Другий відвід судді Дупляка С. А. у справі по ОК "ГК "ТАВРІЯ 1"

 

Господарський суд

Дніпропетровської області

Україна, 49027, місто Дніпро,

вул. Володимира Винниченка, 1,

приймальня голови суду (056)377-18-58;

канцелярія (056)377-19-02;

гаряча лінія (056)377-33-56,

e-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua

 

                                                        Позивач: Сергій Веніамінович Філіпенко

e-mail: svf2011@ukr.net

 

 

                                                                   Відповідач: Обслуговуючий кооператив «Гаражний

Кооператив «ТАВРІЯ 1»,

код ЄДРПОУ - 36162640

Україна, 49000, місто Дніпро,

проспект. Б. Хмельницького, 31-В,

Електронний кабінет юридичної особи в

ЄСІТС – відсутній

Керівник – Красота Сергій Степанович,

 

Суддя Дупляк С. А.

Справа № 904/3674/24

 

1 грудня 1991 року за результатами Всеукраїнського референдуму волею Українського народу було проголошено незалежність України та створено Самостійну українську державу України (скорочено – СУД України). Це історичний факт, що має юридичне значення, та який  покладено в преамбулу (основу) чинної Конституції України (документ: 254к/96-ВР), прийняту 28 червня 1996 року на п’ятій сесії Верховної Ради України

(див. Рішення КСУ від 14 липня 2021 року № 1-р/2021)                                  

 

ЗАЯВА № 06

про висловлення недовіри та заявлення відводу судді Господарського суду Дніпропетровської області Дупляку С. А. в справі № 904/3674/24 як особі, яка одноособово представляє неутворений відповідно до Конституції України (законом) та вже ліквідований Указом Президента суд  

 

   В провадженні судді Господарського суду Дніпропетровської області Дупляка С. А. перебуває моя позовна заява від 19 серпня 2024 року (Справа № 904/3674/24) до юридичної особи з назвою Обслуговуючий кооператив «Гаражний кооператив «ТАВРІЯ 1» (код ЄДРПОУ: 36162640; код КВЕД 81.10), (далі - Відповідач), про скасування незаконного рішення Загальних зборів ОК «ГК «ТАВРІЯ 1» від 14.09.2021 року щодо виключення мене із членів гаражного кооперативу та визнання даного рішення протиправним.

   16 жовтня 2024 року мною, через канцелярію Господарського суду Дніпропетровської області була подана заява про відвід судді Дупляка Степана Анатолійовича у справі № 904/3674/24 як особі, яка не може документально підтвердити своє законне призначення на відповідну відповідальну посаду професійного судді на штатній посаді в суді, утвореному відповідно до вимог Конституції України (відповідним, конкретним законом), а також через неможливість підтвердження державної реєстрації в ЄДРНПА указу про його призначення  на  відповідну відповідальну посаду, в порядку, встановленим  Конституцією України.

   Того ж дня, дана заява була розглянута суддею Дупляком С. А., та за результатами її розгляду суд ухвалив: Визнати необґрунтованим заявлений відвід судді Дупляка С.А. від розгляду справи № 904/3674/24. Матеріали справи № 904/3674/24 передати для вирішення питання щодо розгляду заяви про відвід судді Дупляка С.А. складом суду, який визначається у порядку ст. 32 ГПК України.

   Розпорядженням керівника апарату Господарського суду Дніпропетровської області № 486 від 17.10.2024, відповідно до пункту 2.3.25 Положення про автоматизовану систему документообігу суду, було призначено повторний автоматичний розподіл матеріалів справи за вх. № 4-4332/24 справи № 904/3674/24.

   Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судових справ між суддями від 17.10.2024 заяву про відвід судді Дупляка С.А. передано судді Бажановій Ю. А.

   18 жовтня 2024 року суддею Бажановою Юлією Андріївною була розглянута моя заява про відвід судді Дупляка Степана Анатолійовича від 16.10.2024 року, за результатами розгляду якої було постановлено ухвалу, якою суд вирішив відмовити у задоволенні зазначеної заяви.

   З огляду на наведене вище хочу зазначити, що частиною другою статті 15 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» закріплено, що суддя, який розглядає справу одноособово, діє як суд. Крім того наголошую на тому, що частиною першою статті 26 Закону України від 12 травня 2015 року № 389-VIII «Про правовий режим воєнного стану» встановлено, що правосуддя на території, на якій введено воєнний стан, здійснюється лише судами. На цій території діють суди, створені відповідно до Конституції України.

   Скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється (ч.2 ст.26 ЗУ № № 389-VIII).

   Створення надзвичайних та особливих судів не допускається (ч.4 ст.26 ЗУ № № 389-VIII).

   В своєму Рішенні № 15-рп/2002 від 9 липня 2002 року справа № 1-2/2002 (яке є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим) Конституційний Суд України встановив, що для забезпечення судового захисту Конституція України (254к/96-ВР)  у  статті  124  встановила  принципи  здійснення правосуддя виключно судами, неприпустимості делегування функцій судів та їх привласнення іншими органами чи посадовими особами та визначила юрисдикцію судів. Зазначені принципи забезпечують здійснення конституційного права на судовий захист, яке не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або  надзвичайного  стану (стаття 64 Конституції України (254к/96-ВР).

   Даною заявою, Я (позивач), вдруге висловлюю недовіру представленому у справі № 904/3674/24 складу суду та заявляю про відвід головуючому судді Господарського суду Дніпропетровської обасті Дупляку Степану Анатолійовичу, з огляду на наведені нижче доводи і аргументи, підкріплені доданими неспростовними доказами, які не потребують доказування у суді, а саме:

 

1.   Конституція України не вводилася в дію її прийняттям на всеукраїнському референдумі;

 

   Відповідно до Указу Президента України від 26 червня 1996 року № 467/96 «Про проведення всеукраїнського референдуму з питання прийняття нової Конституції України» було постановлено:

1.             Провести 25 вересня 1996 року всеукраїнський референдум з питання прийняття нової Конституції України.

2.             Винести для прийняття всеукраїнським референдумом текст проекту Конституції України, схвалений Конституційною комісією 11 березня 1996 року і прийнятий за основу Верховною Радою України 24 квітня 1996 року.

   Введення нової Конституції України в дію всеукраїнським референдумом обумовлено нормами прямої дії самої нової Конституції України (документ: 254к/96-ВР від 28 червня 1996 року), та раніше, - вимогами умов Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» (документ: 1к/95-ВР від 8 червня 1995 року).

   Згідно даного Договору в частині IV статті 61 Розділу VIII «ЗАКЛЮЧНІ ПОЛОЖЕННЯ» Сторони дійшли згоди, цитую: «До прийняття нової Конституції України Сторони суворо дотримуватимуться положень цього Конституційного Договору і діятимуть у повній відповідності до нього. До прийняття нової Конституції Сторони не виноситимуть на всеукраїнський референдум, консультативний референдум та опитування громадської думки інших питань,  крім  прийняття  нової Конституції України, текст якої буде узгоджений Сторонами».

   Наступного дня після зазначеного вище Указу Президента тодішній Голова Парламенту Олександр Мороз підписує Постанову Верховної Ради України від 27 червня 1996 року № 253/96-ВР «Про процедуру продовження розгляду проекту Конституції України у другому читанні», де другим пунктом визначено, цитую: «Встановити, що на всеукраїнський референдум може бути винесений текст проекту Конституції України, доопрацьований Тимчасовою спеціальною комісією і прийнятий Верховною Радою України у другому читанні відповідно до вимог Регламенту з урахуванням зауважень і пропозицій Президента України, поданих в порядку узгодження зазначеного тексту проекту Конституції  України згідно  з частиною IV Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України (1к/95-ВР)».

   Та вже наступного календарного дня (28 червня 1996 року), наступним порядковим документом після прийнятого парламентом Закону України «Про прийняття Конституції України і введення її в дію» (документ: 254/96-ВР від 28 червня 1996 року), та проекту самої нової Конституції України (документ: 254к/96-ВР від 28 червня 1996 року), була прийнята Постанова Верховної Ради України від 28 червня 1996 року № 255/96-ВР «Про Указ Президента «Про проведення всеукраїнського референдуму з питання прийняття нової Конституції України» згідно якої Парламент звертався до Президента із пропозицією, цитую: «Звернутися до Президента України з пропозицією відкликати Указ Президента України "Про проведення всеукраїнського референдуму з питання прийняття нової Конституції України"».

   Наступним Указом Президента України від 1 липня 1996 року № 489/96 «Про визнання таким, що втратив чинність, Указу Президента України від 26 червня 1996 року № 467» було постановлено, цитую: «Визнати таким, що втратив чинність, Указ Президента України від 26 червня 1996 року № 467 «Про проведення всеукраїнського референдуму з питання прийняття нової Конституції України».

   Отже, маємо констатувати факт невиконання домовленостей Сторонами Договору, та вчинення незаконних, нічим не регламентованих юридичних дій вже після прийняття нової Конституції України особами, які після її прийняття автоматично втратили відповідні повноваження.    

   Також, слід констатувати невиконання Закону України «Про прийняття Конституції України і введення її в дію» (документ: 254/96-ВР від 28 червня 1996 року), яким, фактично припинялася дія Конституції (Основного  Закону) України (888-09) від 20 квітня 1978 року та приймався проект нової Конституції України (254к/96-ВР) від 28 червня 1996 року, в якому зокрема йшлося:

   Стаття 1. Прийняти Конституцію України (254к/96-ВР).

   Стаття 2. Визнати такою, що втратила чинність, Конституцію (Основний  Закон) України (888-09) від 20 квітня 1978 року з наступними змінами і доповненнями.

   Стаття 3. Визнати таким, що втратив чинність, Конституційний Договір  між Верховною  Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної  влади  і місцевого  самоврядування  в Україні на період до прийняття нової Конституції України" (1к/95-ВР) у   зв'язку з прийняттям Конституції України.   

   В своїх рішеннях Конституційний Суд України (далі – КСУ) неодноразово та однозначно зауважував про необхідність прийняття нової Конституції України виключно українським народом, і виключно на всеукраїнському референдумі.

   Водночас додаткове визначення у рішеннях, висновках Конституційного Суду України порядку їх виконання не скасовує і не підміняє загальної обов’язковості їх виконання (з рішення КСУ від 14 грудня 2000 року № 15-рп/2000). Так, зокрема:

 

В офіційному тлумаченні положень частини другої, третьої, четвертої статті 5 в Рішенні Конституційного Суду України № 6-рп/2005 від 05.10.2005 зазначено:

   Конституція України (254к/96-ВР), прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 року від імені Українського народу, є вираженням його суверенної волі (преамбула Конституції України).

