01.10.2020 Відвід судді ДОАС Сидоренка Д. В. у справі щодо скасування рішення ДМР – (відео + заява)

 

З А Я В А

про відвід судді ДОАС Сидоренка Д. В.

   В провадженні судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду Сидоренка Д. В. знаходиться адміністративна справа № 160/7958/18, за позовом Сколкова Олександра Олександровича та Пославського Олександра Олександровича до Дніпровської міської ради, щодо скасування рішення від 25.04.2018 № 95/31 «Про функціонування районних у місті рад та їх виконавчих органів».

   Відповідно до пункту 4 частини першої статті 36 Кодексу адміністративного судочинства України суддя не може брати участі в розгляді адміністративної справи і підлягає відводу (самовідводу) за наявності інших обставин, які викликають сумнів у неупередженості або об’єктивності судді.

   Згідно з нормами частини першої і третьої статті 39 КАС України за наявності підстав, зазначених у статтях 36-38 цього Кодексу, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, перекладач зобов’язані заявити самовідвід. Відвід (самовідвід) повинен бути вмотивованим і заявленим протягом десяти днів з дня отримання учасником справи ухвали про відкриття провадження у справі, але не пізніше початку підготовчого засідання або першого судового засідання, якщо справа розглядається за правилами спрощеного позовного провадження.

   Сукупністю обставин, які викликають сумнів у неупередженості або об’єктивності, а взагалі фаховості, компетенції, компетентності і легітимності (законності) дій судді Сидоренка Дмитра Володимировича, є наступне:

   Слід наголосити, що виключно  тільки   конституційні  Громадяни  України всіх  національностей Українського народу Самостійної української держави України,    є     саме    тією      конституційною   основою   не тільки     всієї    конституційної   законодавчої,  виконавчої,   судової   влади   та   місцевого  самоврядування   Українського  народу  Самостійної  української  держави  України,  офіційно   встановлених   положеннями   Розділу ІV «Верховна Рада України»,  Розділу V «Президент України», Розділу  VІ  «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади», та   Розділу VІІІ «Правосуддя»   Конституції України  від 28 червня 1996 року  а і  конституційною  основою  самої  Самостійної  української  держави  України,  безпосередньо встановленої  резолютивною  частиною  АКТу  проголошення   незалежності  України   від  24 серпня  1991 року  та  офіційним  Рішенням № 17 пленарного засідання  24 серпня  1991 року  о 18-00  Верховної Ради  Української  РСР  12-го конституційного  скликання.

   У підтвердження вищенаведених обставин саме в частині відвертого   посягання   на   національну державність   Українського народу   Української РСР  та   його  правонаступника  1   грудня  1991 року   Українського народу  Самостійної української держави України,  а також,   на    його     національні  території, та на його національне багатство    -   безпосередньо   встановлене  положеннями   розділів і  статтей  Конституції  України від 28 червня 1996 року, ДИВИСЬ  у Відомостях  Верховної Ради України за вище вказаний  період, наступне:

   1) Положення  ст.4  Закону  УРСР «Про Президента Української  РСР»  від  5   липня 1991 року № 1295-12  засвідченого  Головою Верховної Ради  Української  РСР – Кравчуком Л.М., якими  встановлено, - що « При вступі на посаду  Президент  Української  РСР  проголошує  присягу  такого змісту,  - «Урочисто присягаю  народові  України  при здійснені повноважень Президента України ….»  -  а не  Українському народу  Української РСР;

   2)  Постанову  Президії  Верховної Ради  України від 26 серпня 1991 року № 1442-12 «Про звернення Президії  Верховної Ради України  до  Громадян України всіх національностей  державоутворюючих  націй»; -  а не  до   Українському народу  Української РСР

   3) Положення   статті 17 «Присяга державних службовців»  ЗУ «Про державну службу»  від  16 грудня 1993 року  N 3723-XII,  -  що «Громадяни України,   які  вперше  зараховуються  на  державну службу, приймають Присягу такого змісту:

   «Повністю усвідомлюючи свою високу відповідальність, урочисто  присягаю, що буду вірно служити народові УКРАЇНИ, суворо дотримувати Конституції та законів України»

   4) Положення ч.1 розділу  3 ст.1 «Службова дисципліна»   Дисциплінарного Статуту національної поліції  України  від 15 березня 2018 року  № 2337-VІІІ,  -   якими незаконно  встановлено,

-  що  «1) бути вірним  Присяги  поліцейського, мужньо і вправно служити  народу  УКРАЇНИ»   (????????!!!!);

   5)  Відсутність  у Відомостях  Верховної Ради  України,  періоду 24 серпня 1991 року та  2 липня 2015 року  жодного  офіційного  пленарного   розгляду  та   прийняття   жодного   Закону України  «Про міліцію»;

   6) Перехідні  та  прикінцеві  положення  Закону  України  «Про Національну поліцію»  від  2 липня 2015 року № 580-VIII,   якими   офіційно   встановлено,

   -  «Визнати такими, що втратили чинність: Закон Української РСР  "Про міліцію"  від  20 грудня 1990 року  N 565-XII /  (Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р., № 4, ст. 20 із наступними змінами)  та  Постанова  Верховної Ради Української РСР "Про порядок введення в дію Закону Української РСР "Про міліцію" (Відомості Верховної Ради УРСР, 1991 р., № 4, ст. 21);

   Тобто,  який    в дійсності  втратив   чинність   тільки   2 липня  2015 року; (?????!!!)

   Більше  того,   ДИВИСЬ   останнє   у   вищенаведеному   шляхом   порівняння  з  наступним:

   1)   З   другою сторінкою   «Посвідчення  особи»   з  назвою «Україна – Паспорт»  віртуального  РВ «УМВС України», належного безпосередньо   неконституційному - непрофесійному   судді   «Дніпропетровського окружного адміністративного суду»  - Сидоренко Д. В.,   що  також  далі  буде  повністю  офіційно  підтверджено  доказами   станом   які   в    суді   вже  не доводяться;

   2) З перехідними  положення  пропорційного – неконституційного  Закону України  «Про Кабінет Міністрів України» від  21 грудня 2006 року  № 514-V, -  якими   офіційно   встановлено  «2. Визнати таким,  що втратив чинність, САМЕ   21 грудня 2006 року,   Закон Української РСР "Про Раду  Міністрів  Української  РСР"  (4157-09 ) (????!!!);

   3) З  примірником  офіційної  присяги   держслужбовця  Сидоренка Д. В.     на адресу віртуального «Народу України, згідно його трудової книжки на посаді службової особи неконституційної «Державної судової адміністрації України»  -  саме виконавчої  влади «УКРАЇНИ», а не конституційної судової  влади, тим більше  на посаді просто «судді» офіційно  не утвореного  «Дніпропетровського окружного адміністративного суду» у його  особовій справі;

   -   Це   притому    не  зважаючи,   що    віртуального   «Народу України»   і   близько   НЕ МАЄ  у  офіційному тексті   Конституції України  від 28 червня  1996 року та   у  документах  самого  Держкомстату  Української  РСР та  СРСР;

   4) З  положеннями   розділу 2 статті 3  Розділу  1 «Загальні засади конституційного ладу»  вищевказаної   Конституції України   від  1 липня 1992 року, - де «народ України складають громадяни  України всіх національностей»;   -   тільки   без  Українського народу  Української РСР   та   його офіційного правонаступника  після  1 грудня  1991 року, -  Українського народу  Самостійної  української держави України;

   5) З положеннями  розділу 5  статті 3  Розділу  1 «Загальні засади конституційного ладу»  Конституції України   від  1 липня 1992 року,  -   де  «Від імені  народу України  можуть виступати виключно  національні  Збори  УКРАЇНИ»; - до яких   Український   народ    Української РСР   та   його  офіційний   правонаступник   1 грудня  1991 року  Український  народ  Самостійної  української держави  України, не мають жодного та офіційного  відношення;

   6)  З  положеннями   1-го речення  ч.1 стор.1   офіційного  Розпорядження Голови Верховної Ради України  від   11 листопада 1991 року № 1805-ХІІ, -  Кравчука Л.М.   про наступне, -   «ч.1 З метою практичної   реалізації ідеї Дж. Сороса. підтриманої членами Консультативної – дорадчої ради стосовно розробки проекту міждержавної угоди про принципи організації системи взаємних розрахунків ……..» ???????!!!

   Так  як  службові  особи  конституційного  судочинства   офіційно   встановленого  ч.3 статті 124  Конституції  України від 28 червня 1996 року,     ні за яких  конституційних   обставин   НЕ МОЖУТЬ    у відсутність  МАНДАТУ Українського народу Самостійної української держави України, - його спеціального  доручення, самостійно брати на себе конституційні права та конституційні повноваження  безпосередньо  належні  Українському   народу Самостійної української держави України, у відповідності   з   положеннями     статті 5   та  розділу  4  статті 124 Конституції  України  від 28 червня 1996 року,  в частині  офіційного здійснення   конституційного  правосуддя    тим більше   у самих    справах    самого   конституційного  права  власності  Українського народу  Самостійної української держави України, на самі конституційні предмети та об'єкти,

   Тим    більше   останні   за жодних   обставин   НЕ МОЖУТЬ  здійснювати  конституційне  правосуддя  Українського народу Самостійної української держави України, у незаконних інтересах фізичних осіб без національності з нікчемними посвідченнями особи з найменуванням «УКРАЇНА» - «Паспорт»  віртуальних РВ «УМВС України» -  не конституційних  «Громадян  України  всіх національностей  віртуального «Народу України»;

   А тим більше, не можуть останнє робити в інтересах «адміністративних» суб'єктів нікчемного приватного та публічного права офіційно припиненої 1 грудня 1991 року самої  «УКРАЇНИ» як Української РСР, та їх органів віртуального та неконституційного місцевого самоврядування безпосередньо  самого нікчемного «Народу України»;

   Так як   такі    дії  ОСТАННІХ  та   вже   БУДЬ-КОГО,   у межах   державної  території  Самостійної української держави України,  одразу   набудуть   ознак   закінченого  злочину   безпосередньо  встановленого  положеннями  розділу 1 ст.111 «Державна зрада»  та  ч.5 ст.191 «Привласнення , розтрата  майна або заволодіння  ним  шляхом зловживання службовим  становищем» КК України, та у нашому випадку, шляхом закінченого злочину,  безпосередньо  встановленого  положеннями  ч.4 ст.382 «Невиконання  судового  рішення»  та  ч.2 ст.375 «Постановлення  суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови» КК України.

   У підтвердження  існування  саме  таких   незаконних  обставин   ДИВИСЬ  розділ   1  та 7   преамбули Конституції України  від   28 червня  1996 року   та  розділ  1 ст.8  Конституції  України  від   28 червня  1996 року,  згідно  положень   яких   конституційна  Верховна Рада України  конституційного  скликання,     приймає  ЗАКОНИ     тільки    за    офіційної  участі    конституційних   Громадян  України  всіх  національностей  Українського народу  Самостійної  української держави  України   та  тільки   від   ІМЕНІ   її    Українського народу,     та  тільки   такі   ЗАКОНИ   в    основі  яких   є   безпосередньо  сама  Конституція  України  від  28 червня  1996 року,    сама  установча   конституційна  влада  тільки   самого  Українського  народу  Самостійної  української держави  України,   та  тільки  самих  конституційних  Громадян  України  всіх  національностей  Українського народу  Самостійної української  держави України, безпосередньо офіційно    встановлених  положеннями  самої  преамбули  Конституції України  від 28 червня  1996 року.

   У підтвердження  саме   таких    незаконних  обставин  ДИВИСЬ  положення   статті 4    Закону  УРСР «Про Президента Української  РСР»  від  5   липня 1991 року № 1295-12  засвідченого  Головою Верховної Ради  Української  РСР – Кравчуком Л.М.,,  якими  було  свідомо   та    незаконно    непомітно   встановлено, - що «При вступі на посаду  Президент  Української  РСР  проголошує  присягу  такого змісту ,  - «Урочисто присягаю  народові  України  при здійснені повноважень Президента України ….»  -  а   не  Українському народу  Української РСР та  вже як     «Президента України»

   -  Де  вищенаведене  вже   на той час  було   відвертою   державною  та  національною   зрадою    самого  Українського  народу  Української РСР  та  його  офіційної   національної  державності,  безпосередньо  окремим  колом   Народних депутатів Української РСР  12-го конституційного скликання,   які  офіційно  незаконно  виготовили  саме  такий    нікчемний    «закон»    та   офіційно   його    незаконно  посвідчили.

