституції і законів України, поваги до прав, честі і гідності інших громадян, до правил співжиття, сумлінного виконання своїх обов'язків, відповідальності перед суспільством.

Таким чином слід констатувати, що зазначене вище процесуальне законодавство в своїй основі складається з норм Конституції України, яка має найвищу юридичну силу. А також, воно (законодавство) складається з норм міжнародного права, яке є невід’ємною частиною українського законодавства.

З огляду на фундаментальні засади Основного закону усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними. Права і свободи людини і громадянина, закріплені Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Одним з таких невідчужуваних та непорушних прав людини і громадянина є закріплене останнім реченням частини першої статті 59. Конституції України право, відповідно до якого, кожному гарантується вільний вибір захисника своїх прав. В офіційному тлумаченні положення частини першої статті 59. Конституції України «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав», в Рішенні Конституційного Суду № 23-рп/2009 від 30.09.2009, зокрема, визначено наступне:

конституційний припис "кожен є вільним у виборі захисника своїх прав" (частина перша статті 59 Конституції України) за своїм
змістом   є   загальним   і   стосується не лише підозрюваного,
обвинуваченого чи підсудного, а й інших фізичних осіб, яким
гарантується право вільного вибору захисника з метою захисту своїх прав та законних інтересів, що виникають з цивільних, трудових, сімейних, адміністративних та інших правовідносин".
   Правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом,
обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення,
складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення
представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист
від обвинувачення тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої
допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. При цьому
у передбачених законом випадках, зокрема для захисту прав і свобод
дітей, неповнолітніх батьків та для захисту від обвинувачення,
відповідні державні органи, їх посадові та службові особи під час
здійснення своїх повноважень зобов'язані забезпечити   надання
зазначеним особам необхідної правової допомоги.
   Право   на   правову   допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.

Крім того, гарантування кожному права на правову допомогу є не тільки конституційно-правовим обов'язком держави, а й дотриманням взятих Україною міжнародно-правових зобов'язань відповідно до положень Загальної декларації прав людини 1948 року (995_015), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (995_004), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року (995_043) тощо.

У частині першій статті 59 Конституції України (254к/96-ВР) не міститься обмежень стосовно кола суб'єктів надання правової допомоги та вимог щодо їх професійної підготовки, які мають визначатися в законах України.

Враховуючи зазначене вище Конституційний Суд України вирішив, що положення частини першої статті 59 Конституції України (254к/96-ВР) "кожен має право на правову допомогу" треба розуміти як гарантовану державою можливість будь-якій особі незалежно від характеру її правовідносин з державними органами, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, юридичними та фізичними особами вільно, без неправомірних обмежень отримувати допомогу з юридичних питань в обсязі і формах, як вона того потребує.

Одразу слід зауважити, що статтею 382. Кримінального кодексу України (невиконання судового рішення), передбачено наступне:

1. Умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню - карається штрафом від п'ятисот до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до трьох років.

2. Ті самі дії, вчинені службовою особою, - караються штрафом від семисот п'ятдесяти до однієї тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк до п'яти років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

3. Дії, передбачені частиною першою або другою цієї статті, вчинені службовою особою, яка займає відповідальне чи особливо відповідальне становище, або особою, раніше судимою за злочин, передбачений цією статтею, або якщо вони заподіяли істотну шкоду охоронюваним законом правам і свободам громадян, державним чи громадським інтересам або інтересам юридичних осіб, - караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

4. Умисне невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини, рішення Конституційного Суду України та умисне недодержання нею висновку Конституційного Суду України - карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Як вже зазначалось раніше, нормами частини першої статті 9. Основного закону визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Так відповідно до положень Міжнародного пакту про громадські і політичні права кожна держава, яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується забезпечити всякій особі, права і свободи якої, визнані в
цьому Пакті, порушено, ефективний засіб правового захисту, навіть
коли це порушення було вчинене особами, що діяли як особи
офіційні (тобто – службові і посадові).

Фундаментальними положеннями статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифікованої ВРУ) кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (тобто – службові і посадові особи).