   Згідно зі статтею 5 Основного Закону України (254к/96-ВР) носієм суверенітету і єдиним  джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної  влади та органи місцевого самоврядування (частина друга); виключно народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, яке не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами (частина третя), (поняття «народ» застосовано у значенні «Український народ - громадяни України всіх національностей» - з висновку КСУ від 13 листопада 2019 року № 5-в/2019).

   Положення "носієм суверенітету... є народ" закріплює принцип народного суверенітету, згідно з яким влада Українського народу є первинною, єдиною і невідчужуваною, тобто органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснюють владу в Україні, що походить від народу.  У Рішенні Конституційного Суду України від 11липня 1997 року N 3-зп (v003p710-97) (справа  щодо конституційності тлумачення Верховною Радою України статті 98 Конституції України (254к/96-ВР) зазначено, що прийняття Конституції України Верховною Радою України було  безпосереднім актом реалізації суверенітету народу (абзац перший пункту 4 мотивувальної частини).

   На думку Конституційного Суду України, положення частини третьої статті 5 Конституції України (254к/96-ВР) треба розуміти так,  що народ як носій суверенітету і єдине  джерело  влади може реалізувати своє право визначати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції  України на всеукраїнському референдумі.

   "Воля народу, - наголошується в Загальній декларації прав людини (995_015), - повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні провадитись при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування" (частина третя статті 21).

   Влада народу здійснюється в межах території держави у спосіб і формах, встановлених  Конституцією (254к/96-ВР) та законами України. На думку Конституційного Суду України, реалізація громадянами України конституційних прав і свобод, передусім права голосу на виборах і референдумі, є складовою процесу здійснення влади народом безпосередньо. При цьому кожен  громадянин зобов'язаний неухильно додержуватися вимог Конституції (254к/96-ВР) та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (частина перша статті 68  Конституції України, абзац четвертий пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 року N 4-рп/2001 (v004p710-01) (справа щодо завчасного сповіщення про мирні зібрання).

   Основним Законом України (254к/96-ВР) гарантовано здійснення народом влади також через сформовані у встановленому Конституцією та законами України порядку органи законодавчої, виконавчої, судової влади та органи місцевого самоврядування (частина друга статті 5).

   Чинна Конституція України (254к/96-ВР) прийнята Верховною Радою України від імені  Українського народу - громадян України всіх національностей (преамбула Конституції  України).  Тобто при прийнятті 28 червня 1996 року Конституції України (254к/96-ВР) суверенна воля народу булла опосередкована Верховною Радою України. Із нормативно-правового змісту  положень частин другої,  третьої статті 5 Основного Закону України (254к/96-ВР), за якими народ є носієм  суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні та народові належить право визначати і змінювати конституційний лад в Україні, випливає, що народ має право приймати нову Конституцію України.

   Конституція  України  (254к/96-ВР) забороняє узурпацію належного  виключно   народові   права   визначати   і   змінювати конституційний лад в Україні державою,  її органами або посадовими особами.  Узурпація означає,  зокрема,  привласнення  переліченими суб'єктами права,  яке передусім належить народові,  вносити зміни до Конституції України   (254к/96-ВР)  у  спосіб,  який  порушує порядок,   визначений   розділом  XIII  чинного  Основного  Закону України,  в тому числі усунення народу від реалізації  його  права визначати і змінювати конституційний лад в Україні.  Тому будь-які дії держави,  її органів або  посадових  осіб,  що  призводять  до
узурпації   права  визначати  і  змінювати  конституційний  лад  в Україні,  яке належить виключно народові,  є  неконституційними  і незаконними.

   Розглядаючи   положення   частини   четвертої  статті  5 Конституції України   (254к/96-ВР)  "ніхто  не  може  узурпувати державну  владу" у системному зв'язку з положеннями частин другої, третьої цієї статті, іншими положеннями Основного Закону  України, Конституційний Суд України дійшов висновку, що узурпація державної влади означає неконституційне або незаконне її захоплення органами державної  влади  чи  органами місцевого самоврядування,  їх посадовими особами, громадянами чи їх об'єднаннями тощо.

   Гарантією недопущення  узурпації державної влади є,  зокрема, закріплені Конституцією України (254к/96-ВР) принципи здійснення державної влади на засадах її поділу на законодавчу,  виконавчу та судову (частина перша статті 6) та положення, згідно з яким органи державної  влади  та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19).  Про це йдеться і в Рішенні Конституційного Суду України у  справі  про  фінансування судів від 24 червня 1999 року N 6-рп/99 (v006p710-99) (абзац  перший  пункту  2  мотивувальної частини).

   Враховуючи викладене Конституційний Суд України в и р і ш и в:

1. Положення частини  другої  статті  5  Конституції  України (254к/96-ВР)   "носієм  суверенітету  і  єдиним джерелом влади в Україні є народ" треба  розуміти  так,  що  в  Україні  вся  влада належить   народові.   Влада   народу   є   первинною,   єдиною  і невідчужуваною  та здійснюється народом    шляхом вільного волевиявлення через вибори, референдум, інші форми безпосередньої демократії у порядку,  визначеному Конституцією (254к/96-ВР)  та законами України, через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, сформовані відповідно до Конституції  та  законів України.

Результати народного  волевиявлення у визначених Конституцією (254к/96-ВР) та законами України формах безпосередньої демократії є обов'язковими.

2. Положення  частини  третьої  статті  5 Конституції України (254к/96-ВР) "право визначати і змінювати конституційний  лад  в Україні  належить  виключно  народові  і  не  може бути узурповане державою,  її органами або посадовими особами" треба розуміти так, що  тільки  народ  має  право безпосередньо шляхом всеукраїнського референдуму  визначати  конституційний лад  в   Україні,   який закріплюється    Конституцією    України,    а   також   змінювати конституційний лад внесенням змін до Основного  Закону  України  в порядку, встановленому його розділом XIII.

Належне виключно народові право визначати і змінювати конституційний лад в Україні не може бути привласнене у  будь-який спосіб державою, її органами або посадовими особами.

3. Положення  частини  четвертої статті 5 Конституції України (254к/96-ВР) "ніхто не може  узурпувати  державну  владу"  треба розуміти як заборону захоплення державної влади шляхом насилля або в інший неконституційний чи незаконний спосіб  органами  державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, громадянами чи їх об'єднаннями.

4. Припинити конституційне провадження у справі за конституційним  поданням  народних  депутатів України про офіційне тлумачення положень частини першої статті 103 Конституції  України (254к/96-ВР)  в контексті положень її статей 5,  156 на підставі статті  45,  частини  першої  статті  93   Закону   України   "Про Конституційний Суд України" (422/96-ВР).

5. Рішення  Конституційного  Суду  України  є обов'язковим до виконання  на  території  України,  остаточним  і  не  може   бути оскаржене.

В офіційному тлумаченні положень частини другої, третьої статті 5 в Рішенні Конституційного Суду № 6-рп/2008 від 16.04.2008 зазначено:

 

   Конституція України визначає народ носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні (частина друга статті 5). У Рішенні від 3 жовтня 1997 року № 4-зп (справа про набуття чинності Конституцією України) Конституційний Суд України роз'яснив, що "Конституція України як Основний Закон держави за своєю юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу" (абзац другий пункту 2 мотивувальної частини).

Установча влада є виключним правом народу. Порядок здійснення установчої влади народом визначається Конституцією і законами України. Відповідно до статті 5 Конституції України народ має виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. "На думку Конституційного Суду України, положення частини третьої статті 5 Конституції України треба розуміти так, що народ... може реалізувати своє право визначати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України на всеукраїнському референдумі" (абзац четвертий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/2005 (справа про здійснення влади народом).

   "Прийняття Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який тільки одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття. Це підтверджується пунктом 1 статті 85 Конституції України, яка не передбачає права Верховної Ради України на прийняття Конституції України, а також статтею 156 Конституції України, згідно з якою законопроект про внесення змін до розділів, які встановлюють засади конституційного ладу в Україні, після його прийняття у Верховній Раді України має затверджуватись всеукраїнським референдумом" (абзац перший пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 11 липня 1997 року № 3-зп (справа щодо конституційності тлумачення Верховною Радою України статті 98 Конституції України).

   Згідно з правовою позицією, викладеною в Рішенні Конституційного Суду України від 3 жовтня 1997 року № 4-зп, "установча влада по відношенню до так званих встановлених влад є первинною: саме в Конституції України визнано принцип поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову (частина перша статті 6) та визначено засади організації встановлених влад, включно законодавчої. Прийняття Конституції України Верховною Радою України означало, що у даному випадку установча влада була здійснена парламентом" (абзац другий пункту 2 мотивувальної частини).

   У Рішенні від 5 жовтня 2005 року № 6-рп/2005 Конституційний Суд України зазначив, що "влада народу здійснюється в межах території держави у спосіб і формах, встановлених Конституцією та законами України" (абзац п'ятий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини). Отже, на думку Конституційного Суду України, прийняття нової Конституції України (нової редакції) може бути здійснене установчою владою у спосіб і формах, встановлених Конституцією та законами України.

   Процес прийняття нової Конституції України (нової редакції) може бути започаткований лише після з'ясування волі Українського народу щодо необхідності прийняття нової Конституції України. У Рішенні Конституційного Суду України від 27 березня 2000 року № 3-рп/2000 закріплено: "Питання, викладені в ... пункті 6 ("Чи згодні Ви з тим, що Конституція України має прийматися всеукраїнським референдумом?") статті 2 Указу, суперечать Конституції України... Викладене в пункті 6 статті 2 Указу питання виноситься на всеукраїнський референдум без з'ясування волі народу щодо необхідності прийняття нової Конституції України і, отже, ставить під сумнів чинність Основного Закону України, що може призвести до послаблення встановлених ним основ конституційного ладу в Україні, прав і свобод людини і громадянина" (абзаци перший, п'ятий підпункту 4.4 пункту 4 мотивувальної частини).