      У  підтвердження  саме  таких  незаконних   обставин  ДИВИСЬ  у Відомостях  Верховної  Ради  України  періоду  24 серпня  1991 року    та   4  грудня 1991 року,   офіційні  результати  Всеукраїнського референдуму  Українського народу Української РСР    у складі  СРСР, а   не   у складі  «УКРАЇНИ»,   з  питання  підтримання  резолютивної  частини  АКТу  проголошення  незалежності  України  від  24 серпня 1991 року,  -  в  частині   офіційного створення  Самостійної української  держави  України,   а  не  самої   «УКРАЇНИ»,  як  Української  РСР,   нікчемного  «Народу України».

   У підтвердження вищенаведених обставин та для їх звільнення від доказування, ДИВИСЬ наступне:

   1) офіційні  положеннями    розділу     1 та  7 самої  преамбули  Конституції України  від 28 червня 1996 року   та  саму   резолютивну частиною  самого АКТу проголошення  незалежності  України  від  24 серпня 1991 року,  в частині  створення  Самостійної української держави  України;

   2)  офіційні  положеннями  розділу VIII «ПРАВОСУДДЯ» ст.ст. 124-129^-1 Конституції України  від 28 червня 1996 року;

   3) офіційні результати   Всеукраїнського  референдуму  Українського   народу   Української  РСР   1 грудня 1991 року  з   підтримання  резолютивної  частини    АКТу  проголошення  незалежності України  від 24 серпня 1991 року,  в частині, офіційного  СТВОРЕННЯ    Самостійної української держави  України;

   4) офіційне  Рішення  № 17 пленарного засідання  24 серпня  1991 року  о 18-00  Верховної Ради  Української  РСР 12-го  конституційного скликання  про створення  Самостійної  української держави  України,  а не самої «УКРАЇНИ», як Української РСР,   - яке  стало  офіційною основою  самої    резолютивної  частини    АКТу  проголошення  незалежності України  від 24 серпня 1991 року;

   5)  Постанову  ЦВК  № 60   від  4 грудня  1991 року  по виборах  Президента України  та   всеукраїнського  референдуму,   з підтвердження   АКТу  проголошення  незалежності  України  від 24 серпня  1991 року,  в частині,  створення  Самостійної  української держави  України.

   Крім того, на підтвердження ознак закінченого злочину передбаченого статтею 109. Кримінального кодексу України (повалення конституційного ладу) слід додати і той факт, що фізична особа з недійсним посвідченням УКРАЇНИ - «Паспорт» віртуальних РВ «УМВС України» - неконституційних  «Громадян  України  всіх національностей  віртуального «Народу України», в порушення першого речення частини першої статті 127 і частини першої статті 128. Конституції України призначена на відповідну посаду всупереч чинному, вищезазначеному законодавству, такою ж фізичною особою без громадянства визначеного у межах державної території Самостійної української держави України, президентом офіційно припиненої Української РСР Ющенко В. А.

   У підтвердження вищенаведених обставин та для їх звільнення від доказування, ДИВИСЬ наступне (додається):

1.                Витяг з офіційного сайту Верховної Ради України (https://www.rada.gov.ua) наразі чинного Закону Української Радянської Соціалістичної Республіки від 5 липня 1991 року № 1295-ХІІ «Про Президента Української РСР» - на 3 (трьох) арк.;

2.                Архівна копія указу Президента України від 24 липня 2008 року № 667/2008 «Про призначення суддів» - на 4 (чотирьох) арк., яким фізична особа Сидоренко Д. В. вперше була призначена строком на п’ять років у місцевих адміністративних судах на посаду судді окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим;

3.                Скриншот з сайту Верховної Ради України (https://www.rada.gov.ua) з вихідними даними про документ - указ Президента України від 24 липня 2008 року № 667/2008 «Про призначення суддів», - на 1 (одному) арк.. стр., який не значиться як чинний, а має позначку «поточна редакція»;

4.                Архівна копія постанови Верховної Ради України від 6 червня 2013 року № 326-VII «Про обрання суддів» - на 3 (трьох) арк., якою фізичну особу Сидоренка Д. В. обрано на посаду судді окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим, безстроково;

5.                Скриншот з сайту Верховної Ради України (https://www.rada.gov.ua) з вихідними даними про документ - постанову Верховної Ради України від 6 червня 2013 року № 326-VII «Про обрання суддів» - на 1 (одному) арк., яка, чомусь, на сайті позначена позначкою «чинна»;

6.                Копія указу Президента України від 6 листопада 2014 року № 853/2014 «Про переведення суддів» - на 3 (трьох) арк., яким фізичну особу Сидоренка Д. В. визначено перевести, з окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим на роботу на посаді судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду, як суддю, обраного безстроково;

7.                Скриншот з сайту Верховної Ради України (https://www.rada.gov.ua) з вихідними даними про документ - указ Президента України від 6 листопада 2014 року № 853/2014 «Про переведення суддів» - на 1 (одному) арк., який, чомусь, на сайті позначено позначкою «чинний».

   З огляду на зазначене вище конституційна законодавча, виконавча та судова влада безпосередньо встановлена положеннями статті 1  Розділу 1 «Загальні засади», Розділу ІV «Верховна Рада України», Розділу V «Президент України», Розділу VІ «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади» та Розділу VІІІ «Правосуддя»  Конституції України   від 28 червня  1996 року, ще до цього часу залишаються офіційно та повністю невизнаними не тільки Рішенням Конституційного Суду України № 3-зп   від 11 липня 1997 року у справі № 1/1909-97 за конституційним поданням  Президента України «щодо відповідності  Конституції України Постанови Верховної Ради України від 1жовтня 1996 року «Про тлумачення статті 98 Конституції України», а і самим Українським народом Самостійної  української держави України  на його Всеукраїнському  референдумі,  тим більше   офіційно  невизнаними     безпосередньо  самими  його   конституційними Громадянами України  всіх  національностей  Українського народу Самостійної української держави України, у спосіб  безпосередньо  та   офіційно встановлений положеннями статті 71 Розділу ІІІ «Вибори. Референдум» та  розділом  1 статті 156 Розділу ХІІІ «Внесення змін до  Конституції України» Конституції України  від 28 червня 1996 року.

      А  тому    сама   нікчемна   законодавча, виконавча  та  судова  влада   самої офіційно припиненої 1 грудня 1991 року «УКРАЇНИ, як Української РСР» та  її  неконституційних та нікчемних «Громадян України всіх  національностей віртуального «Народу України», ще сьогодні залишається офіційно невизнаною не тільки Українським народом Самостійної української держави України, а і безпосередньо самими її конституційними Громадянами України всіх національностей Українського народу Самостійної української держави України,   -  безпосередньо   встановленими   положеннями  розділів 1 та 7 самої  преамбули  Конституції  України  від 28 червня  1996 року.

   Положеннями статті 19. Конституції України закріплено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України {Офіційне тлумачення положення частини другої статті 19 див. в Рішенні Конституційного Суду України № 7-рп/2009 від 16.04.2009}.

   Положеннями статті 8. Конституції встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

   Частиною першою статті 126. Конституції України встановлено, що незалежність і недоторканність судді гарантуються Конституцією і законами України.

   Отже, недодержання суддею положень Конституції України і їх грубе порушення – автоматично позбавляють його гарантій передбачених частиною першою статті 126. Основного закону, а саме: недоторканості (!!!).

   Крім того, слід зазначити, що статтями Розділу VIII «ПРАВОСУДДЯ» чинної Конституції України встановлено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються (ст. 124 КУ). Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя (ст. 125 КУ). Правосуддя здійснюють судді (ст. 127 КУ). Призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя в порядку, встановленому законом (ст. 128 КУ). Суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;  розумні строки розгляду справи судом (ст. 129 КУ). Суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов’язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд (ст. 129^-1).

   Слід зауважити, що встановлені зазначеним вище Розділом VIII «ПРАВОСУДДЯ» Основного закону (Конституції) принципи, цілком і повністю відповідають міжнародним принципам і стандартам правосуддя, які виражені і закріплені в наступних міжнародних нормативно-правових документах, а саме:

1. Загальна Декларація прав людини, (Генеральна Асамблея ООН, 10.12.1948);

2. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (Генеральна Асамблея ООН, 16.12.1966);

3. Бангалорські принципи поведінки суддів (Гаага, 26.11.2002), схвалені резолюцією Економічної та Соціальної ради ООН 27.07.2006;

4. Основні принципи незалежності судових органів, прийняті на VII Конгресі з попередження злочинів і поводження з правопорушниками 26 серпня –6 вересня 1985 р.;

5. Резолюція 60/159 Генеральної Асамблеї ООН «Права людини при здійсненні правосуддя» від 16.12.2005;

7. Резолюція 2004/32 Комісії ООН з прав людини «Цілісність судової системи» від 19.04.2004;

8. Європейська Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (Рада ЄС, 04.11.1950, Україна приєдналася 17.07.1997);

9. Хартія Європейського Союзу про основні права (Європейський парламент, Рада ЄС, Європейська комісія, м. Ніцца, 07.12.2000);

10. Європейська хартія «Про статус суддів» від 10.07.1998.

   Частинами п’ятою і шостою статті 13 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

   В своїй Постанові № 9 від 01.11.1996 року «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» Пленум Верховного Суду України наголосив, що «Відповідно  до статті 8 Конституції в Україні визнається і діє
принцип верховенства права. Конституційні права та свободи людини
і  громадянина  є  безпосередньо  діючими.  Вони визначають цілі і
зміст  законів  та  інших  нормативно-правових  актів,   зміст   і
спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади,
органів  місцевого  самоврядування   і   забезпечуються   захистом
правосуддя.

   Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Конституцією
судового  захисту конституційних прав і свобод,  судова діяльність
має бути спрямована на захист цих  прав  і  свобод  від  будь-яких
посягань  шляхом  забезпечення  своєчасного  та  якісного розгляду
конкретних справ. При цьому слід мати на увазі, що згідно зі статтею 22
Конституції  закріплені в ній права і свободи людини й громадянина
не є вичерпними.

   Оскільки Конституція України,  як зазначено в її статті 8, має
найвищу юридичну силу,  а її норми є нормами прямої дії,  суди при
розгляді  конкретних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону
чи  іншого   нормативно-правового   акта   з   точки   зору   його
відповідності   Конституції   і   в   усіх   необхідних   випадках
застосовувати Конституцію як акт прямої дії.  Судові рішення мають
грунтуватись на Конституції, а також на чинному законодавстві, яке
не суперечить їй».

   В контексті наведеного слід зауважити, що відповідно до положень частини першої статті 9. Конституції України та норм статті 19 Закону України від 29 червня 2004 року № 1906-ІV «Про міжнародні договори України» встановлено, що чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.  

   Зважаючи на наведене вище слід наголосити, що засадничими принципами статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифікованої Верховною Радою України Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції») є довіра до суду встановленого законом.

   Нормою частини першої статті 1 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що «судова влада в Україні відповідно до конституційних засад поділу влади, здійснюється незалежними та безсторонніми судами, утвореними законом».

   Відповідно до частини 1 статті 7 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»: «кожному гарантується захист його прав, свобод та інтересів у розумні строки незалежним, безстороннім і справедливим судом, утвореним законом».

   Порядок утворення і ліквідації суду визначено положенням частини другої статті 125. Конституції України, а також нормами частин першої – п’ятої статті 19 Закону України «Про судоустрій і статус суддів». Відповідно до зазначених норм суд утворюється і ліквідовується законом. Проект закону про утворення чи ліквідацію суду вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя. Місцезнаходження, територіальна юрисдикція і статус суду визначаються з урахуванням принципів територіальності, спеціалізації та інстанційності. Підставами для утворення чи ліквідації суду є зміна визначеної цим Законом системи судоустрою, необхідність забезпечення доступності правосуддя, оптимізації видатків державного бюджету або зміна адміністративно-територіального устрою. Утворення суду може відбуватися шляхом створення нового суду або реорганізації (злиття, поділу) судів.

