БАГНЕТ НАЦІЇ: Позов про скасування наказу про відсторонення від Андрія Карповича

ПОЗОВНА ЗАЯВА

1)найменування суду першої інстанції, до якого подається заява;

2) повне найменування (для юридичних осіб) або ім’я (прізвище, ім’я та по батькові - для фізичних осіб) сторін та інших учасників справи, їх місцезнаходження (для юридичних осіб) або місце проживання чи перебування (для фізичних осіб), поштовий індекс, ідентифікаційний код юридичної особи в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України (для юридичних осіб, зареєстрованих за законодавством України), а також реєстраційний номер облікової картки платника податків (для фізичних осіб) за його наявності або номер і серію паспорта для фізичних осіб - громадян України (якщо такі відомості позивачу відомі), відомі номери засобів зв’язку, офіційної електронної адреси та адреси електронної пошти;

Позивач:

Відповідач:

3)зазначення ціни позову, якщо позов підлягає грошовій оцінці; обґрунтований розрахунок сум, що стягуються чи оспорюються;

Ціна позову не зазначається

4) зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них;

1.Визнати незаконним та скасувати Наказ про відсторонення від роботи від 09.12.2021 року за № 390/ос;

2.Зобов’язати СТРУКТУРНИЙ ПІДРОЗДІЛ “ДНІПРОВСЬКИЙ ЗАГІН ВОЄНІЗОВАНОЇ ОХОРОНИ” РЕГІОНАЛЬНОЇ ФІЛІЇ “ПРИДНІПРОВСЬКА ЗАЛІЗНИЦЯ” АТ “УКРЗАЛІЗНИЦЯ” ЄДРПОУ 40081237 виплатити невиплачену заробітну плату за час незаконного відсторонення від роботи;

5)виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини;

1.Обставина перша-щодо відсторонення мене від роботи без збереження заробітної плати.

1.1.10.09.2021 року я, із 10.09.2021 року була прийнята учнем стрільця 3 розряду спеціалізованої стрілецької команди № 18 станції “Дніпро” , і в подальшому 02.12.2021 року переведена на посаду стрільця 3 розряду стрілецької команди № 1 станції “Нижньодніпровська” , що підтверджується копією трудової книжки (додаток № 1).

1.2.26.11.2021 року мені було надано на ознайомлення інформаційне повідомлення без зазначення конкретної назви і статусу документу (наказ, розпорядження або постанова) та ЛИСТ-ОЗНАЙОМЛЕННЯ (без номеру та дати) (додаток № 2) ознайомившись зі змістом яких мною було установлено , що відповідач в ультимативній формі ставить мені умови щодо обов’язкової вакцинації від COVID-19, інакше за відмову від вакцинації мене буде відсторонено від роботи без збереження заробітної плати.

2.3.08.12.2021 року мною було направлено відповідь (вхідний відповідача № 1632) (додаток № 3) у якій мною обгрунтовано викладено про незаконність відсторонення мене від роботи без збереження заробітної плати через мою відмову вакцинуватись від COVID-19.

2.4.З посиланням на ст.46 Кодексу законів України про працю (далі-КЗпП), ч.2 ст.12 Закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб”, наказ МОЗ від 04.10.2021 року № 2153 “Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов’язковим профілактичним щепленням” (додаток № 4) (далі-Наказ МОЗ № 2153) , п.41-6 постанови КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ від 09.12.2020 року за № 1236 “Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2” (додаток № 5) (далі-Постанова № 1236) , акту фіксації відмови (додаток № 6), наказом СТРУКТУРНОГО ПІДРОЗДІЛУ “ДНІПРОВСЬКИЙ ЗАГІН ВОЄНІЗОВАНОЇ ОХОРОНИ” РЕГІОНАЛЬНОЇ ФІЛІЇ “ПРИДНІПРОВСЬКА ЗАЛІЗНИЦЯ” АТ “УКРЗАЛІЗНИЦЯ” від 09.12.2021 року за № 390/ос (додаток № 7) (далі-Наказ № 390/ос) наказано: стрільця 3 розряду стрілецької команди № 1 станції Нижньодніпровськ-Вузол відсторонити від роботи з 09 грудня 2021 р. без збереження заробітної плати до дня фактичного щеплення від COVID-19 або висновку лікаря щодо наявності протипоказань до проведення профілактичних щеплень проти COVID-19 (форма № 028-1/о).

Водночас, здійснивши аналіз актів внутрішнього законодавства України та норм міжнародного права, мною було встановлено, що Наказ № 390/ос яким мене відсторонено від роботи без збереження заробітної плати, є незаконним, протиправним, направленим на пряму дискримінацію, посягання на моє життя і здоров’я , що підтверджується наступними обставинами.

2.Обставина друга-висновок уповноваженого з прав людини.

2.1.Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (ст.101 Основного Закону України).

2.2.29.09.2021 року Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини дано висновок № 11495.2/10714/1/21/21/25.4 (додаток № 8) (далі-Висновок) за яким проект наказу МОЗ від 04.10.2021 року № 2153 “Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов’язковим профілактичним щепленням”- не підтримується.

2.3.Пунктом 3 Висновку Уповноважений Верховної Ради України з прав людини підкреслив, що зазначений проект Наказу МОЗ № 2153 є дискримінаційним, не відповідає резолюції ПАРЕ від 27.01.2021 року № 2361 (2021) “Вакцини проти COVID-19 , етичні , юридичні та практичні аспекти”, у якій Асамблея закликала держави-члени забезпечити,щоб ніхто не піддавався дискримінації за те,що не пройшов вакцинації через можливий ризик для здоров’я чи небажання пройти вакцинацію. Також цей документ зобов’язує інформувати громадян про те,що вакцинація не є обов’язковою, що ніхто не може зазнавати політичного, соціального чи іншого тиску для проходження вакцинації. Ураховуючи положення зазначеної резолюції ПАРЕ, запровадження обов’язковості щеплення від COVID-19 для окремих професій,пропоноване в проекті наказу, є проявом соціального тиску на працівників цих професій для проходження ними вакцинації.