   Положення статті 75 Конституції України, за яким єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, не означає, що народ безпосередньо на референдумі не може приймати закони, оскільки саме народ є єдиним джерелом влади в Україні (частина друга статті 5 Конституції України). Свою правову позицію Конституційний Суд України виклав у Рішенні від 14 грудня 2000 року № 15-рп/2000 (справа про порядок виконання рішень Конституційного Суду України): "Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні (стаття 75 Конституції України). Це означає, що право приймати закони, вносити до них зміни у разі, коли воно не здійснюється безпосередньо народом (статті 5, 38, 69, 72 Конституції України), належить виключно Верховній Раді України (пункт 3 частини першої статті 85 Конституції України) і не може передаватись іншим органам чи посадовим особам" (абзац другий пункту 3 мотивувальної частини).

   Конституція України передбачає випадки затвердження Верховною Радою України нормативно-правових актів, прийнятих іншим органом. Зокрема, в пункті 31 частини першої статті 85 Основного Закону України визначено повноваження Верховної Ради України щодо затвердження указів Президента України про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, про оголошення окремих місцевостей зонами надзвичайної екологічної ситуації. В частині першій статті 135 Конституції України встановлено затвердження Верховною Радою України Конституції Автономної Республіки Крим, яку приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Проте жодна із статей Основного Закону України не передбачає затвердження Верховною Радою України рішень, прийнятих всеукраїнським референдумом.

   Отже, рішення всеукраїнського референдуму щодо прийняття законів (внесення до них змін або скасування законів) є остаточним і не потребує затвердження або схвалення Верховною Радою України чи будь-якими іншими органами державної влади України.

   Враховуючи викладене Конституційний Суд України вирішив:

1. В аспекті порушеного у конституційному поданні питання положення частини другої статті 72 у системному зв'язку зі статтею 5 Конституції України слід розуміти так, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні може реалізувати на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою своє виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні шляхом прийняття Конституції України у порядку, який має бути визначений Конституцією і законами України.

2. В аспекті конституційних подань положення частини другої статті 72 Конституції України в контексті положень статті 5 Конституції України треба розуміти так, що народ як носій суверенітету і єдине джерело влади в Україні, здійснюючи своє волевиявлення через всеукраїнський референдум за народною ініціативою, може в порядку, який має бути визначений Конституцією і законами України, приймати закони України (вносити до них зміни), крім законів, прийняття яких на референдумі не допускається згідно з Конституцією України.

3. Положення частини другої статті 94 Конституції України необхідно розуміти так, що процедура підписання і оприлюднення законів, встановлена нею, не застосовується до законів, прийнятих референдумом.

4. Положення частин другої, третьої статті 5, статті 69 Конституції України слід розуміти так, що рішення всеукраїнського референдуму щодо прийняття законів є остаточним і не потребує будь-якого затвердження, в тому числі Верховною Радою України.

5. Звернути увагу Верховної Ради України, народних депутатів України, Президента України на необхідність ініціювання та приведення існуючого законодавства України з питань референдумів у відповідність до норм чинної Конституції України.

6. Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскаржене.

З повним текстом даних рішень можна ознайомитись на сайті Верховної Ради України (https://www.rada.gov.ua).

   З огляду на наведене вище слід констатувати про наявне порушення порядку прийняття нової Конституції України, на чому безпосередньо й наполягає Конституційний Суд України. А також слід зауважити про відсутність офіційного підтвердження відповідною постановою Центральної виборчої комісії (далі – ЦВК), історичного факту, що має юридичне значення - введення нової Конституції України (документ: 254к/96-ВР) в дію, шляхом прийняття її на всеукраїнському референдумі.

   Так, раніше, відповідною постановою ЦВК № 60 від 4 грудня 1991 року «По виборам Президента України та з всеукраїнського референдуму» відбулося офіційне підтвердження історичного факту, що має юридичне значення – стосовно результатів всеукраїнського референдуму від 1 грудня 1991 року про затвердження «Акту проголошення незалежності України» щодо проголошення незалежності України та створення нової української держави з її повною назвою – «Самостійна українська держава України». В резолютивній частині зазначеної постанови ЦВК № 60, зокрема зазначено: «Акт проголошення незалежності України вважати підтвердженим». Таким чином ЦВК офіційно підтвердила затвердження волі українського народу на всеукраїнському референдумі та зокрема самої резолютивної частини Акту, в частині створення Самостійної української держави України. Водночас, ЦВК не надавало жодного офіційного підтвердження щодо обрання першим Президентом України Кравчука Л. М., а відповідно, не може й існувати такого поняття як «новообраний президент».

 

2.   Відсутня конституційна системи судоустрою новоствореної Самостійної української держави України;

 

   Наслідком незатвердження нової Конституції України на всеукраїнському референдумі є, крім іншого, хаотичне, всупереч встановленим нормам і правилам внесення антиконституційних змін і доповнень до Конституції України, зокрема, до її розділів (на приклад: Розділ VIII «ПРАВОСУДДЯ»), окремі статті яких вже були розтлумачені низкою рішень КСУ, а відповідно - являються нормами прямої дії, не можуть змінюватись та є обовязковими до виконання на всій території України.

   Відсутність встановленої самою Конституцією системи судоустрою, визначеної нормами статті 125 Конституції України (документ: 254к/96-ВР – без змін і доповнень) в безпосередньому правовому зв’язку з нормами статті 124 Конституції України, відповідно до яких правосуддя в Україні (читай через Преамбулу – в Самостійній українській державі України) здійснюється виключно судами. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Народ (читай - Український народ) безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних (стаття 125 КУ в першій, - конституційній редакції).

   З цього приводу слід зазначити, що самою новою Конституцією України (документ: 254к/96-ВР – без змін і доповнень) згідно абзацу першого пункту 12 Розділу «ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ», визначено конституційний строк (п’ять років) на формування системи судів загальної юрисдикції в Україні (читай через Преамбулу – в Самостійній українській державі України), де відповідно до частини другої статті 125 Конституції найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

   Отже, остаточною, крайньою датою формування системи судоустрою в Україні та утворення системи відповідних судів загальної юрисдикції, самою новою Конституцією України (документ: 254к/96-ВР) встановлено 28 червня 2001 року.

   Слід констатувати, що на зазначену, встановлену самою Конституцією України дату (28 червня 2001 року), конституційної системи судоустрою сформовано не було. Відсутня конституційна система судоустрою, і на даний час.

   Існуюча наразі система судоустрою є такою, що суперечить вимогам встановленим самою Конституцією України (документ: 254к/96-ВР - без змін і доповнень).

   Сьогодні, за мовчазної згоди цілої армії українських юристів та фахівців в області гуманітарних наук і права, різного рівня, відповідно до пункту п’ятого розділу ХІІ «ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ» Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» найвищим судовим органом у неконституційній системі судів загальної юрисдикції, який здійснює правосуддя (а не судочинство), вважається неутворений в конституційний спосіб Верховний Суд.

   Так, після неконституційного внесення змін і доповнень до неприйнятої на всеукраїнському референдумі Конституції України (документ: 254к/96-ВР), в її Преамбулу та до розділу «ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ», низкою манкуртів-апатридів (фізичних осіб без національності та у відсутність конституційного громадянства Самостійної української держави України) без відповідних повноважень, частина друга статті 125 Конституції в редакції Закону України від 2 червня 2016 року № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (згідно відомостей ВРУ – набрання чинності 30.09.2016) виглядає наступним чином, а саме, цитую: «Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя».

   В даному контексті також слід зауважити, що до незаконного виключення з тексту Конституції України пункту 23 частини першої статті 106 на підставі антиконституційного Закону №1401-VIII від 02.06.2016 Президент України: «утворював суди у визначеному ЗАКОНОМ порядку».

   Антиконституційним підпунктом 6 пункту 16^-1 Розділу XV «ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ», спотвореної внесеними в неконституційний спосіб змінами і доповненнями до нової Конституції України (документ: 254к/96-ВР) визначено, що з дня набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» до впровадження нового адміністративно-територіального устрою України (???) відповідно до змін до Конституції України щодо децентралізації влади, але не довше ніж до 31 грудня 2017 року, утворення, реорганізацію та ліквідацію судів здійснює Президент України на підставі та у порядку, що визначені ЗАКОНОМ (!!!).

   З даного приводу слід зазначити, що відповідного закону яким було визначено порядок утворення, реорганізації та ліквідації судів Президентом України, ніколи не існувало.

   Відповідно до пункту 8 частини першої статті 19 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» суд є юридичною особою, якщо інше не визначено законом. Але, в той же час відповідно до частини третьої статті 16 даного закону суд як державний орган має печатку із зображенням Державного Герба України та своїм найменуванням. Тобто, згідно положень даного закону суд одночасно є і державним органом, і юридичною особою.

   Визначення статусу юридичної особи викладено у Цивільному кодексі України, відповідно до частини другої статті 81 якого встановлено, що юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

   Відповідно до частини третьої статті 81 Цивільного кодексу України цим Кодексом встановлюються порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права. Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюються  Конституцією України та законом.

   Варто зазначити, що відповідного закону про порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права в нормативній базі України, не існує. Отже, таким чином відповідно до трактування Закону України «Про судоустрій і статус суддів» щодо одночасного статусу суду з одного боку як державного органу, а з іншого боку як юридичної особи (приватного права), викликає певний когнітивний дисонанс. Адже відповідно до положень частини першої статті 8 Господарського кодексу України держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб'єктами господарювання.

   В свою чергу пунктом 9 частини першої статті 19 Закону України від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що порядок здійснення відповідних заходів, пов’язаних з утворенням, реорганізацією чи ліквідацією суду, визначається законом про утворення, реорганізацію чи ліквідацію такого суду.

   Тобто, розпорядчим актом про утворення, реорганізацію чи ліквідацію суду має бути відповідний закон, відповідно про утворення, реорганізацію чи ліквідацію відповідного суду. Отже суд, має утворюватись законом, і на підставі закону!

  Водночас частиною четвертою статті 87 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV, яким (згідно першого речення частини третьої статті 81 встановлюється порядок створення, організаційно-правові форми, правовий статус юридичних осіб приватного права) чітко визначено, що: «юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації».

   З витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань (ЄДРПОУ) вбачається, що первинною датою реєстрації юридичної особи приватного права з назвою «ВЕРХОВНИЙ СУД» зазначено 09 листопада 2017 року.

   Отже, на дату створення і реєстрації юридичної особи приватного права з назвою «ВЕРХОВНИЙ СУД» з кодом ЄДРПОУ: 41721784 (на 09.11.2017 року) вже діяла більше року (з 30.09.2016 року) норма частини другої статті 125. Конституції України (в редакції Закону № 1401-VIII від 02.06.2016), відповідно до якої: «Суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується законом, проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя».