   Водночас слід констатувати, що на офіційний запит від нашої Громадської організації «Обє’днана правозахисна група «Багнет Нації» від 20 липня 2020 року № ЗПІ/005/20 до Верховної Ради України (копія додається), стосовно надання нам фотокопій з оригіналу першої і останніх сторінок (за підписами Президента України і голови Верховної Ради України) нормативно-правового акту (ЗАКОНУ) яким встановлено і визначено порядок утворення, ліквідації, реорганізації, реєстрації та набуття правового статусу юридичних осіб публічного права - органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, а також фотокопій з оригіналу першої і останніх сторінок (за підписами Президента України і голови Верховної Ради України) нормативно-правового акту (ЗАКОНУ) яким встановлено опис, порядок виготовлення, обліку, видачі, заміни та знищення бланків суворої звітності, якими є Розпорядчі акти про утворення юридичних осіб публічного права, нам було надано відповідь, що відповідних законів, не існує.   

   Одночасно нормами статті 16 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що символами судової влади є державні символи України - Державний Герб України і Державний Прапор України. Суддя здійснює правосуддя в мантії та з нагрудним знаком. Зразки мантії та нагрудного знака затверджуються Радою суддів України. Суд як державний орган має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням.

   Пунктом 4 частини другої статті 92. Конституції України закріплено, що виключно законами України встановлюються, зокрема, порядок використання і захисту державних символів.

   Опис державних символів України визначено положеннями статті 20 Конституції України, якими встановлено, зокрема, наступне:

   Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України.

   Державний Прапор України - стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.

   Великий Державний Герб України встановлюється з урахуванням малого Державного Герба України та герба Війська Запорізького законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

   Головним елементом великого Державного Герба України є Знак Княжої Держави Володимира Великого (малий Державний Герб України).

   Державний Гімн України - національний гімн на музику М. Вербицького із словами, затвердженими законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

   Опис державних символів України та порядок їх використання встановлюються законом, що приймається не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

   Одночасно, в контексті зазначеного вище, частиною першою статті 65. Конституції України встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України.

   Водночас слід констатувати, що на офіційний запит від нашої Громадської організації «Обє’днана правозахисна група «Багнет Нації» від 20 липня 2020 року № ЗПІ/004/20 до Верховної Ради України (копія додається), стосовно надання завірених належним чином фотокопій першої і останніх сторінок ЗАКОНУ, яким затверджено встановлені Конституцією України державні символи - Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України, а також надання завірених належним чином фотокопій першої і останніх сторінок ЗАКОНУ, яким затверджено опис державних символів України та порядок їх використання, - отримали відповідь, що зазначені закони Верховною Радою України, не приймалися.

   Отже, довіра до суду, і правосуддя загалом, має базуватись виключно на засадах чіткого дотримання і виконання норм чинного законодавства, в сукупності їх відповідності чинним міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, і які є частиною національного законодавства України. Але, ми спостерігаємо відверту, системно-злочинну невідповідність встановленим і затвердженим міжнародним стандартам.

   Зважаючи на міжнародні норми права хотілося б зауважити, що відповідно до Загальної декларації прав людини (яка була Прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року) всі люди є  рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації (ст. 7). Крім того, кожна людина має гарантоване Конституцією і законом право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (ст. 8).

   Згідно до положень визначених підпунктом (b) пункту 3 статті 2 Міжнародного пакту про громадські і політичні права «кожна   держава,   яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується забезпечити, щоб право  на правовий захист для будь-якої особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими властями або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту».

   Відповідно до положень частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», для зменшення  числа  заяв  до  Європейського суду з прав людини проти України, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як джерело права.

   Як вже зазначалось раніше, пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантовано, що «кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом».

   Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) в п. 66 рішення у справі «Бочан проти України» від 03.05.2007 р. (заява № 7577/02) зазначив, що «безсторонність,  в  сенсі  п.  1 статті 6, має визначатися відповідно до суб'єктивного критерію, на підставі особистих переконань та поведінки конкретного судді у конкретній справі - тобто, жоден з членів суду не має проявляти будь-якої особистої прихильності або упередження, та об'єктивного критерію - тобто, чи були у судді достатні гарантії для того, щоб виключити будь-які легітимні сумніви з цього приводу. Відповідно до об'єктивного критерію має бути визначено, чи наявні факти, що можуть бути перевірені, які породжують сумніви щодо відсутності безсторонності судів. У цьому зв'язку навіть зовнішні ознаки мають певне значення. Ключовим питанням є питання довіри, яку суди в демократичному суспільстві мають вселяти суспільству і, перш за все, сторонам у процесі».

   Аналогічна правова позиція закріплена також в п.п. 49, 52 рішення ЄСПЛ у справі «Білуха проти України» від 09.11.2006 р. (заява № 33949/02), п. 28 рішення ЄСПЛ у справі «Газета «Україна-центр» проти України» від 15.07.2010 р. (заява № 16695/04).

   На додачу, в п. 105 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» від  09.01.2013 р. (заява № 21722/11) суд дійшов висновку про те, що: «між суб’єктивною та об'єктивною безсторонністю не існує беззаперечного розмежування, оскільки поведінка судді не тільки може викликати об’єктивні побоювання щодо його безсторонності з точки зору стороннього спостерігача (об’єктивний критерій), а й може бути пов’язана з питанням його або її особистих переконань (суб'єктивний критерій). Отже, у деяких випадках, коли докази для спростування презумпції суб’єктивної безсторонності судді отримати складно, додаткову гарантію надасть вимога об’єктивної безсторонності».

   Крім того, варто зазначити, що під «судом» у практиці ЄСПЛ розуміється будь-який юрисдикційний орган, що вирішує питання, віднесені до його компетенції на підставі норм права, відповідно до встановленої процедури. Цей орган має бути встановлений законом, а саме: суд утворений безпосередньо на підставі закону; суд діє в межах своєї  предметної, функціональної та територіальної юрисдикції; суд діє в законному складі.

   Текст статті 6 Конвенції може скласти враження, що її вимоги є виконаними, коли справа заявника була розглянута будь-яким національним судом, який створено на підставі закону. Однак ЄСПЛ у кількох рішеннях наголосив, що поняття «суд, встановлений законом», стосується не тільки юридичного підґрунтя самого по собі існування «суду», але також і дотримання судом спеціальних норм, які регулюють його юрисдикцію, підсудність, повноваження судді (належний склад суду).

   Першою справою, в якій ЄСПЛ розглянув питання компетенції суду у світлі вимоги «суду, встановленого законом», є справа «Coeme та інші проти Бельгії» (№ 3249296 та ін., рішення від 22 червня 2000 року). У цій справі касаційний суд Бельгії (верховний судовий орган країни) виніс вирок у першій інстанції щодо міністра уряду та 4 інших осіб, які ніколи не обіймали міністерських постів, хоча відповідно до національного законодавства цей суд був повноважним виносити рішення у першій інстанції тільки щодо міністрів.

   У справі «Gurov проти Молдови» (№ 3645502, рішення від 11 липня 2006 року) ЄСПЛ визнав порушенням частини першої статті 6 Конвенції розгляд цивільної справи суддею, строк повноважень якого на момент розгляду справи закінчився, але він продовжував виконувати судові повноваження за відсутності будь-яких правових підстав.

   Подібно до цієї справи, у справі «Олександр Волков проти України» (№ 21722/11, рішення від 9 січня 2013 року) заявник на національному рівні оскаржив до Вищого адміністративного суду України (ВАСУ) своє звільнення з посади судді. Для цього 19 жовтня 2010 року Головою ВАСУ була спеціально створена палата, яка згодом частково задовольнила позов заявника. Заявник стверджував, що на час розгляду справи строк повноважень Голови ВАСУ сплив, чинне на той час законодавство не передбачало процедури обрання суддів на адміністративні посади, а здійснення ним повноважень відбувалось на підставі рішень Президії ВАСУ та Зборів суддів адміністративних судів України. Відповідно, створена Головою ВАСУ палата не була повноважною розглядати його справу. ЄСПЛ погодився із твердженнями заявника, визнавши, що ані створення палати ВАСУ, яка розглядала справу заявника, ані визначення її складу не були легітимними, оскільки здійснювались Головою ВАСУ, строк повноважень якого сплив, а отже, це не був «суд, встановлений законом».

   Важливим прикладом застосування правила «суд, встановлений законом», який має неабияке значення для української практики, є наведений в рішенні у справі «DMD Group A.S. проти Словаччини» (№ 1933403, рішення від 5 жовтня 2010 року). У цій справі голова місцевого суду своїм наказом призначив себе суддею у справі заявника замість іншого судді та того ж дня припинив провадження у справі. Суд звернув увагу, зокрема, на такі обставини:

а) питання передачі справ від одного судді до іншого не було достатньо чітко врегульовано національним законодавством, яке не передбачало жодних гарантій проти зловживань;

б) мало місце поєднання однією особою адміністративних функцій і здійснення нею правосуддя як суддею;

в) єдиним документом, що регулював розподіл справ, був розклад роботи, який безконтрольно змінювався головою суду. Зваживши на ці обставини, Суд визнав порушення права на суд, «встановлений законом».

   Відтак ЄСПЛ дійшов висновку, що касаційний суд не мав ознак «суду, встановленого законом».

   У справі «Сокуренко і Стригун проти України» (№№ 29458/04 та 29465/04, рішення від 20 липня 2007 року) ЄСПЛ зазначив, що згідно зі статтею 111-18 Господарського процесуального кодексу (ГПК) Верховний суд, скасувавши постанову Вищого господарського суду, міг або повернути справу на новий розгляд до нижчого суду, або ж припинити провадження у справі. Натомість він залишив у силі постанову апеляційного суду, і такі дії не були передбачені ГПК. ЄСПЛ також зазначив, що не було жодної іншої правової норми, яка б надавала повноваження Верховному суду ухвалювати подібне рішення у справі. Проте у даній справі Верховний суд не надавав жодних аргументів щодо прийняття такої постанови, виходячи за межі своїх повноважень шляхом свідомого порушення ГПК і ухвалення такого ряду рішень, що, як вказувалося урядом, стало звичайною практикою Верховного суду. На думку ЄСПЛ, перевищивши свої повноваження, які були чітко викладені у ГПК, Верховний Суд не міг вважатися «судом, встановленим законом» у визначенні пункту 1 статті 6 Конвенції відносно оскаржуваного провадження.

   Отже, з урахуванням зазначеного вище слід вважати, що «суд, встановлений законом» означає наступне:

– дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності;

– дотримання правил автоматичного розподілу справ;

– наявність повноважень у судді;

– належний склад суду;

– наявність достатніх повноважень для розгляду певної категорії справ.

   Доповнюючи європейську практику та розширюючи зміст профільних міжнародних договорів, доречно також зауважити, що преамбулою Кодексу суддівської етики, затвердженого рішенням ХІ чергового з’їзду суддів України від 22.02.2013 року, визначено, що здійснення права кожного на судовий захист на основі принципу верховенства права, здійснення правосуддя від імені держави Україна виключно на підставі Конституції та законів України, міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, висувають високі вимоги до моральних якостей кожного судді.

   «Усвідомлюючи значимість своєї місії, з метою зміцнення та підтримки довіри суспільства до судової влади судді України вважають, що зобов'язані демонструвати і пропагувати високі стандарти поведінки, у зв'язку з чим добровільно беруть на себе більш істотні обмеження, пов'язані з дотриманням етичних норм як у поведінці під час здійснення правосуддя, так і в позасудовій поведінці».

   Відповідно до положень статей даного Кодексу: «суддя повинен бути прикладом неухильного додержання вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, а також дотримання високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду.

   Суддя має докладати всіх зусиль до того, щоб на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини його поведінка була бездоганною.

   Суддя повинен старанно й неупереджено виконувати покладені на нього обов'язки та вживати заходів для поглиблення своїх знань та вдосконалення практичних навичок.

   Суддя повинен здійснювати судочинство в межах та порядку, визначених процесуальним законом, і виявляти при цьому тактовність, ввічливість, витримку й повагу до учасників судового процесу та інших осіб.