У пояснювальній записці до проекту наказу одним із аргументів щодо відсутності порушень прав і свобод людини і громадянина внаслідок впровадження обов’язковості щеплення від COVID-19 для окремих професій є наявність рішення Європейського суду з прав людини. Убачається,що таким є рішення у справі “Вавржичка та інші проти Чеської Республіки” (заява № 47621/13 і 5 інших).

Посилання на це рішення є некоректним, адже воно стосується виключно стандартної і планової вакцинації дітей від хвороб,що добре відомі медичній науці, і вакцинація від яких вважається ефективною та безпечною.

З наведеного випливає абсолютно беззаперечний, абсолютно неспростовний, абсолютно юридично доказаний факт, що відсторонення мене від роботи через відмову вакцинуватись від COVID-19 з підстав передбачених Наказом МОЗ № 2153 який не відповідає резолюції ПАРЕ від 27.01.2021 року № 2361 (2021) “Вакцини проти COVID-19, етичні, юридичні та практичні аспекти”, є абсолютно доведеним фактjv соціального тиску на мене , дискримінацією , та навіть замахом на вбивство та посяганням на моє життя і здоров’я , що підтверджується обставинами викладеними далі по тексту.

3.Обставина третя-обмеження моїх Конституційних прав на працю та на достатній рівень життя .

3.1.Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст.3 Основного Закону України). Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (ст.6 Основного Закону України). Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч.2 ст.19 Основного Закону України).

3.2.Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади (ч.1 ст.113 Основного Закону України). Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання (ч.1 ст.117 Основного Закону України). Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (п.2 ч.1 ст.116 Основного Закону України). Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України (ч.3 ст.113 Основного Закону України). Організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються Конституцією і законами України (ч.2 ст.120 Основного Закону України).

3.3.Організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України визначаються Законом України № 794-VII “Про Кабінет Міністрів України” (далі-Закон № 794-VII). До основних завдань Кабінету Міністрів України належать вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для вільного і всебічного розвитку особистості (п.2 ч.1 ст.2 Закону № 794-VII). Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч.2 ст.3 Закону № 794-VII). Кабінет Міністрів України на основі та на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, постанов Верховної Ради України, прийнятих відповідно до Конституції та законів України, видає обов’язкові для виконання акти - постанови і розпорядження (ч.11 ст.49 Закону № 794-VII).

З наведеного випливає, що Конституційним обов’язком КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ, є забезпечення реалізації моїх прав і свобод. З метою виконання свого обов’язку по забезпеченню моїх прав і свобод , КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ видає обов’язкові до виконання постанови і розпорядження (нормативно-правові акти). Нормативно-правові акти КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ включно із пунктом 41-6 Постанови № 1236 мають бути направлені на забезпечення,утвердження та реалізацію моїх прав і свобод, зокрема , направлені забезпечення,утвердження та реалізацію мого права на працю .

3.4.Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується (ч.1 ст.43 Конституції України). Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (ч.2 ст.22 Конституції України). Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції (ст.64 Конституції України).

Диспозиція ст.64 Конституції України дозволяє констатувати абсолютно беззаперечний, абсолютно неспростовний, абсолютно юридично доказаний факт, що гарантоване ст.43 Конституції України моє право на працю може бути обмежено лише у разі введення в Україні воєнного або надзвичайного стану. Наразі в Україні не введено ні воєнний,ні надзвичайний стан. Отже обмеження мого Конституційного права на працю підзаконним пунктом 41-6 Постанови № 1236 який є підставою для видання відповідачем Наказу № 390/ос як і сам Наказ № 390/ос є такими, що знаходяться у безпосередній суперечності до ст.3 ,ч.2 ст.22, ст.43, ст.64 Конституції України і не відповідають зазначеним статтям Конституції України.

3.5.Пунктом 5 постанови № 9 “Про застосування Конституції України під час здійснення правосуддя” від 01.11.1996 року Пленум Верховного Суду України прийшов висновку , що судам необхідно виходити з того, що нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу (акти Президента України,постанови Верховної Ради України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України,нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти органів місцевого самоврядування, накази та інструкції міністерств і відомств,накази керівників підприємств, установ та організацій тощо) підлягають оцінці на відповідність як Конституції, так і закону. Якщо при розгляді справи буде встановлено,що нормативно-правовий акт, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить законові, суд зобов'язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини.

3.6.Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України (ч.6 ст.10 ЦПК).

3.7.Пунктом 138 рішення у справі “Полях та інші проти України” (заява № 58812/15 та 4 інші заяви) ЄСПЛ підкреслив, що в українському законодавстві не передбачається права фізичної

особи на індивідуальне звернення до Конституційного Суду України, і тому саме національні суди мали досліджувати питання відповідності законодавчих актів Конституції Україн и та, у випадку виникнення сумніву, звертатися з поданням про відкриття конституційного провадження (див. рішення у справі «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, пункт 24, від 18 липня 2006 року). У цьому контексті Суд повторює, що якщо один засіб юридичного захисту не може сам собою цілком задовольнити вимоги «ефективного засобу юридичного захисту» відповідно до Конвенції, то їх може задовольнити сукупність засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (див. згадане рішення у справі «Де Суза Ріберо проти Франції» (De Souza Ribero v. France), пункт 79).

З наведеного випливає, що з метою ефективного захисту мого порушеного, невизнаного права на працю і як наслідок порушеного права на достатній рівень життя, суд має самостійно оцінити пункт 41-6 Постанови № 1236 та Наказ № 390/ос на відповідність до ст.3, ч.2 ст.22, ст.43, ст.64 Конституції України і навіть самостійно у встановленому законом порядку здійснити подання про відкриття Конституційного провадження за фактом незаконного відсторонення Наказом № 390/ос мене від роботи без збереження заробітної плати.