Отже, право на правову допомогу визначене статтею 59 Конституції України (254к/96-ВР) гарантується, і не може бути скасоване.

Крім того, відповідно до норм положень статті 10. Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» закріплено право на професійну правничу допомогу при реалізації права на справедливий суд, в наступній редакції:

1. Кожен має право на професійну правничу допомогу. У випадках, визначених законом, держава забезпечує надання професійної правничої допомоги безоплатно.

2. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав та особи, яка надає правничу допомогу.

Водночас тією ж статтею 59, а також ст. 131-2 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу для надання якої в Україні діє адвокатура, зокрема, закріплено, що виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення.

З приводу представництва особи в суді і надання професійної правничої допомоги, ст.2.2.1 мотивувальної частини висновку Конституційного Суду України № 4-в/2019 від 31 жовтня 2019 року (Справа № 2-248/2019 (5580/19) розтлумачено, що поняття "надання професійної правничої допомоги" не тотожнє поняттю "представництво особи в суді". Надання професійної правничої допомоги здійснюють адвокати, натомість представництво особи у суді може бути здійснене за вибором особи адвокатом або іншим суб’єтом.

Детальний аналіз вищевикладеного беззаперечно, юридично обґрунтовано свідчить, що представництво Позивача/Відповідача (далі – сторона по справі) виключно адвокатом можливе лише у випадку, якщо у сторони по справі виникне бажання використати таке право.

В разі якщо сторона по справі не має бажання скористатись правом на отримання професійної правничої допомоги, в такому випадку вона має повне право на призначення представником в судовому засіданні будь-якої особи, обраної на власний вибір.

Обов’язково слід врахувати і правила встановлені чинними міжнародними договорами, положеннями яких закріплено невід’ємне та невідчужуване, дане від народження будь-якій стороні по справі право на призначення представника в судовому засіданні обраного на власний розсуд.

Законом України № 1678-VII від 16 вересня 2014 року ратифіковано Угоду про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони (далі Угода з ЄС).

Положеннями статті 14 Угоди з ЄС закріплено, що в рамках співробітництва у сфері юстиції, свободи та безпеки Сторони надають особливого значення утвердженню верховенства права та укріпленню інституцій усіх рівнів у сфері управління загалом та правоохоронних і судових органів зокрема. Співробітництво буде спрямоване, зокрема, на зміцнення судової влади, підвищення її ефективності, гарантування її незалежності та неупередженості та боротьбу з корупцією. Співробітництво у сфері юстиції, свободи та безпеки буде відбуватися на основі принципу поваги до прав людини та основоположних свобод.

Положеннями пункту D, ч.2. ст.1 Угоди з ЄС закріплено, запровадження умов для посилених економічних та торговельних відносин, які вестимуть до поступової інтеграції України до внутрішнього ринку ЄС, у тому числі завдяки створенню поглибленої і всеохоплюючої зони вільної торгівлі, як це визначено у Розділі IV («Торгівля і питання, пов’язані з торгівлею») цієї Угоди, та підтримувати зусилля України стосовно завершення переходу до діючої ринкової економіки, у тому числі шляхом поступової адаптації її законодавства до acquis ЄС.

Термін acquis ЄС/acquis communautaire тлумачиться як правова система Європейського Союзу, яка включає акти законодавства Європейського Союзу (але не обмежується ними), прийняті в рамках Європейського співтовариства, Спільної зовнішньої політики та політики безпеки і Співпраці у сфері юстиції та внутрішніх справ, першоджерелами якої є Договір про Європейський Союз 1992 року, із змінами, внесеними Амстердамським договором 1997 року та Ніццьким договором 2001 року, що закріплено положеннями розділу II Закону України “Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу”.

Положеннями частини 1, статті 6 Договору про Європейський Союз (Маастрихт від 1 лютого 1992 року, текст зі змінами та доповненнями від 13 грудня 2007 року, Документ 994_029, чинний, поточна редакція —Редакція від 13.12.2007) закріплено, що Європейський Союз визнає права, свободи і принципи викладені в Хартії Європейського Союзу з основних прав від 7 грудня 2000 року, адаптованій 12 грудня 2007 року, яка має таку ж юридичну силу як і цей Договір.