   Суддя повинен виконувати обов'язки судді безсторонньо і неупереджено та утримуватися від поведінки, будь-яких дій або висловлювань, що можуть призвести до виникнення сумнівів у рівності професійних суддів, народних засідателів та присяжних при здійсненні правосуддя».

   Як вже зазначалося раніше, частиною першою статті 9. Конституції України закріплено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

   Беручи до уваги дане положення Конституції треба зазначити, що відповідно до Бангалорських принципів поведінки суддів, які було схвалено Резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН 27.07.2006 № 2006/23 і які ґрунтуються на засадах незалежності, об’єктивності, чесності та неупередженості, а також дотримання етичних норм, рівності, компетентності та старанності, - визначено наступне:

   Беручи до   уваги   Загальну   декларацію   з   прав   людини, в якій визнається як основоположний принцип надання в рівній мірі кожній особі права на розгляд її справи,  що пов'язана зі встановленням її прав та обов'язків, незалежним судом, на засадах справедливості та безсторонності, на відкритому судовому засіданні у встановленому законом порядку,

   беручи до уваги Міжнародний пакт про громадянські і політичні
права, що гарантує рівність всіх громадян перед судом, а  також право кожної особи на своєчасний розгляд її справи,  що пов'язана зі встановленням її прав та обов'язків, компетентним та незалежним судом на засадах справедливості та безсторонності, на  відкритому судовому засіданні у встановленому законом порядку,

   зазначені вище принципи мають на меті встановлення  стандартів етичної поведінки суддів.  Вони адресовані суддям для використання як інструкції, а також судовим органам для використання як базових принципів   регламентації   поведінки   суддів.  Крім  того,  вони покликані  сприяти  кращому  розумінню  та  підтримці   здійснення правосуддя  з боку представників виконавчої та законодавчої влади, адвокатів та суспільства в цілому.  Ці принципи  передбачають,  що судді у своїй поведінці підзвітні відповідним органам, що створені для підтримки суддівських  стандартів,  які  діють  об'єктивно  та незалежно  і  мають на меті збільшення,  а не зменшення значущості існуючих правових норм та правил поведінки, якими зв'язані судді.

   Саме тому Конституція України, Закон України «Про судоустрій і статус суддів», Кодекс суддівської етики та Бангалорські принципи поведінки судді (в контексті, як чітка інструкція до виконання), мають забезпечити  високі стандарти поведінки суддів всіх судових установ, з метою укріплення суспільної довіри до судових органів, що має першочергове значення для підтримки незалежності  судових органів. Об'єктивність судді є необхідною умовою для належного виконання ним своїх обов'язків. Вона (об’єктивність),  проявляється не тільки у змісті винесеного рішення, а й в усіх процесуальних діях, що супроводжують його прийняття. Суддя  демонструє поведінку, бездоганну навіть з точки зору стороннього спостерігача. Спосіб дій та поведінка судді мають підтримувати впевненість суспільства в чесності та непідкупності судових органів.  Недостатньо просто чинити правосуддя, потрібно робити це відкрито для суспільства. Суддя дотримується етичних норм, не допускаючи прояву некоректної поведінки при здійсненні будь-якої діяльності, що пов'язана з його посадою. Постійна увага з боку суспільства покладає на суддю обов'язок прийняти ряд обмежень, і, незважаючи на те, що пересічному громадянину ці обов'язки могли б здатися обтяжливими, суддя  приймає  їх добровільно та охоче. Поведінка судді має відповідати високому статусу його посади. Суддя виконує всі свої обов'язки, включаючи винесення відкладених рішень, розумно, справедливо та з достатньою швидкістю.

   Загальновідомо, що відповідно до положень Конституції в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Кожен зобов'язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу настає юридична відповідальність. Незнання законів - не звільняє від юридичної відповідальності.

   В своєму Рішенні № 45 від 13 серпня 2018 «Щодо заходів для забезпечення дотримання принципу рівності перед судом і законом» Рада суддів України зауважує: «звернути увагу суддів на необхідності неухильного дотримання Кодексу суддівської етики та вимог процесуальних законів та норм матеріального права, рішень ЄСПЛ під час здійснення правосуддя.

   Судова діяльність та поведінка судді має бути взірцем чесного, добросовісного, толерантного, кваліфікованого і справедливого служіння народу України».

   Утвердження правової держави, відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті 8, статті 55 Основного Закону України (254к/96-ВР), полягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту. Конституційний Суд України у своїх рішеннях послідовно підкреслював значущість положень статті 55 Конституції України (254к/96-ВР) щодо захисту кожним у судовому порядку  своїх  прав  і  свобод  від  будь-яких  рішень, дій чи бездіяльності органів влади, посадових і службових осіб, а також стосовно неможливості відмови у правосудді (пункт 1 резолютивної частини Рішення від 25 листопада 1997 року № 6-зп (v006p710-97), пункт 1 резолютивної частини Рішення від 25 грудня 1997 року № 9-зп) (v009p710-97).

   Як вже зазначалось раніше, відповідно до положень статті 129^-1. Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов’язковим до виконання.

   Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

   Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

     Тобто, рішення яке є обов’язковим і буде винесено судом за результатами розгляду в даній справі, буде ухвалено «іменем України» - Іменем  офіційно  припиненої  1 грудня  1991 року  Української РСР,  шляхом   невиконання   наступного,

         а   саме, 

     1) Постанови ЦВК  № 60   від  4 грудня  1991 року  по виборах  Президента України  та всеукраїнського  референдуму,  в ЧАСТИНІ,   якою   дослівно   встановлено   наступне: -   «Відповідно  до ст. 41 Закону України «Про всеукраїнський  та місцеві  референдуми», на підставі протоколу про результати всеукраїнського референдуму Центральна виборча комісія по виборах  Президента України та з всеукраїнського референдуму 

   п о с т а н о в л я є:  АКТ проголошення  незалежності  України  вважати підтвердженим;            

   2)  Рішення    Конституційного суду України  № 3-зп   від 11 липня 1997 року  у справі  № 1/1909-97 за  конституційним  поданням  Президента України  «щодо відповідності  Конституції України Постанови Верховної Ради України  від 1 жовтня 1996 року «Про тлумачення статті 98 Конституції України»,  в ЧАСТИНІ,  самої   обов’язковості   ВОЛІ  Українського  народу   на   його  Всеукраїнському  референдумі  з  питання  прийняття  Конституції України  від 28 червня 1996 року;

   3) Рішення Конституційного Суду України від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/2005 по справі № 1-5/2005  «Про офіційне тлумачення положень частин другої , третьої, статті 5 Конституції України»,  в ЧАСТИНІ,  самої   обов’язковості   ВОЛІ  Українського  народу   на   його  Всеукраїнському  референдумі  1 грудня 1991 року,  з підтримання  резолютивної  частини   АКТу проголошення  незалежності  України  від  24 серпня 1991 року;

      4) Висновків  Конституційного суду  України  у  його  Рішенні  від 16 квітня 2008 року №  6-рп/2008  у справі № 1-2/2008 «за конституційними поданнями   Президента України про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої статті 5, статті 69, частини другої статті 72, статті 74, частини другої статті 94, частини першої статті 156 Конституції України  (справа про прийняття Конституції та законів України на референдумі),  в ЧАСТИНІ,  самої   обов’язковості   положень  ст.94 КПК України,  саме   підчас  введення   в  дію  Законів. 

     5)  Рішення   Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року № 20рп/2010 по справі № 1-45/2010 «за конституційним поданням 252 народних депутатів  України щодо  відповідності Конституції України ( конституційності) Закону України  «Про внесення змін  до Конституції України»   від 8 грудня 2004 року № 2222-ІV,  в ЧАСТИНІ,   обов’язковості    виборів  до  Верховної  Ради  України,   кандидатів   у   Народні депутати  України,   тільки   конституційного скликання,   згідно   положень  ч.1 ст.76 Конституції   України.

   Де   підтвердженням  саме   таких   незаконних   обставин  саме   «Іменем  України»  є  наступне:    

   1. Офіційне  Рішення  № 17 пленарного засідання 24 серпня 1991 року о 18 -00  Верховної  ради  Української РСР  12-го конституційного скликання,  яким  було  офіційно  створено  Самостійну українську  державу України,    а   не   «УКРАЇНУ»,  так  як  «УКРАЇНОЮ»   була  Українська РСР,  з  обмеженим державним  суверенітетом;

   У підтвердження  вищенаведеного  ДИВИСЬ  у  Відомостях Верховної Ради  України  періоду  16 липня  1991 року та   24 серпня  1991 року    наступне:

   1) Декларацію    про державний  суверенітет  України   від  16 липня 1990 року № 55;

   2) Положення   ч.16   Закону України від 17 вересня  1991 року № 1654-12 «Про внесення  змін і доповнень до Конституції Української  РСР» ,   який    втратив  чинність  на підставі Закону №254/96-ВР від    28 червня 1996 року,    якими   встановлено,  - « п.16 У назві і тексті Конституції (888-09) слова Українська Радянська Соціалістична Республіка  та Українська  РСР» замінити  словом  «УКРАЇНА»,  -  з  обмеженим  державним  суверенітетом.

   2.  24 серпня  1991 року  офіційне  Рішення  № 17 пленарного засідання 24 серпня 1991 року о 18 -00  Верховної  ради  Української РСР  12-го конституційного скликання,    про   створення   Самостійної   української   держави   України,   стало   підставою   окремій   групі  народних  депутатів  Української  РСР,  офіційною основою   для   виготовлення    АКТу проголошення  незалежності  України від  24 серпня 1991 року,   -  вступною частиною   якого   «УКРАЇНА»,   офіційно   відзначена   тільки  як   національна  територія   Українського  народу  Української РСР,

   а   його   резолютивною  частиною,   було,   ще  раз   офіційно  повторено,  саме   створення   Самостійної   української   держави   України,   а   не   самої  «УКРАЇНИ»;

   3. Результати   Всеукраїнського  референдуму   Українського  народу  Української РСР  1 грудня 1991 року,   з  питання   підтримання   резолютивної  частини   АКТу  проголошення  незалежності  України    від  24  серпня  1991 року,   в  ЧАСТИНІ,  створення  Самостійної  української  держави  України,  а   НЕ   самої «УКРАЇНИ»  як  «незалежної демократичної держави»,    датою   1 грудня  1991 року,  -   якими   було   офіційно   припинено   «УКРАЇНУ»  як  Українську  РСР,  з  обмеженим  державним   суверенітетом;  

   4. Результати  Всеукраїнського  референдуму   Українського  народу  Української РСР   1 грудня  1991 року  з питання   підтримання   резолютивної  частини   АКТу  проголошення  незалежності  України    від  24  серпня  1991 року,   в  ЧАСТИНІ,  створення  Самостійної  української  держави  України,   -    якими   було   офіційно   не утворено    «УКРАЇНУ»  як  «незалежну демократичну державу»,   -  у    нікчемні   Президенти   якої   1 грудня  1991 року  начебто  обирався  Кравчук  Л.М.;

   5. Результати   Всеукраїнського  референдуму   Українського  народу  Української РСР   1 грудня  1991 року  з питання   підтримання   резолютивної  частини   АКТу  проголошення  незалежності  України    від  24  серпня  1991 року,   в  ЧАСТИНІ,  створення  Самостійної  української  держави  України,   -   якими  було   офіційно  скасовано   РЕЗУЛЬТАТИ  виборів  1 грудня  1991 року    саме  нікчемного   Президента  України,  -   як   незалежної  демократичної  держави;  

   Тобто,  якими   було   офіційно  скасовано   вибори   Президента  України   в особі   Кравчука  Л.М.

   У   підтвердження   вищенаведеного  ДИВИСЬ  Постанову  ЦВК  № 60   від  4 грудня  1991 року  по виборах  Президента України  та всеукраїнського  референдуму,   якою   дослівно   офіційно   підтверджено  наступне:   -  «Відповідно  до ст.41 Закону України «Про всеукраїнський  та місцеві  референдуми»,   на підставі протоколу про результати всеукраїнського референдуму Центральна виборча комісія по виборах  Президента України та з всеукраїнського референдуму  п о с т а н о в л я є :  АКТ проголошення  незалежності  України  вважати підтвердженим.»            

   -   офіційно   підтвердженим  в  частині,   саме   офіційного  створення  Самостійної  української держави  України,    а    не   «УКРАЇНИ»,   якою  була  Української  РСР,   -   яку   1 грудня  1991 року   було  вже  офіційно  та  остаточно   припинено.