4.Обставина четверта-дискримінація.

4.1.Відповідно до ч.1 ст.6 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права держави, які беруть участь у цьому Пакті, визнають право на працю, що включає право кожної людини дістати можливість заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вона вільно погоджується, і зроблять належні кроки до забезпечення цього права. Відповідно до ч.2 ст.2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права держави, які беруть участь у цьому Пакті, зобов'язуються гарантувати, що права, проголошені в цьому Пакті, здійснюватимуться без будь-якої дискримінації щодо раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, народження чи іншої обставини.

4.2.Відповідно до п.1 ч.1 Європейської соціальної хартії кожна людина повинна мати можливість заробляти собі на життя професією, яку вона вільно обирає. Відповідно до п.2 ч.1 Європейської соціальної хартії усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень для них самих та їхніх сімей. Відповідно до ст.Е ч.5 Європейської соціальної хартії здійснення прав, передбачених цією Хартією, забезпечується без будь-якої дискримінації за ознакою раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного або соціального походження, стану здоров’я, належності до національної меншини, народження або інших обставин.

4.3.Відповідно до п.1 ст.15 Хартії основних прав Європейського Союзу , кожна людина має право на працю і на здійснення професійної діяльності, яку вона вільно обирає чи на яку вільно погоджується. Відповідно до ст.20 Хартії основних прав Європейського Союзу , усі люди рівні в правах. Відповідно до п.1 ст.21 Хартії основних прав Європейського Союзу , забороняється дискримінація будь-якого виду, включно,за ознаками статі, раси, кольору шкіри, етнічного чи соціального походження, генетичних характеристик,мови,релігії або переконань тощо.

4.4.Відповідно до ч.1 ст.43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Відповідно ч.1,2 ст.24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

4.5.Відповідно до ст.2-1 КЗпП забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров’я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов’язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об’єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов’язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України "Про запобігання корупції", а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов’язаними з характером роботи або умовами її виконання.

4.6.Відповідно до п.п.7.3.2 п.7 ч.7 Резолюції 2361 (2021) “Вакцини проти COVID-19, етичні, юридичні та практичні аспекти” Асамблея наполегливо закликала держав-членів і Європейський союз – гарантувати , що нікого не буде піддано дискримінації за те , що від не був вакцинований, через можливі ризики для здоров’я або небажання пройти вакцинацію.

4.7.Відповідно до ч.1 ст.5 Закону України “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” формами дискримінації є: пряма дискримінація (ситуація, за якої з особою та/або групою осіб за їх певними ознаками поводяться менш прихильно, ніж з іншою особою та/або групою осіб в аналогічній ситуації).

4.8.Відповідно до ч.2 ст.6 Закону України “Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні” форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені статтею 5 цього Закону, забороняються.

Змістовний аналіз наведеного вказує на наступне. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права держави, Європейська соціальної хартії та Хартія основних прав Європейського Союзу є міжнародними договорами які відповідно до Закону України “Про міжнародні договори України” підлягають сумлінному виконанню. Отже сумлінному виконанню Україною підлягає забезпечення реалізації мого права на працю без будь-якої дискримінації. Дискримінацією є створення будь-яких умов , за яких особа чи група осіб отримує будь-які привілеї, включно із привілеями реалізувати свої право на працю , перед іншими особою, яким будь-яким чином обмежено реалізацію такого права. Фактом умисного та свідомого створення дискримінації є пункт 41-6 Постанови № 1236 та Наказ № 390/ос , так як виходячи з їх зміст громадяни України які вакцинувались від COVID-19, отримали привілеї у вигляді можливості працювати, натомість мене громадянку України яка відмовилась від вакцинації від COVID-19 відсторонено від роботи без збереження заробітної плати, і буде допущено до роботи тільки після вакцинації. Тобто мене поставлено в нерівні умови реалізації мого невід’ємного, міжнародно визнаного права на працю та на достатній рівень життя.

Таким чином пункт 41-6 Постанови № 1236 та Наказ № 390/ос знаходиться у безпосередній суперечності до ч.1 ст.6,ч.2 ст.2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права, п.п.1-2 ч.1,ст.Е ч.5 Європейської соціальної хартії ,п.1ст.15,ст.20 п.1 ст.21 Хартії основних прав Європейського Союзу,п.п.7.3.2 п.7 ч.7 Резолюції 2361 (2021) “Вакцини проти COVID-19, етичні, юридичні та практичні аспекти”, ч.1,2 ст.24 Конституції України, ст.2-1 КЗпП, ч.2 ст.6 Закону України.

4.9.Пунктом 5 постанови № 9 “Про застосування Конституції України під час здійснення правосуддя” від 01.11.1996 року Пленум Верховного Суду України прийшов висновку , що судам необхідно виходити з того, що нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу (акти Президента України,постанови Верховної Ради України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України,нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти органів місцевого самоврядування, накази та інструкції міністерств і відомств,накази керівників підприємств, установ та організацій тощо) підлягають оцінці на відповідність як Конституції, так і закону. Якщо при розгляді справи буде встановлено,що нормативно-правовий акт, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить законові, суд зобов'язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини.

4.10.Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України (ч.6 ст.10 ЦПК).

4.11.Пунктом 138 рішення у справі “Полях та інші проти України” (заява № 58812/15 та 4 інші заяви) ЄСПЛ підкреслив, що в українському законодавстві не передбачається права фізичної особи на індивідуальне звернення до Конституційного Суду України, і тому саме національні суди мали досліджувати питання відповідності законодавчих актів Конституції України та, у випадку виникнення сумніву, звертатися з поданням про відкриття конституційного провадження (див. рішення у справі «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, пункт 24, від 18 липня 2006 року). У цьому контексті Суд повторює, що якщо один засіб юридичного захисту не може сам собою цілком задовольнити вимоги «ефективного засобу юридичного захисту» відповідно до Конвенції, то їх може задовольнити сукупність засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (див. згадане рішення у справі «Де Суза Ріберо проти Франції» (De Souza Ribero v. France), пункт 79).