Положеннями абзацу 2, статті 47, глави VI, Хартії Європейського Союзу з основних прав від 7 грудня 2000 року закріплено, що кожна людина має право на справедливий, публічний та своєчасний розгляд справи незалежним і безстороннім судом, утвореним на основі закону. Кожна людина має право на допомогу адвоката, захисника та призначити свого представника.

Указом Президії Верховної Ради УРСР № 2077-XI “Про приєднання Української Радянської Соціалістичної Республіки до Віденської конвенції про право міжнародних договорів” постановлено:

- Приєднатися від імені Української Радянської Соціалістичної Республіки до Віденської конвенції про право міжнародних договорів.

Положеннями частини 1, статті 2 Віденської конвенції про право міжнародних договорів закріплено, що для цілей цієї Конвенції:

- а) "договір" означає міжнародну угоду, укладену між державами в письмовій формі і регульовану міжнародним правом, незалежно від того, чи викладена така угода в одному документі, двох чи кількох зв'язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретного найменування;

- b) "ратифікація", "прийняття", "затвердження" і "приєднання" означають, залежно від випадку,міжнародний акт, який має таке найменування і за допомогою якого держава виражає в міжнародному плані свою згоду на обов'язковість для неї договору.

Положеннями ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів закріплено, що учасник не може посилатись на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору.

Одними із актів внутрішнього законодавства України якими закріплено пріоритет вищевказаних міжнародних договорів, є положення ст. ст. 8, 9 Конституції України (254к/96-ВР) та положення прийнятого у відповідності та на виконання Конституції України (254к/96-ВР) — Закону України “Про міжнародні договори в Україні” положеннями ст. 19 якого закріплено:

- ч.1 - Чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

- ч.2 - Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.

Окрім вищевикладеного, обов’язково слід врахувати і положення статті 4 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 року якою закріплено, що виходячи з положення статті 9 Конституції України про те, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України, суд не може застосувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше як міжнародний договір.

Положеннями ч.ч. 5, 6, статті 13 Закону України “Про судоустрій і статус суддів” закріплено неухильний обов’язок суду застосовувати норми права викладені у висновках Верховного Суду.

Детальний аналіз вищевикладеного беззаперечно, юридично обґрунтовано свідчить, що в будь-якому випадку Україна (правонаступник УРСР) в особі даного суду не має права посилатись на норми будь-якого внутрішнього акта законодавства, як на виправдання невиконання норм закріплених положеннями Міжнародних договорів.

Обов’язково слід врахувати положення постанови Верховної Ради України N 757-XIV “Про Засади державної політики України в галузі прав людини” від 17 червня 1999 року, положеннями абзацу 6, розділу 1 якої закріплено визнання презумпції особистої свободи людини відповідно до принципу, згідно з яким дозволено все, крім того, що прямо забороняється законом.

Так як жодним законом в Україні не введено пряму заборону щодо призначення представником особи яка не здійснює професійну адвокатську діяльність, то відповідно суд не має жодного права відмовляти стороні по справі у призначенні представником особи яка не здійснює професійну адвокатську діяльність, вибраної на власний розсуд.

Положеннями ст. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 року закріплено, що судам необхідно виходити з того, що нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу (акти Президента України, постанови Верховної Ради України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти органів місцевого самоврядування, накази та інструкції міністерств і відомств, накази керівників підприємств, установ та організацій тощо) підлягають оцінці на відповідність як Конституції, так і закону.

Так як Верховна Рада України приймала постанову N 757-XIV “Про Засади державної політики України в галузі прав людини” від 17 червня 1999 року керуючись Конституцією України (254к/96-ВР), Загальною декларацією прав людини, 1948 року, та прагнучи ефективної імплементації прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав та основних свобод людини, 1950 року, протоколами до неї, ратифікованими Україною, то відповідно суд через призму статті 5 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 року — не має жодного права ігнорувати абзац 6, розділу 1 постанови Верховної Ради України N 757-XIV “Про Засади державної політики України в галузі прав людини” від 17 червня 1999 року.