   6. Результати   Всеукраїнського  референдуму   Українського  народу  Української РСР   1 грудня  1991 року  з питання   підтримання   резолютивної  частини   АКТу  проголошення  незалежності  України    від  24  серпня  1991 року,   в  ЧАСТИНІ,  створення  Самостійної  української  держави  України,  -     згідно  яких   Український  народ   Української  РСР  разом  зі своїми   національними   територіями   Української  РСР   офіційно   увійшов   до   щойно  створеної  Самостійної  української  держави  України,    з   повним  державним   суверенітетом,    та   1 грудня 1991 року,    офіційно  став   Українським   народом   Самостійної  української  держави України,  офіційно  припинивши  останнім  адміністративну  територію  Української  РСР з обмеженим   державним   суверенітетом    у  складі  державної  території   СРСР;

   7. Результати   Всеукраїнського  референдуму   Українського  народу  Української РСР   1 грудня  1991 року  з питання   підтримання   резолютивної  частини   АКТу  проголошення  незалежності  України    від  24  серпня  1991 року,   в  ЧАСТИНІ,  створення  Самостійної  української  держави  України,  -    згідно  яких   Український  народ   Української  РСР   став   єдиним   народом   її   офіційного  засновника;

   8. Результати   Всеукраїнського  референдуму   Українського  народу  Української РСР   1 грудня  1991 року  з питання   підтримання   резолютивної  частини   АКТу  проголошення  незалежності  України    від  24  серпня  1991 року,   в  ЧАСТИНІ,  створення  Самостійної  української  держави  України,   -    згідно  яких   Український  народ   Української  РСР   власними   національними  територіями   складеної  тільки   з  власних   національних  адміністративних   одиниць,   -   тільки   з   неподільних    адміністративних  територій    територіальних  громад    Українського  народу  СІЛ,  СЕЛИЩ,  МІСТ районних центрів, МІСТ  обласного значення,  та  МІСТ  обласних  центрів  Української  РСР,   датою  1 грудня  1991 року,    офіційно   утворив     державну   територію   Самостійної   української  держави  України,   як   унітарну  Українську  Республіку   з   повним  державним  суверенітетом;

   У підтвердження  вищенаведених  обставин   ДИВИСЬ  положення  ч.1 ст.13 Конституції  України  та  положення    ст.324 «Право власності Українського народу» ЦК України,    та  саму  адресу  вул. Академіка Янгеля, 4, у Красногвардійському (Чечелівському)  районі  міста Дніпропетровська (Дніпро),  яка   після  1 грудня  1991  року   вже   офіційно  та   безпосередньо   находиться   у   межах   адміністративної  територіальної   одиниці   територіальної громади   Українського народу   Красногвардійського (Чечелівського) району  міста  Дніпропетровська (Дніпро)  Самостійної  української держави  України   а   не  «УКРАЇНИ»,  тим більше,  як  незалежної демократичної держави».

   9. Відсутність  у  Відомостях у Відомостях Верховного  Ради України  періоду  23 липня 1996 року  та до цього моменту   офіційних    доказів  прийняття   Конституції України  від 28 червня 1996 року  на  Всеукраїнському референдумі  Українського народу Самостійної української держави України,    так   як   положення   ст. 85  Конституції України,    не  передбачають   конституційних    прав та конституційних повноважень неконституційних «Народних депутатів України»    конституційного  скликання  на   прийняття Конституції України,  у  пленарному засіданні   Верховної  Ради  України;  - Тільки з самих самопроголошених  26 серпня 1991 року «Громадян  України  всіх  національностей»   віртуального  «Народу України»;

   У  підтвердження  вищенаведених  обставин   ДИВИСЬ  положення  розділів  1 та 7  преамбули  Конституції України. 

   10. Відсутність  у  Відомостях у Відомостях Верховного  Ради України  періоду  23 липня 1996 року  та  до цього моменту   офіційних     доказів  прийняття  Конституції України  від 28 червня 1996 року на Всеукраїнському референдумі  Українського народу Самостійної української держави України,

   так  як  діючі   положення  ст. 85  Конституції  України,    не   передбачають   конституційних    прав та  конституційних повноважень конституційних Народних депутатів України   конституційного  скликання   -  тільки   з   самих   Громадян  України   всіх   національностей  Українського народу Самостійної української держави   України,  -  офіційно  встановлених  положеннями    розділів  1 та 7  преамбули  Конституції України,     на    прийняття    Конституції України,  у    пленарному засіданні  Верховної  Ради  України.

   11. Відсутність  у  положеннях  ст. 85  Конституції  України,   конституційних   положень,   які     передбачають     конституційні  права   та  конституційні  повноваження     конституційних   Народних депутатів України   конституційного  скликання   -  тільки   з   самих   Громадян  України   всіх   національностей  Українського народу Самостійної української держави   України, - встановлених  положеннями  розділів  1 та 7  преамбули  Конституції України,   на    прийняття   Конституції України,    у  пленарному засіданні    Верховної  Ради  України,   у  відсутність     у   Відомостях  Верховної  Ради  України,  офіційних    доказів    про   офіційне   створення   самої    конституційної    Верховної  Ради  України,  -  САМЕ,   як  найвищої  державної  установи  законодавчої  влади   безпосередньо  встановленої  резолютивною частиною  АКТу  проголошення  незалежності  України   від  24 серпня  1991 року.

   12.  Відсутність  у  положеннях  ст. 85  Конституції  України,   конституційних   положень,   які     передбачають    права   та    повноваження   не  конституційних   «Народних  депутатів України» не конституційного  скликання   -  тільки   з  самих   ОСІБ   самопроголошених   26 серпня 1991 року   «Громадян  України   всіх   національностей»   віртуального народу  «Народу України», -  з   нікчемними  «Посвідченнями  особи»  з найменуванням  «УКРАЇНА» - «Паспорт»   офіційно   не утворених РВ «УМВС України»,    на    офіційне   внесення   у   пленарному   засіданні    Верховній  Раді  України,   офіційних   ЗМІН   до  Конституції  України,   саме  у   ті    її  положення,   якими   безпосередньо  встановлено  первинний  конституційний   лад    виконавчої,  законодавчої  та  судової  влади  та   місцевого  самоврядування  України,  

   у  ВІДСУТНІСТЬ,   офіційних  доказів   жодного офіційного   прийняття  самої    Конституції України  від  28 червня 1996 року   на   Всеукраїнському референдумі  Українського народу Самостійної української держави України,  -  тільки  Громадянами   України   всіх   національностей  Українського народу  Самостійної української держави  України, безпосередньо та  офіційно  встановлених  положеннями    розділів  1 та 7  преамбули  самої  Конституції України.

   13. Рішення    Конституційного Суду України від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/2005 по справі № 1-5/2005   «Про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої, статті 5 Конституції України»   у відповідності  з розділом  7 преамбули   Конституції України,   -     офіційними   висновками       якого  було   офіційно  підтверджено   саму   ОБОВ’ЯЗКОВІСТЬ   офіційної   ВОЛІ   Українського  народу    на   Всеукраїнському  референдумі   Українського  народу  Української   РСР   1 грудня  1991 року   з   питання   підтримання    резолютивної  частини   АКТу  проголошення  незалежності  України    від  24  серпня  1991 року,   в  ЧАСТИНІ,   створення  Самостійної  української  держави  України;

     Та   ОБОВ’ЯЗКОВІСТЬ  офіційної   ВОЛІ  Українського  народу    на   всій  території   УКРАЇНИ,   -    яка   після  1  грудня  1991 року   у відповідності    з    вступною   та   резолютивною  частиною   АКТу  проголошення  незалежності  України    від 24 серпня  1991 року,   є   офіційною   назвою   самих   національних  територій     Українського народу   Самостійної  української держави України.  

     14.   Рішення  Конституційного суду України  № 3-зп   від 11 липня 1997 року  у справі  № 1/1909-97 за  конституційним  поданням  Президента України  «щодо відповідності  Конституції України   Постанови Верховної Ради України  від 1 жовтня 1996 року «Про тлумачення статті 98 Конституції України»,  -  офіційними  висновками  якого   було   офіційно   встановлено   саме   необхідність  прийняття     Конституції  України   від   28 червня  1996 року   на   Всеукраїнському  референдумі  Українського народу,    саме   за    тих    непереборної сили  обставин,     що   Верховна Рада  України    2-го скликання     з    неконституційним   прийняттям   Конституції України,   у  ніч  з    27 на 28 червня  1996 року,   -    як    законодавча   влада,    зі  свого  боку   офіційно   визнала    конституційні  права  та  повноваження   Українському народу  встановленого  резолютивною  частиною  АКТу проголошення    незалежності     України  від  24 серпня 1991 року,    як    єдиного   та   безпосереднього   конституційного  джерела    всієї   конституційної  влади,   та    як    єдиного     конституційного   власника   всього   національного  багатства    УКРАЇНИ,  -    встановивши   останнім,   -   що   тільки  з   прийняттям  Конституції  України    на    Всеукраїнському референдумі   Українського народу,    то    тільки   у    цьому   випадку,  -  вже   як  ВОЛЯ     Українського  народу,  вже   БУДЕ,   офіційно   визнано    саме   ті   конституційні    права   та   конституційні   повноваження   законодавчої,     виконавчої    та   судової  влади       та    її    конституційне   громадянство,   які   та   яке  безпосередньо  встановлені  положеннями   ст.4, ст.79, ст.80, ст.85 (у тому числі в  ч.27), ст.92, ст.93, ст.94, ст.99, ст.104, ст.105, ст.106,  розділу 3 та  розділу  5   ст.124,  розділу 2  ст.125,  ч.1 ст. 126, ст.128,  та  ч.1 ст.149   Конституції України;

   А   так   як    офіційних    доказів    саме   такої   офіційної   ВОЛІ     Українського  народу     НЕ ІСНУВАЛО і НЕ ІСНУЄ    до цього моменту   у    Відомостях   Верховної Ради  України,   у   Віснику   Президента   України,    та    в   «Урядовому  Кур»єрі»;

   Тому   Конституційний   Суд  України,    11 липня 1997 року   був    вимушений    офіційно      визнати     неконституційною      Постанову Верховної Ради України   від    1 жовтня   1996  року "Про тлумачення статті 98 Конституції України"   -    такою,    що    не  відповідає    Конституції України, встановивши   останнім   наступне:

   -  Що  Конституція України  була   прийнята  Верховною Радою України   безпосередньо    та тільки      від    імені     Українського   народу     (преамбула Конституції України),    та   що   тільки   останній    відповідно    до  статті  5   Конституції України,    має    виключне    право   визначати   і  змінювати  конституційний  лад  в  Україні.

   Та   що  це   право   НЕ МОЖЕ    бути   узурповано    державою,   її   органами    або  посадовими  особами  (там  же).

   А  тому   прийняття   Конституції   України    28 червня  1996 року    Верховною  Радою  України   було   виключно    тільки    офіційним    актом    реалізації    державного  суверенітету     Українського  народу   Самостійної   української держави  України,  -   безпосередньо  встановленого   положеннями    розділів   1  та 7  преамбули   Конституції  України,   не  зважаючи    що   останній   офіційно  не  уповноважував     Верховну Раду України    2-го  скликання    на   її   прийняття. 

   Та  що   останнє    незаперечно   та   повністю     офіційно    підтверджується     положеннями    ч.1  статті  85   Конституції  України,     яка     не  передбачає    конституційного   права     Верховної Ради  України   на   прийняття  Конституції  України    безпосередньо   самою   Верховною  Радою  України;

   Крім  того,   статтею   156   Конституції України,    офіційно   встановлено    що    законопроекти       про  внесення     змін  до  розділів,     які     встановлюють    засади  конституційного  ладу   в  Україні,   після  його  прийняття   у  Верховній   Раді   України,    набувають  своєї   сили,   тільки  у випадку    їх    затвердження     та    підтримання    виключно  Українським народом   Самостійної української держави  України   на  його   Всеукраїнському  референдумі.