4.12.У разі невідповідності правового акта міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України (ч.8 ст.10 ЦПК).

Отже з метою ефективного захисту мого порушеного, невизнаного права на працю і як наслідок порушеного права на достатній рівень життя, суд має самостійно оцінити пункт 41-6 Постанови № 1236 та Наказ № 390/ос на відповідність до ч.1,2 ст.24 Конституції України, ст.2-1 КЗпП, ч.2 ст.6 Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" та з метою захисту мого порушеного права на працю застосувати ч.1 ст.6,ч.2 ст.2 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права , п.п.1-2 ч.1,ст.Е ч.5 Європейської соціальної хартії ,п.1ст.15,ст.20 п.1 ст.21 Хартії основних прав Європейського Союзу, п.п.7.3.2 п.7 ч.7 Резолюції 2361 (2021) “Вакцини проти COVID-19, етичні, юридичні та практичні аспекти”.

5.Обставина п’ята-примушення до участі в клінічних дослідженнях.

5.1.Відповідно до п.п.7.1.1 пункту 7 частини 7 Резолюції 2361 (2021) “Вакцини проти COVID-19, етичні, юридичні та практичні аспекти” Асамблея наполегливо закликала держав-членів і Європейський союз – забезпечити якісні випробування, які мають бути надійними і проводитись з виконанням етичних норм у відповідності до діючих положень Конвенції про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини: Конвенція про права людини та біомедицину (СЕД № 164, Конвенція Ов’єдо) та Додаткового протоколу до неї, який стосується біомедицинських досліджень (СДСЄ № 195).

Наведене формулювання вже вказує, що вакцинація від COVID-19 ,є випробовуванням лікарських засобів від COVID-19.

5.2.Статтею 5 Конвенції про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини: Конвенція про права людини та біомедицину (СЕД № 164, Конвенція Ов’єдо) (далі – Конвенція) встановлено, що будь-яке втручання у сферу здоров'я може здійснюватися тільки після добровільної та свідомої згоди на нього відповідної особи. Такій особі заздалегідь надається відповідна інформація про мету і характер втручання, а також про його наслідки та ризики. Відповідна особа у будь-який час може безперешкодно відкликати свою згоду. Частиною 1 статті 14 Додаткового протоколу до Конвенції, який стосується біомедицинських досліджень (СДСЄ № 195) (далі – Протокол) встановлено, що виключається проведення дослідів на людині, при виконанні положень Глави 5 і Статті 19, без отримання обізнаної, недвозначної , чіткої та документально підтвердженої згоди особи.

5.3.Відповідно до пункту першого принципу другого Рекомендацій Комітету міністрів державам-учасницям стосовно медичних досліджень на людині № R(90)3, при проведенні медичних досліджень інтереси і благополуччя людини, яка піддається медичному досліду, повинні завжди перевалювати над інтересами науки і суспільства.

5.4.Відповідно до принципу десятого Рекомендацій Комітету міністрів державам-учасницям стосовно медичних досліджень на людині № R(90)3, медичний дослід не може проводитись , якщо не надано достатніх доказів, які стосуються безпеки особи , яку піддано досліду.

5.5.Відповідно до ст.7 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, жодну не може бути без її вільної згоди піддано медичним чи науковим дослідам.

З наведеного випливає наступне. Формулювання п.п.7.1.1 пункту 7 частини 7 Резолюції 2361 (2021) “Вакцини проти COVID-19, етичні, юридичні та практичні аспекти” та його зміст прямо вказують, що вакцинація від COVID-19 є доведеним фактом проведення випробувань лікарських засобів ,проведенням медичних дослідів проведенням такої вакцинації. Будь-які медичні досліди чи медичні випробовування вакцин від COVID-19, мають відбуватись виключно за наданням моєї свідомої згоди. У разі моєї відмови від вакцинації від COVID-19, моя відмова має пріоритет над інтересами держави, суспільства, відповідача та виданим ним Наказом № 390/ос і підставою для його видання п.41-6 Постанови № 1236. Таке відсторонення прямо вказує , що відповідач свідомо здійснює на мене тиск, впливає на мене шляхом шантажу з метою примусити мене до участі в клінічних випробуваннях вакцин від COVID-19.

Таким чином пункт 41-6 Постанови № 1236 та Наказ № 390/ос знаходиться у безпосередній суперечності до п.п.7.1.1 пункту 7 частини 7 Резолюції 2361 (2021) “Вакцини проти COVID-19, етичні, юридичні та практичні аспекти”,статті 5 Конвенції про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини: Конвенція про права людини та біомедицину (СЕД № 164, Конвенція Ов’єдо),частини 1 статті 14 Додаткового протоколу до Конвенції, який стосується біомедицинських досліджень (СДСЄ № 195), пункту першого принципу другого,принципу десятого Рекомендацій Комітету міністрів державам-учасницям стосовно медичних досліджень на людині № R(90)3, ст.7 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права.

5.5.У разі невідповідності правового акта міжнародному договору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України (ч.8 ст.10 ЦПК).

З наведеного випливає, що з метою ефективного захисту мого порушеного, невизнаного права на працю і як наслідок порушеного права на достатній рівень життя, суд має самостійно оцінити пункт 41-6 Постанови № 1236 та Наказ № 390/ос на відповідність до п.п.7.1.1 пункту 7 частини 7 Резолюції 2361 (2021) “Вакцини проти COVID-19, етичні, юридичні та практичні аспекти”,статті 5 Конвенції про захист прав і гідності людини щодо застосування біології та медицини: Конвенція про права людини та біомедицину (СЕД № 164, Конвенція Ов’єдо),частини 1 статті 14 Додаткового протоколу до Конвенції, який стосується біомедицинських досліджень (СДСЄ № 195), пункту першого принципу другого,принципу десятого Рекомендацій Комітету міністрів державам-учасницям стосовно медичних досліджень на людині № R(90)3, ст.7 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та з метою захисту мого порушеного права на працю застосувати зазначені положення норм міжнародного права.