Вкотре слід наголосити, що ч.1, ст.6 Конвенції з прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Положеннями ст.13 Конвенції з прав людини і основоположних свобод закріплено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Критерії безсторонності суду засновані на двох вимогах:

1. Суд повинен бути суб’єктивно вільний від упередження чи зацікавленості в результаті справи;

2. Суд також має бути безсторонній з об’єктивної точки зору, тобто має запропонувати досить гарантій для виключення будь-якого обґрунтованого сумніву стосовно його безсторонності (справа Фіндлей, ор. Сіt).

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Газета «Україна-центр» проти України» від 15.10.2010, для забезпечення існування неупередженості суду для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини необхідно виключити будь-які обґрунтовані сумніви щодо безсторонності суду.

Однією з гарантій безсторонності суду, є гарантія судом на ефективний юридичний захист - шляхом призначення стороні по справі представника в даному судовому засіданні обраного на власний розсуд.

Відповідно до положень статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суд зобов’язаний застосувати при розгляді даної справи Конвенцію (995_004) та практику ЄСПЛ, як джерело права.

Обов’язково слід врахувати те, що обрані представники стороною по справі має досвід представництва у цивільних, кримінальних та адміністративних справах.

В разі якщо даний суд відмовить стороні по справі (якою заявлено дане клопотання) у призначенні представником в даному судовому засіданні особи/осіб обраної/обраних на власний розсуд, така відмова беззаперечно свідчить про те, що суд ігнорує принцип безсторонності та є нічим іншим ніж упередженим по відношенню до сторони по справі і в такому випадку суд з огляду на зміст Бангалорських принципів поведінки суддів — підлягає самовідводу/відводу.

Відверте ігнорування судом норм закріплених положеннями:

1. Частини першої статті 6 Договору про Європейський Союз (Маастрихт від 1 лютого 1992 року, текст зі змінами та доповненнями від 13 грудня 2007 року;

2. Абзацу 2, статті 47, глави VI Хартії Європейського Союзу з основних прав від 7 грудня 2000 року;

3. Статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів;

4. Частини першої статті 6 Конвенції з прав людини і основоположних свобод;

5. Статті 13 Конвенції з прав людини і основоположних свобод;

6. Статтей 8, 9 Конституції України (254к/96-ВР);

7. Частини першої і другої статті 19 Закону України “Про міжнародні договори України”;

8. Статті 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”;

9. Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 року ;

10. Частини п’ятої і шостої статті 13 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”;

11. Статті 2.2.1 мотивувальної частини висновку Конституційного Суду України № 4-в/2019 від 31 жовтня 2019 року (Справа № 2-248/2019 (5580/19);

12. Рішення Конституційного Суду № 23-рп/2009 від 30.09.2009;

- є нічим іншим ніж тим, що суд:

1. Виходить за межі дискреційних повноважень;

2. Здійснює незаконний вплив та тиск на волю сторони по справі (якою заявлено дане клопотання) з метою безпідставного позбавлення права на представництво;

3. Можливо, отримав якусь неправомірну вигоду від іншої сторони по справі;

4. Особисто зацікавлений в незаконному позбавленні сторони по справі (якою заявлено дане клопотання) права на представництво в суді шляхом призначення представника обраного на власний розсуд;

- і в такому випадку суд підлягає відводу.

В контексті зазначеного вище слід нагадати іще раз про кримінальну відповідальність яка може кваліфікуватись відповідно до положень частини третьої статті 382 Кримінального кодексу України.

На підставі вищевикладеного, керуючись положеннями ч.1, ст.6 Договору про Європейський Союз (Маастрихт від 1 лютого 1992 року, текст зі змінами та доповненнями від 13 грудня 2007 року, абзацу 2, ст.47,глави VI Хартії Європейського Союзу з основних прав від 7 грудня 2000 року, ст.27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, ч.1, ст.6 Конвенції з прав людини і основоположних свобод, ст.13 Конвенції з прав людини і основоположних свобод, ст.ст. 8, 9, 19 Конституції України (254к/96-ВР), ч.ч. 1.2 ст.19 Закону України “Про міжнародні договори України”, ст. 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини”, постановою Пленуму Верховного Суду України № 9 “Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя” від 1 листопада 1996 року, ч.ч. 5, 6, ст.13 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, ст. 2.2.1 мотивувальної частини висновку Конституційного Суду України № 4-в/2019 від 31 жовтня 2019 року (Справа № 2-248/2019(5580/19), Рішення Конституційного Суду № 23-рп/2009 від 30.09.2009 (яке є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене), КАСУ, КПК, ЦПК, ГПК, КУпАП — для реалізації свого конституційного права на вільний вибір законного представника або захисника своїх прав, додаючи копію довіреності і витягу з реєстру довіреностей (на трьох аркушах) - ВИМАГАЮ:

- Залучити до участі в даній справі моїх законних представників за довіреністю (захисників прав), а саме: Владислава Віталійовича Акулова, Юлію Володимирівну Щербак і Сергія Веніаміновича Філіпенка

про:

- про відвід судді Наталія Кучугурна.

(на 4-ох сторінках)

(21.06.2023 року на 13:00 год.)

1. Щодо роз’яснення та реалізації прав позивача.

Права позивача не лише належно не роз’яснено, але й чиняться перешкоди в їх реалізації, зокрема.

1.1. Під час судового засідання 26.04.2023 мною було подано письмові заперечення щодо дій головуючого, які головуючим всупереч ч.10 ст.79 КАСУ до матеріалів справи не приєднані, а відтак не розглянуті.

Вказані дії головуючого судді суперечать справі «Мантованеллі проти Франції» (Mantovanelli v. France), заява № 21497/93, рішення від 18 березня 1997 р., параграфи №№ 33-34), де вказано: «…Суттєво те, щоб сторони могли належним чином брати участь у провадженні перед «судовим органом» (див., mutatismutandis, рішення по справі «Кєроярві проти Фінляндії» (Kerojärvi v. Finland) від 19 липня 1995 р., серія A № 322, с. 16, п. 42, прикінцева частина). Більш того, Конвенція не встановлює норми про докази як такі. Відтак, Суд не може, в принципі, виключати, що докази, отримані з порушеннями національного законодавства, можуть бути прийняті до розгляду. Національний суд має оцінити представлені йому докази і вагомість будь-яких доказів, які сторона хоче долучити до справи…».

Вимогу надання письмових роз’яснень судом з цього приводу в порядку ст.254 КАСУ проігноровано.

1.2. У РІШЕННІ ЄСПЛ по Справі "Гурепка проти України",(ЗаяваN61406/00), Страсбург 06 вересня 2005 року, сказано:

«… 55. З огляду на свою усталену прецедентну практику, Суд не має сумніву, що в силу суворості санкції дана справа за суттю є кримінальною, а адміністративне покарання фактично носило кримінальний характер з усіма гарантіями статті 6 Конвенції 995_004, та, відповідно, й статті 2 Протоколу N 7 до Конвенції 994_804 (див. Engel and others v. the Netherlands, judgment of 8 June 1976, Series A no. 22, параграфи 82-83; Ozturk v. Germany, judgment of 21 February 1984, Series A no. 73, параграфи 48-50; Escoubetv. Belgium judgment [GC], no. 26780/95, параграф 32, ECHR 1999-VII; Ezeh and Connors v. the United Kingdom [GC], nos. 39665/98 and 40086/98, ECHR 2003-X).

56. Таким чином, Суд визнає цю скаргу прийнятною. Відповідно до свого рішення застосувати п.З ст.29 Конвенції 995_004 (пункт 3 вище) Суд одразу розгляне цю скаргу по суті. …».

Окрім того, ЄСПЛ в справі Мартинюк проти Росії (№ 13764/15) вказує, посилаючись на статтю 6§1 (право на справедливий судовий розгляд) на відсутність справедливого слухання, бо права відповідно до статті 2 Протоколу № 7 (право на апеляцію в кримінальних справах) було порушене, оскільки апеляція не мала призупиняючої дії, бо апеляція розглядалася вже коли заявник відбув встановлений строк покарання.