   Таким  чином   11  липня 1997 року  Конституційний  Суд  України  своїми офіційними  висновками     встановив,     -      що    до     тих      пір     поки      не конституційно    прийнята      у    ніч    з   27    на    28  червня  1996  року    Конституція   України,    разом    з    «Автономною  Республікою  Крим»,   у  її   первинному   офіційному  тексті,   НЕ БУДЕ   офіційно   прийнята    на   Всеукраїнському  референдумі  Українського  народу   Самостійної  української держави  України,  -  офіційно   встановленої   резолютивною   частиною    АКТу  проголошення  незалежності  України  від 24  серпня 1991  року;

   Та  поки    сама   Верховна   Рада   України,   НЕ БУДЕ   безпосередньо   сама   офіційно  утворена     конституційною   державною   установою   законодавчої  влади   безпосередньо  встановленої   резолютивною  частиною    АКТу проголошення  незалежності України  від   24 серпня 1991 року;

   Та   поки    Український  народ   Самостійної  української держави  України,   та   тільки   його  конституційні   Громадяни  України  всіх  національностей,   встановлені   положеннями   розділів  1 та  7 преамбули  Конституції  України від 28 червня 1996 року,   безпосередньо    САМІ   офіційно   не  створять     конституційно   обраному   Президенту  України,  та   конституційно  обраним   450 –ти   Народним депутатам  України,   -  конституційного скликання,  саме   ті   конституційні  права  та   конституційні   повноваження    які   їм   безпосередньо  встановлені   самою  Конституції України;

   Тобто,    шляхом    її   офіційного    прийняття    у    первинному  стані    на   Всеукраїнському  референдумі  Українського  народу Самостійної  української держави  України;

   То  тільки    у   цьому    випадку    у   конституційного   Президента  України   та   у  конституційно створеної   конституційної  Верховної  Ради  України   конституційного  скликання,  -     у спосіб  безпосередньо  встановлений   положеннями   ч.1 ст. 76  Конституції  України,    офіційно  виникають    саме    ті     конституційні   права     та     конституційні  повноваження     які      їм     безпосередньо   та     офіційно     встановлено    самою   Конституцією  України,   -     без   жодних    конституційних     прав    та    повноважень    на   самовільне     внесення     ЗМІН    до   Конституції  України,    САМЕ    до    тих    її     розділів    та    положень,    які    безпосередньо    встановлюють   самі    непорушні    засади     конституційного    ладу    в    Україні,    вже    після    їх     прийняття    у   Верховній   Раді   України.    

   Таким   чином,   Конституційний  Суд  України,  своїми    офіційними  висновками,   у   Рішенні   № 3-зп   від 11 липня 1997 року  у справі  № 1/1909-97,   офіційно    встановив       існування   непереборної   сили     конституційних   перешкод    не   тільки     для    офіційного   та     дійсного    створення    самої     конституційної    судової    влади    безпосередньо    встановленої    положеннями    розділу  3  ст.124,   розділом  2  ст. 125,    розділом  1 ст.128   Конституції України,  

   а   і    що    її    створення    є    взагалі    не  можливим     у   відсутність     доказів    попередньо  та  дійсного   офіційного    створення     самої    конституційної   законодавчої   та   виконавчої  влади ;

   А   з    цим    і    офіційного    існування     БУДЬ-КОМУ,    ще   до    цього часу     непереборних  конституційних      перешкод,      НЕ  ТІЛЬКИ    для     офіційного    застосування     самих   положень    розділу  5   ст.124   Конституції  України,   -   в   ЧАСТИНІ,   якими   офіційно    встановлено,    -   що  « Судові  рішення ухвалюються  судами  іменем  УКРАЇНИ, ….»,   а   і   для     призначення   та   обрання   на   посаду   не тільки   жодного  професійного судді,  а  і  жодного безстрокового  професійного судді,   у відповідності  з  розділом   1 ст.128   Конституції України.        

   Тобто,      аж    до того    ЧАСУ,    поки     сама    Конституція  України    від    28 червня  1996  року,    у   відповідності     вже    з   резолютивною    частиною     АКТу  проголошення   незалежності  України  від 24 серпня 1991 року,    НЕ БУДЕ  разом   з Автономною  Республікою  Крим   офіційно   прийнята   на Всеукраїнському  референдумі   Українського народу  Самостійної  української держави  України;  

   Так як   офіційними     результатами    голосування   жителів   Кримської   області   Української РСР    на     Всеукраїнському  референдумі    Українського народу    Української  РСР  1 грудня  1991 року,    з  питання   підтримання   резолютивної  частини   АКТу проголошення  незалежності  України  від 24 серпня  1991 року,    -    про створення  Самостійної   української  держави  України,

   було     офіційно    підтримано    не тільки      створення   Самостійної   української  держави  України,   а   і    офіційно    БУЛО     припинено    Українську    РСР    як    УКРАЇНУ,   а    з     нею    і   саму   віртуальну   «Кримську Автономну  РСР»   УКРАЇНИ ,  -   як   Української РСР.

   У   підтвердження   вищенаведених    обставин     ДИВИСЬ  у  Відомостях   Верховної  Ради  України   періоду  1 грудня  1991 року,   офіційну   Відомість   «про результати Всеукраїнського референдуму  Українського народу  1 грудня 1991 року»,  архівна  копія  ЦДАВО  України,  ф.1 оп.28,спр.144, арк. 6.  саме  у   розділі  1.  -  Кримська  РСР ,   -    де    ЗА   підтримання  резолютивної   частини   АКТу проголошення  незалежності  України  від 24 серпня  1991 року,  в  ЧАСТИНІ,   створення  Самостійної української держави  України,  офіційно  проголосувало  54,19  відсотків  всього   дорослого  населення  Кримської  області  Української  РСР  як   УКРАЇНИ.

   Таким   чином    Конституційний   Суд   України    своїм    Рішенням  № 3-зп   від 11 липня 1997 року    у справі  № 1/1909-97 за   конституційним  поданням  Президента України  «щодо відповідності  Конституції України   Постанови Верховної Ради України  від 1 жовтня 1996 року «Про тлумачення статті 98 Конституції України»,  та   його  офіційними  висновками, 

   офіційно   встановив    існування    непереборних  конституційних   перешкод   не   тільки    на    внесення    БУДЬ-КИМ,    після   11  липня  1997 року    ЗМІН   до    первинного  тексту    Конституції  України,   та    на   саме    «Ухвалення   судами   судових  рішень   іменем  УКРАЇНИ, ….»,  

   аж    до   часу,     поки    сама     Конституція     України    від     28 червня  1996   року,    разом    з   її     віртуальною    «Автономною Республікою Крим»   у    її    офіційному  тексті,    НЕ  БУДЕ,   офіційно  прийнята  на  Всеукраїнському референдумі  Українського народу Самостійної української держави України,   саме  у  відповідності  розділами 1 та  7  самої   преамбули  Конституції України;

   Та цим офіційно встановив   офіційне  ІСНУВАННЯ, непереборної   СИЛИ   конституційних   перешкод БУДЬ – КОМУ,  для   офіційного   призначення  та  для   обрання   у відповідності  з положеннями   ст.128  Конституції  України,   жодних   конституційних   професійних  суддів.         

   Тому  відсутність   у   Відомостях  Верховної  Ради  України     після  11 липня  1997 року,       офіційних   доказів    встановлених  розділом 2 ст.152  Конституції  України,   офіційного    прийняття   Конституції  України  від 28 червня  1996 року,  на  Всеукраїнському референдумі  Українського народу Самостійної української держави України, 

   і   стала    САМЕ   тією    непереборною   перешкодою   БУДЬ-КОМУ,    для    призначення    після  11 липня  1997 року     та   ще   до   цього   ЧАСУ,   тим   більше   з дотриманням   розділів  1 та 7  преамбули Конституції  України,  не тільки  жодних  конституційних  виборів   жодного конституційного  Президента України  та  жодних   конституційних   Народних  депутатів України,  жодного  конституційного скликання ;  

   А   і   непереборною   конституційною   перешкодою    для   офіційного   призначення  БУТЬ-КИМ  та  для   обрання   БУТЬ-КИМ,  -   у відповідності  з положеннями   ст.128  Конституції  України,   жодних   конституційних   професійних  суддів.         

   Тому  сама    відсутність   у  Відомостях  Верховної  Ради  України   після  11 липня  1997 року жодних   офіційних   доказів   з    проведення   ще   до   цього   часу      жодних   конституційних  виборів     жодного конституційного   Президента України  та  жодних   конституційних  виборів жодних   конституційних   Народних  депутатів  України    жодного  конституційного скликання, 

   -  у   відсутність  доказів   прийняття  Конституції  України  від 28 червня 1996 року  на  Всеукраїнському  референдумі Українського  народу Самостійної української держави України,

   тим більше   у відповідності   тільки   з розділами  1 та 7  самої Конституції  України,   -   тільки  за    участі   тільки    конституційних    Громадянами  України  всіх  національностей  Українського  народу  Самостійної української держави України,   а   НЕ  самопроголошених  26 серпня  1991 року  нікчемних  «Громадянами України  всіх  національностей»   віртуального  «Народу  України»,   -  з  нікчемними  «Посвідченнями  особи» з найменуванням  «УКРАЇНА» - Паспорт» офіційно не утворених  РВ «УМВС України»;

   І  є  саме  тією   після  11 липня  1997 року    конституційною   непереборною   перешкодою    БУДЬ-КОМУ  та    ще  до цього    ЧАСУ,    щоб    згідно  положень    розділу   1 ст.128   Конституції України,    офіційно   призначити   ще   після   23  липня  1996 року    та   ще  до цього ЧАСУ,    жодного     конституційного    професійного суддю,    тим   більше,    у відповідності  з  розділами 1  та 7  преамбули самої    Конституції України,   -   тільки  з  самих  Громадян  України  всіх  національностей  Українського народу Самостійної української держави України.

   У  підтвердження  вищенаведених  обставин  ДИВИСЬ  самі  положення  розділів  1  та 7  преамбули  Конституції України  від 28 червня 1996 року.

   Тому    дійсна     та     офіційна    відсутність     саме    у   самопроголошених   26 серпня  1991 року  нікчемних    « Громадян України  всіх  національностей»   віртуального  «Народу  України»,

   -  з  нікчемними  «Посвідченнями  особи» з найменуванням  «УКРАЇНА» - Паспорт» офіційно не утворених  РВ «УМВС України»,  у  межах    державної   території    Самостійної    української держави України,    жодних    ще    до   цього часу,   офіційних    ДОКАЗІВ    отримання   ними   саме   конституційного Громадянства України  всіх  національностей  Українського народу  Самостійної української держави України;

   І  є   після    23 липня    1996 року,    саме   тією   наступною    непереборною   перешкодою   для  того    щоб   після  11 липня  1997 року   та   ще  до   цього  часу,   у  відповідності  з   положеннями     розділу  1 ст.128   Конституції України,   -    тільки    на    конституційних   підставах,   офіційно   обрати   тільки   з   конституційних  Громадян України  всіх  національностей  Українського народу  Самостійної української держави України,  -  у відповідності  з розділами 1 та 7  преамбули Конституції  України,  та   тільки  у  конституційній      Верховній  Раді   України   конституційного скликання,  жодних   дійсних    та   конституційних   саме   безстрокових   професійних  суддів.    

   Тому    офіційна   відсутність    у   Відомостях  Верховної  Ради  України   після  11 липня  1997 року  та  ще  до  цього часу  жодних    офіційних    доказів    жодного    призначення     та   проведення   Всеукраїнського  референдуму  Українського  народу  Самостійної  української держави  України,  з прийняття   Конституції України від 28 червня  1996 року;  

   Повністю  підтверджує   саму   відсутність   у   Відомостях  Верховної  Ради  України   після  11 липня  1997 року    та   ще  до  цього часу,    не тільки    жодних    офіційних    доказів    жодного    офіційного призначення  та проведення жодних конституційних виборів  жодних   конституційних    Президентів  України   та   жодних    конституційних   Народних  депутатів  України   жодного  конституційного скликання,    а  і  з  дотриманням   положень   розділів  1 та 7  преамбули Конституції  України,   -   тільки   з  самих   конституційних  Громадян  України  всіх  національностей  саме  Українського  народу  Самостійної української держави  України;

   Та  вищенаведеним   ВЖЕ  повністю  звільняє    від  доказування    в  СУДІ  саму    офіційну     відсутність    після  11 липня  1997 року   у   межах    державної   території  Самостійної  української держави  України,   ще   до   цього часу,  не тільки жодного офіційно   призначеного   конституційного  професійного   судді,   та   жодного   САМЕ    з  останніх,   офіційно    обраного    вже  безстрокового   конституційного  професійного   судді,   а  і   саму   відсутність   доказів    дійсного   та   офіційного   існування   жодних    ще   до цього  ЧАСУ   жодних    конституційних    Президентів  України  та  конституційних   Народних депутатів України  жодного конституційного  скликання.  