6.Обставина п’ята-посягання на життя та здоров’я.

6.1.Відповідно до ч.1 ст.6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права право на життя є невід'ємне право кожної людини. Це право охороняється законом. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя.

6.2.Відповідно до ч.1 ст.2 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод право кожного на життя охороняється законом.

6.3.Відповідно до ч.1 ст.2 Хартії основних прав Європейського Союзу кожна людина має право на життя.

6.4.Відповідно до ст.27 Конституції України кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави - захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.

З наведеного випливає ,що право на життя є моїм невід’ємим , даним мені від народження правом яке безпосередньо пов’язане із правом на здоров’я. Таким чином будь-яке посягання на моє здоров’я наслідком якого може бути смерть , каліцтво чи інше будь-яке нанесення мені шкоди, є фактом посягання на моє життя та здоров’я, і таким фактом посягання є пункт 41-6 Постанови № 1236 ,Наказ МОЗ № 2153 та Наказ № 390/ос.

6.5.Пунктом 41-6 Постанови № 1236 постановлено, керівникам державних органів (державної служби), керівникам підприємств, установ та організацій забезпечити:1) контроль за проведенням обов’язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов’язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов’язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров’я від 4 жовтня 2021 р. № 2153 (далі — перелік); 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов’язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов’язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб” та частини третьої статті 5 Закону України “Про державну службу”, крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров’я; 3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю

України, частини першої статті 1 Закону України “Про оплату праці” та частини третьої статті 5 Закону України “Про державну службу”; відсторонення працівників та державних службовців здійснюється шляхом видання наказу або розпорядження керівника державного органу (державної служби) або підприємства, установи, організації з обов’язковим доведенням його до відома особам, які відсторонюються; строк відсторонення встановлюється до усунення причин, що його зумовили.

6.6.Наказом МОЗ № 2153 затверджено перелік тих , хто підлягає обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

6.7.Відповідно до ч.2 ст.27 Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” обов'язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв'язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необгрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються.

6.8.Відповідно до аб.23 ч.1 ст.1 Закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб” профілактичні щеплення - введення в організм людини медичних імунобіологічних препаратів для створення специфічної несприйнятливості до інфекційних хвороб.

6.9.Відповідно до аб.1 ч.1 ст.2 Закону України “Про лікарські засоби” лікарський засіб - будь-яка речовина або комбінація речовин (одного або декількох АФІ та допоміжних речовин), що має властивості та призначена для лікування або профілактики захворювань у людей, чи будь-яка речовина або комбінація речовин (одного або декількох АФІ та допоміжних речовин), яка може бути призначена для запобігання вагітності, відновлення, корекції чи зміни фізіологічних функцій у людини шляхом здійснення фармакологічної, імунологічної або метаболічної дії або для встановлення медичного діагнозу.

З наведеного випливає, що профілактичним щепленням є вакцинація від COVID-19 із застосуванням лікарських засобів призначених для такої вакцинації.

6.10.Відповідно до ч.6 ст.9-2 Закону України “Про лікарські засоби” після державної реєстрації лікарських засобів, вакцин або інших медичних імунобіологічних препаратів для лікування та/або специфічної профілактики коронавірусної хвороби (COVID-19) під зобов’язання для екстреного медичного застосування центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я, за рішенням Кабінету Міністрів України має право брати зобов’язання від імені України, пов’язані із закупівлею, застосуванням лікарських засобів,вакцин або інших медичних імунобіологічних препаратів для лікування та/або специфічної профілактики коронавірусної хвороби (COVID-19), державна реєстрація яких здійснена відповідно до вимог цієї статті, у тому числі щодо відмови від суверенного імунітету щодо таких зобов’язань, а також звільнення від відповідальності виробника та/або власника реєстраційного посвідчення, включаючи їх працівників, медичних працівників, якщо застосування таких лікарських засобів, вакцин або інших медичних імунобіологічних препаратів здійснювалося відповідно до інструкції, затвердженої центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я, та інших осіб, які залучені до здійснення заходів, пов’язаних із вакцинацією та/або застосуванням лікарських засобів, за будь-які наслідки, спричинені застосуванням таких лікарських засобів, вакцин або інших медичних імунобіологічних препаратів для

лікування та/або специфічної профілактики коронавірусної хвороби (COVID-19).

Наведені положення актів законодавства прямо вказують на наступне. Відстороняючи Наказом № 390/ос з підстав передбачених пунктом 41-6 Постанови № 1236 відповідач створює умови, за яких через позбавлення мене єдиного джерела існування — заробітної плати, я вимушена бути вакцинуватись від COVID-19, так як за відсутності такої вакцинації мене не допустять до роботи. Водночас, у разі якщо після вакцинації настане будь-яка шкода моєму здоров’ю або настане смерть, відповідач звільняється від будь-якої відповідальності. Таким чином будучи свідомо обізнаним що не понесе ніякої відповідальності навіть у разі моєї смерті , відповідач навмисно створює умови до примушення мене в будь-який спосіб вакцинуватись від COVID-19 і тим самим свідомо спонукає мене на небезпеку отримати тяжкі наслідки для мого здоров’я та створює умови які інакше ніж доведенням до самогубства не назвеш, так як після вакцинації існує ризик моєї смерті.