   Багаторічна переписка нашої громадської організації ГО ОПГ «Багнет Нації» впродовж 2018-2022 років, в прагненні підтвердити державну правосуб’єктність (як державного органу) у юридичної особи з назвою «ВЕРХОВНИЙ СУД», виявилася безрезультатною.

   Даний факт знайшов своє відображення в низці публікацій на сайті «Багнет Нації» (https://bagnetnacii.blogspot.com) за 2018-2022 роки, таких як:

Верховний суд «злив» черговий компромат на себе;

Система в ступорі, або чому Верховний Суд не став звертатися в КСУ по рішенню щодо паспортної революції;

Заява Громадян щодо невизнання рішень недержавного «Верховного суду»;

Документи свідчать: Верховний суд – приватне підприємство;

На яку «липу» щодо свого утворення посилається Верховний суд;

Примара верховенства права в створених недержавними «Верховних судах»;

Поцікався правосуб’єктністю Верховного суду – шаблон запиту;

Не такий він вже й "Верховний" - реєстраційна справа «Верховного суду»;

Верховний суд, як вінець узурпації влади в Україні;

Апарат Верховної ради підтвердив неконституційність Верховного суду;

«Верховний суд»: правоустановчих документів, не виявлено.

   Останні запити щодо встановлення правосуб’єктності установи з назвою «ВЕРХОВНИЙ СУД» нашою Громадською організацією «Обєднана правозахисна група «Багнет Нації» були сформовані і направленні до Верховної Ради України 17 серпня 2022 року.

   Так, в запиті на інформацію від 17.08.2022 року № ЗПІ/161/22, ми, просили: - надати завірену належним чином фотокопію з оригіналу Закону України «Про визначення порядку утворення судів Президентом України».

   З відповіді Апарату Верховної Ради України від 29.08.2022 № 18/07-2022/142712 вбачається, що відповідний закон ніколи не приймався.

   А з відповіді Апарату Верховної Ради України від 29.08.2022 року № 18/07-2022/142733, на наш запит на інформацію від 17.08.2022 року № ЗПІ/162/22 в якому ми просили: надати завірену належним чином фотокопію з оригіналу Закону України «Про утворення Верховного суду», а також надати завірену належним чином фотокопію з оригіналу Закону України «Про ліквідацію Верховного суду України» вбачається, що відповідних законів Верховною радою також, ніколи, не приймалося.

   Єдиним аргументом легалізації утворення установи з назвою «ВЕРХОВНИЙ СУД», з відповідей самої установи, зазначено пункт п’ятий розділу ХІІ «ПРИКІНЦЕВІ ТА ПЕРЕХІДНІ ПОЛОЖЕННЯ» антиконституційного закону від 2 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів», згідно якого Верховний Суд створюється на матеріально-технічній базі Верховного Суду України, Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищого господарського суду України, Вищого адміністративного суду України. Але, зазначене положення не є законом про утворення державного органу судової гілки влади з назвою «Верхлвний Суд».

   В свою чергу положенням пункту сім зазначеного вище розділу закону визначено, що: {Положення пункту 7 розділу ХІІ "та ліквідуються" в частині Верховного Суду України визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), згідно з Рішенням Конституційного Суду № 2-р/2020 від 18.02.2020} З дня початку роботи Верховного Суду у складі, визначеному цим Законом, Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припиняють свою діяльність та ліквідуються у встановленому законом порядку. До припинення діяльності статус, структура, повноваження, порядок роботи, права, обов’язки, гарантії суддів цих судів визначаються Законом України "Про судоустрій і статус суддів" (Відомості Верховної Ради України, 2010 р., №№ 41-45, ст. 529; 2015 р., №№ 18-20, ст. 132 із наступними змінами).

   Тобто, від початку роботи юридичної особи приватного права з назвою «ВЕРХОВНИЙ СУД» всупереч положенням не припиненої в законний спосіб Конституції (Основного закону) України від 20 квітня 1978 року  (документ: 888-ІХ), а також всупереч невведеній в дію в конституційний спосіб чинній Конституції України від 28 червня 1996 року (документ: 254к/96-ВР), - Верховний Суд України, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, Вищий господарський суд України, Вищий адміністративний суд України припинили свою діяльність, але не були ліквідовані у спосіб, встановлений законом. Та водночас неутворений законом Верховний Суд у невизначеному законом порядку очолив ієрархію сурогатного, неконституційного судоустрою в Україні.

   Отже, з наведеного вище, і в контексті заявленого раніше, можна зробити висновок, що установа з назвою «ВЕРХОВНИЙ СУД» не є судовою установою (судом) в розумінні норми прямої дії частини першої статті 124 чинної Конституції України (документ: 254к/96-ВР – без змін і доповнень), а є юридичною особою приватного права, суб’єктом господарювання (комерційною фірмою/підприємством), яка узурпувала судову гілку влади та вдає з себе найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції.

   Подібний юридичний нонсенс обумовлений виключно незатвердженням Конституції України на всеукраїнському референдумі і, як наслідок - невиконанням її невід’ємної похідної положень пункту 14 частини першої статті 92. Конституції України (документ: 254к/96-ВР). Тому і має місце грубе порушення принципових конституційних засад.

   В свою чергу у абзацах першому і другому пункту 2 мотивувальної частини свого Рішення від 2 березня 1999 року № 2-рп/99 Конституційний Суд України дійшов висновку, що стаття 6 Конституції України, закріплюючи одну з найважливіши засад правової держави – принцип поділу влади, одночасно визначає, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією України межах і відповідно до законів України. Ця вимога проводиться також у частині другій статті 19 Конституції України, яка  зобов'язує органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб,  що передбачені Конституцією та законами України.

   Відповідно до статті 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. До її найголовніших і, по суті, виключних повноважень належить прийняття законів (пункт 3 частини першої  статті  85  Конституції України). Стаття 92 Конституції України закріплює перелік найважливіших питань, які визначаються або встановлюються виключно законами. Це цілком  відповідає принципу пріоритетності закону в системі нормативно-правових актів України.

   Так, зокрема, пунктом 14 частини першої статті 92. Конституції України (документ 254к/96-ВР) закріплено, що виключно законами України визначаються: судоустрій, судочинство, статус суддів; засади судової експертизи; організація і діяльність прокуратури, нотаріату, органів досудового розслідування, органів і установ виконання покарань; порядок виконання судових рішень; засади організації та діяльності адвокатури.

   З огляду на зазначене вище нашою Громадською організацією «Об’єднана правозахисна група «Багнет Нації» до Верховної Ради України було сформовано і направлено запит від 10 березня 2021 року № ЗПІ/100/21 (копія – додається) з вимогою надання публічної інформації про прийняття або неприйняття парламентом Закону України, зокрема: «Про судоустрій, судочинство, статус суддів».

   З відповіді від 15 березня 2021 року № 18/07-512 (копія – додається), яка надійшла з Апарату Верховної Ради України вбачається, що відповідного законопроекту до парламенту не вносилося, а згідно з розділом «Законодавство України» офіційного порталу Верховної Ради України нормативно-правового акту - Закону України «Про судоустрій, судочинство, статус суддів» - парламентом не приймалося.

   Отже, у відсутність офіційного підтвердження введення нової Конституції України в дію на всеукраїнському референдумі, у відсутність профільного закону, яким встановлено конституційний судоустрій, постає логічне питання: ким, як, коли і на підставі чого було утворено безпосередньо судову установу з назвою «Господарський суд Дніпропетровсько\ області», та до якої юрисдикції вона (ця установа) належить.

 

3.   ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ НЕ УТВОРЮВАВСЯ ЗАКОНОМ ТА Є ЛІКВІДОВАНИМ УКАЗОМ ПРЕЗИДЕНТА;

 

   Як вже наголошувалось раніше 1 грудня 1991 року суверенною волею Українського народу на Всеукраїнському референдумі було затверджено Акт проголошення незалежності, яким було проголошено незалежність України та створено Самостійну українську державу України (відповідні архівні копії документів – додаються). Даний неспростовний факт покладено в Преамбулу (основу) нової Конституції України (документ: 254к/96-ВР – без змін і доповнень).

   Преамбула нової Конституції України є не лише фундаментом конституційного ладу держави, а й відображенням історичних та правових передумов, а також мотивів і цілей прийняття Конституції України.

   Встановлюючи відповідність утворення відповідних судових інстанцій до вимог Конституції України варто зауважити, що з огляду на відомості з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (далі – ЄДРПОУ) та архівні копії документів реєстраційних справ, юридична особа з назвою «ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ» (код ЄДРПОУ: 03499891, класифікатор економічної діяльності КВЕД: 84.23) та юридична особа з назвою «ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД» (код ЄДРПОУ: 42266771, класифікатор економічної діяльності КВЕД: 84.23) - ніколи не утворювалися як державні органи судової гілки влади конституційної системи судоустрою, з відповідною конституційною адміністративно-територіальною юрисдикцією Самостійної української держави України.

   Слід зауважити, що зазначені юридичні особи приватного права (суб’єкти господарювання) також утворені і зареєстровані з порушенням частини першої статті 8 Господарського кодексу України (далі – ГКУ) (де: Держава, органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб'єктами господарювання), з порушенням частини четвертої статті 56 ГКУ (де: Суб'єкт господарювання може створюватися та діяти на підставі модельного статуту, затвердженого Кабінетом Міністрів України, що після його прийняття учасниками стає установчим документом), а також з грубим порушенням першого речення абзацу другого частини другої статті 81 Цивільного кодексу України (де: Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів).    Адже, згідно відомостей, що містяться у витягу з ЄДРПОУ (реєстру приватних юр.осіб) про юридичну особу з назвою «ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ» (код ЄДРПОУ: 03499891, класифікатор економічної діяльності КВЕД: 84.23) станом на 18.10.2024 року (на дату формування і отримання мною офіційних відомостей) в розділі даних про розпорядчий акт, на підставі якого створено юридичну особу зазначено, що: «відомості відсутні». Водночас в розділі даних про розпорядчий акт, на підставі якого створено юридичну особу з назвою «ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД» (код ЄДРПОУ: 42266771, класифікатор економічної діяльності КВЕД: 84.23) - зазначено УКАЗ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ 453/2017.