   Де   вищенаведеними  обставинами,  САМЕ  непереборної    сили,     вже    повністю    викриваючи,     у   нашому    випадку,     всіх   до    одного     нікчемних       «службових  осіб»   неконституційної   «Державної  судової   адміністрації  України»,   та     всіх   неконституційних   «Президентів  України» та   всіх  неконституційних  «Народних депутатів України»   неконституційного  скликання,  з  нікчемними  «посвідченнями  особи» з  найменуванням  «УКРАЇНА» - «Паспорт»  офіційно не утворених  РВ «УМВС України»,   та   не    ГРОМАДЯН   України  всіх  національностей  Українського народу  Самостійної  української  держави  України,  безпосередньо  встановлених розділами 1 та 7 преамбули Конституції України, 

   у закінченому  злочині     безпосередньо  встановленому положеннями   ч.4 ст. 382 «Невиконання  судового рішення»,  ст.111 «Державна зрада», ст.109 «Захоплення …. державної влади» та  ст.366 «Службове підроблення» КК України,  шляхом  замаху на злочин,  встановлений положеннями  ст. 157 «Перешкоджання виборчому праву»  та  ч.3 ст.110 «посягання  на  територіальну цілісність  і  недоторканість України» ,   ст.375 «Постановлення  суддею  «суддями)  завідомо неправедного вироку, рішення  ухвали  та постанови»,  ч.3 ст.199 « Виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення на Україну, з метою збуту або збут  підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї»  КК України.   

   -  Який    незаперечно   та  повністю  офіційно   підтверджується  не тільки   завідомо    недійсними    записами   у   їх   трудових   книжках,    щодо    їх    нікчемних   «державних   службових  посад»,   у  нашому  випадку   у  неконституційній   «Державній  судовій адміністрації….»   тим більше   офіційно  припиненої  1 грудня  1991 року   «УКРАЇНИ» -  як  Української  РСР;    

   А  тому,    вищенаведеним    вже    повністю   офіційно     підтверджується,   що   незаконні  та  публічні   офіційні   заклики    БУДЬ-КОГО    «Іменем  України»,   саме   у    відсутність  всього   вищенаведеного,     вже     повністю   та    незаперечно    офіційно     суперечать    офіційним   положенням    розділів  1   та   7  самої  преамбули  Конституції України,  та   самій    резолютивній частині    АКТу   проголошення  незалежності   України  від 24 серпня  1991 року,  -    в  ЧАСТИНІ,    створення    Самостійної  української держави України.

   Тим  більше   повністю    суперечать    самій    офіційній   ВОЛІ  Українського народу  Української РСР   на   його  Всеукраїнському  референдумі   1 грудня  1991 року,    з   підтримання  резолютивної  частини  АКТу   проголошення  незалежності  України  від 24 серпня 1991 року,    та   вже   є     більше    ніж     саме   посягання    на    державний   суверенітет   Українського  народу  Самостійної  української держави  України  та   на   його   конституційне    ГРОМАДЯНСТВО,  -  безпосередньо     встановлене    розділами  1  та 7  самої  преамбули  Конституції України від 28 червня 1996 року; 

   А   тому,   БУДЬ-КИМ    публічні     заклики,    публічні     проголошення   або   саме   публічне     встановлення   «Іменем  України»,   у    відсутність     всього    вищенаведеного,    вже    є    відкритим      невизнанням   після  1   грудня  1991 року,   не  тільки    резолютивної  частини  АКТу  проголошення    незалежності  України  від  24 серпня  1991 року,   а   і    самої  Кримської  області   як   частини   державної   території    Самостійної  української держави України,   -   у    якій     в     період   1  грудня  1991 року   та   11 липня   1997  року,   ніколи    офіційно   не  створювалась   «Автономна  Республіка Крим»  УКРАЇНИ   та   її   віртуальний   «Народ  Криму»;   

   Більше того,  вищенаведене,   є   офіційним     невизнанням   самої   офіційної    ВОЛІ   Українського народу   Української  РСР   на   його    Всеукраїнському  референдумі   1 грудня  1991 року,   з питання   підтримання    резолютивної  частини  АКТу проголошення  незалежності України  від 24 серпня 1991 року,  в ЧАСТИНІ, створення  Самостійної української  держави  України;          

   У  підтвердження   вищенаведених   обставин   ДИВИСЬ  розділи    1   та  7  преамбули     Конституції  України    від   28 червня 1996   року   у  Відомостях  Верховної  Ради   України   періоду  23 липня  1996  року,    -     якими     незаперечно    та   повністю     підтверджується    що   Верховна  Рада  України     ДІЄ    тільки    від    імені    Українського народу   Самостійної   української держави  України,   та   тільки    на   підставі    його   офіційного    МАНДАТУ.

   А  підтвердженням  вищенаведеного  є   саме   ті   непереборної    сили   обставин,  що     Українського    народу   УКРАЇНИ,   -  як   Української  РСР,   після  1 грудня  1991 року,   вже   офіційно    НЕ  ІСНУЄ   в   природі,    з   підстав,     офіційного  та   остаточного    припинення  Української  РСР   саме  як   «УКРАЇНИ»  ще   1 грудня   1991 року,    як   і   офіційного   припинення  ще  4  грудня  1991  року    самої   нікчемної   посади    її    нікчемного  «Президента  України»   -  Кравчука  Л.М.;

   У   підтвердження  вищенаведеного   ДИВИСЬ   Постанову    ЦВК  № 60   від  4 грудня  1991 року  по виборах  Президента України  та всеукраїнського  референдуму, в ЧАСТИНІ,  якою   офіційно   встановлено   наступне: -   «Відповідно  до ст.41 Закону України «Про всеукраїнський  та місцеві  референдуми»,   на підставі протоколу про результати всеукраїнського референдуму Центральна виборча комісія по виборах  Президента України та з всеукраїнського референдуму  п о с т а н о в л я є :  АКТ проголошення  незалежності  України  вважати підтвердженим.»;                  

   Таким   чином ухвалені даним судом рішення за результатами розгляду даної справи,   у  відсутність   офіційних   доказів   прийняття   Конституції  України  від  28 червня  1996 року   на  Всеукраїнському  референдумі  Українського  народу  Самостійної  української  держави  України, будуть нікчемними,  та свідчатимуть про невиконання чинної Конституції України і повалення конституційного ладу  шляхом    свідомого   невиконання     наступного,   а саме: 

     1) Постанови  ЦВК  № 60   від  4 грудня  1991 року  по виборах  Президента України  та всеукраїнського  референдуму,  у вищевказаній   в ЧАСТИНІ;

     2)  Рішення Конституційного Суду України від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/2005 по справі № 1-5/2005  «Про офіційне тлумачення положень частин другої, третьої, статті 5 Конституції України»,  в ЧАСТИНІ,  самої   обов’язковості   ВОЛІ  Українського  народу   на   його  Всеукраїнському  референдумі  1 грудня 1991 року,  з підтримання  резолютивної  частини   АКТу проголошення  незалежності  України  від  24 серпня 1991 року; 

     3) Рішення    Конституційного суду України  № 3-зп   від 11 липня 1997 року  у справі  № 1/1909-97 за  конституційним  поданням  Президента України  «щодо відповідності  Конституції України Постанови Верховної Ради України  від 1 жовтня 1996 року «Про тлумачення статті 98 Конституції України», в ЧАСТИНІ,  самої  обов’язковості   ВОЛІ  Українського  народу   на   його  Всеукраїнському  референдумі   з   питання  прийняття  Конституції України  від 28 червня 1996 року;

      4)  Рішення   Конституційного Суду України  від 30 вересня 2010 року № 20рп/2010 по справі № 1-45/2010 «за конституційним поданням 252 народних депутатів  України щодо  відповідності Конституції України ( конституційності) Закону України  «Про внесення змін  до Конституції України»   від 8 грудня 2004 року № 2222-ІV,  -    в ЧАСТИНІ,  самої  обов»язковості,   тільки  конституційних   -    загальних,  прямих  та   рівних   виборів   кандидатів   у  Народні депутати України, та цим  СТВОРЕННЯ  тільки  конституційного  складу  Верховної  Ради  України   конституційного  скликання,  у  спосіб,  безпосередньо  встановлений  положеннями   ст.71  та розділом  1 ст.76  Конституції України,  та   тільки  з самих   Громадян  України  всіх  національностей  Українського народу Самостійної української держави  України,  -   у відповідності  з  положеннями  розділів 1 та 7  самої  преамбули  Конституції України.

   Крім того, як вже зазначалось раніше, будь-які рішення ухвалені даним судом за результатами розгляду даної справи, можна вважати такими, що нівелюють положення частини першої статті 126. Конституції України.  

   На підставі  вищевикладеного,  керуючись  положеннями  розділів 1 та 7 преамбули  Конституції країни  від 28 червня 1996 року, самою  резолютивною   частиною  АКТу проголошення  незалежності  України  від  24 серпня 1991 року, в контексті зафіксованого фактажу що має ознаки закінченого  злочину   безпосередньо  встановленого  положеннями  частини першої статті 109 (повалення конституційного ладу), частини першої статті 111 (державна зрада) частини четвертої статті 382 (невиконання  судового  рішення)  та  частини другої статті 375 (постановлення  суддею (суддями) завідомо  неправосудного вироку, рішення,  ухвали або постанови) Кримінального кодексу України, як Громадяни України Українського народу Самостійної  української держави України, висловлюємо свою недовіру даному суду (як установі яка не відповідає вимогам статті 124. Конституції та не утворена відповідно до статті 125. Конституції України - ЗАКОНОМ), та заявляємо про відвід судді/суддів в даному провадженні, як особі/особам, що не набул(а)и відповідних конституційних повноважень, визначених статтями 127 і 128. Основного закону (Конституції), та не вправі здійснювати правосуддя.

 

Д О Д А Т О К:

 

1.                Архівна копія АКТу ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ від 24 серпня 1991 року – на 1 (одному) арк., стр. 1;

2.                Архівна копія Постанови Верховної Ради Української РСР від 24 серпня 1991 року № 1427-ХІІ «Про проголошення незалежності України» - на 1 (одному) арк., стр. 2;

3.                Архівна копія Закону України від 12 вересня 1991 року № 1543-ХІІ «Про правонаступництво України» - на 2 (двох) арк., стр. 3-4;

4.                Архівна копія Постанови ЦВК від 4 грудня 1991 року № 60 «по виборах Президента України та з всеукраїнського референдуму» та деяких копій запротокольованих результатів – на 4 (чотирьох) арк. стр. 5-8;

5.                Архівна копія Постанови Верховної Ради України від 11 жовтня 1991 року № 1660-ХІІ «Про проведення всеукраїнського референдуму в питанні про проголошення незалежності України» - на 2 (двох) арк., стр. 9-10;

6.                Архівна копія Постанови Верховної Ради України від 28 січня 1992 року № 2067-ХІІ «Про Державний прапор України» - на 1 (одному) арк., стр. 11;

7.                Архівна копія Постанови Верховної Ради України від 19 лютого 1992 року № 2137-ХІІ «Про Державний герб України» - на 1 (одному) арк., стр. 12;

8.                Архівна копія титульної, першої і п’ятдесят третьої сторінки Конституції України від 28 червня 1996 року – на 3 (трьох) арк., стр. 13-15;

9.                Архівна копія Закону України від 28 червня 1996 року «Про прийняття Конституції України і введення її в дію» - на 1 (одному) арк., стр. 16;

10.           Архівна копія указу Президента України від 19 грудня 1996 року № 1230/96 «Про Велику Державну Печатку України» - на 2 (двох) арк., стр. 17-18;