В сукупності наведене прямо вказує, що відсторонення мене Наказом № 390/ос від роботи у взаємозв’язку із пунктом 41-6 Постанови № 1236 та Наказом МОЗ № 2153 , на які посилається відповідач у Наказі № 390/ос, є доведеним фактом свідомого посягання відповідачем на моє життя і здоров’я, при цьому обізнаність відповідача про його звільнення від відповідальності за створення умов які спонукають до вакцинації ,з огляду на кримінальний кодекс України є свідомим замахом на вбивство, свідомим доведенням до самогубства тощо.

Таким чином пункт 41-6 Постанови № 1236, Наказ МОЗ № 2153 та Наказ № 390/ос знаходиться у безпосередній суперечності до ч.1 ст.6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, ч.1 ст.2 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, ч.1 ст.2 Хартії основних прав Європейського Союзу, ст.27 Конституції України, і є такими, що не тільки незаконно посягають на моє право на працю, а прямо посягають на моє життя та здоров’я.

Зокрема, звертаю увагу, що профілактичні щеплення від COVID-19 не входять до вичерпного переліку обов’язкових профілактичних щеплень.

6.11.Виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов'язки громадянина (п.1 ч.92 Основного Закону України).

З наведеного випливає, що виключно Законами України може встановлюватись обов’язок громадянина і щодо обов’язкових профілактичних щеплень з вичерпним переліком хвороб від яких проводяться такі профілактичні щеплення.

6.12.Відповідно до ч.1 ст.12 Закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб” - профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов'язковими і включаються до календаря щеплень.

6.13.Відповідно до ч.1 ст.27 Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” - профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на туберкульоз, поліомієліт, дифтерію, кашлюк, правець та кір в Україні є обов'язковими.

У зазначених положеннях дано вичерпний перелік хвороб щеплення від яких є обов’язковими, отже встановлення підзаконними пунктом 46-1 Постанови № 1236, Наказом МОЗ № 2153 та Наказом № 390/ос іншого ніж передбаченого законом не покладає на мене законного обов’язку приймати участь у профілактичних щепленнях від COVID-19.

7.Обставина шоста — карантин та проведення інших обов’язкових санітарних та протиепідемічних заходів як додаткові заходи надзвичайного стану.

7.1.Наказом МОЗ № 2153 затверджено перелік тих , хто підлягає обов'язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2.

Карантин установлено пунктом 1 Постанови № 1236 яку КАБІНЕТОМ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ видано відповідно до ст.29 Закону України № 1645-III “Про захист населення від інфекційних хвороб” (далі-Закон № 1645-III).

7.2.Карантин встановлюється та відміняється Кабінетом Міністрів України (ч.1 ст.29 Закону № 1645-III). Питання про встановлення карантину порушує перед Кабінетом Міністрів України центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, за поданням головного державного санітарного лікаря України (ч.2 ст.29 Закону № 1645-III).У рішенні про встановлення карантину зазначаються обставини, що призвели до цього, визначаються межі території карантину, затверджуються необхідні профілактичні, протиепідемічні та інші заходи, їх виконавці та терміни проведення, встановлюються тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб та додаткові обов'язки, що покладаються на них, підстави та порядок обов’язкової самоізоляції, перебування особи в обсерваторі (обсервації), госпіталізації до тимчасових закладів охорони здоров’я (спеціалізованих шпиталів). Карантин встановлюється на період, необхідний для ліквідації епідемії чи спалаху особливо небезпечної інфекційної хвороби. На цей період можуть змінюватися режими роботи підприємств, установ, організацій, вноситися інші необхідні зміни щодо умов їх виробничої та іншої діяльності (ч.4 ст.29 Закону № 1645-III). Тимчасово, на період здійснення заходів щодо запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), передбачених карантином, встановленим Кабінетом Міністрів України, з урахуванням епідемічної ситуації, можуть бути запроваджені обмежувальні протиепідемічні заходи щодо фізичних осіб (п.2-3 розд.X ПРИКІНЦЕВІ ПОЛОЖЕННЯ Закону № 1645-III).

З наведеного випливає, що у разі рішеннями КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ карантину законодавцем передбачено, що у таких рішеннях КАБІНЕТ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ має право встановлювати перелік певних обмежень моїх прав і свобод. Водночас, такі обмеження не можуть бути свавільними , мають бути передбачуваними в застосуванні і обов’язково мають відповідати приписам ст.64 Конституції України. З цією метою законодавцем передбачено наступне.

7.3.3.Відповідно до ст.2 Закону № 1645-III відносини у сфері захисту населення від інфекційних хвороб регулюються Основами законодавства України про охорону здоров’я, законами України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” (далі-Закон № 4004-XII), “Про запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення” цим Законом, іншими нормативно-правовими актами.

7.4.Головний державний санітарний лікар України у разі введення в Україні чи в окремих її місцевостях режиму надзвичайного стану вносить центральному органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, обґрунтоване подання для прийняття рішення щодо звернення до Кабінету Міністрів України з пропозицією про встановлення карантину. У поданні зазначаються: період і межі території встановлення карантину; перелік проведення необхідних профілактичних, протиепідемічних та інших заходів, які можуть бути проведені у зв’язку з введенням режиму надзвичайного стану і встановленням карантину, виконавці цих заходів; вичерпні тимчасові обмеження прав фізичних і юридичних осіб, додаткові обов’язки, що покладаються на них (п.Й ч.1 ст.40 Закону № 4004-XII).

Тобто подання головного державного санітарного лікаря України з пропозицією про встановлення карантину , у якому зазначаються тимчасові обмеження моїх прав і свобод , здійснюється у разі введення в України надзвичайного стану. Зміст правового режиму надзвичайного стану, порядок його введення та припинення дії, особливості діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій в умовах надзвичайного стану, додержання прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб та відповідальність за порушення вимог або невиконання заходів правового режиму надзвичайного стану — визначається Законом України № 1550-III “Про правовий режим надзвичайного стану” (далі-Закон № 1550-III).