   Так, підпунктом 4 пункту 2 Указу Президента України від 29 грудня 2017 року № 453/2017 «Про ліквідацію місцевих господарських судів та утворення окружних господарських судів», який було опубліковано у Офіційному віснику Президента України (від 29.12.2017 — 2017 р., № 28, стор. 24, стаття 578) та у Офіційному віснику України (від 16.01.2018 — 2018 р., № 5, стор. 86, стаття 205, код акта 88728/2018), дійсно, встановлено утворити: Дніпропетровський окружний господарський суд – у Дніпропетровській області з місцезнаходженням у місті Дніпрі. Але водночас, цим же указом, його підпунктом 4 пункту 1 визначено, - ліквідувати: Господарський суд Дніпропетровської області. Тобто, зазначений указ виконано в частині утворення, де він являється установчим документом, а в іншій його частині щодо ліквідації судової установи, даний указ є невиконаним. Отже, хтось відверто саботує процес виконання документа особливої державної ваги, яким є Указ Президента України від 29 грудня 2017 року № 453/2017 «Про ліквідацію місцевих господарських судів та утворення окружних господарських судів».

   Даний указ є чинним з дня його першого опублікування (29.12.2017 року), і на відміну від Указу Президента України від 11 серпня 2021 року № 351/2021 «Про призначення суддів», яким В.ЗЕЛЕНСЬКИЙ призначив фізичну особу Дупляка Степана Анатолійовича у місцевому господарському суді на посаду судді (а не професійного судді), - зареєстрований Міністерством юстиції України та має реєстраційний код акта № 88728/2018 від 04.01.2018.

   І знову варто нагадати, що на момент одночасної ліквідації юридичної особи з назвою «ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ» з кодом ЄДРПОУ: 03499891 та класифікатором економічної діяльності КВЕД: 84.23, а також утворення юридичної особи з назвою «ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД» з кодом ЄДРПОУ: 42266771 та класифікатором економічної діяльності КВЕД: 84.23 29 грудня 2017 року (на дату видання і набрання чинності зазначеного указу № 453/2017), вже діяла норма частини другої статті 125 Конституції України в редакції Закону України від 02.06.2016 № 1401-VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (який набрав чинності 30.09.2016), відповідно до якої суд утворюється, реорганізовується і ліквідовується ЗАКОНОМ (а не УКАЗОМ), проект якого вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя.

   Дана норма, згідно відомостей історії документа на офіційному сайті Верховної Ради України, розміщена за посиланням: (https://zakon.rada.gov.ua/laws/card/1401-19).

   В своєму Рішенні № 15-рп/2002 від 9 липня 2002 року справа № 1-2/2002 (яке є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим) Конституційний Суд України встановив, що положення частини другої статті 124 Конституції України (254к/96-ВР) треба розглядати у системному зв'язку з іншими положеннями Основного Закону України (254к/96-ВР), які передбачають захист судом прав і свобод людини і  громадянина, а також прав юридичної особи, встановлюють юридичні гарантії їх реалізації, надаючи можливість кожному захищати права і свободи  будь-якими не забороненими законом засобами (частина  п'ята статті 55  Конституції  України (254к/96-ВР). Тобто кожна особа  має  право  вільно  обирати  не заборонений  законом  засіб  захисту  прав і свобод,  у тому числі судовий захист.

   Для забезпечення судового захисту Конституція України (254к/96-ВР)  у  статті  124  встановила  принципи  здійснення правосуддя виключно судами,  неприпустимості делегування функцій судів та їх привласнення іншими органами чи посадовими особами та визначила юрисдикцію судів. Зазначені   принципи забезпечують здійснення конституційного права на судовий захист, яке не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або  надзвичайного  стану (стаття 64 Конституції України (254к/96-ВР).

   Зважаючи на міжнародні норми права хотілося б зауважити, що відповідно до Загальної декларації прав людини (яка була Прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року) всі люди є  рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації (ст. 7). Крім того, кожна людина має гарантоване Конституцією і законом право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (ст. 8).

   Відповідно до положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод «кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом…».

   Згідно до положень визначених підпунктом (b) пункту 3 статті 2 Міжнародного пакту про громадські і політичні права «кожна   держава,   яка бере участь у цьому Пакті, зобов'язується забезпечити, щоб право  на правовий захист для будь-якої особи, яка потребує такого захисту, встановлювалось компетентними судовими, адміністративними чи законодавчими властями або будь-яким іншим компетентним органом, передбаченим правовою системою держави, і розвивати можливості судового захисту».

   Відповідно до положень частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», для зменшення  числа  заяв  до  Європейського суду з прав людини проти України, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) як джерело права.

   Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) в п. 66 рішення у справі «Бочан проти України» від 03.05.2007 р. (заява № 7577/02) зазначив, що: «безсторонність,  в  сенсі  п.  1 статті 6, має визначатися відповідно до суб'єктивного критерію, на підставі особистих переконань та поведінки конкретного судді у конкретній справі - тобто, жоден з членів суду не має проявляти будь-якої особистої прихильності або упередження, та об'єктивного критерію - тобто, чи були у судді достатні гарантії для того, щоб виключити будь-які легітимні сумніви з цього приводу. Відповідно до об'єктивного критерію має бути визначено, чи наявні факти, що можуть бути перевірені, які породжують сумніви щодо відсутності безсторонності судів. У цьому зв'язку навіть зовнішні ознаки мають певне значення. Ключовим питанням є питання довіри, яку суди в демократичному суспільстві мають вселяти суспільству і, перш за все, сторонам у процесі».

   Аналогічна правова позиція закріплена також в п.п. 49, 52 рішення ЄСПЛ у справі «Білуха проти України» від 09.11.2006 р. (заява № 33949/02), п. 28 рішення ЄСПЛ у справі «Газета «Україна-центр» проти України» від 15.07.2010 р. (заява № 16695/04).

   На додачу, в п. 105 рішення ЄСПЛ у справі «Олександр Волков проти України» від  09.01.2013 р. (заява № 21722/11) суд дійшов висновку про те, що: «між суб’єктивною та об'єктивною безсторонністю не існує беззаперечного розмежування, оскільки поведінка судді не тільки може викликати об’єктивні побоювання щодо його безсторонності з точки зору стороннього спостерігача (об’єктивний критерій), а й може бути пов’язана з питанням його або її особистих переконань (суб'єктивний критерій). Отже, у деяких випадках, коли докази для спростування презумпції суб’єктивної безсторонності судді отримати складно, додаткову гарантію надасть вимога об’єктивної безсторонності».

   Крім того, варто зазначити, що під «судом» у практиці ЄСПЛ розуміється будь-який юрисдикційний орган, що вирішує питання, віднесені до його компетенції на підставі норм права, відповідно до встановленої процедури. Цей орган має бути встановлений законом, а саме: суд утворений безпосередньо на підставі закону; суд діє в межах своєї  предметної, функціональної та територіальної юрисдикції; суд діє в законному складі.

   Текст статті 6 Конвенції може скласти враження, що її вимоги є виконаними, коли справа заявника була розглянута будь-яким національним судом, який створено на підставі закону. Однак ЄСПЛ у кількох рішеннях наголосив, що поняття «суд, встановлений законом», стосується не тільки юридичного підґрунтя самого по собі існування «суду», але також і дотримання судом спеціальних норм, які регулюють його юрисдикцію, підсудність, повноваження судді (належний склад суду).

   Першою справою, в якій ЄСПЛ розглянув питання компетенції суду у світлі вимоги «суду, встановленого законом», є справа «Coeme та інші проти Бельгії» (№ 3249296 та ін., рішення від 22 червня 2000 року). У цій справі касаційний суд Бельгії (верховний судовий орган країни) виніс вирок у першій інстанції щодо міністра уряду та 4 інших осіб, які ніколи не обіймали міністерських постів, хоча відповідно до національного законодавства цей суд був повноважним виносити рішення у першій інстанції тільки щодо міністрів.

   У справі «Gurov проти Молдови» (№ 3645502, рішення від 11 липня 2006 року) ЄСПЛ визнав порушенням частини першої статті 6 Конвенції розгляд цивільної справи суддею, строк повноважень якого на момент розгляду справи закінчився, але він продовжував виконувати судові повноваження за відсутності будь-яких правових підстав.

   Подібно до цієї справи, у справі «Олександр Волков проти України» (№ 21722/11, рішення від 9 січня 2013 року) заявник на національному рівні оскаржив до Вищого адміністративного суду України (ВАСУ) своє звільнення з посади судді. Для цього 19 жовтня 2010 року Головою ВАСУ була спеціально створена палата, яка згодом частково задовольнила позов заявника. Заявник стверджував, що на час розгляду справи строк повноважень Голови ВАСУ сплив, чинне на той час законодавство не передбачало процедури обрання суддів на адміністративні посади, а здійснення ним повноважень відбувалось на підставі рішень Президії ВАСУ та Зборів суддів адміністративних судів України. Відповідно, створена Головою ВАСУ палата не була повноважною розглядати його справу. ЄСПЛ погодився із твердженнями заявника, визнавши, що ані створення палати ВАСУ, яка розглядала справу заявника, ані визначення її складу не були легітимними, оскільки здійснювались Головою ВАСУ, строк повноважень якого сплив, а отже, це не був «суд, встановлений законом».

   Важливим прикладом застосування правила «суд, встановлений законом», який має неабияке значення для української практики, є наведений в рішенні у справі «DMD Group A.S. проти Словаччини» (№ 1933403, рішення від 5 жовтня 2010 року). У цій справі голова місцевого суду своїм наказом призначив себе суддею у справі заявника замість іншого судді та того ж дня припинив провадження у справі. Суд звернув увагу, зокрема, на такі обставини:

а) питання передачі справ від одного судді до іншого не було достатньо чітко врегульовано національним законодавством, яке не передбачало жодних гарантій проти зловживань;

б) мало місце поєднання однією особою адміністративних функцій і здійснення нею правосуддя як суддею;

в) єдиним документом, що регулював розподіл справ, був розклад роботи, який безконтрольно змінювався головою суду. Зваживши на ці обставини, Суд визнав порушення права на суд, «встановлений законом».

   Відтак ЄСПЛ дійшов висновку, що касаційний суд не мав ознак «суду, встановленого законом».