11.           Архівна копія указу Президента України від 29 листопада 1999 року № 1507/99 «Про офіційні символи глави держави», а також копія відповідного Положення, затвердженого даним указом - на 5 (п’ятьох) арк., стр. 19-23;

12.           Копія запиту від Громадської організації «Обє’днана правозахисна група «Багнет Нації» від 20 липня 2020 року № ЗПІ/004/20 до Верховної Ради України та копія відповіді на запит – на 4 (чотирьох) арк., стр. 24-27;

13.           Копія запиту від Громадської організації «Обєднана правозахисна група «Багнет Нації» від 20 липня 2020 року № ЗПІ/005/20 до Верховної Ради України та копія відповіді на запит – на 5 (п’ятко) арк., стр. 28-32;

14.           Архівна копія Закону України від 6 березня 2003 року № 602-IV «Про Державний Гімн України» - на 3 (трьох) арк., стр. 33-35;

15.           Копія запиту від Громадської організації «Обєднана правозахисна група «Багнет Нації» від 27 липня 2020 року № ЗПІ/007/20 до Верховної Ради України та копія відповіді на запит (з додатком) – на 108 (ста восьми) арк., стр. 36-140;

16.           Копія реєстраційної картки, свідоцтва про державну реєстрацію, копія виписки (витягу) і скриншоти з сайту Міністерства юстиції України - Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, про юридичну особу приватного права (суб’єкт господарювання) з назвою «Дніпропетровський окружний адміністративний суд» (код ЄДРПОУ: 34824364) – на 15 (пятнадцятьох) арк., стр. 141-155;

17.           Витяг з офіційного сайту Верховної Ради України (https://www.rada.gov.ua) наразі чинного Закону Української Радянської Соціалістичної Республіки від 5 липня 1991 року № 1295-ХІІ «Про Президента Української РСР» - на 3 (трьох) арк.. стр. 156-158;

18.           Архівна копія указу Президента України від 24 липня 2008 року № 667/2008 «Про призначення суддів» - на 4 (чотирьох) арк., яким фізична особа Сидоренко Д. В. вперше була призначена строком на п’ять років у місцевих адміністративних судах на посаду судді окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим стр. 159-160;

19.           Скриншот з сайту Верховної Ради України (https://www.rada.gov.ua) з вихідними даними про документ - указ Президента України від 24 липня 2008 року № 667/2008 «Про призначення суддів», - на 1 (одному) арк.. стр. 161, який не значиться як чинний, а має позначку «поточна редакція»;

20.           Архівна копія постанови Верховної Ради України від 6 червня 2013 року № 326-VII «Про обрання суддів» - на 3 (трьох) арк., якою фізичну особу Сидоренка Д. В. обрано на посаду судді окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим, безстроково стр. 162-164;

21.           Скриншот з сайту Верховної Ради України (https://www.rada.gov.ua) з вихідними даними про документ - постанову Верховної Ради України від 6 червня 2013 року № 326-VII «Про обрання суддів» - на 1 (одному) арк., яка, чомусь, на сайті позначена позначкою «чинна» стр. 165;

22.           Копія указу Президента України від 6 листопада 2014 року № 853/2014 «Про переведення суддів» - на 3 (трьох) арк., яким фізичну особу Сидоренка Д. В. визначено перевести, з окружного адміністративного суду Автономної Республіки Крим на роботу на посаді судді Дніпропетровського окружного адміністративного суду, як суддю, обраного безстроково стр. 166-168;

23.           Скриншот з сайту Верховної Ради України (https://www.rada.gov.ua) з вихідними даними про документ - указ Президента України від 6 листопада 2014 року № 853/2014 «Про переведення суддів» - на 1 (одному) арк., який, чомусь, на сайті позначено позначкою «чинний» стр. 169.

   ВСЬОГО В ДОДАТКУ ПРОНУМЕРОВАНО 169 (сто шістдесят дев’ять) аркушів.

   Зміст даної заяви буде опубліковано на сайті «Багнет Нації»: https://bagnetnacii.blogspot.com

Хронологія даного питання в матеріалах на сайті "Багнет Нації": Поцріот філатов вирішив влаштувати державний переворот?

Група відомих правозахисників Дніпра представлятиме позивачів у справі проти Дніпроміськради

Жодних «шкурняків» - виключно інтереси громади: яке рішення Дніпроміськради ми скасовуємо

Окружний адмінсуд Дніпра зобов’язав міськраду надати правоустановчі документи

Суддя Лозицька самовідвелася у справі щодо рішення Дніпроміськради. І тому є вагомі причини…

В своїй ухвалі про самовідвід суддя Лозицька заявили про тиск щодо неї з боку представників позивачів

Заяви судді Лозицької є безпідставними, а її поведінка неприпустимою – черговий запит до суду

No comments – укази про призначення судді Лозицької І. О.

Між молотом і ковадлом: вже третій суддя накивав п’ятами від розгляду справи про незаконне рішення приватної Дніпроміськради

Верховна Рада не реєструвала, а Казначейство не обслуговує: як вилазить «фількина грамота» щодо компетенції (легітимності) Дніпроміськради

Дисциплінарна скарга до ВРП і ВККСУ стосовно поведінки судді окружного адмінсуду Дніпра

Дніпропетровський окружний адмінсуд про повноваження своїх суддів

В Дніпрі відбулося підготовче засідання щодо скасування незаконного рішення «міської ради»

Підсумовуючи друге підготовче засідання в справі щодо скасування рішення Дніпроміськради

«Антиконституційний хор» судді Олійника?

Суддя Олійник підтвердив відсутність «в природі» правоустановчих документів Дніпроміськради

В справі по скасуванню рішення ДМР заявлено відвід судді Олійнику

Навіщо суддя Олійник В. М. перевищує владні повноваження?

Судді ДОАС Олійнику В. М., вдруге, заявлено про відвід

16.07.2019: відвід судді ДОАС Олійника В. М., втретє – відеоблок

30.07.2019 відвід судді ДОАС Олійника В. М., втретє – заява + відео

Сказано – Зроблено!: скарга до ВРП на поведінку судді ДОАС Олійника В. М.

Дніпро: у справі щодо скасування незаконного рішення Дніпроміськради "самовідвівся" четвертий суддя (відео)

Найкращою рекламою діяльності ГО «Багнет Нації», є ухвала судді ДОАС Олійника В. М., про самовідвід

Найкращою рекламою діяльності ГО «Багнет Нації» є ухвала судді ДОАС Олійника В. М., про самовідвід

Дніпро: у справі щодо скасування незаконного рішення неконституційної міськради самовідвівся п’ятий суддя

Суддя ДОАС Олійник поскаржився до ВРП і ГПУ про втручання в його діяльність

Дніпро: на підтвердження нелегітимності міськради самовідвівся шостий суддя – ухвала

В Дніпрі відводять суддю із-за його призначення Президентом УРСР Зеленським

Відсутність державних символів і повноважень не є аргументацією для відводу судді

ВРП не підтвердила тиску на правосуддя з боку ГО «Багнет Нації» - висновок і рішення ВРП

В Дніпрі зареєстровано заяву про злочин на мера Філатова і членів його злочинного угруповання

В Дніпрі відбулася Установча конференція ГО «Державотворець», трохи суду, і багато силовиків

Підсумки місячного «кошмарингу» системи: шосте коло правового коловрату

Дніпро: Коловратовірус як інфекційноконституційна пошесть в лікуванні недосуддів Жовтневого суду УРСР

Поліцейські Соборного ВП Дніпра вивчатимуть КПК в рамках відкритих на них кримінальних проваджень

"Державотворці" Дніпра започаткували «правовий коловрат» в Соборному районі міста

В Дніпрі складено вісім заяв про злочин на колегію суддів ТААС

Наша пісня гарна й нова… «ДМР! Де, установчі документи???»

В Дніпрі триває відновлення конституційного ладу, навіть в умовах «карантину»

Суддя ДОАС Голобутовський переніс засідання у зв’язку з неявкою відповідача (відео і текст клопотання)

Конституційна драма: черговий самовідвід судді у справі щодо скасування незаконного рішення ДМР – ухвала

В Дніпрі зареєстровано п’ять заяв на суддю ДОАС Кадникову, через неправосудне рішення

Читайте також: КОАТУУ | Державний класифікатор об'єктів адміністративно-територіального устрою України

АМУР-НИЖНЬОДНІПРОВСЬКА РАЙОННА У МІСТІ ДНІПРІ РАДА, ЯК СУБ’ЄКТ ГОСПОДАРЮВАННЯ

ІНДУСТРІАЛЬНА РАЙОННА У МІСТІ ДНІПРІ РАДА, ЯК СУБ’ЄКТ ГОСПОДАРЮВАННЯ

НОВОКОДАЦЬКА (ЛЕНІНСЬКА) РАЙОННА У МІСТІ ДНІПРІ РАДА, ЯК СУБ’ЄКТ ГОСПОДАРЮВАННЯ

САМАРСЬКА РАЙОННА У МІСТІ ДНІПРІ РАДА, ЯК СУБ’ЄКТ ГОСПОДАРЮВАННЯ

СОБОРНА (ЖОВТНЕВА) РАЙОННА У МІСТІ ДНІПРІ РАДА, ЯК СУБ’ЄКТ ГОСПОДАРЮВАННЯ

ЦЕНТРАЛЬНА (КІРОВСЬКА) РАЙОННА У МІСТІ ДНІПРІ РАДА, ЯК СУБ’ЄКТ ГОСПОДАРЮВАННЯ

ЧЕЧЕЛІВСЬКА (КРАСНОГВАРДІЙСЬКА) РАЙОННА У МІСТІ ДНІПРІ РАДА, ЯК СУБ’ЄКТ ГОСПОДАРЮВАННЯ

ШЕВЧЕНКІВСЬКА (БАБУШКІНСЬКА) РАЙОННА У МІСТІ ДНІПРІ РАДА, ЯК СУБ’ЄКТ ГОСПОДАРЮВАННЯ

Сталося!!! Мін’юст підтвердив, що Дніпроміськрада – приватна установа!

СБУ «на олівець»: реєстраційна справа виконавчого комітету ДМР

«Громадські слухання» по обговоренню проекту статуту територіальної громади Дніпра

Викидень Дніпровської міськради КП «Міські причали» ДМР – реєстраційні документи

КП «Жилсервіс – 2» ДМР: матеріали реєстраційної справи

«Курка – то не птах, а Дніпроміськрада – то не орган місцевого самоврядування!» – документи реєстраційної справи ДМР

КП «Жилсервіс – 2» ДМР: вся суть КП, в табличці із пап’є-маше

КП «Теплотранс» зізнається у скоєному злочині і пропонує стати співучасником – відповідь на запит

Когнітивний дисонанс: КП «Муніципальна варта» ДМР з КВЕДом діяльності приватних охоронних структур – реєстраційні документи

Ляпи невігласів, чи свідоме підроблення документів – реєстраційні дані Дніпроміськради і її виконкому

Виконавчий комітет ДМР – неконституційний орган (документи свідчать)

Дніпропетровська міська рада – неконституційний орган (документи свідчать)

Інформаційна бомба або початок кінця: Увага!!! Всі міські, сільські, районні і обласні ради зареєстровані як суб’єкти підприємницької діяльності – унікальні документи на сайті "Багнет Нації"

Дніпроміськрада та виконавчий комітет, як приватні підприємства – витяги з реєстру

Дніпроміськрада – сурогатний орган місцевого самоврядування (відповіді на інфозапити)

Інформаційна бомба або початок кінця: законодавства, яке регулює утворення органів влади і місцевого самоврядування, не існує – відповідь ВРУ

Конституційна драма: черговий самовідвід судді у справі щодо скасування незаконного рішення ДМР – ухвала

Не дозволимо узурпацію місцевого самоврядування в Дніпрі

Демарш колегії суддів у Дніпрі - ухвала

Дніпро: зупиняючи повалення конституційного ладу - відео

Телеграм: https://t.me/bagnetnacii
Фейсбук: https://www.facebook.com/groups/bagnetnacii
Сайт: http://bagnetnacii.blogspot.com

Фінансову підтримку діяльності громадського об’єднання ГО «Багнет Нації» можна здійснити переказом на картку ПриватБанку № 5168 7427 1422 2175 на ім’я Сергій Філіпенко. Дякуємо за Ваш вагомий внесок у відновлення конституційного устрою України!