7.5.Надзвичайний стан може бути введений в разі виникнення особливо тяжких надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру (стихійного лиха, катастроф, особливо великих пожеж, застосування засобів ураження, пандемій, панзоотій тощо), що створюють загрозу життю і здоров’ю значних верств населення (п.1 ч.2 ст.4 Закону № 1550-III). В разі необхідності введення надзвичайного стану з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 4 цього Закону, пропозиції щодо його введення подає Кабінет Міністрів України (реч.1 ч.4 ст.5 Закону № 1550-III). У разі введення надзвичайного стану з підстав, передбачених пунктом 1 частини другої статті 4 цього Закону, крім заходів, передбачених статтею 16 цього Закону, можуть також здійснюватися такі заходи як встановлення карантину та проведення інших обов’язкових санітарних та протиепідемічних заходів (п.4 ч.2 ст.17 Закону № 1550-III). Правовий статус та обмеження прав і свобод громадян та прав і законних інтересів юридичних осіб в умовах надзвичайного стану визначаються відповідно до Конституції України , цього Закону та інших законів України (ч.1 ст.22 Закону № 1550-III).

Статтею 43 Конституції України гарантовано моє право на працю, яке виходячи з диспозиції ст.64 Конституції України може бути обмежено виключно у разі введення в Україні воєнного або надзвичайного стану. Наразі в Україні не вводився ні воєнний, ні надзвичайний стан, отже обмеження мого права на працю через установлений карантин який є додатковим заходом надзвичайного стану, є протиправним та незаконним.

Таким чином карантин та проведення інших обов’язкових санітарних та протиепідемічних заходів , включно із такими протиепідемічними заходами як обов’язкова вакцинація від COVID-19 не підлягають застосуванню по відношенню до мене, не можуть мною виконуватись.

8.Обставина сьома-відсутність у КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ повноважень продовжувати дію карантину.

8.1.Пунктом 1 Постанови № 1236 постановлено установити з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі - COVID-19), з 19 грудня 2020 р. до 31 березня 2022 р. на території України карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 р. № 211 “Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2” (Офіційний вісник України, 2020 р., № 23, ст. 896, № 30, ст. 1061) (далі-Постанова № 211), від 20 травня 2020 р. № 392 “Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID

-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2” (Офіційний вісник України, 2020 р., № 43, ст. 1394, № 52, ст. 1626) та від 22 липня 2020 р. № 641“ Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2” (Офіційний вісник України, 2020 р., № 63, ст. 2029).

Диспозиція пункту 1 Постанови № 1236 прямо вказує , що було лише продовжено дію карантину установленого Постановою № 211 (додаток № 9), а не встановлено новий карантин.

8.2.Відповідно до преамбули Постанови № 211, дію карантину, встановленого цією Постановою, продовжено на всій території України згідно з Постановами КМ № 392 від 20.05.2020, № 500 від 17.06.2020, № 641 від 22.07.2020, № 760 від 26.08.2020, № 956 від 13.10.2020, № 1236 від 09.12.2020, № 104 від 17.02.2021, № 405 від 21.04.2021, № 611 від 16.06.2021.

Постанову № 211 та Постанову № 1236 було видано відповідно до статті 29 Закону України № 1645-III “Про захист населення від інфекційних хвороб”. У ст.29 Закону № 1645-III відсутнє слово “продовжувати” та відмінників цього слова, отже диспозиція ст.29 Закону № 1645-III дозволяє констатувати абсолютно беззаперечний,абсолютно неспростовний,абсолютно юридично доказаний факт, що у КАБІНЕТУ МІНІСТРІВ УКРАЇНИ відсутні повноваження продовжувати дію карантину. Таким чином офіційно дія карантину припинилась у строки встановлені Постановою № 211.

9.Обставина дев’ята -забезпечення однакового застосування судами норм права.

9.1.Висновком № 20 (2017) “Про роль судів у забезпеченні єдності застосування закону” КОНСУЛЬТАТИВНА РАДА ЄВРОПЕЙСЬКИХ СУДДІВ підкреслила, що незалежно від того, чи вважаються прецеденти джерелом права, а також чи є вони зобов’язуючими, обґрунтування їхнього застосування у порівнянні з попередніми судовими рішеннями є потужним інструментом для суддів як в системі загального права, так і в системі континентального права. Однакове й уніфіковане застосування закону забезпечує
загальнообов’язковість закону, рівність перед законом та правову визначеність у державі, яка керується верховенством права. Єдине застосування законів поліпшує громадське сприйняття справедливості та правосуддя, а також довіру до відправлення правосуддя. Неодноразове ухвалення суперечливих судових рішень, особливо судами останньої інстанції, може спричинити порушення права на справедливий суд, закріпленого в п. 1 статті 6 ЄКПЛ.
сі. Потреба забезпечити єдине застосування закону не має призводити до негнучкості та неналежних обмежень у розвитку права та не повинна загрожувати принципу незалежності суддів. Забезпечення послідовного й єдиного застосування законів, а також заохочення розвитку права через судову практику є, у першу чергу, повноваженням верховного суду.

9.2.Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди (ч.1 ст.124 Основного Закону України). Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом (ч.1 ст.125 Основного Закону України). Виключно законами України визначаються судоустрій, судочинство, статус суддів (п.14 ч.1 ст.92 Основного Закону України).

Організація судової влади та здійснення правосуддя в Україні, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і забезпечує право кожного на справедливий суд — визначається Законом України № 1402-VIII “Про судоустрій і статус суддів” (далі-Закон № 1402-VIII).

9.3.Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права (ч.6 ст.13 Закону № 1402-VIII).

9.4.У складі Верховного Суду діють: Велика Палата Верховного Суду;Касаційний адміністративний суд; Касаційний господарський суд; Касаційний кримінальний суд; Касаційний цивільний суд (ч.2 ст.37 Закону № 1402-VIII). У Верховному Суді діє Пленум Верховного Суду для вирішення питань, визначених Конституції України та цим Законом. Склад і порядок діяльності Пленуму Верховного Суду визначаються цим Законом (ч.8 ст.37 Закону № 1402-VIII).