   У справі «Сокуренко і Стригун проти України» (№№ 29458/04 та 29465/04, рішення від 20 липня 2007 року) ЄСПЛ зазначив, що згідно зі статтею 111-18 Господарського процесуального кодексу (ГПК) Верховний суд, скасувавши постанову Вищого господарського суду, міг або повернути справу на новий розгляд до нижчого суду, або ж припинити провадження у справі. Натомість він залишив у силі постанову апеляційного суду, і такі дії не були передбачені ГПК. ЄСПЛ також зазначив, що не було жодної іншої правової норми, яка б надавала повноваження Верховному суду ухвалювати подібне рішення у справі. Проте у даній справі Верховний суд не надавав жодних аргументів щодо прийняття такої постанови, виходячи за межі своїх повноважень шляхом свідомого порушення ГПК і ухвалення такого ряду рішень, що, як вказувалося урядом, стало звичайною практикою Верховного суду. На думку ЄСПЛ, перевищивши свої повноваження, які були чітко викладені у ГПК, Верховний Суд не міг вважатися «судом, встановленим законом» у визначенні пункту 1 статті 6 Конвенції відносно оскаржуваного провадження.

   Отже, з урахуванням зазначеного вище слід вважати, що «суд, встановлений законом» означає наступне:

– дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності;

– дотримання правил автоматичного розподілу справ;

– наявність повноважень у судді;

– належний склад суду;

– наявність достатніх повноважень для розгляду певної категорії справ.

   В Україні порядок виконання рішень Європейського суду з прав людини внормовано Законом України „Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини“ від 23 лютого 2006 року № 3477-IV зі змінами (далі - Закон № 3477), згідно з яким, зокрема, виконанням рішення є: виплата стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; вжиття заходів загального характеру (абзац дев’ятий статті 1).

   Відповідно до статті 10 Закону № 3477 для забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживають додаткових заходів індивідуального характеру, зокрема відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum), а також інших заходів, визначених у рішенні (частини перша, друга); відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюють, зокрема, у спосіб повторного розгляду справи судом включно з відновленням провадження у справі (пункт „а“ частини третьої).

   За приписами Конституції України обов’язковість судового рішення є однією з основних засад судочинства (пункт 9 частини другої статті 129), судове рішення є обов’язковим до виконання (друге речення частини першої статті 129^-1).

   Згідно з приписами Основного Закону України, юридичними позиціями Конституційного Суду України, що є співвідносними з приписами Конвенції, та практикою Європейського суду з прав людини реалізація права на судовий захист можлива з додержанням конституційних принципів, зокрема принципу остаточності судових рішень (res judicata).

   За сталою практикою Європейського суду з прав людини додержання принципу остаточності судових рішень (res judicata) означає, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного й обов’язкового судового рішення лише задля проведення повторного слухання і нового розв’язання справи.

   Практика Європейського суду з прав людини, за якою обмежувалося б право особи, що є стороною у справі, ініціювати перегляд судового рішення за екстраординарною процедурою для „виправлення судових помилок та недоліків судочинства“, зокрема таких, як порушення Україною міжнародних зобов’язань під час розгляду справи національним судом, обмежена. Європейський суд із прав людини рекомендує поновлення провадження в національних судах як належний відновлювальний захід, якщо попередній розгляд справи не відповідав вимогам пункту 1 статті 6 Конвенції.

   Європейський суд із прав людини зазначив, що «практика здійснення нагляду за виконанням рішень Суду показала, що повторний розгляд справи або поновлення провадження є за певних обставин найбільш дієвим - якщо не єдиним - засобом досягнення restitutio in integrum. Отже, Комітет Міністрів закликав держави запровадити механізм перегляду справи після встановлення Судом порушення Конвенції, особливо у разі: „(i) коли потерпіла сторона і далі зазнає дуже тяжких негативних наслідків від результатів національного рішення, щодо яких справедлива сатисфакція не була достатнім засобом юридичного захисту та які не можна виправити інакше ніж за допомогою повторного розгляду або відновлення провадження; (ii) коли рішення Суду спонукає до висновку, що (a) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або (b) підґрунтям встановленого порушення були суттєві процесуальні помилки чи такі недоліки, що ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні“» [рішення у справі Бочан проти України (№ 2) / Bochan v. Ukraine (№ 2) від 5 лютого 2015 року (заява № 22251/08), § 28].

   Україна як держава - учасниця Конвенції зобов’язана забезпечувати виконання остаточних рішень Європейського суду з прав людини, у яких установлено порушення Україною Конвенції.

   В даному контексті слід зауважити, що згідно частини четвертої статті 382 Кримінального кодексу України умисне невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини, рішення Конституційного Суду України та умисне недодержання нею висновку Конституційного Суду України - карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

   З наведеного в цьому розділі даної заяви про відвід вбачається, що ані одночасно ліквідована юридична особа з назвою «ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ» з кодом ЄДРПОУ: 03499891 та класифікатором економічної діяльності КВЕД: 84.23, а також утворена юридична особа з назвою «ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД» з кодом ЄДРПОУ: 42266771 та класифікатором економічної діяльності КВЕД: 84.23  – ніколи не утворювались відповідно до вимог нової Конституції України новоствореної Самостійної української держави України. А отже, не можуть вважатись судами апріорі.

   Зауважу, що пунктом 1 частини третьої статті 376. Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України), пунктом 1 частини третьої статті 317. Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України), пунктом 1 частини третьої статті 277. Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПК України), пунктом 2 частини другої статті 412. Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України) встановлено, що підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування судового рішення суду та ухвалення нового судового рішення, якщо справу розглянуто неповноважним складом суду.

   В даному конкретному випадку щодо законності судового розгляду суддею Господарського суду Дніпропетровської області Дупляком Степаном Анатолійовичем справи № 904/3674/24, враховуючи доводи наведені у заяві № 05 від 16 жовтня 2024 року (про відвід) через відсутність конституційних повноважень безпосередньо у самого судді, мусимо констатувати про незаконність утворення і самої судової установи, яку, наразі, одноособово представляє даний суддя без повноважень.

   Викладені вище факти, підкріплені неспростовними доказами у вигляді наведених вагомих аргументів з посиланнями на чинне національне законодавство України з додаванням копій відповідних документів, і є загальновідомими та загальнодоступними.

   Дупляк Степан Анатолійович, в свою чергу, є фаховим юристом, та як порядна людина має конституційний обов’язок не виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (згідно ч.1 ст.60 КУ), повинен неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (згідно ч.1 ст.68 КУ), а також має повне право на вільний вибір і зміну роду занять (згідно ч.1 ст.312 ЦК України). Водночас, його свідоме перебування на неутвореній згідно Конституції України посаді судді неутвореного в конституційний спосіб суду, є беззаперечною ознакою його готовності до виконання явно злочинного розпорядження чи наказу, що безумовно викликає обгрунтовані сумніви в неупередженості та об’єктивності судді, а також його фаховості як юриста.  

   Пунктом п’ятим частини першої статті 35 ГПК України встановлено, що суддя не може розглядати справу і підлягає відводу (самовідводу), якщо є інші обставини, що викликають сумнів в неупередженості або об’єктивності судді.

   Такі «інші обставини» були наведені в даній заяві про відвід судді Дупляка С. А., вище по тексту.

   Частинами п’ятою і шостою статті 13 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» визначено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

   Так, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в своїй постанові від 20 червня 2019 року у справі  № 632/580/17 (провадження № 61-51сво18) дійшов висновку, що «юридичними фактами є певні факти реальної дійсності, з якими нормою права пов`язується настання правових наслідків, зокрема виникнення, зміна або припинення цивільних прав та обов`язків. Тлумачення частини третьої статті 11 Цивільного кодексу України свідчить, що правові норми самі по собі не можуть створювати суб`єктивних прав та обов`язків, оскільки необхідна наявність саме юридичного факту».

   Отже, на підставі виключно викладених вище неспростовних історично-юридичних фактів (які, наразі, в даний історичний момент мають ключове юридичне значення і не потребують доказування у суді) та з урахуванням копій відповідних документів (що додаються до заяви), у ВІДСУТНІСТЬ офіційних доказів у вигляді постанови ЦВК – офіційного підтвердження юридичного факту затвердження нової Конституції України від 28 червня 1996 року Всеукраїнським референдумом Українського народу Самостійної української держави України виключно Громадянами України всіх національностей Українського народу Самостійної української держави  України безпосередньо та офіційно встановлених положеннями абзаців 1 та 7  преамбули нової Конституції України (254к/96-ВР),

- ЗАЯВЛЯЮ ПРО ВІДВІД «судді» Господарського суду Дніпропетровської області Дупляку Степану Анатолійовичу у справі № 904/3674/24 як особі, яка свідомо перебуває на неутвореній згідно до вимог Конституції України посаді судді, в неутвореному в конституційний спосіб та вже ліквідованому Господарському суді Дніпропетровської області, де зазначена особа здійснює судочинство у відсутність відповідного профільного закону, та одночасно здійснює правосуддя, через узурпацію реалізації цього права українським народом, який має втілювати дане конституційне право виключно через присяжних та народних засідателів. Зазначене, в своїй сукупності, викликає обгрунтовані сумніви не тільки в неупередженості та об’єктивності даного судді, а й його фаховості як юриста, та є беззаперечним свідченням його рішучості до виконання злочиних наказів та розпоряджень.

   Керуючись Рішеннями Конституційного Суду № 3-зп від 11 липня 1997 року, 4-зп від 3 жовтня 1997 року (щодо офіційного тлумачення порядку прийняття і введення в дію нової Конституції України на всеукраїнському референдумі) та Рішень № 6-рп/2005 від 05.10.2005, № 6-рп/2008 від 16.04.2008  (щодо офіційного тлумачення положеннь частини другої, третьої і четвертої статті 5 Конституції України) про виключне право українського народу на прийняття нової Конституції України на всеукраїнському референдумі,

- ВИМАГАЮ:

- фізичній особі без національності – мігранту по відношенню до внутрішнього законодавства України Дупляку С. А., який ніколи не набував в законний спосіб конституційного громадянства Самостійної Української Держави України та ніколи не отримував в законний спосіб мандату Українського народу на здійснення державних повноважень професійного судді у відповідній державній установі, утвореній відповідно до вимог чинної Конституції України, від імені Українського народу, іменем конституційно новоствореної Самостійної української держави України,

- з’явитись або звернутись до прокуратури або Служби безпеки України та добровільно оформити явку з повинною згідно частини другої статті 111 Кримінального кодексу України.