В нашому випадку варто врахувати, що дисциплінарне стягнення у виді позбавлення права на заняття адвокатською діяльністю, тобто безстроково, має каральний і стримуючий характер. Також, звертаю увагу на те, що застосоване дисциплінарне покарання є «криміналізованим», оскільки аналог міститься в Кримінальному кодексі України(частина перша статті 55), де вказано: «… 1. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю може бути призначене як основне покарання на строк від двох до п'яти років або як додаткове покарання на строк від одного до трьох років... ». Наведені обставини свідчать, що застосоване до позивача дисциплінарне стягнення відноситься до «кримінального обвинувачення» в розумінні статті 6 Конвенції із розповсюдженням відповідних гарантій щодо справедливого судового розгляду.

В даному випадку «призупиняючу дію» має виконати ухвала про забезпечення позову, оскільки зважаючи на «криміналізованість» накладеного дисциплінарного стягнення, сам факт розгляду справи без забезпечення позову шляхом зупинення дії оскаржуваного рішення протиправний за суттю та вже є порушенням права на справедливий суд, гарантоване ст.6 Конвенції.

Вимогу надання письмових роз’яснень судом з цього приводу в порядку ст.254 КАСУ проігноровано.

1.3. ЄСПЛ у справі «Байсаков та інші проти України» (Заява N 54131/08, 2010 рік) ЄСПЛ у п.75 – 78, зробив висновок щодо ефективності юридичного засобу захисту прав у суді шляхом пред’явлення позову та клопотання про забезпечення позову у порядку КАС України, де вказує: «…У зв'язку з цим Суд зауважує, що звернення до адміністративних судів на підставі статті 2 Кодексу адміністративного судочинства з вимогою скасувати рішення про екстрадицію автоматично не зупиняє дію оскаржуваного рішення. Для зупинення дії оскарженого рішення суд має постановити спеціальну ухвалу [про вжиття заходів для забезпечення адміністративного позову], як це передбачено статтею 117 Кодексу. … Адміністративний суд має дискреційні повноваження вирішувати такі питання і може постановити ухвалу за клопотанням сторони або з власної ініціативи. Взявши до уваги зазначене вище, Суд доходить висновку, що заявники не мали ефективного й доступного засобу юридичного захисту щодо їхніх скарг…». Тобто, в даній справі, ЄСПЛ визнає не ефективним засобом юридичного захисту прав шляхом пред’явлення позову та окремо клопотання про забезпечення позову шляхом зупинення дії рішення, що оскаржується. ЄСПЛ вважає, що пред’явлення позову мало б автоматично зупиняти дію оскаржуваного рішення, лише в такому разі буде дотримане право на ефективний засіб юридичного захисту прав.

В нашому випадку в задоволенні поданих заяв про забезпечення позову безпідставно відмовлено.

Вимогу надання письмових роз’яснень судом з цього приводу в порядку ст.254 КАСУ проігноровано.

2. Щодо строку розгляду даної справи.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ у СПРАВІ «ШТЕПА ПРОТИ УКРАЇНИ»(CASE OF SHTEPA v. UKRAINE)(Заява № 16349/17), РІШЕННЯ від 24 жовтня 2019 року вказує:

«… 36. Суд також нагадує, що саме національні суди повинні організовувати провадження таким чином, щоб воно було швидким та ефективним (див. рішення у справі «Сілін проти України» (Silin v. Ukraine), заява № 23926/02, пункт 34, від 13 липня 2006 року). Проте, на думку Суду, у цій справі національний суд не діяв з належною ретельністю. Зокрема, згідно з наданою Урядом інформацією засідання часто призначалися з інтервалами у три або чотири тижні, а шість разів засідання відкладалися у зв’язку з неявкою до суду свідків. Неявки свідків призвели до відкладення засідань загалом на три з половиною місяці. Уряд не зазначив, чи вживались які-небудь заходи для скорочення інтервалів між засіданнями або дисциплінування відсутніх свідків.