9.5.Судові палати касаційного суду :здійснюють правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом; аналізують судову статистику та вивчають судову практику; здійснюють інші повноваження, визначені законом (ч.1 ст.44 Закону № 1402-VIII).

Змістовний аналіз інших положень Закону № 1402-VIII та інших актів законодавства України дозволяє констатувати абсолютно неспростовний, абсолютно беззаперечний, абсолютно юридично доказаний факт, що до повноважень Касаційних палат Верховного Суду чи голів Касаційних палат не належить забезпечення судами однакового застосування норм права чи забезпечення єдності судової практики. Такі повноваження є виключно і абсолютно у Великої Палати Верховного Суду чи Пленуму Верховного Суду,що підтверджується наступним.

9.6.Велика Палата Верховного Суду у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права (п.1 ч.2 ст.45 Закону № 1402-VIII).

9.7.Пленум Верховного Суду з метою забезпечення однакового застосування норм права при вирішенні окремих категорій справ узагальнює практику застосування матеріального і процесуального законів, систематизує та забезпечує оприлюднення правових позицій Верховного Суду з посиланням на судові рішення, в яких вони були сформульовані, за результатами аналізу судової статистики та узагальнення судової практики надає роз’яснення рекомендаційного характеру з питань застосування законодавства при вирішенні судових справ (пп.10-1,10-2 ч.2 ст.46 Закону № 1402-VIII). Пленум Верховного Суду приймає з розглянутих питань постанови (реч.1 ч.9 ст.46 Закону № 1402-VIII).

9.8.Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом (ч.1 ст.36 Закону № 1402-VIII).

9.9.При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч.4 ст.263 ЦПК).

Таким чином положення ч.1 ст.124,ч.1 ст.125,п.14 ч.1 ст.92 Конституції України , знаходяться у системному взаємозв’язку із положеннями ч.6 ст.13, ч.2 ч.8 ст.37, п.1 ч.2 ст.45, пп.10-1,10-2 ч.2 ,реч.1 ч.9 ст.46 Закону № 1402-VIII та через призму положень ч.1 ст.36 Закону № 1402-VIII кореспондуються до положень ч.1 ст.263 ЦПК України. Отже під застосуванням норм права викладених у постановах Верховного Суду розуміється виключно і абсолютно застосування норм права або у постановах Великої Палати Верховного Суду або у постановах Пленуму Верховного Суду і ніяк інакше.

9.10.У рішенні у справі “Аксіс та інші проти Туреччини” (заява № 4529/06) ЄСПЛ прийшов висновку ,що невиконання механізму, спрямованого на забезпечення гармонізації судової практики є причиною порушення прав громадян на справедливий судовий розгляд. Тобто порушенням ст.1 Конвенції.

Тобто у разі застосування судами норм права викладених у постановах Касаційних палат Верховного Суду, а не у постановах Великої Палати Верховного Суду чи постановах Пленуму Верховного Суду, у разі застосування будь-яких листів, повідомлень голів Касаційних палат, таке застосування є виключно і абсолютно свідомим та умисним порушенням ст.6 Конвенції.

10.Обставина десята-щодо невиплаченої заробітної плати за час незаконного відсторонення від роботи.

10.1.Положення ст.235 КЗпП встановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання зарплати чи неможливості працевлаштування. У випадках стягнення на користь працівників середнього заробітку за час вимушеного прогулу, у зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи середній заробіток визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарних місяці роботи.

Вище по тексту доказово викладено , що відсторонення мене Наказом № 390/ос від роботи без збереження заробітної плати є незаконним, отже відповідач має виплатити у встановленому закону порядку мою заробітну плату яку я недоотримала з вини відповідача.

6)відомості про вжиття заходів досудового врегулювання спору, якщо такі проводилися, в тому числі, якщо законом визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору;

Обов’язкових заходів досудового врегулювання спору законом не передбачено.

7)відомості про вжиття заходів забезпечення доказів або позову до подання позовної заяви, якщо такі здійснювалися;

Заходів забезпечення позову або доказів не вживалось.

8)перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви; зазначення доказів, які не можуть бути подані разом із позовною заявою (за наявності); зазначення щодо наявності у позивача або іншої особи оригіналів письмових або електронних доказів, копії яких додано до заяви;

Перелік документів та інших доказів міститься в додатках до позовної заяви.

9)попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які позивач поніс і які очікує понести у зв’язку із розглядом справи;

Попередні судові витрати у зв’язку із розглядом справи не очікуються.

10)підтвердження позивача про те, що ним не подано іншого позову (позовів) до цього ж відповідача (відповідачів) з тим самим предметом та з тих самих підстав.

Підтверджую, що мною не подано іншого позову, до іншого суду, з тим самим предметом з тих самих підстав.

Додатки:

№ 1 Копія трудової книжки-

№ 2 Копія інформаційного повідомлення та ЛИСТА-ОЗНАЙОМЛЕННЯ-

№ 3 Копія відповіді від 08.12.2021 року-

№ 4 Копія Наказу МОЗ № 2153-

№ 5 Роздруківка Постанови № 1236-

№ 6 Копія акту фіксації відмови-

№ 7 Копія Наказу № 390/ос-

№ 8 Роздруківка Постанови № 211-

№ 9 Клопотання про звільнення від сплати судового збору-

№ 10 Копія паспорта-

№ 11 Копія позовної заяви з такою ж кількістю додатків для відповідача-

Підтримати правозахисну діяльність і друк благодійного видання (газети) ГО ОПГ «Багнет Нації» можна переказом на картрахунок ПриватБанку № 4731 2196 4570 7633 на ім’я Сергія Філіпенка