   В іншому випадку залишаю за собою ПРАВО самостійно звернутись до компетентних правоохоронних органів із заявою про злочин за попередньою правовою кваліфікацією згідно статті 109 і 111 Кримінального кодексу України та повідомити про даний зафіксований кримінальний злочин, направлений проти основ державності.

   Зміст даної заяви про відвід судді буде опубліковано на сайті «Багнет Нації» (https://bagnetnacii.blogspot.com), а також надиктовано на відео та оприлюднено в YouTube на каналі Сергія Філіпенка (https://www.youtube.com/channel/UCQ7Y8jykjgnO0adoRJaQ4Yw).    

 

ДОДАТОК:

 

1.             Архівна копія Акту проголошення незалежності України – на 2 (двох) арк.., стор. 1-2;

2.             Архівна копія Постанови Верховної Ради України від 11 жовтня 1991 року № 1661-ХІІ «Про форму бюлетеня для голосування на всеукраїнському референдумі» - на 2 (двох) арк.., стор. 3-4;

3.             Архівна копія Протоколу Центральної виборчої комісії по виборах Президента України та з всеукраїнського референдуму – на 4 (чотирьох) арк.., стор. 5-8;

4.             Архівна копія Відомостей про результати всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року – на 2 (двох) арк.., стор. 9-10;

5.             Архівна копія Постанови № 60 від 4 грудня 1991 року Центральної виборчої комісії по виборах Президента України та з всеукраїнського референдуму – на 2 (двох) арк.., стор. 11-12;

6.             Архівна копія Постанови Верховної Ради Української РСР від 21 червня 1991 року № 1228-ХІІ «Про вибори Президента Української РСР» - на 1 (одному) арк.., стор. 13;

7.             Архівна копія Постанови Верховної Ради Української РСР від 25 червня 1991 року № 1269-ХІІ «Про проекти Закону про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) Української РСР, Закону про Президента Української РСР та Закону про вибори Президента Української РСР – на 1 (одному) арк.., стор. 14;

8.             Архівна копія Закону Української Радянської Соціалістичної Республіки від 5 липня 1991 року № 1293-ХІІ «Про заснування поста Президента Української РСР і внесення змін та доповнень до Конституції (Основного Закону) української РСР – на 5 (п’ятьох) арк.., стор. 15-19;

9.             Архівна копія Закону Української Радянської Соціалістичної Республіки від 5 липня 1991 року № 1295-ХІІ «Про Президента Української РСР» - на 4 (чотирьох) арк.., стор. 20-23;

10.          Архівна копія Постанови Верховної Ради Української РСР від 5 липня 1991 року № 1296-ХІІ «Про порядок введення в дію Закону Української РСР «Про Президента Української РСР» - на 1 (одному) арк.., стор. 24;

11.          Архівна копія першої і останньої сторінок Закону Української Радянської Соціалістичної Республіки від 5 липня 1991 року № 1297-ХІІ «Про вибори Президента Української РСР» - на 2 (двох) арк.., стор. 25-26;

12.          Архівна копія Постанови Верховної Ради Української РСР від 5 липня 1991 року № 1298-ХІІ «Про порядок введення в дію Закону «Про вибори Президента Української РСР» - на 1 (одному) арк.., стор. 27;

13.          Архівна копія Постанови Верховної Ради Української РСР від 5 липня 1991 року № 1299-ХІІ «Про вибори Президента Української РСР» - на 1 (одному) арк.., стор. 28;

14.          Архівна копія Постанови Президії Верховної Ради Української РСР від 30 липня 1991 року № 1371-ХІІ «Про організацію та забезпечення виборів Президента Української РСР» з додатком (архівною копією Положення про організацію та порядок збирання підписів на підтримку претендента на кандидата в Президенти Української РСР) - на 5 (п’ятьох) арк.., стор. 29-33;

15.          Архівні копії титульної, підписаної та скріпленої печаткою сторінок Конституційного Договору між Верховною Радою України та Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України» (документ: 1к/95-ВР від 8 червня 1995 року) – на 3 (трьох) арк.., стор. 34-36;

16.          Архівна копія Указу Президента України від 26 червня 1996 року № 467/96 «Про проведення всеукраїнського референдуму з питання прийняття нової Конституції України» - на 3 (трьох) арк.., стор. 37-39;

17.          Архівна копія Постанови Верховної Ради України від 27 червня 1996 року № 253/96-ВР «Про процедуру продовження розгляду проекту Конституції України у другому читанні» - на 2 (двох) арк.., стор. 40-41;

18.          Архівна копія Закону України від 28 червня 1996 року № 254/96-ВР «Про прийняття Конституції України і введення її в дію» - на 1 (одному) арк.., стор. 42;

19.          Архівні копії титульної та деяких сторінок нової Конституції України від 28 червня 1996 року – на 4 (чотирьох) арк.., стор. 43-46;

20.          Архівна копія Постанови Верховної Ради України від 28 червня 1996 року № 255/96-ВР «Про Указ Президента «Про проведення всеукраїнського референдуму з питання прийняття нової Конституції України» - на 1 (одному) арк.., стор. 47;

21.          Архівна копія Указу Президента України від 1 липня 1996 року № 489/96 «Про визнання таким, що втратив чинність, Указу Президента України від 26 червня 1996 року № 467» - на 1 (одному) арк.., стор. 48;

22.          Копія запиту на інформацію (від 28 жовтня 2020 року № ЗПІ/046/20) і відповіді (від 30 жовтня 2020 року № 18/10-1839) до/від Верховної Ради України – на 4 (чотирьох) арк.., стор. 49-52;

23.          Копія запиту на інформацію (від 01 березня 2021 року № ЗПІ/090/21) і відповіді (від 01 березня 2021 року № 18/07-369) до/від Верховної Ради України – на 3 (трьох) арк.., стор. 53-55;

24.          Копія запиту на інформацію (від 01 березня 2021 року № ЗПІ/091/21) і відповіді (від 01 березня 2021 року № 18/07-370) до/від Верховної Ради України – на 3 (трьох) арк.., стор 56-58;

25.          Копія запиту на інформацію (від 10 березня 2021 року № ЗПІ/100/21) і відповіді (від 15 березня 2021 року № 18/07-512) до/від Верховної Ради України – на 3 (трьох) арк.., стор. 59-61;

26.          Копія запиту/відповіді ГО ОПГ «Багнет Нації» (№ ЗПІ/004/20 від 20 липня 2020 року) до/від Апарату Верховної Ради України (№ 18/10-1213 від 27 липня 2020 року) – на 4 (чотирьох) арк.. стор. 62-65;

27.          Копія запиту/відповіді ГО ОПГ «Багнет Нації» (№ ЗПІ/099/21 від 10 березня 2021 року) до/від Апарату Верховної Ради України (№ 18/07-490 від 12 березня 2021 року) – на 3 (трьох) арк.. стор. 66-68;

28.          Архівна копія Указу Президента України від 19 грудня 1996 року № 1230/96 «Про Велику Державну Печатку України» - на 2 (двох) арк.., стор. 69-70;

29.          Архівна копія Указу Президента України від 29 листопада 1999 року № 1507/99 «Про офіційні символи глави держави» та архівна копія додатку (Положення про офіційні символи глави держави) – на 5 (п’ятьох) арк.., стор. 71-75;

30.          Архівна копія Постанови Президії Верховної Ради України від 11 травня 1992 року № 2323-ХІІ «Про гербові печатки Верховної Ради України, її органів і структурних підрозділів апарату» та архівна копія додатку (Опис гербових печаток Верховної Ради України, Президії, Секретаріату, Управління Справами Верховної Ради України, Комісії в справах колишніх партизанів Великої Вітчизняної війни 1941-1945 рр. при Президії Верховної Ради України) – на 6 (шістьох) арк.., стор. 76-81;

31.          Копія запиту/відповіді ГО ОПГ «Багнет Нації» (№ ЗПІ/161/22 від 17 серпня 2022 року) до/від Апарату Верховної Ради України (№ 18/07-2022/142712 від 29.08.2022 року) – на 4 (чотирьох) арк.. стор. 82-85;

32.          Копія запиту/відповіді ГО ОПГ «Багнет Нації» (№ ЗПІ/162/22 від 17 серпня 2022 року) до/від Апарату Верховної Ради України (№ 18/07-2022/142733 від 29.08.2022 року) – на 4 (чотирьох) арк.. стор. 86-89;

33.          Фотокопія Указу Президента України від 29 грудня 2017 року № 453/2017 «Про ліквідацію місцевих господарських судів та утворення окружних господарських судів» – на 3 (трьох) арк., стор. 90-92;

34.          Копія витягу про юридичну особу з назвою «ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ» (код ЄДРПОУ: 03499891, код економічної діяльності КВЕД: 84.23) станом на 18.10.2024 року – на 14 (чотирнадцятьох) арк., стор. 93-106;

35.          Копія витягу про юридичну особу з назвою «ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД» (код ЄДРПОУ: 42266771, код економічної діяльності КВЕД: 84.23) станом на 18.10.2024 року – на 4 (чотирьох) арк., стор. 107-110;

36.          Фотокопія архівної реєстраційної картки юридичної особи з назвою «ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ» (код ЄДРПОУ: 03499891) – на 8 (вісьмох) арк., стор. 111-118;

37.          Фотокопія архівної реєстраційної картки (форма 1) юридичної особи з назвою «ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД» (код ЄДРПОУ: 42266771) – на 6 (шістьох) арк., стор. 119-124.

 

      13 листопада 2024 року

 

З повагою, Сергій Веніамінович Філіпенко ___________________________

 Свідки кримінального злочину:

 Представник за довіреністю: ____________________________ В. В. Акулов

 Представник за довіреністю: __________________________ Ю. В. Щербак

Початок і продовження даної теми: 

В Дніпрі, «гаражників», підводять під кримінал

Дніпро: правомірність примусу плати з гаражів з’ясовуватимуть в кримінальному провадженні

Систематичне порушення слідчим суддею КПК має вселяти довіру до правосуддя – відео

Відвід недосудді Бабушкінського недосуду Сліщенка Ю. Г.

Як це розуміти? В Дніпрі, після заяви про відвід, втік суддя Сліщенко)))

Суддя Татарчук на захисті Конституції України

Суд зобов’язав гаражний кооператив надати установчі документи, документи на земельну ділянку та дещо іще

Черговий запит до ГК "Таврія 1"

Заява про злочин на керівника ОК «ГК «Таврія 1» Красоту С. С.