37. Щодо неодноразових відводів суддів у справі Суд зазначає, що кожний відвід призводив до того, що судовий розгляд розпочинався із самого початку (див. пункт 15). Отже, загальна затримка у провадженні становила більше семи місяців. У зв’язку з цим, не маючи сумнівів щодо права будь-якого судді заявити про відвід, Суд повторює, що пункт 1 статті 6 Конвенції покладає на Договірні держави обов’язок організовувати свої правові системи таким чином, щоб їхні суди могли відповідати вимозі щодо розгляду справ упродовж розумного строку (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Дюкло проти Франції» (Duclos v. France), від 17 грудня 1996 року, пункт 55 in fine, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1996‑VI).

38. Розглянувши всі надані матеріали, та з огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку».

39. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції. …».

В нашому випадку даний склад суду ігнорує свій обов’язок щодо своєчасного та ефективного захисту моїх прав у розумні строки, що суперечить як ст.ст.2, КАСУ, так і ст.ст.6,13 Конвенції.

3. Суд, встановлений законом. ЄСПЛ у СПРАВІ «ШКІРЯ ПРОТИ УКРАЇНИ»(CASE OF SHKIRYA v. UKRAINE, Заява № 30850/11) РІШЕННЯ від 24 червня 2021 року, зазначає:

«… 33. У цій справі заявник доповнив свій позов, висунувши додаткові грошові вимоги 16 лютого 2009 року (див. пункт 6). У своїй постанові від 17 листопада 2009 року суд першої інстанції не розглянув це питання (див. пункти 8). Заявник поскаржився до Харківського апеляційного адміністративного суду та Вищого адміністративного суду України на нерозгляд судом першої інстанції його додаткових позовних вимог (див. пункти 9 та 16). Ці суди також не прокоментували це питання (див. пункти 18 та 19).

34. Крім того, Суд вказує, що Уряд визнав, що у своїй постанові від 17 листопада 2009 року Полтавський окружний адміністративний суд не розглянув додаткові позовні вимоги (див. пункт 29). Таким чином, не оскаржується, що заявник не отримав жодного рішення по суті щодо його додаткових позовних вимог від 16 лютого 2009 року.

35. Зазначених обставин достатньо для висновку Суду, що заявник був позбавлений права на доступ до суду. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

(a) Суд, встановлений законом

36. Суд повторює, що згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції «суд» завжди повинен бути «встановлений законом». Ця фраза відображає принцип верховенства права, притаманний всій системі Конвенції та протоколів до неї. Фраза «встановлений законом» стосується не лише законодавства щодо створення та юрисдикції суду, але й складу колегії в кожній конкретній справі (див., наприклад, рішення у справі «Лавентс проти Латвії» (Lavents v. Latvia), заява № 58442/00, пункт 114, від 28 листопада 2002 року); вона також поширюється на дотримання судом конкретних норм, які регулюють його діяльність (див. рішення у справі «Сокуренко і Стригун проти України» (Sokurenko and Strygun v. Ukraine), заяви № 29458/04 та № 29465/04, пункт 24, від 20 липня 2006 року).

37. Суд зазначає, що ця скарга стосується двох питань, а саме: чи відповідала передача частини матеріалів справи заявника з Харківського апеляційного адміністративного суду до Апеляційного суду Полтавської області внесеним до законодавства змінам і чи мав Апеляційний суд Полтавської області юрисдикцію розглядати справу заявника після Рішення Конституційного Суду України від 09 вересня 2010 року.

38. Стосовно першої скарги заявник погодився, що Харківський апеляційний адміністративний суд діяв у межах чинних положень законодавства (див. пункти 13 та 30). Таким чином, не оскаржується, що на момент подій матеріали справи були передані законно.

39. Щодо скарги заявника, що Апеляційний суд Полтавської області не був «судом, встановленим законом», Суд зауважує, що Конституційний Суд України визнав у своєму Рішенні від 09 вересня 2010 року неконституційними норми про передачу справ з адміністративних судів до судів загальної юрисдикції(див. пункти 22 та 23).

40. 14 вересня 2010 року Апеляційний суд Полтавської області розглянув справу заявника (див. пункт 18), незважаючи на відсутність законних підстав для цього у національному законодавстві після Рішення Конституційного Суду України.

Вимагаю :

1. Дану Заяву-клопотання оголосити Дмитром Чернеш у судовому засіданні у повному обсязі та приєднати до матеріалів провадження.

2. Дослідити у судовому засіданні всі без винятку відео-, аудіо- та інші матеріали, на які зроблено посилання у даній заяві.

Хронологія в публікаціях:

Справа Дмитра Чернеша проти АДвоКАТури (відео, фото)

24.05.2023: відвід судді Кучугурної Н.В. в справі Дмитра Чернеша - відео, фото

Читайте також: Газету «Багнет Нації» зареєстровано – копія свідоцтва

Першу річницю утворення ГО ОПГ «Багнет Нації» відзначили першим випуском власної газети

Збираємо кошти на перший тираж газети «Багнет Нації»

«Екстрений» і «Спеціальний» випуски газети «Багнет Нації»: ми публікуємо те, про що мовчать інші

Приватна «Дніпроміськрада» - рудимент минулого, який знищує наше майбутнє – другий випуск газети «Багнет Нації»

Новий номер газети «Багнет Нації», як додаток до запиту, заяви, клопотання на правоздатність

Збираємо на друк нових випусків газети "Багнет Нації" - оголошення

П’ятий випуск газети «Багнет Нації»

«Картахенський протокол про біобезпеку»: читаємо поміж рядків – шостий випуск газети «Багнет Нації»

Сьомий випуск газети «Багнет Нації» матиме вкладиш у вигляді шаблону заяви про злочин на роботодавця

Катехізис єврея СРСР українською – восьмий випуск газети «Багнет Нації»

«Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ» - дев’ятий випуск газети «Багнет Нації»

КОРОТКО ПРО ОРГАНИ САМООРГАНІЗАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ (ОСНи) – десятий випуск газети «Багнет Нації»

Поновлення на роботі за рішенням суду – одинадцятий випуск газети «Багнет Нації»

Продовження теми медичного експерименту в умовах незаконного карантину – дванадцятий випуск газети «Багнет Нації»

ВІДВІД ВСІЄЇ СУДОВОЇ СИСТЕМИ… - тринадцятий випуск газети «Багнет Нації» від 22.02.2022

Публічне сповіщення оферта від Українського Народу до МОЗ України – чотирнадцятий випуск газети «Багнет Нації»

Благодійному друкованому виданню (газеті) «Багнет Нації» півтора роки – п’ятнадцятий випуск

ПРОФЕСІЙНИЙ СУДДЯ – ВИМОГА КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ – шістнадцятий випуск газети «Багнет Нації»

СУД ВСТАНОВЛЕНИЙ ЗАКОНОМ – сімнадцятий випуск газети «Багнет Нації»

МИ МУСИМО ВИКОНАТИ КОНСТИТУЦІЮ! - вісімнадцятий випуск газети «Багнет Нації»

ВСІ ВИПУСКИ ГАЗЕТИ

«БАГНЕТ НАЦІЇ»:

газета Багнет нації - Google Drive

Авторський проект Сергія Філіпенка:

а що ж по факту? - випуск 1 (замість Держави - КОРПОРАЦІЯ!)

а що ж по факту? – випуск 2 (замість Конституції - УЗУРПАЦІЯ!)

а що ж по факту? - випуск 3 (замість норм права - юридична КАЗУЇСТИКА!)

а що ж по факту? - випуск 4 (замість держслужбовців - біометрики, апатриди та ЖЗО!)

а що ж по факту? - випуск 5 (замість ПАРЛАМЕНТУ - якась АБРАКАДАБРА!)

а що ж по факту? – випуск 6 (замість НАРДЕПІВ – ПОЛІТПРОЕКТИ!)

а що ж по факту? – випуск 7 (замість юридичної сили НПА – ТУАЛЕТНИЙ ПАПІР!)

а що ж по факту? – випуск 8 (замість ПУБЛІЧНОГО – ПРИВАТНЕ!)

Підтримати правозахисну діяльність і друк благодійного видання (газети) ГО ОПГ «Багнет Нації» можна переказом на картрахунок ПриватБанку № 4731 2196 4570 7633 на ім’я Сергія Філіпенка

Телеграм: https://t.me/bagnetnacii
Фейсбук: https://www.facebook.com/groups/bagnetnacii
Сайт: http://bagnetnacii.blogspot.com