Скарга щодо невнесення відомостей до ЄРДР за заявою на керівника ОК "ГК "Таврія 1"

Протокол зборів ОК "ГК "ТАВРІЯ 1" під час карантину? - черговий запит

Скасування рішення Загальних зборів ОК "ГК "ТАВРІЯ 1" - позовна заява

Оголений нерв правосуддя, або: Дупляк С. А.! Ви, точно суддя? Перевіримо… (ухвала у справі по ОК «ГК «Таврія 1»)

ВиПРАВляючи КРИВосуддя – заяви на ухвалу у справі по ОК «ГК «ТАВРІЯ 1»

Проміжна ухвала судді Дупляка С. А. у справі по ОК «ГК «ТАВРІЯ 1»

Правова балістика від "Багнет Нації" по ГПКУ: судзасідання від 16.10.2024 - справа по ОК "ГК "ТАВРІЯ 1 "

Відвід судді Дупляка С. А. у справі по ОК "ГК "ТАВРІЯ 1"

Другий відвід судді Дупляка С. А. у справі по ОК "ГК "ТАВРІЯ 1"

Третій відвід судді Дупляку С. А. у справі по ОК "ГК "ТАВРІЯ 1"

Рішення у справі по ОК "ГК "ТАВРІЯ 1"

Читайте також: Відсутність громадянства у судді не є підставою для його відводу)))

Повторний відвід судді без громадянства Казака С. Ю.

Третій відвід судді Кіровського райсуду Казака С. Ю.

Четвертий відвід судді Казаку через отримання і використання ним сурогатної валюти

Встановлюємо правосуб'єктність Кіровського суду, і правоздатність його керівника - запит

Отримання суддею зарплати у сурогатній валюті не є злочином – відео і ухвала судді Вусик Є. О.

«Суддя за трансфертом», або Кріштіану Роналду в мантії

Кінанібудіт))): П’ятий відвід судді Казаку С. Ю. – заява + клопотання

Кіровський райсуд Дніпра – яскравий приклад повалення конституційного ладу в Україні

Кіровський суд Дніпра ігнорує запити від ГО ОПГ «Багнет Нації» - запит до ТУ ДСА в Дніпропетровській області

Сьомий відвід судді Казака через незнання КПК

Як суддя Казак дізнався про відсутність громадянства у особи, якою він був «призначений» на посаду

Звернулись до окружного, адже Кіровський районний - мовчить, як партизан) – позовна заява щодо ненадання публічної інформації

Окружний адмінсуд Дніпра відкрив провадження щодо ненадання публічної інформації Кіровським райсудом – ухвала

Вакцинування Конституцією 1 – заява про злочин на слідчу Власенкову Д. П.

Вакцинування Конституцією 2 – заяви про злочин на слідчу Албову В. М.

Вакцинування Конституцією 3 – скарга на бездіяльність слідчої Албової В. М.

Вакцинування Конституцією 4 – скарга на бездіяльність слідчого Лапшина В. О.

Вакцинування Конституцією 5 – заява про злочин на слідчого Лапшина В. О.

Вакцинування Конституцією 6 – заява про злочин на слідчого Паламарчука І. А.

Вакцинування Конституцією 7 – заява про відвід слідчої Власенкової Д. П.

Вакцинування Конституцією 8 – перший відвід «судді» Кондрашова І. А.

Вакцинування Конституцією 9 – скасування постанови слідчого про закриття кримінального провадження

Вакцинування Конституцією 10 – другий відвід «судді» Кондрашова І. А.

Вакцинування Конституцією 11 – клопотання про підтвердження громадянства «судді» Кондрашова І. А.

Вакцинування Конституцією 12 – чергова заява про злочин на слідчу Власенкову Д. П.

Вакцинування Конституцією 13 – відвід «судді» Кондрашова І. А., який отримує сурогатну валюту

02 07 2021 розгляд відводу Кондрашова І А суддею Татарчук Л О

02 07 2021 розгляд заяви про виправлення помилок суддею Кіпчарським О М

Вакцинування Конституцією 14 – відвід «судді» Кондрашова І. А. із-за відсутності правосуб’єктності

Вакцинування Конституцією 15 – відвід «судді» Кондрашова І. А. призначеного неповноважними особами

Вже рік недосуд муриже та не розглядає справу – заява про відвід недосудді Кудрявцевої Т. О.

Третій відвід недосудді Бабушкінського недосуду Кудрявцевої через відсутність у неї статусу ПРОФЕСІЙНОГО СУДДІ

Читайте також: Газету «Багнет Нації» зареєстровано – копія свідоцтва

Першу річницю утворення ГО ОПГ «Багнет Нації» відзначили першим випуском власної газети

Збираємо кошти на перший тираж газети «Багнет Нації»

«Екстрений» і «Спеціальний» випуски газети «Багнет Нації»: ми публікуємо те, про що мовчать інші

Приватна «Дніпроміськрада» - рудимент минулого, який знищує наше майбутнє – другий випуск газети «Багнет Нації»

Новий номер газети «Багнет Нації», як додаток до запиту, заяви, клопотання на правоздатність

Збираємо на друк нових випусків газети "Багнет Нації" - оголошення

П’ятий випуск газети «Багнет Нації»

«Картахенський протокол про біобезпеку»: читаємо поміж рядків – шостий випуск газети «Багнет Нації»

Сьомий випуск газети «Багнет Нації» матиме вкладиш у вигляді шаблону заяви про злочин на роботодавця

Катехізис єврея СРСР українською – восьмий випуск газети «Багнет Нації»

«Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ» - дев’ятий випуск газети «Багнет Нації»

КОРОТКО ПРО ОРГАНИ САМООРГАНІЗАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ (ОСНи) – десятий випуск газети «Багнет Нації»

Поновлення на роботі за рішенням суду – одинадцятий випуск газети «Багнет Нації»

Продовження теми медичного експерименту в умовах незаконного карантину – дванадцятий випуск газети «Багнет Нації»

ВІДВІД ВСІЄЇ СУДОВОЇ СИСТЕМИ… - тринадцятий випуск газети «Багнет Нації» від 22.02.2022

Публічне сповіщення оферта від Українського Народу до МОЗ України – чотирнадцятий випуск газети «Багнет Нації»

Благодійному друкованому виданню (газеті) «Багнет Нації» півтора роки – п’ятнадцятий випуск

ПРОФЕСІЙНИЙ СУДДЯ – ВИМОГА КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ – шістнадцятий випуск газети «Багнет Нації»

СУД ВСТАНОВЛЕНИЙ ЗАКОНОМ – сімнадцятий випуск газети «Багнет Нації»

МИ МУСИМО ВИКОНАТИ КОНСТИТУЦІЮ! - вісімнадцятий випуск газети «Багнет Нації»

Людина є скарбом Природи… - дев’ятнадцятий випуск газети «Багнет Нації» (з додатком)

Волевиявлення: Жити по совісті… - двадцятий випуск газети «Багнет Нації» (з додатками)

Авторське Волевиявлення Олександра – двадцять перший випуск газети «Багнет Нації»

Унікальні конституційні хроніки (початок) – двадцять другий випуск газети «Багнет Нації»

Діти – майбутнє правової держави – двадцять третій випуск газети «Багнет Нації»

Права людини - комплекс природних і непорушних свобод… - двадцять четвертий випуск газети «Багнет Нації»

Забороняємо медичні експерименти над Людиною – двадцять п’ятий випуск газети «Багнет Нації»

Факти, що мають юридичне значення – проект Конституції доопрацьований ТСК – двадцять шостий випуск газети «Багнет Нації»

Перша редакція чинної Конституції України – двадцять сьомий випуск газети «Багнет Нації»

Ключове з Рішення КСУ від 8 червня 2022 року №3-р(ІІ)/2022 (справа щодо презумпції невинуватості) – двадцять восьмий випуск газети «Багнет Нації»

Декларація правозахисника & Конституція України – двадцять дев’ятий (високосний) випуск газети «Багнет Нації»

Конвенція про захист від насильницьких зникнень – тридцятий випуск газети «Багнет Нації»

«Суд знає закони» – тридцять перший випуск газети «Багнет Нації»

ПІДСТАВИ ТРИМАННЯ ПІД ВАРТОЮ МАЮТЬ БУТИ «ВІДПОВІДНИМИ ТА ДОСТАТНІМИ» - тридцять другий випуск газети «Багнет Нації»

ЗАХИСТИ СВОЇ ПЕРСОНАЛЬНІ ДАНІ (коротко про актуальне) – тридцять третій випуск газети «Багнет Нації»

КСУ про практику ЄСПЛ щодо остаточності судового рішення – тридцять четвертий випуск газети «Багнет Нації»

 

 

ВСІ ВИПУСКИ ГАЗЕТИ

«БАГНЕТ НАЦІЇ»:

газета Багнет нації - Google Drive

 

Авторський проект Сергія Філіпенка:

а що ж по факту? - випуск 1 (замість Держави - КОРПОРАЦІЯ!)

а що ж по факту? – випуск 2 (замість Конституції - УЗУРПАЦІЯ!)

а що ж по факту? - випуск 3 (замість норм права - юридична КАЗУЇСТИКА!)

а що ж по факту? - випуск 4 (замість держслужбовців - біометрики, апатриди та ЖЗО!)

а що ж по факту? - випуск 5 (замість ПАРЛАМЕНТУ - якась АБРАКАДАБРА!)

а що ж по факту? – випуск 6 (замість НАРДЕПІВ – ПОЛІТПРОЕКТИ!)

а що ж по факту? – випуск 7 (замість юридичної сили НПА – ТУАЛЕТНИЙ ПАПІР!)

а що ж по факту? – випуск 8 (замість ПУБЛІЧНОГО – ПРИВАТНЕ!)

Підтримати правозахисну діяльність і друк благодійного видання (газети) ГО ОПГ «Багнет Нації» можна переказом на картрахунок ПриватБанку № 4731 2196 4570 7633  на ім’я Сергія Філіпенка

Телеграм: https://t.me/bagnetnacii
Фейсбук: https://www.facebook.com/groups/bagnetnacii
Сайт: http://bagnetnacii.blogspot.com

Бастіон: https://bastyon.com/bagnetnacii?fbclid=IwAR1cHy1NB2HPcZVMknoXYVTD19UG106y4tcvsWb0fdZxy_BsqLu9LwCCqAM&fbclid=IwAR1cHy1NB2HPcZVMknoXYVTD19UG106y4tcvsWb0fdZxy_BsqLu9LwCCqAM